Про "Меморіал"

НАУКОВІ РОЗВІДКИ

Василь Овсієнко

Стаття перша

5 серпня 1937 року. Початок Великого Терору

На початку 30-х років упокорена репресіями та голодом Україна вже лежала під чоботом Сталіна. Ще треба було позбавити її голови.

Інспірувавши 1 грудня 1934 року вбивство С.Кірова, Й.Сталін особисто підготував, а ЦВК СРСР схвалив постанову “Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів”. Згідно з нею, на все “слідство” відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, та й самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення.

Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!”

Уже 4 грудня ґазета “Правда” повідомила про викриття “терористів”. Негайно розпочалися арешти інтеліґенції, зокрема, української, яка, за висловом Сталіна, “не заслуговує довір’я”. Перші смертні вироки були винесені і виконані вже у грудні, зокрема, в НКВД УРСР, що досі бовваніє над Хрещатиком як Центр культури на Інститутській. Там 13-15 грудня 1934 року були розстріляні письменники Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Іван Крушельницький, Олекса Влизько, Кость Буревій та інші.

“Українізація” захлинулася в крові. Наївні її провідники, що посміли уявити собі український варіянт комунізму, пішли “українізовувати” Сибір і Соловки. І той світ...

2 червня 1937 року під бравурні марші на честь “найдемократичнішої в світі Сталінської Конституції” (схваленої 5 грудня 1936 року) розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху, єжовська “чистка” суспільства. Цього дня Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило документ П 51/94 “Про антирадянські елементи”, яким секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося взяти на облік усіх “куркулів та карних в’язнів”, які повернулися з засланння та ув’язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного переведення їхніх справ через трійки, а решту вислати у вказані НКВС місця. “ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін подати в ЦК склади трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню”. (Цит. за кн.: Иван Чухин. “Карелия-37: Идеология и практика террора”, Петрозаводськ, 1999, с.17).

Операція розпочиналася за наказом НКВД СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і мала тривати 4 місяці (насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938).

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І - розстріл, ІІ - ув’язнення, співвідношення 3 до 1).

“Знизу” посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися “зустрічні плани”. Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Мойсейович Леплевський тричі звертався за таким збільшенням - 5, 29 вересня та 11 грудня 1937 року, новопризначений нарком Олександр Успенський - двічі: 17 лютого і в травні 1938 (Сергій Білокінь. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідження. К.: Київське наукове товариство ім. Петра Могили, с. 291).

Дія “трійок” поширилася на всі катеґорії населення. Окрім “куркулів та кримінальників”, під репресії потрапили “контрреволюціонери” різних мастей, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “націоналісти”...

Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СРСР. Та все ж ніхто не пам’ятає, щоб у концтаборах сидів хоч би один “російський буржуазний націоналіст”. (Див.: Жак Росси. Справочник по ГУЛАГу. - М., 1991, - Часть 1. - С. 44.). А от “українські буржуазні націоналісти” були вже в 30-х роках найчисленнішою групою кожного політичного концтабору. Так тривало аж до кінця 80-х (засвідчую особисто. - В.О).

Щоб спадкоємці слави ВКП(б) і КП(б)У й мене не звинуватили в “націоналістичному ухилі”, наведу тут цитату зі згаданої книжки вже, на жаль, покійного депутата Держдуми Російської Федерації Івана Чухіна:

”Из 8605 репрессированных в республике граждан лишь 1215 человек, или 14,1 процента, получили наказание в виде лишения свободы... Выделенный республике “лимит” на репрессии - 3700 человек (1-я кат. - 2800, 2-я кат. - 900 человек) был нарушен не только по количеству, но и по соотношению 1-й и 2-й категорий. Не 3:1, как установило Политбюро и НКВД для Карелии, а 9 расстрелянных и 1 - к лишению свободы из каждых 10 человек. Таков злодейский результат.

Наиболее агрессивно действовали чекисты Карелии против финнов и карелов, расстреляно соответственно 90,7 и 88,1 процента репрессированных”. (с. 103. Карели і фінни становили в Карелії 1/3 населення - у 1933 р. 120.555 чол. з 371.524. - С.22).

Кандидатури на репресії відбиралися так. Бралися списки мешканців населеного пункту або працівників підприємства. Особи з прізвищами на -ський - це польські шпигуни, на -нен - фінські, люди з німецькими прізвищами - німецькі шпигуни. Знаходили навіть британських і японських. Достатньо було побувати колись за кордоном, мати там родичів або знайомих. Арештові підлягали всі службовці царської влади, всі переселенці, особливо з Фінляндії. У селах виявляли терористів, шкідників, розгалужені сітки “повстанців”. Нарком НКВД Карелії Матузенко на ХІV партконференції хвалився: “Сегодня на территории Карелии остался один поп, да и то только потому, что болен подагрой и не может ходить. Со всеми остальными попами дело покончено. (Смех в зале)”. (И.Чухин, с. 40). Винісши 2397 смертних вироків (Там само, с.147), цей кат, певна річ, теж був розстріляний.

Далі автор прослідковує, хто ж були члени “трійок” у Карелії, які виносили вироки тисячам людей, насамперед корінним мешканцям. Це, як правило, секретар обкому чи райкому, голова районної ради і начальник місцевого відділу НКВС. А це в Карелії - приблудні або прислані окупаційною владою, часто малограмотні большевики (варто прочитати їхні рукописні проекти наказів!), серед яких карелів і фіннів практично не було.

Наказом НКВД СРСР була проведена окрема операція “серед карельського і взагалі фіннсько-угорського населення” (с. 88), унаслідок якої в Карелії “були знищені сотні кваліфікованих робітників і службовців. Обезголовлені майже всі республіканські і районні органи влади, репресована духовна і творча інтеліґенція. Геноцид проти фіннського і карельського населення викликав непоправні (виділення моє. - В.О.) демографічні, соціально-політичні й духовні зміни в житті національної республіки і її народів” (с.90).

Тож і маємо тепер витолочену Карелію, де не чути карельської мови, а поруч - процвітаючу Фінляндію, яка 1917-20 і 1939-40 рр. зуміла захиститися від російсько-більшовицької чуми.

І маємо фізично та духовно витолочену Україну, де російські окупанти та їхні нащадки досі почуваються господарями становища, а недобитки українського народу - затюканими й упослідженими.

Керівна комуністична верства в Україні в своїй більшості з самого початку була неукраїнською, тобто окупаційною. Згадаймо, що на час створення (з тактичних міркувань) у Москві 5 - 12 липня КП(б)У як складової (і невід’ємної!) частини РКП(б) в Україні діяло всього 4.364 більшовики (Історія Української РСР, т.6, вид. “Наукова думка”, 1977, с. 306) і то, в основному, в промислових районах Сходу та Півдня. Перегляньмо прізвища большевиків, що згадуються хоч би в тій “Історії...” - майже поспіль єврейські та російські, лише зрідка трапляються українські. У складі КП(б)У українці почали становити більшість щойно в середині 50-х років. А Першим секретарем ЦК Компартії України українець став аж у 1953 році - Олексій Кириченко. Доти її очолювали Георгій П’ятаков, С.І. Гопнер, Е.І. Квірінґ, Станіслав Косіор, Лазар Каганович, Павло Постишев, Микита Хрущов... Останній (присланий в Україну в січні 1938) пізніше писав: “По Україні ніби Мамай пройшов... Не було... ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів облвиконкомів. Навіть секретаря Київського міськкому не було... Людей тоді просто “тягнули” у “вороги”. (Цит. за кн. “Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Том 2“. Вид-во “Сфера”, Київ, 1998, с.14). Не згадав Хрущов, що й він на Вкраїні поводися як у завойованій країні. А Каганович усерйоз вимагав, щоб його називали вождем українського народу - недарма навіть прапор Української РСР, що затверджений 194... року, був “лазурово-червоний”, а не блакитно- чи синьо-червоний.

Національний склад керівних органів ЧК-ГПУ-НКВД УРСР - поспіль неукраїнський (див. “Штатний розклад НКВД УРСР на 1937 рік” у книзі С.Білоконя “Масовий терор...” с. 346-359. Репресивні органи очолювали неукраїнці Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Амаяк Кобулов, Олександр Успенський, Іван Сєров (усі, крім останнього, теж розстріляні). На с.14 згаданої книги “Остання адреса” сказано, що в 1935 році 40% складу НКВС УРСР становили євреї. У 1940 їх там лишилося всього 4%. Теж пішли під ніж, спровадивши перед тим на той світ мільйони українців і неукраїнців...

Темною отарою, без своїх провідників і пастирів, брів знеможений український народ назустріч своєму історичному небуттю...

Скажіть, якби в Україні (або в тій же Карелії) була своя (хай найгірша!) влада - хіба вона так безбожно нищила б свій народ? Пора вже називати речі своїми іменами, інакше ми ніколи не вийдемо з російського полону.

На мою думку, “гріх комунізму”, у який упала й українська провідна верства (про це небезпідставно пишуть Мирослав Маринович - Листи з волі. Вид-во “Сфера”, К., 1999, с. 258-259 - та Олександер Сугоняко - Україна: повернення до себе. Вид-во “Юніверсал”, К., 2000, 11-14) насправді більшою мірою є, сказати б, наслідком “зґвалтування неповнолітньої” - бо українська національна комуністична еліта (інша просто не мала права на фізичне існування), щойно почавши формуватися в 20-х роках, була в 30-х винищена практично повністю.

Про це кожному українцеві слід згадувати, перше ніж розповідати самоїдський анекдот.

Щоб поневолені народи ніколи в майбутньому не спромоглися на самостійність, а лише зі страхом поглядали на “старшого брата”, російські окупанти століттями свідомо, а в радянські часи особливо інтенсивно, проводили сатанинську селекцію: винищували найосвіченішу, найздібнішу, найпродуктивнішу частину корінного населення, залишаючи на розплід покірних “плохих овець”, яких “схрещували” з привезеним населенням (тільки в 1934 році у виморені голодом села східних областей України було переселено 240 тисяч сімей з Росії - це називалося “допрісєлєнієм”). От і маємо “матоязичноє насєлєніє” типу Вєрки Смердючки, яке не володіє жодною мовою, не належить до жодної культури і навіть до жодної статі. Близько ста народів у часи радянської влади взагалі щезли: за переписом 1926 року в СРСР було понад 200 народів і народностей, а за переписом 1959 року - 101 народність. Це називалося “етнічним самовизначенням”.

Моторошне слово “Соловки” знає кожен українець. Як і кожна людина, яка мала нещастя бути “советским человеком”.

Три роки тому в нашу свідомість увійшло ще одне - “Сандормох”...

Це назва урочища біля міста Медвеж’єгорськ у Карелії, кілометрів 300 південніше Білого моря. Тут, на виконання згаданої на початку Постанови Політбюро ЦК ВКП(б), 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року капітан Матвєєв власноручно виконав смертні вироки 1111 в’язням Соловецького табору особливого призначення (СТОН), серед яких 190 - з України: історик Матвій Яворського, професор філології, поет-неокласик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, міністр освіти УНР Антон Крушельницький і його сини Остап (24 роки) та Богдан (31 рік), міністр фінансів УРСР Михайло Полоз, письменники Михайло Козоріз, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер’ян Поліщук, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний... Це були молоді та середнього віку люди, які створити б неоціненні духовні скарби, володіючи якими, українці стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвеєва - виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади - змінили хід нашої історії.

27 жовтня 1997 року в Сандормосі з ініціятиви Петербурзького “Меморіялу”, підтриманої головою уряду Карелії В.Н.Степановим, було проведено Дні пам’яти. У них узяли участь і українці. Євген Сверстюк привіз дерев’яний хрест роботи Миколи Малишка, Іван Драч сказав скорботне слово, кобзар Микола Литвин співав загиблим рідних пісень, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду. У пресі й на телебаченні з’явилася низка повідомлень і статей. Служба Безпеки України, Інститут української археоґрафії та джерелознавства НАН України видали три томи документів “Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії” (Вид-во “Сфера”, т. 1 - 1997, т. 2 - 1998, т. 3 - 1999 р.). Україні відкрилася ще одна чорна сторінка її історії.

1999 року Санкт-Петербурзький “Меморіял” запросив представників уряду України на Дні пам’яти 5 серпня в Сандормох. Ніхто не приїхав. Утім, як і від уряду Росії. Зате були консули Німеччини й Польщі в Санкт-Петербурзі. Приїхали нащадки розстріляних - чоловік із 30. У тому числі син партійного і профспілкового діяча Якова Абрамовича Шкерова - Володимир, який живе нині в Іршанську на Житомирщині (батька заарештовано, коли йому не було й року), журналіст СБУ Сергій Шевченко, історик і журналіст Вахтанґ Кіпіані та я - політв’язень 70-80-х років. Ми привезли жменьку української землі від пам’ятника Т.Шевченкові в Києві та іконочку Христа Спасителя, пов’язали рушник на хресті, поставили наш прапор.

Відтепер щороку 5 серпня, у день початку “єжовщини”, о 10 годині тут, під пам’ятником, де написано: “Люди, не убивайте друг друга!”, буде справлятися панахида і відбуватиметься траурний мітинґ.

Сього року я маю намір піти в експедицію з Санкт-Петербурзьмим “Меморіялом” на Біломорсько-Балтійський канал, відтак відвідати Сандоромох і Соловки. Збираються також нащадки розстріляних у Сандормосі Бовсунівська Валентина Петрівна - донька Бовсунівського Петра Федоровича, та Волков Станіслав Васильович - син Вовка Василя Митрофановича.

Це - до відома нащадків там загиблих.

До відома тих, хто почувається людиною.

До відома і тих, хто хотів би відновити нам російську комуністичну імперію і цинічно та безкарно погрожує нам новими Соловками.

Хай і вони знають: що б не ховали злочинці у лабіринтах смерти - усе таємне стане явним.

Липень 2000 року.

-------------------

Стаття друга

Ці моторошні слова: Соловки, Сандормох...

Три роки тому в нашу свідомість увійшло ще одне - “Сандормох”...

Соловецькі острови, що на Білому морі, мають площу 300 кв. км. Ніколи не жило тут цивільне населення. Хіба язичники мали тут свої капища і припливали справляти ритуали. У цьому потойбічному світі вони спорудили для мертвих душ дивовижні лабіринти. Щоб мертві не поверталися у світ живих. А в 1429 році поселилися тут іноки Валаамського монастиря Савватій та Герман для “безмовного життя”. Коли Савватій помер, Герман привіз сюди інока Зосиму. У ХVІ ст. тут постав монастир. Нині на Соловках менше двох тисяч населення. Соловецький район належить до Архангельської області Росії. Поруч - автономна Карелія. Найближча залізнична станція - Кемь, за 60 км морем на захід.

...Ці Соловки відкрилися мені опівночі на 6 серпня 1999 року білими стінами Благовіщенської церкви та Преображенського собору, що вже за кілометрів двадцять світилися над Білим морем як маяк.

Соловецький кремль громіздкими вежами з гранітних валунів та мурами (до 12 метрів заввишки, а завтовшки 6 метрів) нависає над гаванню Благополуччя. У кінці ХVІ століття, за ігумена Філіпа Количева (згодом став митрополитом Московським, та за спротив опричнині був задушений самим Малютою Скуратовим - головним опричником Івана ІV Лютого) зводили цей кремль і храми Божі подвижники духу - ченці і “трудники”, які шукали і знаходили тут умиротворене життя в служінні Богу та в трудах за саме лише прохарчування. Тут, у суворих умовах Півночі, де вже перемежовується тайга й тундра, вони творили життя: вирощували сади, розводили худобу і бджіл, ловили рибу і топили тюленяче сало, писали ікони, поєднали каналами десятки озер, вимурували дамбу між островами Соловецький та Велика Муксалма, побудували водяний млин і сухий док, що наповнювався водою зі Святого озера, а на початку ХХ століття - чи не першу в Росії гідроелектростанцію.

Глухий відголосок про подвижницьке життя іноків доходив звідси й на Україну. Але знала Україна, що Соловки - також місце ув’язнення “відступників від віри” та “государевих ослушників”. Таким був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого “вража баба” Катерина, зруйнувавши 1775 року Січ, запроторила на Соловки. Тут показують під вежею “Сушило” дірку в мурі, що веде до келії отамана (в неї можна протиснутися). Келія доволі простора, але в’язня звідси не випускали навіть за природньою потребою. Двічі на рік - по великих святах - водили до церкви помолитися. Коли новий цар Олександр І через 25 років, у 1801-му, випустив на світ Божий 110-літнього діда, то він осліп. Ще як чернець пожив тут два роки і помер. Є тут серед інших пам’ятних знаків і його надгробок, але де саме похований Петро Калнишевський - екскурсоводи не кажуть. Щоб українці не викрали та не вивезли в Україну.

Утім, за 200 років існування монастиря в’язнів у Соловках було біля 350 осіб. У 1903 році на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім’я обителі.

Радянська ж влада за 19 років, з 1920 до 1939, перепустила через Соловки понад 100 тисяч в’язнів... І довгожителів тут уже не було: половина з них наклала тут головами. Десятки тисяч українських селян (з 1,2 млн. репресованих як “куркулі”) побували тут.

Насамперед радянська влада розігнала ченців і 1920 року створила в монастирі радгосп. Голова його був призначений уповноваженим зі збереження історичних пам’яток. Уночі з 25 на 26 травня 1923 року в кремлі спалахнула пожежа, яка пожерла працю кількох поколінь ченців. Згоріли Нікольська і Успенська церкви, дзвіниця та архів і бібліотека під нею. Гасили пожежу анархісти, меншовики, есери, білогвардійці - перші ув’язнені тут вороги радянської влади.

У кінці 1923-го на Соловках було 2,5 тис. в’язнів, у 1928 - вже 22 тисячі. Усі споруди, які були на Соловецькому острові, тобто кремль, чернечі келії, побутові приміщення та церкви, радянська влада припасувала під місця ув’язнення. З церкви Вознесіння на Секирній горі зробила карцер, з якого живими не виходили. На віддаленому острові Анзерському, у Голгофо-Розіп’ятському скиті, влаштувала табір з такою ж назвою. Побудувала спецтюрму для політв’язнів в Ісаково - тут 1926 року за відмову виконати режимні нововведення охорона розстріляла політв’язнів. Цей факт став відомий на Заході. Набудувала бараків - деякі з них досі служать житлом. На острові в 1939 році руками в’язнів спорудила триповерхову тюрму. Але так і не заселила її: з початком радянсько-фінської війни континґент концтаборів був вивезений на материк.

До кінця 20-х років на Соловках, на відміну від інших концтаборів, фактично існував “статус політв’язня” для противників більшовизму. До 1926 року їх навіть не примушували працювати і харчування було цілком стерпне. Відтак примусова праця стала обов’язковою умовою “перевиховання”. В’язні рубали і сплавляли ліс, підтримували господарство (щоб воно не занепало без фахівців, радянська влада таки залишила коло сотні монахів). А було й таке, що невільників примушували носити воду з однієї ополонки в другу. Із 1926 року СЛОН - “Соловецкий лагерь особого назначения” - переповзає й на материк: були створені “командировки”, які заготовляли ліс на експорт. Табір у кремлі поділявся на “роти”: в кожному приміщенні розміщувалася окрема категорія в’язнів (есери, меншовики, контрреволюціонери, куркулі, троцькісти, терористи, “соціально близькі” радянській владі карні в’язні тощо). Однак приміщення не були ізольовані одне від одного, як пізніше в концтаборах. Тут видавався журнал, який надходив у бібліотеки СРСР (пишучої братії додалося в 30-х роках), навіть діяв театр, де й Лесь Курбас ставив п’єси. Та епоха СЛОНа скінчилася - розпочалася епоха ГУЛАГу.

20 лютого 1937 року СЛОН перетворено на СТОН - “Соловецкую тюрьму особого назначения”. Це була не просто зміна вивіски: 2 червня того лиховісного року розпочалася наймасовіша, єжовська “чистка” суспільства, в тому числі й місць позбавлення волі.

Українці, як і інші в’язні Соловків, мали свої терміни ув’язнення 5-10 років. Дехто мав би скоро звільнитися. Та ці люди (багато хто з них перед ув’язненням мав комуністичні ілюзії) пройшли таку школу перевиховання, що стали б на волі для радянської влади небезпечними. Щоб їх не звільняти, Москва у серпні 1937 року вирішила “почистити” й концтабори. Для цього потрібно було сфабрикувати нові “справи”. Матеріялом для них стали доноси табірних стукачів про розмови й настрої в’язнів та характеристики, складені адміністрацією. На Соловках усі характеристики підписував начальник СТОНу Ейхманс. Розслідування і судові засідання не провадилось, вироки засудженим до кари смерти не оголошувалися.

...Глухого жовтневого вечора 1937 року по всіх “ротах” СТОНу бігали наглядачі і оголошували: “Такой-то! С вещами!” Це - на етап. За дві години 1116 в’язнів були повантажені на баржі. Це була інтеліґенція майже всіх національностей СРСР (мабуть, напередодні 20-ліття Великої жовтневої соціалістичної революції так вирішили зміцнити дружбу народів). Україна була представлена найкраще: 190 осіб.

Більше їх ніхто не бачив. Пізніше доходили чутки, що в Кемьперлазі (“Кемский пересыльной лагерь” - порт і станція Кемь) у них відібрали всі цивільні речі, переодягли у в’язничне, повідрізали ґудзики, відібрали паски. (Є свідчення, що кримінальники згодом носили ті речі або обмінювали). Висловлювалися здогади, що етап потопили в Білому морі. Тільки в 1997 році Петербурзький “Меморіял” виявив місце розстрілу цього етапу: урочище Сандормох, за 19 км від ст. Медвежа Гора по шосе на Повенець...

За оперативним наказом Наркома внутрішніх справ Н.Єжова № 00445 особлива трійка Управління НКВД Ленінградської области (начальник Л.Заковський, заступник В.Гарін, прокурор Ленінграда Б.Позерн) постановила розстріляти 1825 в’язнів СТОНа. Ці списки були виявлені в Архангельському управління ФСБ (їх факсимільні відбитки опубліковані, у згаданому виданні “Остання адреса”, том 1). Ось зведена таблиця винесення вироків та їх виконання, яку склав Веніамін Йофе, голова Петербурзького “Меморіялу”:

Дата вироку

№ протоколу

Дата розстрілу

Засуджено

Розстріляно

9 жовтня

№ 81

27 жовтня

209

208

9 жовтня

№ 82

2 листопада

182

180

9 жовтня

№ 83

3 листопада

266

265

10 жовтня

№ 84

4 листопада

249

248

14 жовтня

№ 85

1 листопада

210

210

Усього:

1116

1111

П’ять вироків не виконано, бо один в’язень помер, а чотирьох етаповано в інші місця, про віщо кат чітко відрапортував.

Виконував ці вироки капітан М.Матвеєв, спеціально відряджений для цього Ленінградським УНКВД в Кемь. Ім’я цього ката випадково було виявлене 1996 році у кримінальній справі 1938 року про перевищення ним повноважень при розстрілі під Медвеж’єгорськом. З неї стало відомо, що в’язнів зі ст.Кемь партіями возили до СІЗО (слідчий ізолятор) Бєлбалтлагу, що в Медвеж’єгорську (Карелія, 300 км південніше від Білого моря). Це СІЗО вміщало 300 в’язнів, тому доставляли їх партіями. Впадає в око розрив між розстрілами 27 жовтня і 1 листопада. Стався інцидент: була спроба втечі при вивезенні до місця розстрілу. Процедуру перевезення удосконалили: в’язнів роздягали до білизни і зв’язували по двоє.

Більшість українців були розстріляні 3 листопада. Можна уявити собі історика Матвія Яворського зв’язаним з близьким за списком письменником Мирославом Ірчаном, професора філології, поета-неокласика Миколу Зерова з письменником Михайлом Козорізом, режисера Леся Курбаса з драматургом Миколою Кулішем... Цього дня розстріляно міністра освіти УНР Антона Крушельницького і його синів Остапа (24 роки) та Богдан (31 рік), міністра фінансів УРСР Михайла Полоза, письменників Олексу Слісаренка, Валер’яна Поліщука, Павла Филиповича, Григорія Епіка, Михайла Ялового. Тут покояться Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний, Григорій Епік... Це були молоді й середнього віку люди, які створити б неоціненні духовні скарби для свого народу, володіючи якими, ми стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвеєва - виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади - змінили хід нашої історії.

Знову ж таки, щоб “істинні інтернаціоналісти” не звинуватили мене в національній упередженості, скажу, що серед тих, чия остання адреса - Сандормох, є знаменитий адвокат росіянин А.Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), творець Гідрометслужби СССР датчанин родом А.Вангенгейм, московський літературознавець, за походженням сибіряк Н.Н.Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Ф.Волинець, татарський громадський діяч І.Фірдевс, голова московського циганського табору Г.Станеско, грузинські князі Н.Ерістов та Я.Андронніков, католицький адміністратор Грузії Ш.Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Х.Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СССР В.Колесников, посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР отець П.Вейгель... Закоцюблий від морозу (швидше б кінець!), в одній білизні ступаючи останні кроки, зачерхлим мозком згадуючи слова молитви, він на власному прикладі переконався, що потрапив у царство Сатани, в імперію зла...

Смертника ставили на коліна - і капітан Матвеєв стріляв з револьвера у потилицю. Забитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали.

Таких ям тут, 4х4, глибиною 2 м, біля 150. Розстріл Соловецького етапу в урочищі Сандормох - лише одна з акцій. Тут розстріляно 5-6 тисяч людей...

А кат М.Матвеєв був нагороджений орденом Червоної зірки і помер у Ленінграді 1974 року...

Ще одину групу, з 507 в’язнів (протоколи тройки № 134, 198 і 199 від 10 і 25 листопада) вивезли з Соловків до Ленінграда. Є протокол від 8 грудня про їх розстріл. Місце виконання ще не знайдене.

Останню групу, 200 в’язнів, вирок яким було винесено 14 лютого 1938 року (протокол № 303, фактично розстріляно 198), не могли взимку вивезти на континет. Є підстави вважати, що їх розстріляли прямо на Соловках, у районі командировки Ісаково.

Торік Санкт-Петербурзький “Меморіял” пробував розшукати це місце. Можливо, вдасться цього року.

А ще “Меморіял” збирається привезти з Соловків гранітну брилу, щоб установити її в Санкт-Петербурзі як пам’ятник жертвам комуністичного терору.

Щоб нащадки знали, з яким минулим ми розпрощалися.

Липень 2000 року

-------------------

Стаття третя
БІЛОМОРКАНАЛ
Дорожні нотатки
Голова Санкт-Петербурзького історико-просвітницького та правозахисного товариства “Меморіял” Веніямін Вікторович Іофе запросив мене піти сього літа року 2000 в похід у район Біломорсько-Балтійського каналу, щоб пошукати там залишків концтаборів 30-40-х років. А заразом 5 серпня, у день початку Великого Терору 1937-38 років, узяти участь у траурному мітингу в урочищі Сандормох, де розстріляно біля 6 тисяч осіб, та відвідати сумнозвісні Соловки.
До експедиції з 9 осіб, окрім нас, двох колишніх політв’язнів, увійшли працівниця “Меморіялу” Ірина Рєзнікова, троє хлопців - Ніколай Дем’янов, Александр Свєтлов, Алексєй Старов) та троє дівчат - Ніна та Ольга Рєзнікови (доньки Ірини) та Юля Карпенко. Більшість із цих молодих людей щойно сього літа закінчили школу. Декотрі з них - переможці Всеросійського конкурсу історичних дослідницьких робіт для старшокласників “Россия - ХХ век”. Усі всерйоз працюють над меморіяльною тематикою.
Із Санкт-Петербурга ми вирушили потягом 27 липня і наступного дня були в карельському місті Каргумякі, по-російському Медвеж’єгорськ, що на самісінькому північному березі Онезького озера, власне, Повенецької затоки. Станція Олонецької (згодом Кіровської, донині Октябрської) залізниці, що побудована 1916 року, називається Медвежа Гора.
У місті ми насамперед відвідали музей, що займає частину приміщення колишнього управління будівництва Біломорсько-Балтійського каналу. Побудоване воно 1931 р.. Біля музею, бовваніє пам’ятник “любимцу партии и народа” Кірову, який особисто опікувався будівництвом. Тут досі вулиці називаються іменами Кірова, Дзержинського, Советская.
Директор музею Сергій Іванович Колтирін створив окрему експозицію з історії будівництва каналу в 1931-33 рр. Тут зібрано інструменти будівельників (тачка, кирка, пилка, лопата, ліхтар “летюча миша”), знімки тих часів, є картосхема каналу, який разом зі системою озер, з річкою Свір простягається на 221 км від селища Повенець на Онезькому озері до міста Біломорськ на Білому морі. 37 км рукотворного (в буквальному розумінні) каналу, 19 шлюзів зі шириною камер 14 м і довжиною по 200 м збудовано всього за 20 місяців.
Шлюзи здебільшого двокамерні (тобто камери йдуть одна за одною). До 7-го судно піднімається вгору в кожній камері на 7-8 метрів, а всього на 125 метрів. Відтак рештою шлюзів воно опускається до Білого моря на 105 метрів. Шлюз без помпування наповнюється водою всього за 12 хвилин.
Канал зв’язав Біле море з Балтійським, відтак через Волго-Балтійський - з Каспієм, Азовським і Чорним морями. Він діє досі, тільки дерев’яне кріплення шлюзів замінене після війни бетонним. А деякі північні шлюзи досі дерев’яні.
Знаючи, що схожі канали в Західній Європі у другій половині ХІХ - першій половині ХХ ст., в пору, коли водний транспорт був найдешевшим, будувалися десятками років, годилося б захоплюватися трудовим подвигом радянських людей, якби на цьому будівництві не лягло кістьми біля 100 тисяч невільників, якщо не більше (називають різні цифри).
Згідно з Марксовою економічною теорією, енерґією, що забезпечує поступ, є м’язова праця промислового робітника. Щоб найліпшим чином використати “робочу силу” на цьому об’єкті, марксисти заарештували сотні тисяч людей, у тому числі й провідних учених та фахівців у галузі будівництва, створили в Медвежогорську проектний інститут, який талановито розв’язав складні інженерні проблеми. Були ці люди хіба що Богу душу винні, то й “імена їхні, Ти, Господи, відаєш”. Основна частина “робочої сили” набиралася з селян, яких марксисти мали за потенційно ворожий “безкласовому суспільству” клас і яких якраз тоді особливо інтенсивно нищили як “куркулів”. Загнані “владою робітників і селян” у комарині болота, у сніги ці добрі господарі погинули від голоду та й непосильної ручної праці. І могил їхніх нема. Працювали вони не лише безпосередньо на копанні каналу, але й на заготівлі лісу в довколишній тайзі, для чого там були створені табори і спецпоселення - рештки деяких, надто ж тих, що діяли до 50-х років, збереглися досі і позначені на мапах “разв.”, “нежил.”, “изба”. Оце їх ми й підемо шукати.
На відкриття каналу чекали самого Сталіна. Спеціяльно до його приїзду в Медвежогорську поруч з управлінням ББК побудували готель з високою вежею. З неї вождь, що вже вбрався в повну силу, мав глянути за кілометрів 30 на селище Повенець, де, власне, канал і починається з Онезького озера. Сталін у Медвежогорськ не приїхав, був лише на відкритті каналу 2 серпня 1933 року. Сказав, що канал вузький і мілкий.
17 серпня на БМК привезено було 120 письменників на чолі з Максимом Горьким - щоб оспівали цей “трудовий подвиг радянських людей”. Уже 20 січня 1934 року вийшла книга нарисів 36 авторів, у тому числі Горького, Алексєя Толстого, Іллі Еренбурґа, Віри Інбер, Панфьорова, Зощенка, Валентина Катаєва, Віктора Шкловського, Михайла Пришвіна. Решта письменників, що не спромоглася на таке “творче піднесення” над власним людським сумлінням, були згодом репресовані. Було в тій бригаді й декілька українців. Вони не написали, тому покояться всього за десяток кілометрів від Повенця, в урочищі Сандормох, серед 1111 розстріляних тут 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада в’язнів Соловецького табору особливого режиму (див. про це в ч. 17 (172) 1999 року бюлетеня Харківської правозахисної групи “Права людини”; “Вісті тижня” 1999 року та ін.).
Чи не картинами подібного “трудового героїзму радянських людей” наснажував себе “пролетарський поет” Володимир Маяковський, доки не пустив собі кулю в лоба (цитуємо його з пам’яті, без “драбинки”):

Сидят в грязи рабочие, подмокший хлеб жуют.
Но шепот громче голода, он кроет капель спад:
“Через четыре года здесь будет город- сад”.

Або:

Здесь взрывы закудахкают в разгон медвежьих банд,
Здесь вкроет недра шахтою стоугольный гигант...
Аж за Байкал отброшенная попятится тайга.

Природа, бачите, ворог людини. “Якщо ворог не здається - його знищують”, - прорік Максим Горький. Інший комуністичний геній, Мічурін, твердив: “Ми не можемо чекати ласки від природи, взяти її багатства - наше завдання”.
Ліси довкола БМК не відновилися досі.
“Трудові ресурси” пострадянської території виснажені й деморалізовані.
28 липня о 6.30 ми вирушили маршрутним автобусом з Медвежогорська в Повенець.
Неподалік другого шлюзу є скромний гранітний пам’ятник з дзвоном над ним. Напис: “Безвинно погибшим на строительстве Беломорканала в 1931-1933 г. В честь 500-летия образования пос. Повенец”.
Під час Другої світової війни тут на західнім березі каналу стало фіннське військо, яке, власне, і не збиралося переступати цю межу розселення карельського народу, щоб Фінляндію не звинуватили в загарбницьких намірах (тож Нюрнберзький суд і не зарахував її до країн-аґресорів). Та 1944 року російська (радянська) сторона підірвала 2-й і 3-й шлюзи. Вода змила селище Повенець. Фінни відступили. Коли ще в музеї ми спитали про долю цивільного населення, то пан Колтирін якось неохоче сказав, що населення було попереджене. Охотніше він наголошував на подвигах радянських воїнів-визволителів, яким тут є доволі пам’ятників.
Перші 7 шлюзів, здебільша, двокамерні, розташовані часом за кількасот метрів один за одним на протязі якихось 10 км. Біля 9-ї години ми дійшли до 3-го шлюзу, де сіли на попутний теплохід “Тайфун”. Цікаво спостерігати заповнення камери водою. За кілька хвилин судно вже вивищуються над деревами і селищем, що лишаються ліворуч унизу. Праворуч - озера, з яких заповнюються камери. Від 7 до 8 шлюзу пливемо довгим Волозером та ще кілометрів 8 викопаним вручну каналом.
Отут крові пролито людської
І без ножа...
(Т.Шевченко)
7-8 шлюзи - це вододіл. Маткозеро, яке починається за 8-м шлюзом, уже розташоване нижче.
Тут знайшли ми перевізника Олексія, який за дві ходки переправив нас човном через губу Маткозера. Підкріпившись чаєм, рушили болотом у східному напрямку до річки Красная. Прокладена тут ще в’язнями лежньовка (дерев’яний настил) остаточно поруйнована декілька років тому всюдиходом. А нею ходили і навіть їздили кінними возами, підрихтовуючи її, тобто замінюючи зогниле дерево цілим. Такі лежньовки зв’язували табори й спецпоселення між собою і зі світом. По них вивозили ліс. Згодом в іншому місці ми натрапили на чотири великі металеві колеса - це решки вагонетки, в яку запрягали коней і вона котилася по дерев’яних рейках. Тепер усі ці колишні лежньовки не сприяють рухові. Це хіба орієнтир (вони позначені на мапах). Ліпше йти болотом поруч з лежньовкою: ступаєш ніби на мох, а ногу виймаєш із води. Часом шурхнеш глибше коліна. Це при тому, що маєш на собі наплечник кілограмів на 30-40.
Подолавши кілометрів три майже суцільного болота, біля 18 год. ми стали табором на високому сухому березі річки Красная. Дошкуляють комарі. Доки зварили вечерю, Ірина Резнікова привела звідкись місцевого мешканця Александра Рябова, який погодився бути нашим провідником. Десь узялися дві жінки - і це, власне всі люди, яких ми бачили в цьому краю.
Веніямін Іофе з Олексою Старовим теж повернулися з розвідки: за два кілометри звідси на південний схід є руїни спецпоселення. Уранці 29-го я з Олексою та Ольгою сходили до тих руїн сфотоґрафувати їх. Це на вищому місці добротно збудовані у зруб три великі приміщення (25х10, 10х8, 18х8). Дахи впали, а стіни стоять. Вікна великі, без ґратів. Один барак з наскрізним коридором, від нього - окремі, мабуть, житлові кімнати. Інший барак поділений на три частини глухими стінами. Очевидно, тут був якийсь склад. Будівлі десь 30-х років. Спецпоселенці, мабуть, були “куркулями”. Вони рубали тут ліс та вивозили його де сушею, де “лежньовкою” до Маткозера. Нині тут ліс, здебільшого, незрілий - йому років 50-60, хоч є ділянки старішого, не вирубаного.
Пообіді вся наша експедиція з провідником Олександром рушила вбрід через річку Красная у північно-східному напрямку. Тут відносно сухо, навіть є підвищення до 10 метрів. Усюди валуни льодовикового походження. Дерево, якщо падає від вітру чи старості, вивалює ті валуни, дивовижно обплетені корінням.
Прийшли до хатини на березі озера, яке Олександр Рябов називає “Светлая Ламбушка” (“ламба” мовою вепсів і є “озеро”). Тут мінімум цивілізації. Наші хлопці і дівчата, а за ними і я, не проминули скупатися, хоч вода доволі холодна.
О 18-й ледь помітною просікою рушили ми просто на північ до Конжозера, узяли прибережним камінням трохи праворуч і поставили намети. Це якоюсь мірою обжите місце: є сліди вогнищ, пристосування для копчення риби, змайстровано стіл і лавки - але вони вже зогнили. Ми сідали їсти просто на піску на березі озера. Хлопці дбали про дрова, майстерно встановлювали на каменях чи на тросику казанки, а дівчата під керівництвою Юлі варили кашу, вермішель, чай. Я знайшов довгий металевий шворінь і прилаштував його помід двох куп каміння - вийшла добра кухня, що служила нам два дні.
30 липня о 10.30 Іофе, я, Ірина, Ольга та Олексій високим південним берегом Конжозера рушили на захід до Югорічки, що з цього Конжозера тече в Маткозеро (тобто в канал). Річка, шириною метрів 10, була в часи таборів обшита деревом - нею сплавляли ліс на будівництво каналу. Біля Юги діждалися Олександра Рябова, який зовсім близько, за метрів 200 за річкою й озером, показав нам руїни будівель. Це рештки 22-го лагпункту Водороздільного лагерного відділення. Найбільший барак має 28 на 12 м. Це, за всіма ознаками, штрафний ізолятор. Наскрізний коридор, діжурка з рештками штукатурки, руїни грубок, масивні двері з запорами, печурки над дверима для цілодобового освітлення камер, рештки нарів, слід блощиць. І - багато написів олівцем на дверях, одвірках, від 1931 до 1947 року, які засвідчують, що тут по кілька днів у карцері і по півроку в штрафному ізоляторі сиділи політв’язні (стаття 58). Ось деякі, може, неточно прочитані:
Арти
Бушлай
Туршин
Николаев М.Б. ШЗО с 16.01.46 - 18.07.45 4 дня
Михайлов Владимир
Яхажки
Мелода
Крячко П.М. Горьковская обл. сидит 58-8
30.ХІІ 40 Елизаров
16.164-10 30.12.40 г. - 30-06.41
Таринок 162-10
1933 1936 1937 1940
Здесь сидел Ильев ОБЭ-УР-10 Прибыл с 1934 Мелерви ср. 9 лет 162-3. 19 лет
1 апреля в 40 камере 12 июля
162 - 143
Лагоев Иван
Сидели 19.34 Гаврилов Андрей
Є рахунок діб паличками. Від одного одвірка ми відірвали дощечку з десятком прізвищ - мабуть, це запис нарядчика про виведених на роботу.
На одних дверях виявилося особливо багато написів і навіть карикатура: довгошиїй Сталін у військовому кашкеті, підпис “Чума”. Ці двері забрати б до музею, але ж вони важать з півцентнера. Улітку не винести їх болотами. Може, “Меморіял” вивезе їх узимку на санях.
В одній камері вирубано і відколото шмат стінної колоди. Іофе висловив думку, що це, мабуть, Юрій Дмитрієв, який побував тут раніше, вирубав зразок з написами. Сергій Колтирін показував нам у музеї відеострічку про ту подорож на вертольоті.
Усього тут 7 будівель, з-поміж яких можна розпізнати, бараки, контору, лазню (є рештки печі й казана), склад, житлове приміщення. Високий дах останнього досі не обвалився. Таке враження, що воно покинуте років 15-20 тому: городець ще не заріс лісом. Очевидно, тут жило якесь начальство, може, з сім’єю. Табір же покинуто років 40-50 тому.
Знайшли ми і забрали з собою двоє коліс від тачок - по кілограмів 6. Поржавілі рештки ліхтарів “летюча миша”, яких тут багато, ми не брали, бо вони ламаються в наплечнику.
31 липня вранці ми згорнули табір і пішли з Олександром Рябовим на південний схід у напрямку до Рибозера. Зупинилися біля малого озерця, де Рябов швидко наловив окунів (першого на черв’яка, а решту на риб’ячі очі) і наварив з них юшки.
Тим часом Іофе, Микола, Олексій, Юля, Ірина, Ольга та я повернулися назад на півкілометра, де ми бачили бараки спецпоселенців. Їх 5-6. Більшість ще стоять, лише дахи повалилися, а є самі руїни. З господарчих будівель здивувала нас діжа для квашення капусти. У діаметрі вона метрів три, вкопана в ґрунт.
Пообідавши юшкою, рушили на схід до Рибозера, далі його берегом на південь і південний схід аж за безіменну річечку, що в нього тут упадає. Дійшли до хатини рибалок на березі озера. Човен зі знятим двигуном, рибальські сіті, пристосування для копчення риби, дровітня, опудала птахів. Людей нема. У хатині двоярусні нари на шість осіб, грубка. Як пояснив Рябов, тут рибалки коптять рибу і виносять її на собі до твердої дороги. Згодом ми пройшли цей шлях - кілометрів три суцільного болота.
Полишивши рибальську базу, пройшли ми височиною кілометрів 2 на південний схід і під вечір стали табором на лівому березі чималої річки Рибокса, у доволі вологому місці. Без сітки від комарів важко рятуватися. Обличчя та руки спухають. А в’язні та проселенці ж не мали від комарів ніякого захисту...
Уранці 1 серпня без наплечників перейшли ми по валунах річку Рибокса. Тут збереглися цілі кілометри лежньовок, геть непридатних, щоб ходити по них. Видно сліди і послід ведмедя, який пасся на чорницях та морошці. Злетів величезний тетерук.
За кілометрів три на схід, ледь на південь, виявили ми вузьку, метрів до 100, але продовгувату, метрів до 400, височину, до 10 метрів. На ній упоперек розміщені напівпідвальні приміщення. Важко здогадатися, що тут було. Зате наступна височина, що лежить уздовж трьох озерець, потішила нас своєю відвертістю: це руїни контабору.
Ця височина ширша, до 200 м, довжиною більше півкілометра. Нижча, північна частина - великі бараки з камерами. Їх щонайменше 7. Карцер з примітивними ґрати з залізних штаб. Тут ми виявили написи:
1938, 1941,
Бубарев К О 13.ІІІ. 1938
Сергей
Можна впізнати лазню. Низом, за метрів 50 понад озером, збереглися стовпи запретки, рештки сторожової вежі з характерним дашком, як у шпаківні.
Іофе каже, що в такій кількості приміщень могли утримувати до 3 тисяч в’язнів. Він міг діяти до середини 50-х років.
Горою розміщено декілька адміністративних та житлових приміщень, де мешкала охорона.
Повернувшись до свого табору на березі Рибокси, о 18-й повернулися ми до хатини рибалок, де знову не було нікого, тому ми швидким маршем рушили через болото прямо на південь. Оце та стежка, якою рибалки виносять свою продукцію - кілометрів три. Наледве знайшли одне сухе місце, де можна було зупинитися перепочити.
Нарешті під вечір вийшли на височину, де розпочалася тверда дорога, по якій можна їхати вантажівкою чи мотоциклом. Помітні сліди колій кількаденної давности. Ще пройшли з кілометр і розбили при дорозі табір.
2 серпня біля 10-ї рушили ми твердою дорогою на південь. Дорога вбирали менші доріжки і нарешті стала грейдерною, добре в’їждженою. Але транспорту не трапляється ніякого. Пройшовши так кілометрів 5-6, побачили мотоцикл з коляскою і двох молодих чоловіків біля нього.
Це рибалки, від хатини яких ми оце йдемо. Тут мало людей, між ними великі відстані, але всі все про всіх знають. До нас їхні серця відкривають чарівні слова “Меморіял” і “Сандормох”. Едуард, виявляється, їхав в одному з нами автобусі 28 липня з Медвежогорська до Повенця. Його дід - репресований українець. Але він не зміг пригадати прізвища діда, ані звідки він. Отак згубиться коріння і пам’ять - і нащадки вже “русские”, тобто приналежні до Росії...
Олександра послали ми з другим чоловіком поїхати мотоциклом до села Габсельга, що недалеко від Онезького озера, на шосе, найняти машину. Але щойно ми пообідали, аж їде з того краю, звідки ми прийшли, справжня вантажівка! Під дощем вона вивозить нас до Габсельги. У машині з нами киргиз із хлопцем років 14. Це еміґранти. У Киргизії війна, то в Габсельзі їх прижилося декілька родин. Оце збирають чорниці. Рік неврожайний. Риби вони не ловлять і не їдять.
За 30 км дороги ми бачили лише дві машини та мотоцикл. Пересівши в Габсельзі на криту вантажівку, ми біля 19.30 були в Медвежогорську і облаштувалися в гостинниці “Онежская”, помилися холодною водою і відчули, як змуляні наші ноги, які ми покусані комарами, як болить усе тіло, які ми розбиті...
А з Олександром сталася біда: п’яний мотоцикліст наїхав на камінь. Сам ударився об шкло, а хлопець вилетів геть. Таки доїхали до Габсельги, найняли машину і розминулися з нами в селі. Марно з’їздив. Болять ребра, він шокований, ліг спати не ївши. Але тримався мужньо.
3 серпня Іофе доречно оголосив вільним днем - ми його зекономили, бо нам таланило на провідників і помічників. Та й на погоду.
4 серпня о 4.30 зустріли ми на вокзалі групу з Санкт-Петербурга на чолі з Тетяною Моргачовою: приїхало чоловік 30 родичів розстріляних у Сандормосі соловецьких в’язнів, з-поміж них Валентина Петрівна Бовсунівська з Києва - донька Бовсунівського Петра Федоровича, викладача Планово-статистичного технікуму; Рада Михайлівна Полоз із Москви - донька Полоза Михайла Миколайовича, посла УСРР у Росії, потім голови Держплану, міністра фінансів УСРР; Вангенгейм Елеонора Олексіївна з Москви - донька Вангенгейма Олексія Федосійовича, професора, начальника Гідорометслужби СРСР, родом з Кропивної на Чернігівщині. Приїхали також історик Ярослав Тинченко, пізніше - працівниця Всекраїнського “Меморіялу” Валентина Скачко, журналіст Ростислав Мартинюк з мамою та вітчимом. Уранці 5 серпня до готелю прибуло багато людей, у тому числі консул України в Петербурзі Юрій Вербовий, лідер української громади в Петроскої (Петрозаводськ) Фартушний Віталій Петрович.
Усі ці люди разом з місцевими взяли участь у мітингу в урочищі Сандормох, частина того ж дня поїхала на Соловки.
Вересень 2000 року

Сергій Білокінь:
Розгром Київського єпархіального управління 1923 року (Із книги "О.Анатолій Жураковський і київські йосифляни)
Сергій Білокінь:
Масовий терор i голодомори як втiлення протиєвгенiчної полiтики бiльшовикiв
І.В. Шуйський:
Використання радянськими репресивними органами методів морального та фізичного впливу на громадян у процесі розслідування політичних справ
Сергій Білокінь:
Соловки
Василь Овсієнко:
5 серпня 1937 року. Початок Великого Терору, Ці моторошні слова: Соловки, Сандормох..., БІЛОМОРКАНАЛ