Використання радянськими репресивними органами методів морального та фізичного впливу на громадян у процесі розслідування політичних справ

Головним засобом існування диктатури пролетаріату, встановлення якої було проголошено більшовиками після жовтневого перевороту 1917 року, було застосування насилля над суспільством з метою скорішого побудування "комуністичного раю". Інтереси держави займали в системі більшовицької владної машини домінуюче місце, попираючи природні права людини. "Вищим проявом народної боротьби" назвав В. І. Ленін позазаконні заходи органів диктатури пролетаріату проти власного народу. Влада у цій боротьбі, за його переконаннями, повинна була спиратися "на силу, а не на закон" [1. С. 376, 385].

Основним принципом нового "радянського права" більшовицькі теоретики вважали "революційну доцільність", а ідеологічним підґрунтям законодавства - рішення Центрального комітету РКП(б). У зв’язку з цим в умовах однопартійної диктатури нормативно-правовою базою функціонування виконавчих органів радянської держави (у тому числі репресивних) була не Конституція, в якій проголошення прав та свобод громадян мало декларативний характер, а численні партійні постанови та підзаконні акти, які не тільки суперечили, а й відкидали конституційні норми. Карально-репресивні органи у своїй "правозастосувальній діяльності" керувались численними відомчими оперативними наказами, розпорядженнями та циркулярами Наркомату внутрішніх справ, які передбачали велику розмаїтість засобів захисту системи - від вислання "соціально-небезпечних елементів" до вищої міри соціального захисту включно. Так, у телеграмі НКВД України, що була направлена на адреси українських губсовдепів 11 травня 1918 року, наказувалося: "зорко следить за всеми происками контрреволюционеров и белогвардейцев решительно подавляя твёрдой безжалостной рукой в корне всякую попытку дискредитировать власть рабочих и беднейших крестьян" [2. С. 71]. Проведення за часів "червоного терору" масових арештів і розстрілів вплинуло на процес формування правової свідомості працівників каральних органів, головним принципом практичної діяльності яких став суб’єктивізм в оцінці доказів провини, зневажливе ставлення до існуючих норм кримінально-процесуального права.

Застосування катувань заарештованих з політичних мотивів не було винаходом більшовицьких каральних органів. Колишній революціонер-народник С. М. Степняк-Кравчинський, історико-публіцистичні твори якого за сталінських часів не друкувалися, а ім’я замовчувалося, у своїх роботах наводив величезний арсенал позазаконних методів, якими користувалася жандармерія колишньої імперії, зокрема: "допит, який був призначений допомагати правосуддю, перетворився у систему моральних мордувань і фізичних тортур" [3. С. 118].

За масштабністю і витонченістю бузувірських експериментів над підслідними більшовицький режим залишив далеко позаду своїх попередників. Майстерність слідчого була доповнена вправністю катів. Дослідник більшовицького терору Р. Конквест відмітив як першооснову сталінського стилю роботи фабрикування справ, до того морально та фізично надзвичайних [4. С. 130].

У 20-х роках під людиноненависницьку практику пануючої партії була підведена відповідна законодавча база. Запропоноване В. І. Леніним обґрунтування і узаконення терору знайшло своє відображення у розділі "Про контрреволюційні злочини" Кримінального кодексу РСФРР 1922 року, який автоматично став основою кодексів усіх союзних республік [5. С. 190]. До Кримінального кодексу УСРР 1927 року, чинного понад три десятиріччя, увійшло і ленінське положення про "революційну правосвідомість і революційну совість" як критерій застосування правниками статей політичного розділу [6. С. 4].

Перейменування Надзвичайної комісії на Державне політичне управління не означало, природно, зміну форм та методів роботи каральних органів. Більше того, негласні методи тиску урізноманітнилися, продовжувався процес їх удосконалення. Нарком юстиції УСРР М. Скрипник запевняв, що реформовані органи "політичної розправи" зуміють "знайти для цих методів боротьби інші нові форми" [7. С. 77].

Від часів ЧК у каральному відомстві не припинялося використання методів фізичного тиску на підслідних. Так, у рапорті на ім’я начальника ДТО ГУГБ НКВД Південної залізниці Казбека від 28. 09. 1934 року лінійний уповноважений ОДТО ГУГБ НКВД станції Кременчук Є. В. Єгоров зазначив, що йому особисто часто доводилося бачити, як колеги на допитах застосовували побиття. На прохання початківця допомогти у проведенні слідства начальник відділу Фидяшев категорично відповів: "Мы институтов не кончали и нас никто не учил". Чекіст Єгоров швидко опанував навички професії. Ось як він описує один з епізодів своєї роботи: "Допрашивали Дубину как главного фигуранта в хищении мешка муки, путём вскрытия вагона, я приложил все усилия к тому, чтобы дело это раскрыть как можно глубже, путём получения признания от гр. Дубины, имея в руках на это полные основания (агентурный материал и официальный). Потеряв на допрос гр. Дубины много времени, подходя к последнему со всех сторон, что на последнего не действовало и гр. Дубина упорно заводил следствие в заблуждение, ведя себя вызывающе. Не имея сил владеть собою (вернее со своими нервами), я потерял равновесие и допустил факт преступного, не чекистского метода допроса, нанеся гр. Дубине ряд телесных повреждений, как-то: жал за руку в пальцах, ударил два раза рукояткой нагана по ногам выше колен, хватал за волосы на голове, причём головой несколько раз ударил последнего о спинку дивана, на котором он сидел.

Верно, после применения преступного метода допроса я добился, что гр. Дубина признался, рассказав всё как было, дал возможность внести ясность в дело, окончив его с успехом, не задумавшись о тех последствиях, каковые могут быть после всего этого" [8. Арк. 29].

Розширення використання на початку тридцятих років слідчими ОГПУ незаконних методів ведення слідства підтверджує поява в цей час "конвейєра". Зокрема, про використання цього "винаходу" розповів, цілком і повністю відкинувши свої свідчення, підписані на вимогу працівників ХОУ ГПУ УСРР у 1932-33 роках, реабілітований М. Т. Чехович на допиті у військовій прокуратурі Ленінградського Військового Округу в 1957 році: "10 чи 11 діб я знаходився на так званому конвейєрі, коли слідчі змінювалися і виходили на відпочинок, а я і такі як я особи залишалися на допиті" [9. Т. 2, арк. 165].

Український апарат ГПУ за будь-яку ціну прагнув зайняти чільне місце серед аналогічних структур інших республік СРСР. При підготовці гучних показових судових процесів слідчі центрального управління цього відомства, яке на той час знаходилося у Харкові, всіляко прискорювали отримання необхідних "зізнань" від заарештованих. Колишній старший оперуповноважений ЕКУ ГПУ УСРР І. С. Бажанов, який разом з колегами у 1930 році проводив слідство по "антирадянській організації українських ветеринарів" на допиті у слідвідділі КГБ при Раді Міністрів Казахської РСР у 1959 році свідчив, що "методи, які широко застосовувалися на допитах у період 1937 - 1939 років, які я в певній мірі відчув на собі при допитах в Омську, коли був безпідставно заарештований органами НКВД, у період проведення слідства по справі групи професора Агаллі мали місце тільки у зав’язку"[10. Т. 7, арк. 35]. Надзвичайно швидко проходив розвиток цього потворного "зав’язку", активно формувались його складові частини. При проведенні слідства, навіть у найвищих структурах ГПУ України, слідчі припускали лайку по відношенню до заарештованих при мовчазній згоді Мазо і Бронєвого, крім того, "керівника організації" професора Агаллі, продовжував на допиті Бажанов, шантажували арештом його коханої жінки. Протоколи допитів, за свідченням Бажанова, писалися самими заарештованими під диктування слідчих, а під ними, крім підписів обвинуваченого та слідчого, ставилися підписи ще двох працівників ГПУ, які під час допиту у кабінеті не були присутні [10. Т. 7, арк. 35-37].

Чим талановитішою і багатограннішою була особа допитуваного, тим характер запитань слідчого ставав більш провокаційним і витонченим. Не випадково, у своїй відповіді на вимогу заступника прокурора ГПУ УСРР Л. Крайнього оцінити наслідки власного арешту, український режисер Л. Курбас іронічно порівняв слідство з "лікуванням у доктора Фройда"[11. Арк. 66].

У випадку, якщо підслідний залишався упертим і незговірливим, слідчі використовували ще більш вишукані засоби знущання і доводили його до стану повної деморалізації. Заарештованого у нічний час неодноразово виводили з камери і що разу сповіщали, що ведуть на розстріл, але потім повертали назад. "Такі психічні експерименти остаточно розслабили мою волю і я прагнув тільки одного - скоріше б будь-який кінець, але ж кінець, а не продовження такого існування", - свідчив уже згадуваний М. Т. Чехович [9. Т. 2, арк. 166].

Подібний садистичний тиск мав як психологічні, так і фізичні наслідки для організму підслідного. Заарештований у часи "червоного терору" за підозрою у контрреволюційній діяльності член-кореспондент Петербурзької Академії Наук, а в майбутньому - АН СРСР, М. К. Кольцов був підданий "витонченим", на думку чекістів, тортурам. Академіку повідомили, що винесено рішення про його розстріл. В очікуванні смерті видатний вчений провів "експеримент" над своїм тілом. У науковій статті, що була надрукована після звільнення Кольцова з-під варти, автор підкреслює, що, незважаючи на достатню калорійність харчування, він значно втратив у вазі. М. К. Кольцов пов’язує свій висновок з глибоким психологічним струсом, якого він зазнав, вислухавши зухвале рішення представників каральних органів [12. С. 28-30].

У іншому випадку за розпорядженням слідчого непокірним обвинуваченим припинялося харчування. Працівник ГПУ розкладав перед заарештованим їжу, обіцяючи нагодувати його тільки тоді, коли буде підписаний сфабрикований протокол допиту. Непоодинокість застосування такого методу слідчими підтверджується медичними актами про смерть підслідних, складеними тюремними лікарями у в’язницях ГПУ - НКВД, у яких, як правило, містяться відомості про виснаження організму померлого.

З утворенням у липні 1934 року, замість ОГПУ, НКВД СРСР механізм діяльності апарату нового наркомату став ще більш злагодженим і гнучким. Після приходу Миколи Єжова 26 вересня 1936 року на посаду наркома внутрішніх справ розкручення репресивного маховика прискорилось. Негайного розширення масштабів репресій вимагали від каральних органів резолюції лютнево-березневого (1937р.) пленуму ЦК ВКП(б). У численних оперативних наказах, директивах, внутрішніх циркулярах тощо, розісланих центральним керівництвом НКВД на місця, перед органами НКВД ставилися широкомасштабні завдання з репресування різних верств населення за класовою, національною ознаками, за приналежність у різні часи до небільшовицьких партій, рухів і т. ін. Територіальні управління НКВД отримали кількісні показники арештів. Спеціально утворені органи - особливі трійки УНКВД мали виносити вироки за двома категоріями (перша передбачала розстріл, друга - довготривалий строк ув’язнення). У зв’язку з стислими термінами проведення кожної окремої операції і з величезними лімітами, затвердженими для кожного регіону, пропонувалось максимально спростити процес дізнання. Порядок проведення слідства було визначено четвертим розділом оперативного наказу НКВД №00447 від 30 липня 1937 року [13. С. 12], що складався лише з двох пунктів. Фактично він підміняв собою весь Кримінально-процесуальний кодекс.

Для виконання цих жахливих завдань в обласних управліннях НКВД була вдосконалена конвейєрна система катування. Звичайний "конвейєр" перетворився у 1937-38-му роках на "великий конвейєр". Український письменник і публіцист І. Багряний у романі "Сад Гетсиманський", детально описуючи перебіг свого першого допиту в харківському обласному управлінні НКВД, визначив його як "малий конвейєр". За словами Багряного, "малого конвейєра" цілком вистачає, щоб розібрати до решти душу кожної пересічної людини"[14. С. 210].

У зв’язку з великим завантаженням слідчих восени 1937 року обласні управління НКВД були доукомплектовані "досвідченими спеціалістами" з відставних працівників ЧК - ГПУ, зокрема, таке поповнення у жовтні отримав IV (секретно-політичний) відділ УГБ ХОУ НКВД [15. Арк. 250].

Матеріали службових розслідувань за фактами порушень працівниками Харківського обласного управління НКВД "соціалістичної законності" свідчать, що мобілізовані чекісти були об’єднані у спеціальну групу, яку очолив начальник 7 відділення Д. М. Епельбаум. Основним обов’язком групи було складання фіктивних протоколів допитів і зводин заарештованих віч-на-віч. Сфабриковані свідчення використовувалися слідчими всього IV відділу. Крім того, спецгрупа займалася розслідуванням справ обвинувачених у контрреволюційних злочинах, у ході якого застосовувалися засоби морального та фізичного впливу, а коли підслідний відмовлявся підписувати фальсифікований протокол допиту, підпис підроблявся самим працівником НКВД [15. Арк. 250].

В оглядовій довідці на колишнього заступника начальника IV відділу УНКВД по Харківській області Ф. С. Федорова-Беркова говориться, що з моменту його призначення на цю посаду у серпні 1937 року, в підрозділі почали систематично влаштовувати так звані "аврали", коли за добу слідчий повинен був закінчити слідство і підготувати на розгляд особливої трійки по 50 - 100 справ [16. Арк. 201 - 202].

На допомогу слідчим підбиралися за "особистими і діловими" якостями надійні оперативні працівники, які усіма засобами, і в першу чергу шляхом жорстоких фізичних мордувань і брутальної лайки, витягали з заарештованого свідчення про його ніби-то антирадянську діяльність. За своєю жорстокістю, цинізмом та масштабністю використання важко знайти аналоги у світовій кримінальній практиці цим нелюдським засобам. За спогадами репресованого О. П. Семененка, навіть у кам’яниці НКВД УРСР було виділене окреме приміщення, яке було обладнане спеціальним приладдям. Багатьом репресованим було достатньо очікування допиту у коридорі, щоб від жаху, навіяного почутим з напівзачинених дверей цієї кімнати тортур, дати згоду слідчому підписати вигадані свідчення [7. С. 115]. На допитах заарештовані підпадали під побиття кількох членів спецбригад водночас, примушувалися стояти по "стійці" чи сидіти, не змінюючи пози, на краю стільця протягом доби, кілька годин підряд дивитися на потужну електричну лампу з дзеркальним абажуром, позбавлені можливості піти за природними потребами. Під час проведення службового розслідування численних порушень "законності" один з свідків показав, що тоді "били заарештованих усі, увесь відділ, усі відділення, все управління НКВД" [16. Арк. 203].

Позазаконні методи здобуття фальсифікованих свідчень використовувалися у викритті "антирадянських заколотів" у всіх професійних сферах, включаючи чекістське середовище. Колишій працівник УНКВД по Харківській області Дремер, який був заарештований особливою оперативно-слідчою групою УГБ Харківського облуправління свідчив, як її керівник І. І. Крюков під час побиття Дремера на допиті, погрожував: "Мы покажем тебе методы советского следствия 1938 года" [17. Арк. 152].

Деякі підслідні, доведені нелюдськими знущаннями до цілковитого фізичного і морального виснаження, вдавалися до суїциду, як це трапилось з колишнім начальником Харківського окружного Будинку РСЧА полковим комісаром Я. С. Карпісом [18. Арк. 95].

Від фальсифікації документів слідства часто страждали люди, яким за чекістськими сценаріями доводилося виконувати роль "свідків злочину". Саме за відмову підписати сфабрикований слідчим текст протоколу про "антирадянську діяльність" колишнього бригадира ремонтників балаклійської дистанції Північно-Донецької залізниці Ф. А. Пухача, у 1938 році був жорстоко побитий і зачинений у вантажному вагоні робітник тієї ж бригади І. П. Лимар [19. А. 100].

На відміну від тюремного розпорядку, який діяв за царату, жорсткий режим внутрішніх в’язниць УНКВД забороняв підслідним отримувати газети, книги і журнали. Почуття інформаційного голоду змушувало заарештованих порушувати суворі інструкції, ставлячи під загрозу власну долю. Так, 15 жовтня 1939 року слідчим УГБ УНКВД по Харківській області були викликані на допит заарештовані Я. П. Кочубей і М. Н. Яковенко, які підібрали шматок газети у тюремній вбиральні і потайки занесли його до камери [20. Арк. 131-134].

На оперативних нарадах начальники відділів доводили до своїх підлеглих партійні настанови, за якими вони повинні були "будь-якими засобами змусити ворога роззброїтися" [21. Арк. 19]. В той же час керівництво ганьбило працівників, які ухилялися від використання засобів фізичного впливу на підслідних, називаючи їх "інтелігентами, які не вміють працювати з заарештованими". Колишній оперуповноважений IV відділу І. С. Друшляк, пояснюючи слідчим НКВД УРСР факти порушення "соціалістичної законності", згадував, як на службових нарадах "... мене, певна річ, і ряд інших звичайно ставили у приклад. І я, дурень, цим пишався" [21. Арк. 19]. Методом стимулювання працівників до вживання заходів "активного слідства" було їх особисте заохочування з представленням до урядових бойових нагород і відомчих відзнак, у результаті чого в колективах виникла атмосфера змагання за отримання необхідних свідчень.

Мордування і тортури руйнували нервову систему, внутрішні органи допитуваного, часто перетворювали його на каліку. Закатовані майже до смерті, обвинувачені не отримували медичної допомоги. Це підтверджується матеріалами службового розслідування у зв’язку з роботою особливої оперативно-слідчої групи УГБ УНКВД по Харківській області: "Крюков І. І., як керівник оперативно-слідчої групи, забороняв надавати медичну допомогу побитим и скаліченим ним заарештованим, заявляючи: "Нехай вони подихають і без медичної допомоги"[17. Арк. 151]. Але не завжди і після лікарського огляду заарештовані одержували лікування. Більшість медичних працівників тюремних "больничек", нехтуючи клятвою Гіппократа, воліли за краще залишатися вірними системі, в якій працювали. Абсурдно і одночасно жахливо виглядають медичні висновки, зроблені лікарем харківської слідчої в’язниці №5 щодо підслідного І. О. Костянецького. 5 вересня 1938 р. в медичному розділі особистого формуляру лікар констатував: "перелом правого бедра. К физ труд годен Этапом следовать может" [22. Арк. 49]. Цілком зрозуміло, що така "допомога" аніяк не вплинула на покращення стану здоров’я хворого в’язня і 13 січня 1939 року Костянецький помер.

Як правило, для отримання необхідних їм свідчень працівники каральних органів вдавалися до так званої "внутрішньої камерної обробки". За вказівкою слідчих секретні агенти НКВД піддавали незговірливих співкамерників всебічній обробці, переконуючи їх зізнатися у нескоєному злочині, запевняючи заарештованих, що це ніби-то пом’якшить їх долю і майбутнє поки що не осиротілої родини. Слідчий, з свого боку, піддавав допитуваного шантажу з приводу родини, яку каральні органи мали змогу заарештувати у будь-який момент. Заарештований не міг знати, що за оперативним наказом НКВД СРСР за №00486 від 15 серпня 1937 року найближчі родичі "ворогів народу", засуджених з 1 серпня 1936 року, підлягали негайному арешту [23. С. 99-105].

Працівники каральних органів ретельно приховували сам факт використання методів морального та фізичного впливу на обвинувачених і робили все можливе, щоб інформація про грубе порушення "соціалістичної законності" з боку слідства не виходила за межі відомства. В СРСР застосування тортур щодо підслідних офіційно пов’язувалося виключно з правоохоронною практикою буржуазних країн [24. С. 547]. У випадках аболіції за недоведеністю обвинувачення або з інших причин працівники УНКВД відбирали у звільнених підписки про нерозголошення. За текстом цих документів, які складалися слідчими у довільній формі, людина повинна була "тримати у суворій таємниці все, що чула і бачила в органах НКВД" [25. Арк. 26]. Порушник такого зобов’язання мав нести сувору відповідальність.

Особливою інспекцією управління кадрів НКВД СРСР у 1939-40 роках проводилося службове розслідування щодо порушень кримінально-процесуального законодавства, допущених працівниками УНКВД по Харківській області [26. Арк. 21]. У результаті цього розслідування дехто з порушників був звільнений з роботи в органах НКВД з формулюванням "за службову невідповідність" чи переведений на роботу в інші наркомати, ще менша кількість працівників була притягнена до кримінальної відповідальності. Заарештованим чекістам було висунуто обвинувачення не за статтею 103 КК УРСР, якій відповідало скоєне, а за статтею 206-17 КК УРСР (зловживання владою, перевищення влади), а також за різними пунктами статті 54 КК УРСР, що не було випадковістю. Цей "маневр" дозволив правлячій верхівці черговий раз приховати планомірне використання каральними органами незаконних методів морального та фізичного впливу і посписувати ніби-то поодинокі випадки на рахунок "шкідників" і "зрадників батьківщини" у відомчому середовищі.

Опинившись за ґратами як "члени антирадянської організації у лавах НКВД", недавні слідчі та оперуповноважені, здебільшого без затятості, надавали колишнім колегам необхідні їм свідчення, добре розуміючи, до чого може привести мовчання.

Дозвіл на тортури, що широко застосовувалися з 1937 року у всій системі НКВД, надійшов з ЦК ВКП(б).Про це вперше офіційно заявив Перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов у доповіді XX з’їзду партії, навівши як доказ шифрограму Сталіна від 10 січня 1939 року до Берії, Щербакова та Маленкова, текст якої останні повинні були донести до секретарів обкомів, крайкомів, ЦК компартій національних республік, наркомів внутрішніх справ, начальників обласних управлінь НКВД [28. Арк. 40]. Це послання Сталін вимушений був скласти в зв’язку з тим, що місцеві партійні керівники, буквально сприйнявши постанову ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 року, під час люстрації працівників НКВД почали звинувачувати їх у порушенні норм соціалістичної законності, а проти деяких навіть було розпочато слідство. Сталін у цьому документі прямо заявив, що вживання фізичного примусу було дозволено в органах НКВД з 1937 року за згодою ЦК. До того ж, Сталін недвозначно дав зрозуміти, що використання фізичного тиску на підслідних і далі залишатиметься в ужитку, "как совершенно правильный и целесообразный метод" [28. Арк. 41].

Фізичний примус продовжував використовуватися каральними органами і в повоєнний період. Про це свідчить докладний звіт міністра МГБ СРСР Віктора Абакумова Сталіну від 17 липня 1947 року "про практику проведення слідства, впроваджену в органах МГБ". Масове застосування тортур було офіційно припинене через місяць після смерті Сталіна наказом МГБ СРСР за №0068 від 4 квітня 1953 року[13. Арк. 19]. Виходу цього наказу передувала цільова перевірка в органах НКВД - МГБ за численними фактами порушень соціалістичної законності у системі каральних органів [29. С. 470-471]. У центральних картотеках КГБ при Раді Міністрів СРСР було навіть утворено окремий облік колишніх працівників НКВД, що обвинувачувались у порушенні соціалістичної законності. Зібрані матеріали допомогли за часів "хрущовської відлиги" встановити невинність багатьох жертв політичного терору і реабілітувати їх.

1. Ленин В. И. К истории вопроса о диктатуре // Полное собр. соч. 5-е изд. В 55 т. - М. : Политиздат, 1974. - Т. 41. - С. 369-391.

2. Сборник приказов, постановлений, распоряжений и циркулярных телеграмм Народного Комиссариата Внутренних Дел. Вып. 1. /с 25 октября 1917 года, по 1-е августа 1918 года/. - Х. : Изд-во Исполн. Комитета Харьк. Совета рабочих и крестьянских депутатов Центропечать, 1919. - 92с..

3. Степняк-Кравчинский С. М. Россия под властью царей. - М. : Мысль, 1965. - 407с.

4. Конквест Р. Большой террор // Нева. - 1989. - №12. - С. 87-152.

5. Ленин В. И. Дополнения к проекту вводного закона к уголовному кодексу РСФСР и письма Д. И. Курскому // Полн. собр. соч. 5-е изд. в 55 т. - М. : Политиздат, 1974. - Т. 45. - С. 189-191.

6. Уголовный кодекс УССР. - К. : Юридич. изд-во НКЮ СССР, 1939. - 167с.

7. Семененко О. П. Харків, Харків... - Харків-Нью-Йорк: Березіль, 1992. - 160с.

8. Архів Управління СБУ в Харківській області (далі - Архів УСБУ) - Спр. 03300.

12. Кольцов Н. К. Об изменении веса человека при неустойчивом равновесии // Известия института экспериментальной биологии. Вып. 1. - 1921. - С. 25-30.

13. Ochotin N. Pietrow N. Roginskij A.. Limity terroru // Karta. - 11. - 1993. - S. 3-20.

14. Багряний І. Сад Гетсиманський: Роман. - К. :Час, 1991. - 512с.

22. Державний архів Харківської області. - Ф. Р-6452. - Оп. 1. - Спр. 890.

23. Реабілітація репресованих: законодавство та судова практика / За редакцією В. Т. Маляренка - К. : Юрінком, 1997. - 464с.

27. О культе личности и его последствиях. Доклад Первого секретаря ЦК КПСС тов. Хрущёва Н. С. 20 съезду КПСС 25 февраля 1956 года // Реабилитация. Политические процессы 30 - 50-х годов / Под общ. ред. А. Н. Яковлева. - М. : Политиздат, 1991. - С. 19-67.

28. Бажан О. Процес десталінізації в Україні (друга половина 50-х - початок 60-х років) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ - 1/2 (10/11). - 1999. - С. 469-480.

Шуйський І. В.,
науковий консультант
Редакційно-видавничої групи
Харківського тому
серії "Реабілітовані історією"