Про "Меморіал"

Уніформа для свободи слова?

Журналісти, на відміну від лікарів, не присягаються на вірність своїй професії. Але, як і хірурги, вони теж мають свій скальпель - слово. Воно - єдина зброя, якою захищають інших, але не себе. Але завжди знайдеться той, кому це слово невигідне і хто захоче його стерти. Думки не знищити: знищують журналістів. І в якій би країні вони не жили, яких би поглядів ні дотримувалися, у журналістів усіх континентів своя уніформа: в'язнів совісті.
Соціологи говорять, що за рівнем ризику журналістика йде після професії шахтаря. Між ними і справді багато схожого: одні видають на-гора тонни вугілля, інші - правду. У шахтарів, однак, не стріляють. На них не подають у суд. І хоча з першого січня ц.р. у дію вступив закон, за яким злочин проти журналістів прирівнюється до замаху на правоохоронців, кілери продовжують удосконалювати свою "цензорську кваліфікацію" на журналістах. Куля, націлена в слово, стріляє в майбутнє.

Цензорів поступово замінили кілерами

      Слово не убивають: убивають за слово. За роки незалежності загинуло 38 журналістів України. У кожнім з цих випадків ні убивця, ні замовник не знайдені. Чорний список репортерських смертей жахає. Не хочеться ятрити біль рідних, але ми змушені згадати хоч би деяких з тих, хто 6 червня не відсвяткував своє професійне свято - День журналіста.
      Перший кривавий замах на свободу слова - жорстоке убивство 14 лютого 1992 року талановитого молодого журналіста, народного депутата України Вадима Бойка. Це злочин дотепер не розкритий: версія про вибух телевізора, від якого пожолобилися навіть бетонні (!) плити, через шість років звучить як знущання. За нез'ясованих обставин на 36-м році життя загинув у Львові редактор профспілкової газети "Життя і праця" Мирон Ляхович. Убивством з політичних мотивів вважають смерть редактора газети кримських татар "Арекет" Юрія Османова. У військового журналіста, начальника прес-центру Чорноморського флоту 43-літнього капітана 1 рангу Андрія Лазебнікова куля влучила біля під'їзду власного будинку, коли він вигулював собаку. Редактора газети "Вечірня Вінниця" Сергія Шепелева знайшли обгорілим у власній квартирі. Незалежні експерти говорять, що перед тим, як підпалити квартиру, хтось прив'язав журналіста до ліжка. З діагнозом "закрита черепно-мозкова травма, перелом склепіння черепа" пішов з життя власкор "Известий", співзасновник газети "Независимость" Микола Бакланов. Тіло колишнього випускника факультету журналістики Львівського вищого військово-політичного училища, підполковника запасу Анатолія Тарана, що випускав газету "Оболонь", знайшли на київському пустирі в березні 1995 року. "Отруєння невідомою отрутою - гостра нирково-печіночна недостатність" - остання графа в житті викладача Чернівецького університету Віктора Фрейлиха, що протягом п'яти років досліджував у пресі причини алопеції. Тіло 37-літнього офіцера, відповідального секретаря газети "Армія України" Ігоря Кузика знайшли в одному з парків майже в центрі Львова через кілька місяців після Того, як він вийшов з роботи. Тупим предметом у потилицю був убитий журналіст, що писав на кримінальні теми, Ігор Грушецький. Ведучий радіопередачі "Суботній експрес" Олександр Мотренко умер від удару, завданого правоохоронцем. Від травми голови вмер і одеський радіожурналіст Володимир Бехтер.
      Березень 1997 року став останнім у житті луганського власкора "Київських відомостей" Петра Шевченка, що 13 березня приїхав за своєю смертю в Київ. За місяць до цього він опублікував серію репортажів про протистояння місцевої влади і спецслужб. Ідучи на фатальну для нього зустріч, пообіцяв повернутися в редакцію до обіду. Його тіло знайшли з мотузкою на шиї. Редактора газети "Вечірня Одеса" Бориса Деревянка розстріляли недалеко від редакції, коли він вийшов ранком зі службової машини.
      Жорстоко розправилися кілеры з вихованцем Львівського держуніверситету, редактором газети "Слава Севастополя" Володимиром Івановим. Біля його будинку убивці поставили чавунний смітник, який треба було обходити. Коли журналіст ранком вийшов на роботу, на сусідньому дев'ятиповерховому будинку з радіокерованим пристроєм його вже чекали убивці. Вибух був такий сили, що в будинках, які знаходилися поруч, вилетіли шибки у вікнах і рознесло кам'яну огорожу. Експертиза встановила: після вибуху закладеної в смітник рідини людина не виживає. У редакторському столі знайшли останні записи журналіста: "Хто освітить шлях у невідоме думкою? Невідомо. Ні віри - ні Богам, ні президентам. Перед суцільна стіна темряви і голос предків. Попроси ради в смерті..."

Мовчання - золото, або чим би позивач ні тішився, аби не плакав?

      У квітні ц.р. Фонд захисту гласності зафіксував більш 180 конфліктів журналістів країн колишнього Союзу з владою. По його даним, більше всього порушується свобода слова в Азербайджані і Киргизії (по 10 випадків), Молдові (8), Грузії (7). Ріст кількості конфліктів представників влади з журналістами Бєларусі (25 випадків) викликаний підписанням наприкінці березня ц.р. документа, що забороняє органам державного управління надавати інформацію про офіційні державні документи незалежним газетам. Україна в цих ганебних списках поки що не числиться, хоча все частіше з вуст чиновників журналісти "Тижня" чують протизаконне: "Ми не зобов'язані надавати вам інформацію, тому що ви не є державним виданням". Як же живеться в таких умовах так званій недержавній пресі? Майже як студентам, яким "живеться весело від сесії до сесії". Газетам же живеться весело від позову до позову.
      Шість позовних заяв (сьоме розглядає касаційний суд) випробують сьогодні терпіння "Молодої Галичини". "Тиждень" у своєму арсеналі має 5 судів, "За вільну Україну" - 3 (в одному випадку позивач уже вмер), "Суботня пошта" - 2, радіо "Люкс" і "Львівська хвиля" - по одній позовній заяві (в обох випадках свою репутацію відстоює Львівська залізниця). На львівське бюро газети "День" подано три позовні заяви, в одному з яких ведучий політик сучасності заявляє, що журналісти, образивши його, разом з тим принизили честь і гідність всієї України.
      Депутат Львівської міськради, якому не сподобалася "композиція тексту", жадає від телекомпанії "Міст" 40 тис. гривень. Сплатити мільйон гривень (такою же сумою оцінила моральний збиток від газети "Тиждень" і Львівська залізниця) жадає від агентства УНІАН тепер уже колишній керівник Чернівецької ДАІ. Є достоїнство й у бомжів, про що свідчить позовна заява бездомної жінки до львівського журналіста Омара Узарашвили за те, що репортер (не називаючи її прізвища!) описав безпросвітне життя жінки в одному з підвалів міста.
      Доходить до абсурду: за опубліковану безневинну фразу кореспондента "Тижня", що плитка якісного шоколаду корисніше чашечки кави (хіба не так?), львівська "Галка", ретельно підрахувавши свій уявлюваний збиток від 135 000 тиражу, зажадала від щотижневика 117 тисяч 112 гривень і 44 копійки. Ні багато, ні мало, хоча при цьому про "Галку" у матеріалі не згадується взагалі. Лідер комуністів Петро Симоненко жадає від газети "Бульвар" виплатити йому 300 (у кращому випадку 100) тисяч гривень за опубліковану в Інтернеті інформацію невідомого автора, що записала комуніста в ряди гомосексуалістів. Уже більше двох місяців не виходить газета "Усеукраїнські відомості". До цього причетна позовна заява футбольного клуба "Динамо", що жадав від редакції 5 млн. гривень моральної компенсації. Рішенням Чернівецького суду ця сума зменшена до 3 млн., і, у силу діючого законодавства, винесений вердикт: 50% усіх надходжень "ВВ" будуть вираховуватися на користь ФК. У такий спосіб сьогодні з редакції стягнено вже близько 150 тис. гривень. Відповідний позов подала і газета. Але якщо в першому випадку суд прийняв рішення моментально, то апеляцію розглядають із протилежною швидкістю. Цілком імовірно, що незабаром "ВВ" перестане існувати взагалі. Чи є в Україні свобода слова? На це питання кореспондента "Тижня" колишній головний редактор "ВВ" Володимир Рубан так і не відповів.

За правду розправляються

      Свобода слова в нас є, але вимагає вона високої ціни. Львівський журналіст Я.Пастернак в одному з матеріалів написав про поета N., який в автобіографії до збірника своїх віршів "зліпив" із себе героя, що відсидів у в'язниці за політичні переконання. У своїй публікації Пастернак відзначив, що в дійсності цей поет був засуджений тричі, але зовсім не за політику: двічі - за зґвалтування й один раз - як "народний цілитель" - за незаконний аборт. Після цього журналісту загрожували смертю. Згодом суд довів неправомірність звертання позивача. Кожний з журналістів, про що б не писав, рано чи пізно зіштовхується з залякуваннями чи погрозами. "У судових позовах представлений весь спектр людської дурості і непорядності. Журналістів судять за висловлення думок, але не за думку, хоча, відповідно до рекомендацій Європейського суду, думка не може бути приводом для цього. На жаль, Конвенція про права людини, яку ратифікував парламент України, не приймається до уваги", - говорить редактор газети "Молода Галичина" Олександр Бусол. Цю думку продовжує заступник редактора львівського бюро газети "День" Микола Савельєв, у журналістській практиці якого 10 судових позовів, у тому числі і від колишнього голови облради: "Наші суди розглядають найнезначніші позови. Я нічого не мав би проти позовів у відношенні образи честі і гідності за умови, якби ці люди дійсно мали честь і гідність. Один східний мудрець по іншому, щоправда, приводу сказав: "Якби люди купували б свою честь по її дійсній ціні, а продавали б за стільки, за скільки вони її цінують, те на тім можна було б наварити найбільші у світі гроші". Щоб уникнути неприємностей, багато журналістів працюють тепер за правилом: "Хто мовчить, той врятований". Вважаю, що в судових позовах до мас-медіа повинна надаватися юридична допомога Спілки журналістів, тому що справи про захист честі і достоїнства повторюються щорічно".
      За кордоном позови до преси - даремна праця, тому що позивач спочатку повинен переконати суд, що його образили навмисно. Наприклад, у США, завдяки тому, що два сторіччя тому назад творці Конституції гарантували свободу слова в Першому виправленні, у 1964 році угодою Верховного Суду цієї країни прийняте рішення, що державні чиновники можуть розраховувати на успіх свого позову в суді тільки в тому випадку, якщо буде встановлено, що газета при публікації інформації є винною в "фактично злочинному намірі". Ці паралелі, на жаль, не на нашу користь.
      Про відмінності в поглядах на свободу слова в Україні і світі йшла мова нещодавно в Києві на міжнародному семінарі "Відносини судів і преси". Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини, доктор юридичних наук Володимир Євинтов підкреслив, що згідно постанови Страсбургского суду, границі критики розширюються, якщо вона стосується політичних діячів. Європейський суд вважає, що не можуть бути причиною судових позовів і оцінні висловлення. Журналіст не повинен доводити істинність фактів, якщо вони базуються на численних розмовах (іншими словами, плітках).

Коли Верховна Рада розмежує критику й образу?

      Чи захищені в Україні де-факто і де-юре журналісти? Відповідає голова Союзу журналістів України Ігор Лубченко:
       - Юридично в Україні журналісти захищені, тому що і Конституція проголосила волю слова, і чергові прийняті Верховною Радою законів підтверджують важливість свободи слова. Але на практиці ще не всі представники владних структур розуміють, що свобода слова - це наріжний камінь кожного правового суспільства, що хоче жити по цивілізованим демократичним законам. Сучасна ситуація свідчить про тиск на журналістів з боку всіх галузей влади, що хотіла б зробити їх "кишеньковими". Але зневажати думкою суспільства й ігнорувати положенням у державі газети не можуть. Якщо взяти західну журналістику, то вона давно є вартовим суспільства, а ЗМІ - контролерами суспільства, що здійснюють нагляд за діяльністю органів влади. У нашій країні цього ніяк не можуть зрозуміти, і дуже часто ми виявляємося в безвихідному становищі, коли закриваються газети і з усіх боків йде тиск. Маємо також багато судових позовів народних депутатів до ЗМІ з величезними грошовими вимогами.
      Схоже, що судові розгляди з пресою стали новою розвагою чиновників і своєрідним хобі для "нових українців"?
       - Влада намагається використовувати свої важелі для приборкування непокірливої преси. Але сумніше за все в цій ситуації те, що разом з виконавчою і представницькою владою в тандемі виступає і судова влада. Коли в позовній заяві пишуть несусвітні речі, вимагають відшкодування в 100 млн. доларів за моральні збитки, і суд приймає це на розгляд, - це вже не демократія. Дуже часто позивачі вимагають величезні суми, що змушують газету закритися, і суд на це йде. Невже він не розуміє, що в такий спосіб забороняється свобода слова, порушується можливість громадян контролювати діяльність тих чи інших структур? На жаль, є навіть юристи, що спеціалізуються на судових позовах проти преси. Вони прочитають яку-небудь інформацію і пропонують мас-медіа свої послуги: якщо суд виграємо, то віддаєте мені визначену частину. Тому це не тільки хобі для криміналу і чиновників. Преса - ласий шматок для усіх.

Які кроки робить спілка журналістів для захисту мас-медіа?

- Вимагаємо в першу чергу законодавчо розмежовувати поняття критики й образи. Критика - не образа. Якщо кого-небудь критикують за погану роботу - це не образа. А якщо дійсно кого-небудь образили, то повинен бути досудовий розгляд: коли газета друкує спростування, - на цьому ставиться крапка. Сьогодні якщо редакція і публікує спростування, то це лише погіршує її становище: людина бере цю публікацію, йде в суд і говорить: "Вони самі визнали, що написали неправильно, давайте стягнемо ще більшу суму". Крім Того, захищати свою честь і гідність може тільки юридична особа. Мер Одеси Гурвиц виставив у своє час 100 млн. доларів "Голосу України" (тепер газета має п'ять позовів - прим. І.Р.), хоча там йшла мова і не про нього, а про роботу міської адміністрації. Міська адміністрація не може мати честь і гідність, а тому і не має права вимагати відшкодування морального збитку. Честь і гідність може мати тільки громадянин, а не організація. А якщо такі позови з'являються, то спочатку повинно бути сплачено 10% державного збору. Можливий і варіант 10% застави. Якщо виграє позивач, гроші залишаються йому, програє - пропали. За таких умов "ображені" спочатку подумають перш ніж подавати позов. Є й інші пропозиції. Скажімо, сума відшкодування не може бути вище вартості номера, у якому був надрукований матеріал (але це спірне питання, якщо тираж півмільйонний, то і сума буде неймовірною). Пропонували також платити мінімальну суму в розмірі ста зарплат. Але диференційовано: якщо газета надрукувала спростування-вибачення, то ця сума зменшується в десять разів. Ці й інші пропозиції ми розглянемо на першій конференції СЖ і передамо пакетом у відповідний парламентський комітет. Сподіваємося, депутати відреагують на них відповідно.

газ. "Тиждень" (5-11 червня 1998 року, № 23)