|
ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ ПРАВОЗАХИСТУ
Вахтанг Кіпіані Свідчить Оксана Мешко Минуло вже п'ять років, як відійшла на вічний спочинок невтомна діячка українського національного руху, "мати української демократії" (як сказав про неї відомий письменник Микола Руденко) Оксана Мешко. За цей час, незважаючи на матеріальну скруту, зусиллями її друзів та однодумців вдалося видати не тільки дві брошури її спогадів, а й спомини про неї Євгена Сверстюка, Левка Лук'яненка, Петра Розумного, Миколи Руденка.
"Духовні подвиги не пропадають марно, - сказав останнього дня свого земного життя Святійший Патріарх Володимир (Романюк). - Завжди знайдеться хтось засвідчити про них".
Волею долі взимку 1990 року доктор філології з Кривого Рога Василь Скрипка провів два вечори в помешканні Оксани Яківни. Результатом цих вечірніх розмов стали спогади "Мати української демократії", що були опубліковані 1994 року в часописі "Кур'єр Кривбасу", а нині вийшли окремим виданням (Оксана Мешко. Свідчу. Київ, 1996) у тиражувальному центрі Української республіканської партії.
Оксана Мешко була з тих, хто здебільшого каже не "я", а "ми"- як ніхто інший, вона вміла мобілізувати людей на добре діло.
Згадує колишній політв'язень Петро Розумний: "У липні 1990 року мене делегують на міжнародну конференцію, що мала відбутися в Празі. За два дні перед від'їздом приходить п. Оксана і доручає мені завдання, яке треба виконувати саме тоді, коли я маю бути в Празі. Спокійно пояснюю, що виконати в той час завдання не зможу... " Яка ще Прага? Про яку Прагу ви говорите?" - суворо спитала вона..."
І мало хто сьогодні знає, що це "паніматка Оксана" була ініціатором залучення до новоствореної Української гельсінської групи Левка Лук'яненка, який щойно звільнився після 15-річного ув'язнення ("ми виявили б непошану, якби не поінформували про наш задум").
Зрештою, після розгрому УГС в кінці 70-х й аж до самого арешту Мешко, по суті, залишалася єдиним легальним членом "дисидентського кола" столиці, а також "неформальним "командиром" українських "декабристок" - Віри Лісової, Надії Світличної, Раїси Руденко, Дзвенислави Сергієнко (дружина сина - відомого в'язня сумління Олеся Сергієнка) та ін.
Уже не пригадати, хто свого часу сказав про Мешко: "Якби п'ять таких бабусь на Україну, то все КДБ мало б інфаркт". Важко повірити, але на момент примусового запроторення до психіатричної лікарні імені Павлова (3 листопада 1978 р.) Оксані Яківні було вже без малого сімдесят чотири роки. Перед тим органами був інсценований напад "грабіжника з пістолетом" на Мешко у її власному помешканні...
А ще - постійні погрози, залякування, труси. Чекісти, шукаючи самвидав та інші підтвердження "антирадянської діяльності", перевертали геть усе. За день до арешту (12 жовтня 1980 року) кадебісти знову перекопали город, розкидали все по хаті, але знову нічого не знайшли. Сама Мешко так описала свої почуття того вечора: "Я не могла заснути. Мене переслідував отой страшний запах. Ці люди особливо пахнуть. Особливий запах від тих чоловіків. Чи то тютюн. Чи то перегар. Чи то вони морально розкладалися десь зі свого нутра. Я не перебільшую".
Арештовуючи правозахисницю, КДБ не хотів допустити цю справу до розгляду в суді. Сподівалися, що судово-медична експертиза визнає Мешко психічно хворою. Підстави, здавалось би, на те були - 76 років, удова, один син загинув у війну, другий (Олесь Сергієнко) - у в'язниці. Але жодна з трьох комісій (вмовляннями та погрозами) не змогла добитися вигідного для себе результату. Оксана Яківна Мешко була сильною жінкою. Як виявилось, сильніша і за радянську каральну психіатрію, і за радянську пенітенціарну систему взагалі.
Отож, після 75 днів психлікарні та трьох місяців слідчого ізолятора, безбожники з київського облсуду призначили закритий процес саме на Різдво - 5-7 січня 1981 року. Вирок (на 12 сторінках) сповістив - Мешко Оксану Яківну за ст. 62. ч. 1 КК УРСР засудити на шість місяців позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з засланням на 5 років.
Згідно з "найгуманнішими у світі" радянськими законами їхати на заслання можна було самостійно, без охорони. Мешко ж відправили під конвоєм. Ця "подорож" тривала не день, не тиждень, а 108 діб! Від Києва й аж до берега Охотського моря (село Аян), де закінчувався термін заслання її сина.
КДБ знав, що чинив. Доки Оксана Яківна етапом перетинала країну, у Києві її невістка Дзвенислава після важких пологів залишилась сам на сам із важкою хворобою (втратила змогу ходити) і двома дітьми - немовлям і третьокласником - на руках. Уявіть собі становище Олеся Сергієнка - з одного боку, хвора літня мати, а з іншого - сім'я, що потрапила в біду. Наказ матері був однозначним: "Їдь, сину, рятуй родину!"
Добувши свій термін до кінця, 5 листопада 1985 року, Мешко повернулася до Києва. І не стала, як декотрі, спокійно доживати свій вік. Працювала в Українському культурологічному клубі, Українській гельсінкській спілці, відкрила перший з'їзд УРП, заснувала правозахисний комітет "Гельсінкі-90"... І так до останнього дня. Її велике і щире серце перейшло поріг 1991 року і зупинилося 2 січня. Через три дні з церкви Миколи Притиска на Подолі рушила Оксана Яківна в останню путь. Домовину на руках несли її "козацькії діти" - Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Василь Лісовий, Петро Розумний...
Вони ж ініціювали збір коштів на видання книги. Водночас було зібрано гроші й на два величні козацькі хрести з теребовлянського пісковику, що вже встановлено на Байковому кладовищі.
Вахтанг КIПIАНI: Киримли - означає "татарин з Криму"
Оксана МЕШКО: "СВIДЧУ" (Автобiографiчна книга)
Василь ОВСІЄНКО: "Свiтло людей" (Роздiли з книги)
Вахтанг КIПIАНI: Свiдчить Оксана Мешко
Вахтанг КIПIАНI: "И ВСЯ МОЯ ВИНА, ЩО Я СВЯЩЕНИК..." (рос.)
СЕМЬДЕСЯТ ПЯТАЯ ЗИМА МИКОЛИ РУДЕНКО (рос.)
|