Книжка спогадів-нарисів про видатних особистостей - поета і правозахисника Василя Стуса, письменника й правозахисника Юрія Литвина (обидва загинули в неволі), громадську діячку Оксану Мешко цінна своєю суворою достовірністю та інформаційною стислістю, моральним максималізмом та офірним ідеалізмом, який дають лаґерні університети.

КОЗАЦЬКА МАТІР
(Розділ з книги В. Овсієнка "Світло людей")

       Уже п'ять років немає серед нас Оксани Яківни Мешко - однієї з найсвітліших особистостей нашого часу. Ця жінка вчинила подвигу гідний спротив цілій імперії зла спочатку з мусу самозахисту, а потім вийшла в орґанізатори цілеспрямованої боротьби за права людини і права народу, відомої в нашій історії як гельсінкський рух; Вона стала однією з найвизначніших діячок українського національно-визвольного руху 60 - 80-х років.
       Історія її родини показова як приклад нищення українства окупаційною російською владою - про це вона сама оповідає в блискуче написаному ще в другій половині 70-х років автобіографічному нарисі "Між смертю і життям". Він передавався по радіо "Свобода" взимку 1978 - 79 рр., виданий був англійською мовою (Between death and life by Oksana Meshko, Нью-Йорк - Торонто - Сідней, 1981), а в нас він вийшов напівсамвидавським способом 1991 року (НВП "Ява") і став уже рідкісним. Добре наповнюють цей нарис спогади, зібрані в книжечці "Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження". Видання УРП, Київ, 1995. Доктор філології, фольклорист Василь Скрипка 30 січня і 1 лютого 1990 року записав автобіографічну розповідь Оксани Яківни й опублікував її в часописі "Кур'єр Кривбасу" (ч.2 - 7 1994 р.). Я переслухав касети, дописав пропущене, додав текст вироку у справі О.Мешко від 7 січня 1981 року - і книжечка під назвою "Свідчу" вийшла в тиражувальному центрі УРП на початку 1996 року. Це чесна, драматична, висока стилем і велична духом розповідь про самовіддану материнську любов, про захист права й гідности людини, про відчайдушну й затяжну війну самотньої літньої жінки з цілою чужинецькою імперією зла, з цілим сонмищем стукачів, оперів, кагебістів, психіятрів, слідчих, суддів, конвоїрів, наглядачів... Можна вважати цю книжечку другою частиною нарису "Між смертю і життям". Однак перекажімо тут бодай найважливіші віхи її життя і боротьби.
       Народилася Оксана Яківна Мешко 30 січня 1905 року в містечку Старі Санджари над Ворсклою в малоземельній хліборобській, колись козацькій родині, що уникла покріпачення, а тому зберегла нескорений дух.
       Сорокалітній батько Оксани, Яків Мешко, не маючи ніякої особистої провини, 1920 року був розстріляний у числі заложників за невиконання волостю продподатку. Сімнадцятилітній брат Євген, активний просвітянин, був убитий, сестри Віра й Катерина та брат Іван розбрелися по світу.
       1927 року Оксана Мешко вступила на хімічний факультет Інституту Народної Освіти в Дніпропетровську і таки зуміла закінчити його в 1931 році попри кількаразове виключення "за соцпоходження". Домагалася поновлення, бо не була з "експлуататорів", готувалася до екзаменів майже екстерном, не маючи ні гуртожитку, ні стипендії, але до комсомолу таки не вступила.
       1930 року одружилася з Федором Сергієнком, колишнім членом Української комуністичної партії, яка ледве чи не вся в 1925 році сиділа на Холодній Горі в Харкові - Федір теж. Лідери УКП звідти не вийшли, а рядових випустили, щоб винищити пізніше. У 1935 Федора Сергієнка знову заарештували. Майже рік дружина мусила оббивати пороги установ, але визволившись, чоловік мусив зійти геть з України на Урал. З двома синами, Євгеном, 1930, Олесем, 1932 року народження, та мамою Марією мусили пхати біду самі.
       У 1936 році дядька Олександра Янка, члена Київської спілки політкаторжан, як і майже всіх її членів, заарештували "за потерю бдительности" (він помер, згідно з реабілітаційною довідкою, 1946 році вільним). У 1937 - розстріляли двоюрідного брата Євгена Мешка, того ж року заарештовано дядька Дмитра Янка (подальша доля його невідома), а саму Оксану Яківну звільнили з посади молодшого наукового співробітника хімлабораторії Науково-дослідного інституту зерна - за "скороченням".
       Забрала Оксана старшого сина й поїхала до Тамбова, де вже прижився чоловік, згодом привезла туди й другого сина. Думалося замкнутися в родинному колі. Там застала їх війна, що одразу забрала одинадцятилітнього Євгена - він загинув під час бомбардування.
       У травні 1944 року повернулася Оксана Яківна з сином Олесем у Дніпропетровськ і застала там саму неньку Марію. Інвалідом повернувся чоловік із війни, а в 1946 прибилася з Рівненщини старша сестра Віра Худенко - а з нею й нова біда. Війна відчахнула сестриних двох дорослих синів, невістку, чоловіка. Син її Василь, до війни студент, потрапив до німецького полону, втік і загинув у лавах Української Повстанської Армії. Сусіди-інформатори накликали енкаведистів - і знову стала Оксана Яківна оббивати пороги прокуратур. Ці турботи про сестру й вирішили її власну долю: 19 лютого 1947 року в Києві на Львівському майдані серед білого дня запхали її до легковика. На Короленка, 33 (тепер Володимирська) пред'явили звинувачення в намірах разом із сестрою Вірою Худенко вчинити теракт на Першого Секретаря ЦК КПУ Микиту Хрущова. Допитували 21 ніч підряд, а вдень не давали спати - за дрімання саджали в бокс... Через сім місяців сестрам позаочі винесли вирок ОСО: по десять років виправно-трудових таборів.
       Не прийнявши від мами теплих речей, повезли 42-річну жінку етапом у чому була на Ухту. Працювала спочатку в сільгоспзоні, потім перекинули в Іркутські табори, де била камінь, була будівельником. Згаданий нарис О.Мешко - про ці роки неволі, написаний стисло, трагічно, але достойно. Це погляд українки на потворний світ, витворений чужинецьким духом, насильницькою, зловорожою до людини ідеологією.
       1954 року цеківська комісія комісувала Оксану Яківну як недужу. Її випустили з концтабору на заслання. Щоб повернутися додому, вимагалося згоди рідних на її утримання: син Олесь негайно надіслав такий документ, але пашпорт вона одержала аж у 1956 році. У червні добилася в куфайчині до Києва, де вклонилася могилі матері-страдниці на Байковому. (За волею Оксани Яківни її 5 січня 1991 року поховали тут же.) У кімнатці на 4,5 метра бився з нуждою та хворобами 24-літній син-студент. 11 липня 1956 року полковник юстиції Захарченко, вручаючи Оксані Яківні реабілітаційне посвідчення, з нотою щирости сказав: "Родина просит извинения. Не пам'ятайте заподіяного вам зла. Бажаю вам щастя і будьте дужі." 1958 року дали Оксані Яківні як реабілітованій кімнатку на 12 метрів, а по смерті Федора Сергієнка стали мати з сином жити в приватній батьківській садибі на Куренівці, по Верболозній, 16, де почали будувати будиночок.
       Дорогою ціною діставалося місце під сонцем, а не легше - духовно-моральні контакти.
       Хрущовська лібералізація вивільнила творчу енерґію жміньки уцілілої інтеліґенції старшого покоління, але вона породила й нове покоління - шістдесятників, що, за висловом Миколи Вінграновського, "наросли з малих, худеньких матерів". Несміливо піднімалася завіса над недалеким ганебним минулим. Збиралися люди біля пам'ятників Шевченкові, Франку, на літературні вечори, що ніким не санкціонувалися, але й, на диво, не заборонялися. Десятки їх орґанізувала Оксана Яківна.
       Не налякали шістдесятників арешти 25 серпня 1965 року двадцяти однієї особи: навпаки, з'явилися листи на захист звинувачених, набув великого розголосу фундаментальний полемічний трактат Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", до підготовки якого був причетний і Олесь Сергієнко.
       Відчинилися гостинні двері приватного етноґрафічного музею великого подвижника Івана Гончара, на схилах Дніпра проводив репетиції гнаний хор "Гомін" Леопольда Ященка, то сям, то там публікувалися "крамольні вірші", забуяв "самвидав".
       Склалася, починаючи з 1964 року, традиція ушановувати Тараса Шевченка 22 травня, у день перепоховання його в Каневі. У 1966 році кількох осіб, у тому числі й Олеся, заарештували на 15 діб, відтак його виключили з медінституту. Пішов викладачем креслення та малювання в школу, але за виступ на похороні 2 грудня 1970 року забитої Алли Горської його звільнили з роботи. У зв'язку з арештом Валентина Мороза 1971 року в помешканні Оксани Яківни на Верболозній 2 червня зробили перший трус, під час якого вигребли все, що здавалося підозрілим. Запротестувала листом до Президії Верховної Ради та КГБ.
       Тим часом над невизрілим ще ґроном молодої української інтеліґенції знову нависла загроза нищення.
       Під кінець 1971 року молодик на ім'я Ярослав Добош, член Спілки Української молоді з Бельгії, одвідав у Львові та Києві декількох шістдесятників. Коли повертався назад, його затримали в Чопі, вилучили "один антирадянський документ". Ним виявилася фотоплівка зі Словинком українських рим. "Антирадянським" словник став лише тому, що уклав його політв'язень Святослав Караванський. Але привід був. 11 лютого 1972 року ґазети "Радянська Україна" та "Правда Украины" повідомили: "За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв'язку зі справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальнсті Світличний І.О., Черновол В.М., Сверстюк Є.О. та ін..." Саме так, "Черновол", а за "та ін." стояли десятки людей. Нікому "шпигунства" не інкримінували, навіть самому Добошеві, якого скоро випустили, проте згадані ґазети досі не вибачилися за наклеп...
       Покіс почався 12 січня 1972 року - під нього потрапив і Олесь Сергієнко.
       22 травня порожнім Києвом ішла Оксана Яківна з квітами до пам'ятника Шевченкові - її заштовхнули в авто і завезли в КГБ, де, в до болю знайомих обставинах, улаштували допит у справі сина.
       Обшук за обшуком, виклики в КГБ, знову намагання хоч якось полегшити умови утримання хворого на туберкульоз сина... Це не просто материнські клопоти - це ходіння по лезу бритви.
       Її заяви, пристрасні й довершені за стилем, були доказовими, бо ґрунтувалися на знанні законів, на залізній логіці, на почутті своєї правоти й моральної переваги. Це блискучі зразки правозахисної публіцистики. Це вже був голос не просто матері на захист сина. Це була відкрита боротьба за права людини - супроти цілої імперії зла. Зі свого досвіду знаючи, як страждають люди в неволі, вона намагалася допомогти кожному хоч би добрим словом. Родинам же політв'язнів вишуковувала, крім доброго слова, ще й матеріяльну допомогу, особливо, коли треба було злагодити пакунок політв'язневі чи їхати на побачення, а не було за що і з чим.
       Здавалося, після 1972 року в порожньому, духовно розгромленому Києві не залишилося жодної живої, не зломленої, не забрудненої в багно каяття чи окрутенства душі. ("Цей погар раю, храм, зазналий скверни..." - писав Василь Стус про Київ у 1975 році, коли його возили сюди невільником "на промивку мозгов" у КГБ).
       І все ж знайшлося в Києві декількаро людей, кого нащадки назвуть згодом сумлінням нації. Бо вони засвідчили перед світом, що ще не забито в домовину України останнього цвяха. У найтяжчі часи Україна трималася на одержимих:

       Серед тих, хто "сіяв квітки на морозі", була й Оксана Яківна Мешко, котру весь український, такий невеличкий, Київ називав уже шанобливо "бабою Оксаною".
       Коли в 1975 році в столиці Фінляндії голови європейських держав, США й Канади підписали Прикінцевий акт наради з питань безпеки та співпраці в Європі, що бодай формально зобов'язував брежнєвську кліку дотримуватися Загальної декларації прав людини ООН, зродилася геніяльна думка створити громадські групи сприяння виконанню гельсінкських угод. Першою, у травні 1976 року, постала Московська. Другою - наша, Українська: 9 листопада 1976 року письменник Микола Руденко оприлюднив декларацію про створення групи і перший її Меморандум. Співзасновницею Групи стала й О.Мешко, власне до неї першої М.Руденко прийшов з ідеєю створення Групи.
       Стоячи на цілком леґальних, конституційних, чисто правозахисних позиціях, діючи відкрито, Група збирала і оприлюднювала факти порушень прав людини. Дехто з її членів сподівався, що така тактика дасть можливість досить довго - до ліпших часів - прясти хоч тонесеньку ниточку національного опору, лише б вона не обірвалася зовсім. Казали, що Оксана Яківна трохи покладалася на свої задарма, "авансом" відсиджені майже 10 років...
       Але вже в лютому 1977 заарештували Олексу Тихого та Миколу Руденка, у квітні Миколу Матусевича та Мирослава Мариновича, у вересні Гелія Снєгірьова (він, щоправда, формально не був членом Групи), у грудні Левка Лук'яненка... Козацтво пішло на війну - і знову весь тягар боротьби за виживання ліг на жіночі плечі. Козацькі матері, жони і наречені, виховуючи козацьких дітей (наша мова зафіксувала, що на Вкраїні найтяжче було саме сховати, уберегти їх; у російській же мові - "воспитать", себто вигодувати). Тож виховуючи козачат, вони мусили братися й за чепіги ("Ой за гаєм, гаєм, гаєм зелененьким там орала дівчинонька воликом чорненьким..."). А коли треба було - то бралися й за меча, як героїчні оборонниці Буші, як Ольга Басараб і Катерина Зарицька. А найпаче дбали, щоб не пощерб наш духовний меч - оберігали віру й чистоту моралі та звичаїв, творили пісню, як Маруся Чурай, Леся Українка, Ліна Костенко, й обставали за права своїх катованих мужів і синів, відтак за весь поневолений народ.
       Після арешту Миколи Руденка вирішено було не обирати нового голову Української Гельсінкської групи, але фактична координація дій лягла плечі Оксани Яківни. Ба, практично вона залишалася чи не єдиним дійсно діяльним її членом, бо всі інші сиділи як не за ґратами, то під адміннаглядом. Вона пильно охороняла чистоту Групи, ретельно, часом, здавалося, надто ревно перевіряючи кожного кандидата. Дехто ремствував: вона чи не всіх підозрює аґентами КГБ. Але ж результат виявися належним, хай Бог простить таке порівняння... Серед дванадцяти учнів Ісуса Христа був одни відступинк. А з нас лише один покаявся після п'яти років ув'язення (О.Бердник), а ще один еміґрував (В.Маленкович). Четверо розплатилися життям у неволі (О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко, В.Стус), один наклав на себе руки перед арештом (М.Мельник). 24 члени Групи були ззарештовані і провели разом понад 170 років у в'язницях, концтаборах, у психіятричках, на засланні. Усього в Групі від 1976 до 1988 року була 41 особа, 39 із них були ув'язені, на страсному їхньому рахунку понад 550 років неволі...
       За перші два роки діяльности Групи в Оксани Яківни зробили 9 трусів, декілька разів їй перекопували городець, шукаючи "крамоли", учинили під дверима зборойний напад, розраховуючи на інфаркт, у будинку навпроти влаштували спостережний пункт з апаратурою нічого бачення. Верболозна, 16 стояла як серед гадючника: кого не хапали тут же, той обов'язково вихолив із "хвостом". Людей у дорозі обшукували, обкрадали, шантажували, били...
       Часом сама баба Оксана вибиралася з дому через вікно, йдучи на важливі зустрічі та несучи матеріяли Групи. Коли ж нічого з собою не мала, то, демонстративно скинувши окуляри, сідала в автобус і їхала, куди їй треба було. Автобус у дорозі зупиняли, її висаджували: добирайся, бабо, додому, як хочеш...
       До мене, в село зі стидною назвою Леніно (до 1924 року - Ставки) Радомиського району на Житомирщині все ж таки доїхала 18 листопада 1978 року. Удвох із сестрою політв'язня Сергія Бабича Ольгою. "Василю, нікому працювати в Групі..." Я сидів тоді після першого чотирьохлітнього ув'язнення під адміннаглядом - без права їздити за межі району і виходити зі свого обійстя від 22 до 6 години. Щотижня їздив на підписку до райвідділу міліції, а ще за мною шпигувало декілька землячків, тож приїзд той не був таємницею для всюдисущих "орґанів". Ба, ті "орґани" самі й привезли Оксану Яківну та Ольгу до села. Оскільки до чергового автобуса в Радомишлі було чекати довго, Оксана Яківна пішла на автостанції шукати попутної машини. І напитала: якісь люб'язні чоловіки з "ґазика" сказали, що вони якраз у Леніно і їдуть. У дорозі виявилося, що їм потрібно якраз до моїх сусідів. Отак поталанило! Привезли аж під наш двір. Була субота, я того дня допомагав сестрі у других Олені, яка жила на сусідній вулиці, різати січку. А мати якраз принесли в'язку хмизу з посадки. Оксана Яківна сходу напустила на матір, що вони ото носять дрова не тому, що нема їх, а тому, що без роботи не всидять.
       Мати покликали мене додому, і я мимохідь запримітив того "ґазика", що стояв уже біля інших сусідів.
       Про Оксану Яківну я вже немало наслухався від гостей із Києва, що час від часу зважувалися приїздити до мене, піднаглядного, а також через радіо "Свобода", яке слухав щовечора, а то й уранці, бо ранками воно якось легше пробивалося через глушителі. Одягнена в демисезонне, стареньке вже, але охайне пальто, у черевиках із витертими носками, жвава у рухах і думках, вона й говорила мовою старої, такої рідкісної вже, української інтеліґенції, одначе не відрізняючись чимось особливим від мови моєї матері. Доки я вимивав за порадою Оксани Яківни просто в тарілці з водою порох із ока, вони вже порозумілися, ладнаючи обід. Як водилося, в хаті про мету приїзду не говорили. Пообіді вийшли на вулицю, бо мали зайти до сестри забрати годинника, якого я там забув, відтак іти до автобуса. Передбачаючи, що гостей, можливо, мені доведеться випроваджати аж до Радомишля, я прихопив із собою ліхтарика. Тож, ідучи вулицею, говорили вже про справи Української Гельсінкської Групи.
       - Василю, нікому працювати в Групі...
       Подивився я на бабу Оксану, яка ледве не сама б'ється проти цілої імперії зла, подивився на себе - усе ж таки якісь штани носиш... І я зважився. Тільки домовилися, що я поки що буду "не на поверхні". Бо хто підписує документи Групи - тому недовго бути на волі. Узявся я написати про становище таких як сам піднаглядних та політзасланців. Це мало означати, що мене "вирахують" і візьмуть трохи пізніше. Коли ж арешт буде неминучим або коли вже заарештують - тоді й оголосять мене членом Групи.
       Треба сказати, що сила нашого правозахисного руху 60 - 70-х років була саме в цій відкритості: люди діяли не підпільно, а чесно ставили свої підписи й адреси під документами, простуючи до в'язниць. Приховувався лише технічний бік справи, декого тримали в резерві - інакше нічого зробити не вдалося б.
       Тож я зважився, хоч уже з минулої осени мав офіційне попередження від прокурора Л.Ситенка, адміннагляд мені продовжили втретє на півроку та ще й посилили - за "зв'язки з антирадянськими елементами, які перебувають в ув'язненні" (себто за підцензурне листування!) та за декларований намір виїхати за кордон, бо тут мені не дають працювати за фахом. Одне слово, становище моє було дуже нетривке. Оксана Яківна чітко усвідомлювала, до чого мене схиляє, розумів і я, до чого доторкаюся, але ради на те не було.
       Під п'яту годину вечора прийшли ми на автобусну зупинку, що неподалік нашого дому. Мимо нас прошмигнув "газик", зупинився за метрів двісті, розвернувся - і притьмом до нас. Вискакують із нього дільничий міліціонер Володимир Базленко та майор Віктор Славинський:
       - Кто вы такие и почему вы здесь?
       Не встиг я схаменутися, як моя гостя вже збагнула:
       - Я Оксана Яківна Мешко, а ви хто і чому ви тут? - і вже дістає з сумочки свій пашпорт. Ольга теж розчинила сумочку.
       - Садитесь в машину, поедем в сельсовет, там разберемся.
       І вже обступили нас щільно (знайшовся ще один чоловік, у чорному цивільному одязі) - хоч ми не мали наміру тікати чи опиратися.
       Втислися в "газик" - "чоловікові в цивільному" не вистачило місця, бо ж Базиленко й Славинський роздобріли на казенних харчах, а ще ж є водій.
       За кілометр дороги я встиг розказати моїм гостям, що Базиленко - то мій, вважайте, однокласник, він із сусідніх Кичкирів до нас два роки в школу ходив (навчався в паралельному класі), а до Славинського я щотижня їжджу в райміліцію на підписку, це мої наглядачі.
       Коло сільради - велелюддя. Бо тут же й контора колгосту - і якраз видають зарплату.
       - Добрий день, люди добрі. Бачите, яка нам честь і слава, з якими почестими нас ведуть! - просторікаю собі, бо ж треба щось говорити за тих незручних обставин. (П'яничка Іван Олексенко згодом засвідчив, що я привітався: "Слава Україні!")
       Завели нас до приймальні сільради. Допитуються, хто та що, ніби не знають. Я втрутився:
       - Чому ви нас затримали? Хіба ми порушили чимось громадський порядок? Відпустіть, бо ми на автобус спізнимося.
       Тоді мене завели до кабінету секретаря сільради, який щойно звідти вишмигнув (мабуть, його дуже категорично попросили звільнити кабінет), посадили коло мене Базиленка. Робити нічого, говоримо собі про те, про се, ось наприклад:
       - А чому ти горілки не п'єш? Я розумію, коли чоловік хворіє, другий грошей шкодує, третьому жінка не дає пити...
       Я здогадався, чому дільничого цікавить саме це: через хлопців він робив невдалі спроби напоїти мене та завести куди-небудь, щоб я порушив режим адміннагляду.
       - Та не те, щоб зовсім не пив, але я випиваю за рік стільки, як ти за одни раз. А горілка ще нікому розуму не додала, тому й уникаю її.
       Нараз через якихось півгодини двері відчинилися, і я побачив Оксану Яківну, яка сиділа на дивані з пашпортом у руці, а біля неї - "чоловік у чорному". Я став на порозі:
       - Що вони від вас хочуть, Оксано Яківно?
       Хтось хряснув дверима перед носом.
       За якийсь час гомін стих. Покликали Базленка. Сиджу сам. Аж забігає розпалений Славинський:
       - Садись, ...твою мать! Кто эти женщины и почему они приехали?
       І збирається писати протокола.
       - У такому тоні я з вами розмовляти не буду. Чому ви нас затрамали, що вам від нас треба?
       - Садись, говорю, не то я тебя так посажу, то ты не встанешь! Я тебе покажу! Я тебя посажу! Отвечай на вопрос!
       - Не відповідатиму, доки не поясните причини затримання.
       Міліціонер вискочив, приводить якусь не знайому мені дівчину (згодом виявилося, що то друкарка райміліції Галина Ковбасюк, яка "випадково" була в той час у селі) та Івана Овсієнка, шофером працює в колгоспі.
       - Вы приведены понятыми подтвердить, что задержанный отказывается отвечать на вопросы работника милиции.
       - Таки відмовляюся, бо з нами поводяться по-хуліґанському. Ми не порушували громадського порядку.
       Пише, зачитує протокол. Я зауважую, що написано неправильно, закликаю не підписувати. Але вони покірно підписують. Спочатку виходить дівчина, потім Іван.
       - Иди и ты.
       Виходжу, минаю вже приймальню.
       - Обожди.
       Зупиняюся в дверях, тримаючись за ручку. Тут Славинський кидається на мене з матюччям, хапає за комір - та в двері. Я не те щоб злякався - скорше здивувався, що зі мною таке чинять, але здогадався, що треба кричати:
       - Рятуйте, б'ють!
       Але в коридорі вже нема нікого. Вони розігнали всіх людей і, як згодом мені сказали, припинили виплату зарплати, вигнали всіх працівників сільради - одне слово, повалили радянську владу в селі...
       Аж до коридору заходять "чоловік у чорному" та голова сільради Сергій Йосипович Науменко:
       - Що таке, що сталося?
       - Та ось цей хуліґан, цей хам накинувся на мене і хотів бити!
       Никто тебя не бил. На тебе следов побоев нет.
       "Чоловік у чорному" явно поводить себе як старший, веде мене до приймальні, запрошує сідати.
       - А ви хто такий?
       Він дістає "червону книжечку", подає, але з рук не випускає. Я вголос читаю:
       - "Смаглій Іван Євстахович, Житомирське обласне управління внутрішніх справ."
       Хоч це чули Науменко і Славинський, та згодом такої людини "не виявилося" в цілій області...
       Смаглій порадив мені йти додому, бо до мене, мовляв, ніяких претензій нема, нічого з цього не буде...
       Але двох хлопців, щоб припровадили мене додому, таки "прикомандирували" - в чому вони мені й призналися...
       За декілька днів я з'ясував, що під сільраду пригнали "воронок", куди попід руки внесли Оксану Яківну, зачинили й Ольгу та й поталасували кудись... Щось треба робити. Де ж можна, щоб отак брутально поводилися з моїми гостями - і я замовчав.
       1 грудня подав я велику заяву прокуророві району Ситенку, де обклав кожну дію "правоохоронців" статтями Кримінального кодексу, Декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Прикінцевого акта Гельсінкської наради... Восьмого грудня знову поїхав я на підписку до міліції. Мене зустрів Славинський, що сяяв від щастя:
       - Иди в прокуратуру, там тебя ждут...
       Приходжу - і мені слідчий Кравченко оголошує про порушення кримінальної справи... проти мене. Ніби я на вулиці села відмовився відповідати на запитання міліціонерів, забороняв жінкам будь-що відповідати, а в сільраді "всіляко перешкоджав міліціонерам виконувати їхні службові обов'язки", "ображав їх непристойними словами", а потім "кинувся на Славинського, який стояв у дверях, виштовхав його за двері, обірвавши на його плащі два ґудзики"...
       Покази пишу власноручно, щоб не було перекручень, доводжу безґлуздість звинувачення, але що доводити очевидне людям, які й так добре все знають, але ж виконують завдання своєї партії та її "бойового авангарду" - КГБ, керуючись при цьому не доказами, а "соціялістичною правосвідомістю" та "внутрішнім переконанням", що з ними говорити про совість, коли вона в них - партійна... Слідчий Кравченко на додаток до адміннагляду з санкції прокурора Леоніда Ситенка бере мене ще й під розписку про невиїзд. (Було, що я під час слідства попросив начальника міліції капітана Бугая пустити мене до Києва на весілля до небоги. "На пьянки нечего ездить," - ревнув Бугай, мабуть, міряючи мене по собі). Допитавши, відпускають додому: мати зустріла мене в тривозі аж у садку. Намагаюся вдавати, що, може, все обійдеться. Навіть сів додруковувати того вечора спогади про мордовське ув'язнення - треба ж закінчити, поки не забрали. Але придбав я нового наплечника, сховав його під ліжко та й почав збирати до нього потрібні речі. Того від матері не сховаєш...
       Я тим часом через людей звертаюся до Оксани Яківни про свої невикрути, а вона, на диво, заспокоює мене, що нічого з того не буде... Е, думаю, Оксано Яківно, то вам не буде, ви авансом відсиділи десятку, а сірому змелеться... Але й вона помилилася - і я помилився. У її діях теж виявили склад злочину: ніби-то образила міліціонера, але в порушенні справи проти неї відмовили з огляду на вік. А через рік на похилий вік уже не зглянулися: ув'язнили 76-літню жінку...
       Коли я з родиною приїхав у Радомиський суд 7 лютого 1979 року (з наплечником, у куфайці - бо не сумнівався у вироку) - там сиділа в приймальні Оксана Яківна і швидко щось писала.
       До зали суду Оксану Мешко та Ольгу Орлову-Бабич не впускали цілий день. Годі переказувати перебіг того процесу: то був театр абсурду. Один із "потерпілих", дільничий Володимир Базленко "захворів" і в суд не прийшов. Друкарка міліції Галина Ковбасюк, розказуючи, як я напав на Славинського, переплутала двері. Начальниця дитячої кімнати міліції Лідія Дудківська, яка в той злощасний день теж була в Ставках "у службових справах" і "бачила" мене з незнайомими їй жінками (який злочин!) коло дитсанаторію, де ми зовсім не були (але саме вона ніби тому викликала міліцію). Будучи викритою, вона засоромилася далі брехати, як на слідстві, і сказала, що нападу не бачила. Іван Овсієнко знайшов у собі мужність відкинути приписані йому Кравченком "покази", що ніби-то напад той був у його присутності. Вічно п'яний Іван Олексенко нарешті протверезів і вже не казав, що чув із вуст Оксани Мешко вигуки "Гайль Гітлер!" і не бачив із вікна сутички (її взагалі не можна було знадвору бачити - я експирементував, але суд не захотів проводити такі експерименти). Голова сільради Сергій Йосипович Науменко теж сказав, що не бачив ніякого нападу, не бачив, щоб хтось комусь відривав ґудзики... Тобто неправди проти мене він не каже, але й правди, такої потрібної мені правди - теж не каже! Мав би чоловік людську, а не комуністичну совість, то сказав би: "Та люди добрі, що ж це ми робимо!? Не відривав Овсієнко ґудзиків! Я бачив його і Славинського після сутички через секунди. Цілий був його плащ!" (Але коли нема совісті - то це надовго. Недарма на старості літ Науменко відновився в злочинній КПУ...)
       Один Славинський, ґевал, утроює тяжчий та втроє грубший за мене, безсоромно твердить, що він став жертвою мого нападу, що я ображав його "непристойними словами" (це при Оксані Мешко!) Суд демонструє його цивільного плаща. на ньому справді бракує двох ґудзиків. Але ж він приніс його на вимогу слідчого аж через 28 днів після події!
       До чести моїм односельчанам: не надіялася на них кагебня та міліція, тому навезла "своїх" із Радомишля.
       Мій захисник Сергій Макарович Мартиш (із Києва, його домовила, між іншим, Оксана Яківна) та я вимагаємо допитати свідків Мешко та Орлову та ще декількох односельчан. Суд мусив відкласти засідання на завтра, що не передбачалося сценарієм: воронок для мене стояв напоготові... Мешко та Орлову вислухали 7-го.
       Прокуратура взагалі не вважала потрібним викликати Оксану Яківну та Ольгу Бабич на суд. Але я вдарив їм обом телеґрами - от вони й приїхали. Та виявилося, що суд їх теж викликав, але допитував останніми, протримавши увесь день у коридорі, щоб вони не чули перебігу судового засідання. Як тепер чую: просто й достойно викладає вона свою версію справи, тримаючи в руці пашпорт:
       - Я показала їм цей документ - він хоч і давній, як і я, але ще доволі пристойний, - і назвалася. А вони своїх імен не називали, поводилися вульгарно, тож я не давала їм до рук свого документа. Вони пропонували нам їхати з ними їхньою машиною до Радомишля. Я відмовилася: одна з нас стара, а друга молода. Ми підемо до Василя ночувати. - "До Василя не можна, він піднаглядний." - Але ж не прокажений. То ми підмо до голови сільради (його вже впустили в приміщення). - "Теж не можна." Тоді я буду ночувати тут. - Вони вхопили мене попід руки і, оскільки я підняла ноги, то винесли мене, вкинули у воронок і так прокатали по соші, що мені стало прикро. Так, я називала їх гітлерівцями, фашистами. Була пізня пора, наші автобуси з Радомишля вже пішли. Ольга покинула мене в автостанції і пішла шукати ліків. Відтак ми переночували в готелі і вранці поїхали - я в Київ, а Ольга в Житомир. Я б не приїхала на цей суд, але я знаю, що загрожує піднаглядному Овсієнку...
       Суд чемно вислухав Оксану Яківну та Ольгу, але їхні покази йому були ні до чого. Як і звернення Оксани Яківни у цій справі до Олеся Гончара, до Миколи Вінграновського та до всього світу... Ми з захисником Сергієм Макаровичем Мартишем наполягли на викликові додаткових свідків, ба, Мартиш запропонував судити не мене, а "потерпілого" Славинського, що викликало бурхливий протест прокурора Казимира Якимчука. Суд перенесли на завтра, але Оксана Яківна з Климом Семенюком, який супроводжував її, не поїхали до нас у село ночувати - треба було до Києва у справі сина Олеся. Назавтра я дістав свої три роки і ночував уже в підвалі райміліції.
       8 лютого суд вислухав додаткових свідків, але де він міг змінити постанову КГБ! Прокурор Казимир Якимчук, якого Ситенко виставив замість себе, запросив мені 4,5 року ув'язнення в таборах суворого режиму - усього на півроку менше від максимуму. Адвокат Мартиш запропонував припинити справу проти мене за відсутністю складу злочину в моїх діях і - нечуване в ті часи! - тут же порушити кримінальну справу проти Славинського. Суд негайно виніс постанову про невідповідну статусові поведінку Мартиша і сповістити про це в його Дарницьку колеґію адвокатів.
       Я розпочав своє останнє слово приблизно так:
       - Усі присутні в цьому залі - від громадянина прокурора до того, хто стоїть у дверях, - добре розуміють, що ніякого злочину Овсієнко не вчинив. Просто відбувається розправа за його громадянську позицію, за те, що він продовжує правозахисну діяльність. Але громадянин прокурор позичив у Сірка очі...
       - Я протестую! Я протестую! - заверещав прокурор Якимчук, мабуть, прийнявши цю приказку, що означає "бреше", за натяк на його косоокість.
       Я мусів змінити тон, щоб мене зовсім не позбавили останнього слова, а все ж сказав:
       - Я все-таки сподіваюся, що доживу до того часу, коли судитимуть вас. Мені, на відміну від вас, не буде потреби нічого вигадувати. Я скажу лише правду.
       І, дивлячись на Славинського, а маючи на увазі всю зґраю, процитував з "Горя от ума" Олександра Грибоєдова:
       Я правду о тебе порасскажу такую,
       Что хуже всякой лжи.
       І проголосив латиною: "Хай западеться світ, але звершиться правосуддя!"
       Суд пішов на нараду і виніс вирок: три роки ув'язнення в таборах суворого режиму... Зойкнула сестра Надія, осунулися мати. Я скинув з руки годинника - час мій скінчився - і подав матері. Біля мене виросли міліціонери з наручниками. сестра в других Марія голосно обурювалася:
       - Оце то суд! Оце то суд!
       Мене вивели до воронка, що стояв напоготові, - і я вже ночував у підземеллі райвідділу міліції. За два дні мене повезли до Житомирської тюрми, де тримали два місяці, відтак 12 діб везли етапом до 55-ї зони, що у Вільнянську Запорізької области. Разом із групою в'язнів, визнаних психічно хворими. Але то вони тільки придурювалися такими, бо це їм вигідно. Обібрали мене, як липку... І тільки в останній день етапу я з полегшенням дізнався, що їх везуть у 20-у зону, в психіятричку, а мене в сусідню, проте теж не звичайну: у спецзону для алкоголіків. Там майже всіх примусово лікували від алкоголізму (мали додаткову ст.14 - вчинили злочин у п'яному стані). Далебі, коли я там казав, що не пив на волі, то не вірили, а коли казав, що тричі лікувався від алкоголізму - то приймали за звичайне. Не те що почути щось розумне - слова живого нікому там було сказати...
       Оце з тих пір я називаю Оксану Яківну хрещеною своєю матір'ю. У 1990 році справляли ми день народження Оксани Яківни в Будинку літератора в Києві. Микола Горбаль зазняв нас саме в той момент, коли вона каже: "Це я посадила Василя в тюрму... Я тоді багатьох "посадила"...
       - Дорога Оксана Яківно! - захищав я її тоді саму від себе. - Якби ви не приїхали до мене, то мене всеодно посадили б. Сфабрикували б іншу "справу". Наприклад, "спробу зґвалтування", як Чорноволові чи Горбалеві. А так - скажу на етапі: "Опір міліції", то карні в'язні: "Молодец, землячок! Так им, ментам, и надо!" Коли стану розповідати, що, власне, опору я не вчинив, то вони дивуються: "За що ж ти сидиш? Я, наприклад, у пику одному заїхав..."
       А от Василь Скрипка, давній дисидент-шістдесятник, під той час професор Криворізького педінституту (з Києва його випровадили під час "покосу" 1972 року), три дні ходив до Оксани Яківни, вислідом чого стали три касети - чотири з половиною години! - розповіді про митарства 1972 - 1988 років: захист сина Олеся, створення Української Гельсінкської Групи, переслідування, психіятричка, арешт 76-річної "антирадянщиці", суд, 108 діб етапу аж на берег Охотського моря, в селище Аян, де її замітало снігом, повернення в Україну, мандри до Австралії і Сполучених Штатів... То неперевершена за змістом та емоційним наповненням оповідь мудрої, інтеліґентної українки, яка чітко відокремлювала себе від злочинної чужинецької системи й відчайдушно протистояла їй усе своє страдженне життя. Василь Скрипка опублікував свій запис у журналі "Кур'єр Кривбасу", ч.2 - 7 1994 року. Діставши текст, я заповзявся видати його окремою брошуркою. Дістав у Надії Світличної аж у Сполучених Штатах касети, переслухав і списав пропущені місця і таки підгоотував до друку і видав громадським коштом за сприяннями Української Республіканської партії, хоч мізерним тиражем, але вже він не пропаде.
       Ходимо ми поміж таких людей, а рідко хто здогадається зафіксувати їхнє слово, зазняти їх - це ж будуть неоціненні скарби нашої історії... Спасибі п.Василеві Скрипці, що він здогадався це зробити.
       Що Оксана Мешко під арештом, я дізнався у вересні 1980 року на етапі в Лук'янівці від Юрія Литвина. Щербицький під "Олімпіаду - 80" заповзявся був очистити Київ і всю Україну від злодійчуків, волоцюг, повій та... дисидентів. Під цей покіс потрапили Юрій Литвин, Василь Стус, Ольга Гейко, Микола Горбаль, Ярослав Лесів, Дмитро Мазур, Петро та Василь Січки, Василь Стрільців... У Лук'янівці ходили леґенди про цей "олімпійський набір", зокрема, що була тут одна бабця-дисидентка, дуже достойно трималася, охайна і чемна, наглядачі її за приклад ставили зечкам.
       У Вільнянську в перші місяці мені віддавали листи, які надходили з волі від друзів. А потім - як обрізало: тільки від рідні, і то тільки на побутові теми. А все ж я встиг одержати від Оксани Яківни поштівку, з якої зрозумів, що мене, як і було домовлено, після ув'язнення оголошено членом Української Гельсінкської Групи (себто з 17 листопада 1978 року. У матеріялах УГГ є, що з березня 1977. Власне, перші матеріяли для Групи - про становище в таборах - я написав у перші дні після звільнення у березні 1977-го). Отож, членові Групи на волі місця нема. Через це мене й не випустили. За 8 місяців до закінчення терміну, 9 червня 1981 року, приїхав до мене в зону під Коростенем слідчий Житомирського КГБ майор Чайковський і сказав: "Вирішено порушити проти вас нову кримінальну справу - за ст.62. Якщо напишете покаянну статтю в обласну ґазету - то будете вдома ще до кінця цього терміну".
       Честь мені була дорожчою - я вибрав 15 років неволі. Бо честь народу складається з суми чести кожного з нас. Коли ж у народі аж надто багато нечестивців - то хтось ціною надзусиль і навіть ціною життя мусить урівноважувати той дисбаланс. Або ж усі разом підемо на дно...
       Через два роки після того судилища почув я, що дільничий Володимир Базленко, мій одноліток, нагло помер від серцевого нападу. А вже після мого звільнення, у 1988 році, майор Віктор Славинський з мотоциклом, будучи п'яним, розбився об машину. Зі спитим прокурором К.Якимчуком зустрівся я в Ружині 1991 року. "Такий був час...", - каже. Люди такі, а не час! "Про мертвих - добре або нічого", - казали ще римляни. Бог їм суддя. Але нині багато хто каже, що треба б покарати тих, хто чинив репресії. Огляньмося довкола себе - і побачимо, що в бруд окрутенства вмазано надто багатьох. Якщо станемо виявляти вину кожного - то пересваримо брата з братом, батька з сином - увесь народ. Хай би зло умерло без насіння. Але ж те зло наше прощення сприйняло за слабість і знову забуяло у вигляді компартії, соціялістичної партії, які хочуть відновити імперію зла. Тому я засвідчую, хто вони є...
       Оксана Яківна провела декілька місяців у Павлівській психіятричці (була спроба зобразити її душевно хворою), відтак заарештували її 13 жовтня 1980 року. Півроку ув'язнення і п'ять років років заслання присудив якраз на Різдво 1981 рокуКиївський обласний суд 76-річній "особливо небезпечній державній злочинниці" за "проведення антирадянської аґітації і пропаґанди" (ч.1, ст.62 КК УРСР) і повезли етапом аж на берег Охотського моря, в містечко Аян, де тоді вже відбував заслання її син Олесь Сергієнко.
       Жилава козацька мати витримала й це. (Казала мені в Ставках: "Я ще Брежнєва переживу". Пережила не лише його.) У кінці 1985 року повернулася до Києва. У 1988 - 89 рік мандрувала по світові, популяризуючи українську ідею. Повернувшись, стала членом Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки, відкривала установчий з'їзд Української Республіканської партії. У червні 1990 року, насамперед її стараннями, було поновлено діяльність правозахисної орґанізації - створено Український комітет "Гельсінкі-90-". Оксана Яківна лишалася його душею і рушієм до останніх днів. Її невгамовна енерґія вражала людей і спонукала до діяльности навіть не дуже охочих. Неправда, що немає незамінних людей. Оксану Мешко нам не замінить ніхто.
       У грудні 1990 року почулася вона зле. Живучи самотою, в чужій хаті, мусила брати ціпок так виходити з дому. Була слизота, а тут, на біду, в крамниці в неї вкрали ціпок, що його поставила була в кутку. Оксана Яківна впала, стався інфаркт (чи то навпаки). Декілька днів вона не приходила до тями, але й за коротких зблисків свідомости вона вже не годна була говорити. 2 січня 1991 року перестало битися її, здавалося, невтомне серце...
       Я лежав тоді в лікарні - відлупцювали мене комуністи під Базаром 17 листопада, коли ми намагалися встановити хрест на могилі розстріляних ними в 1921 році 359 українських стрільців. Жовч розійшлася. До дня похорону, 5 січня, й написав я основну частину цієї статті, утік у чужому одязі до церкви Миколи Притиска, де її відспівували, і сказав своїй Хрещеній Матері прощальне слово.
       Поховали її на Байковому в могилі матері Марії Павлівни Граб-Мешко (26.1.1881 - 13.11.1951). І не було ніякого знаку, що тут похована й Оксана Яківна. То, порадившись із людьми, затіяв я ось що: видати книжечку спогадів про велику подвижницю духа і під неї зібрати кошти на хрести. Євген Сверстюк, Микола Руденко, Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, Віра Лісова, Петро Розумний, Світлана Погуляйло, Борис Довгалюк, Юрій Мурашов та я написали спогади,видали ми в тиражувальному центрі УРП тисячу штук книжечки "Оксана Мешко, козацька матір", презентували її в Музеї літератури її саме на 90-ліття з дня народження, улаштували вечір її пам'яті. Художник Микола Малишко на той час уже розробив проект козацьких хрестів. Упродовж року зібрали ми немалі гроші, каменярі в Теребовлі на замовлення директора підприємства "Теребовлегаз" Василя Венґера видобули дві брили червоного пісковика, отесали їх, навіть візерунок вибили на хресті Оксани Яківни. З брили для Марії Петрівни Микола Машишко з братом Петром вибили хрест - і встановили ми їх 28 жовтня 1995 року. Дай Боже весни - Малишки довершать роботу і ми втішимося, що зробили хоч одну добру справу в цім світі.
       Юрій Литвин (нехай царствує), як дитина, любив Оксану Яківну і називав її нашою Жанною д'Арк. Аналогії часом затінюють образ - мені більше подобалося, коли він казав словами Богдана Хмельницького: "Ще не вмерла козацькая мати!" І там, на далекому Уралі, в лютій неволі нам тепліло на серці, коли згадували, що в нас є така невсипуща, усіх любляча і невмируща наша Козацька Матір.

       Якось у кучинському таборі особливого режиму на Уралі, недарма прозваному табором смерти, Михайло Горинь показав мені фотокартку, що зображала високочолого чоловіка з просвітленим поглядом запалих очей на витонченому інтеліґентному обличчі. - "Хто це такий?". - Я не впізнав. - "А що ви можете сказати про цю людину? - "Цей вид світиться добротою і розумом... Та це ж Литвин!
       Згодом така фотокартка дісталась мені як землякові разом із деякими речами покійного, і я допровадив їх його матері, у якої побачив таку ж. Оксана Яківна Мешко твердила, що саме вона десь 1978 року наполягала, щоб Литвин сфотоґрафувався. Зараз та фотокартка найбільше знана як його портрет.
       Так, це справді була людина, що найбільше в світі цінувала доброту. Добро, Любов, Свобода - улюблені теми його розмов. "Зараз кинь палицею, та й попадеш на розумного, а от доброта - рідкість. Якби мені сказали вибирати поміж добрим і розумним - я вибрав би доброго, бо розум може бути і злим", - не раз повторював Литвин. Уже десь на третій день знайомства з ним, - а сталося воно за обставин особливих, на пересилці Лук'янівської в'язниці у Києві, - відчув я потребу виповісти цьому чоловікові потаємні болі та тривоги твоєї душі. "А мені багато хто розповідає найпотаємніше, хоч я до того не прикладаю жодних зусиль", - сказав Литвин. Це про Івана Світличного Стус якось сказав: "У його присутності останній дурень говорив розумні речі". У присутності ж Литвина, здається мені, никли циність, підлота й озлоблення. Коли я слухав його, то часом здавалося, що бачу над його чолом сяєво. Із людей, яких я знав, подібне враження на мене справляв ще хіба Стус.
       Отож, 5 вересня 1980 року зрушили мене, "кримінального в'язня", в дорогу з Вільнянська Запорізької области (де я вже півтора року карався за нібито відірвані від плаща міліціонера ґудзики) до Житомира, де, як я вважав, мене мали посадити на одну лаву підсудних із Дмитром Мазуром за так звану "антирадянську аґітацію і пропаґанду" ще на 15 років. Зрозуміло, що на душі мені було маркітно. І от із групою в'язнів заводять мене у велику пересильну камеру катерининського корпусу, де вже було чоловік 20. По обидва боки уздовж стіни - двоповерхові нари, посередині - вмурований стіл та лави. Незайнятих місць нема, то я стою десь ізбоку, приглядаюся та прислухаюся, куди це я потрапив. Публіка звично втрясається, хтось ладнається заварювати біля параші чай. Мій випадковий попутник Володимир Юрченко, який повертається з вільнянської психіатрички до табору в Коростень, підводить мене до давно не голеного, худющого чоловіка з нагрудним знаком "Литвин Ю.Т." Мій "пашпорт" теж навиду - і ми радо потисли одне одному руки, не вельми виявляючи емоції, щоб нас хутенько не розвели по різних камерах. Утім, побоювання наші були даремні, бо наглядачам більш помітні "безпредельники", ніж отакі, як ми, сірі "мужички", що навіть не матюкаються. Донині я чув хіба ім'я Литвина, та не знав, що через півроку після мене, а саме 6 серпня 1979, йому сфабрикували нову "кримінальну" справу. З огляду на брак фантазії у гебістських головах - на кшталт моєї: опір працівникам міліції з застосуванням насильства, стаття 188-1 Кримінального Кодексу УРСР. Тільки я "вчинив опір" двом міліціонерам та одному гебістові, а Литвин - аж п'ятьом міліціонерам. І це - після двох перенесених за рік операцій...
       Боюся, що в моїй розповіді про життя Литвина до моєї зустрічі з ним трапляться якісь помилки, то хай мені вибачать. Так мало ми знаємо про Литвина, що треба розповідати й найменші дрібниці.
       Є у Литвина повість "Безумец", писана російською мовою, але, за словами автора, з українськими викрапленнями: герої говорять часом і українською. Головний персонаж цієї повісті Пинчук народився другою дитиною-близнюком, якої зовсім не чекали, тому після народження обділили увагою. Перша ж дитина, якій приготовані були всі доступні блага, померла у місячному віці. Тому дісталися вони Пинчукові-другому ніби як незаконно. Цей фатум підміни, неадекватного сприйняття, нерозуміння тяжіє над героєм усе його стражденне життя, в якому йому весь час доводилось бути не самим собою.
       Батьки Юрія Надія Антонівна Парубченко і Тимон Литвин у 30-х роках учителювали на Васильківщині під Києвом - у Ксаверівці, Кодаках, Мар'янівці (звідки Іван Козловський). Про 1933 рік Надія Антонівна, котра донині бідує у селі Барахти в хатинці під горою на вулиці Промінській, оповідає з трепетом душевним: "Я вела початкові класи. У мене з 24 діток лишилося тільки четверо. Нам, учителям, три місяці не видавали платні, і ми за милим Богом теж не померли..." У Ксаверівці 26 листопада 1934 року й послав їм Господь двоє близнят, другому з котрих і судилося пройти тяжкими шляхами пошуку істини і покласти своє життя на вівтар України.
       Із 1937 року батьки вчителювали в селі Високе, коло Ставища Брусилівського району на Житомирщині. Перед самою війною батько поступив на військову службу, і сім'я перебралася до Житомира. Тимон Литвин воював на фронті, а потім партизанив із Ковпаком, а помер від ран у шпиталі 24 квітня 1944 року, похований у Проскурові (Хмельницькому) у братській могилі. За німецької окупації хлоп'я ледь не загинуло: його та сусідського Іванка німець звинуватив у крадіжці цигарок і вже поставив був під стіну, щоб застрелити, та мати, уплутуючи кілька німецьких слів, ублагала. Якось, згадує мати, сказав він німцеві: "Чого ти прийшов на нашу землю? Хіба тобі своєї мало?" Сам же Юрій пригадував свої дитячі забави тих часів: його завше призначали бути "німцем" і, звісно, кожного разу били, хоч у душі він був таким радянським патріотом, що далі нікуди. А все за те, що намагався грати справжнього, як уявлялося, ворога: страшного і жорсьокого. До останніх днів своїх Юрій Литвин мав із собою пожовклу фотокартку батька у військовому, а також воєнну групову, де був дядько по маминій лінії Микола, якому поталанило вижити, а згодом дослужитися до полковника. Оцей дядько Микола, діставши в голодному 1946 році від сестри надії слізного листа, велів їй продати свій відріз на костюм і відправити Юрка до нього. Завезла мати хлопця аж до Харкова, купила на останні гроші квитка і хлібину на дорогу, розпрощалася і з надірваним серцем вернулася додому, причепившчсь десь до паровоза. А Юрко плакав: "Як же ви, мамо, доберетеся без грошей?" Опинився 12-літній Юрко на Кавказі, десь у районі озера Ріца. Оточення, зрозуміла річ, було російськомовне, що позначилося на його парадоксальній письменницькій долі. Там потрапив Юрій в автокатастрофу: загорілася машина, лопнув скат - його відкинуло у кущі глоду. Про хлопця згадали десь через дві години... Декілька місяців пролежав він у лікарні. Лишилися йому від того пам'ятки: обгоріле тіло, почасти й обличчя, ледь помітне заїкання, яке різкіше виявлялося, коли хвилювався, та оголена чутливість до людської біди. Там, у лікарні, й почав писати вірші. Повернувся до матері. Після 7-го класу, закінченого в Барахтах, пішов Юрій у гірничо-промислову школу в місті Шахти, працював на Донбасі, але став слабувати на ноги і знову повернувся до матері в Барахти. Був, як уявляв собі, щирим комсомольцем, навіть секретарем комсомольської орґанізації, коли навчався в школі, та не міг миритися з усілякою несправедливістю. Мама зберегла ось такий документ:

       На члена ВЛКСМ с 1949 года, билет №30183874 Литвина Юрия Тимоновича
       1934 года рождения, образование
       7 классов, украинец, учащийся
       7-летней школы с.Барахты.
       В конце 1949 года член ВЛКСМ тов.Литвин Юрий Тимонович был избран секретарем ученической комсомольской организации 7-летней школы с.Барахты.
       Будучи секретарем комсомольской организации до настоящего времени, тов.Литвин Ю.Т. показал себя как хороший общественник, отзывчивый товарищ, сумел сплотить вокруг себя комсомольцев и несоюзную молодежь, мобилизуя и направляя ее на выполнение задач, стоящих перед комсомольской организацией.
       Комсомольская организация, руководимая тов.Литвин Ю.Т., на деле служит помощником школы, парторганизации к-за, правлению колхоза.
       Тов. Литвин выполнял неоднократные поручения Райкома комсомола.
       Систематически работает над повышением своего идейно-политического уровня. Морально устойчив, идеологически выдержан.
       Партии ЛЕНИНА - СТАЛИНА предан.
       Секретарь Васильковського
       РК ЛКСМУ
       (В.Дмитрук)
       (Орфографію оригіналу витримано).
       1953 року надумали сільські хлопці вирватися з колгоспного кріпацтва, поїхати десь в інші краї на роботу. Але голова не дає довідки, що відпускає. Куди поїдеш безпашпортним? То вони - наївні діти! - запротестували в незвичайний спосіб: піймали колгоспне теля та й прив'язали в посадці. Юрко як дізнався про це, то переконав хлопців іти до голови і сказав: "Якщо будете так несправедливо ставитися до молоді, то вона буде вчиняти всілякі злочини". Певна річ, голова колгоспу Нікалаєнко подав на хлопців до суду, який щедрою рукою відбатував їм по 10 років, а Юркові 12, щоб не був таким розумним. Заарештували їх 24 червня 1953 року і судили за ст.4 Указу від 4.VI. 1947 р. "Про кримінальну відповідальність за крадіжку державної та суспільної власности". На суді Юрій показував матері побиті руки...
       Етапували Юрія за будівництво Куйбишевської ГЕС. Мати тим часом домагалася звільнення сина, і добилася: Сидір Ковпак згадав свого побратима партизана Тимона Литвина - і постановою Президії Верховної Ради УРСР від 13 січня 1955 року Юрія 1 лютого звільнили. Та щойно він приїхав до дядька Миколи в Ленінґрад, як там 14 квітня провели обшук і Юрія заарештували: нібито він у неволі разом із друзями створив "Братство вільної України", яке ставило собі метою "боротьбу за відторгнення України від СРСР, боротьбу з комуністиними ідеями, за створення "самостійної України". Певна річ, за "самостійну Україну" можуть боротися тільки вороги, тож 5 - 10 вересня 1955 року Судова колеґія з кримінальних справ Куйбишевського обласного суду під головуванням Бузанова засудила 16 хлопців-українців за ст.58-10, ч.2 та 58-11 КК РСФСР ("Зрада батьківщини"). Литвинові, як орґанізаторові братства, разом із п'ятьма іншими, дісталося 10 років неволі та 3 роки "поразки в правах". Хоч ніяких матеріялів, що доводили б діяльність групи, не виявили, та "встановили" що була в них і клятва з підписом кров'ю, і паролі, відозви з закликами вступати до націоналістичної орґанізації, "трійки", "десятки". Литвин нібито був головою комітету і завідувачем політвідділу БВУ. Щоб "пошити" таку справу, слідство працювало 11 місяців.
       Півроку Юрія тримали в таборі Мединь, потім у Вихорівці (це "Озерлаґ" Іркутської области), потім у мордовських таборах, серед політв'язнів. Мабуть, саме ті часи стали періодом громадянського визрівання Юрія Литвина. Широке спілкування з найрізноманітнішими людьми вирівняло його національну свідомість. У розмові зі мною Литвин згадував Михайла Михайловича Сороку, який був чи не найсвітлішою особистістю з-поміж українців у таборах протягом цілої чверті століття. Дуже треба б, казав Литвин, зібрати книгу спогадів про нього. Згадував доктора Володимира Горбового, який захищав Степана Бандеру на процесі 1936 року, Павла Дужого, Данила Шумука, митрополита Йосипа Сліпого та ще багатьох українців та чужинців, із якими мав нагоду спілкуватися. З особливою любов'ю говорив про Ростислава Доценка. Цю дружню любов проніс він у чистоті через усе життя, довгі роки не маючи можливості з ним спілкуватися. Недарма свого сина, 1968 року народження, назвав Ростиславом і обрав Доценка синові хрещеним.
       З дитячих літ писав вірші, рідною і російською. І все ж писати Литвинові легше було російською. В основному там, в ув'язненні, до 1965 року, склав він книжку віршів "Трагическая галлерея" - про долю свого покоління, про жертви терору проти народу. Цю книжку автор присвятив згодом видатному борцеві за права України Левкові Лук'яненку. Я чув, як Литвин казав про це Левкові через кватирку в таборі Кучино на Уралі - десь на початку 80-х років. Доля цієї книжки тяжка. Автор не хотів публікувати віршів російською мовою, тому звернувся до Миколи Лукаша, щоб переклав. Лукаш узявся був, але потім йому щось перебило. Тим часом чи не всі списки книжки унаслідок обшуків зрештою опинилися в гебістських сейфах. Та Литвин мав феноменальну пам'ять: усю збірку він носив із собою в голові, чимало мені з неї читав. А от я, грішний, не запам'ятав з його вуст жодного вірша. Немалу роль в цьому зіграв і мовний бар'єр. "Чому ви не пишете українською?" - питав я його. "Та пишу й українською, тільки гірше виходить. Бо я боюся української мови. Здається, не відчуваю її у всій глибині", - казав Литвин. Оце ще одни момент тієї парадоксальної, "не своєї" долі. Недарма Литвин глибоко роздумував над долею Гоголя, який ніяк не міг зректися українства, але й до Росії пристати не зміг. Утім, сум'яття Гоголя було Литвинові чужим, бо не кожен так чітко усвідомлював себе українцем, як він.
       Іномовна творчість значних діячів культури в середньовіччі не була дивовижею, а нормою. Доба ж становлення національних культур на народномовній основі надовго розметала кого куди - аж тепер ми починаємо визбирувати, де наше по духу і крові, а не лише за мовою. Трагічна постать Гоголя - перша в ряду тих, кого ми сприймаємо як не зовсім свого - саме через його чужомовність. Але якщо вся латиноамериканська література писана "не своєю" мовою, то й Гоголь є явищем української культури. Він був останній представник багатомовного українського середньовіччя. Але народитися б йому не до, а після Шевченка... Та й сам Шевченко зовсім не відокремлював Гоголя від українства, як це робимо ми, основуючись лише на мові творів, а не на їх духові.
       Будуть труднощі й у сприйнятті творчости Юрія Литвина. У 1989 році автор цих рядків питав дозволу матері Литвина на публікацію творів мовою ориґіналу з умовою, що одночасно буде оголошено конкурс на кращий їх переклад. Уже вдалося розшукати основну частину книжки "Трагическая галерея". Збірочка (чи то добірка) українських віршів, яка вийшла за кордоном, за словами самого автора, не представляла його справжнього творчого обличчя. Пам'ятаю, читав мені Литвин, гарний вірш про Мазепу українською мовою, інші вірші. Треба сказати, що Литвин був невезучий: мав талант написати, а от хисту довести написане до пуття часом йому бракувало. Таким людям потрібна опіка... "Може, 10 відсотків із того, що я написав, досягло мети, а решта - в сейфах, - казав Литвин. - Але навіть якби лише один відсоток побачив світ - усе одно слід було писати".
       Є у Литвина прозові книги "Рабочее дело" та "Безумец". Очевидно, це густа витончена філософічна проза. Є "Поэма о подснежниках", є десь добірка українських віршів, яку не втрачаємо надії розшукати й помимо сейфів КГБ. Мені тяжко схарактеризувати тодішній світогляд Литвина, бо для цього потрібно б мати хоч дещо з його творів. Та ще треба мати на оці, що в останні роки він позбавлений був можливости писати. Але й у камерних наших розмовах 1980 року прохоплювалося в нього щось від української вольниці, стихійного бунтарства і, я би сказав, від анархосиндикалізму, чого Литвин і не заперечував. Державу він вважав безумовним злом, яке потрібно витісняти, вивільняючи все більше місця громадському самоврядуванню. Якось пізніше, в Кучино, була мова про українську державу, яка не змогла в 1917 - 1920 роках утвердитися, можливо, тому, що була надто... демократичною, що не знайшлося свого диктатора. "І то слава Богу, - сказав Литвин, - що в нас не знайшлося свого Сталіна або Гітлера. Бо тоталітаризм супротивний духові й характерові нашого народу. Наш переможний народ мусив терпіти чуже ярмо - своє ж було б стократ ганебнішим". Тяжко і довго Литвин вилущувався з марксизму - але виніс ізвідти чітке розуміння інтересів трудящого і експлуатованого новим пануючим класом люду. Трагедію соціялістичного вчення на практиці російської держави Литвин сприйняв так близько до серця, щоб сказати пізніше, що Маркс висунув фальшиву ідею пролетарської держави. Адже історія не дала жодного позитивного прикладу такої держави. І особливо яскраво це виявилося в польських подіях 1980 року: "пролетарська держава" оголосила війну пролетаріятові, ввівши воєнний стан. Зрештою, у нас цей стан фактично тривав постійно з 1917 року: держава перебувала в постійному стані війни з народом. У жодній так званій пролетарській державі правлячі "пролетарські" партії не зважувалися віддатися на волю вільних виборів. Литвин згадував при цьому відоме застереження Івана Франка, що люди, які ніби з добрими намірами поробити всіх людей щасливими, але насильницькими методами добравшись до влади, зосередили б у своїх руках таку необмежену, неконтрольовану з боку суспільства владу, що ніколи б не захотіли від неї добровільно відмовитися, натомість суспільство буде так паралізоване, що неспроможне буде боротися з узурпаторами, унаслідок чого припиниться суспільний поступ. Так що кривавий сталінізм і сумнозвісний застій Франко передбачив ще в 1905 році...
       Та повернімося до викладу біоґрафічних даних Литвина. Звільнившись 14 червня 1965 року, він поїхав у Москву, де зумів прорватися в канадійське посольство - щоправда, лишивши в руках міліціонера піджака - та розповівши про становище політв'язнів у концтаборах. Щоб не ризикувати текстом, він вивчив його напам'ять. А пам'ять мав феноменальну. Співробітники посольства вивезли його в машині і дали змогу вискочити на ходу. Поїхав він до мами в Барахти. Одружився. Хоч сімейне життя не склалося, та Юрій вельми тішився сином, якого назвав на честь свого друга Ростиславом. Та скоро мусив розлучитися з родиною. Працював він, бачите, у Василькові на заводі холодильників, на трубному заводі. Його обрали до керівництва профспілки, то він доводив робітникам, що профспілка - то не "приводной ремень партии", а інструмент захисту економічних інтересів робітництва. Певно, що це був не єдиний гріх: власті пригрозили, що якщо не виїде з України,то посадять. Мусив податися до Сибіру, в Красноярськ, у Саяни. Коли повернувся з вигнання, то застав уже чималого сина, який ніяк не зважувався назвати його татом. Сказав якось: "Батьку...". Та вже так і повелося. Батько покладав на Ростислава великі надії, але нелегка доля дітей політв'язнів. Учителька докоряла: будеш там, де батько. "Буду. І Шевченко там був, і багато хто", - казав хлопець. "Стражі порядку" пообіцяли, що як тільки виповниться 18 років, так і посадять. Так і сталося, як обіцялося. Ще одна зламана доля.
       Недовго прожив Литвин в Україні. 14 листопада 1974 року його заарештували органи КДБ і 13 березня 1975 року Київський обласний суд під головуванням А.Ф.Ткачової присудив йому за популярною тоді статтею 187-1 ("Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний та суспільний лад") три роки таборів суворого режиму. Інкримінували, зокрема, літературні твори, яких у вироці перераховано десятки, а також "Тези про державу", "Анархо-синдикалістський маніфест", "Записки робітника", де, звичайно ж, він зводив наклепи на радянську демократію, паплюжив внутрішню та зовнішню політику радянської держави, радянський робітничий клас, особливо ж інтернаціональну політику КПРС у зв'язку з подіями в Чехословаччині 1968 року.
       Етапували до табору Верхній Чов у Комі АРСР. На розподілі "рабсили" начальник спитав про спеціальність. "Поет", - відповів Литвин. - "Поэт? А мне поэты не нужны. Мне нужны бетонщики. Га-га-га! Пойдешь таскать бетон". У тому таборі більшість в'язнів були такі самі "наклепинки", як Литвин, або суджені за іншими статтями, але з політичних міркувань. Режим там був тяжкий, тяжчий, ніж у Мордовії, в'язні були позбавлені будь-якого юридичного захисту. Наглядачі ходили з ґумовими кийками і застосовували їх на свій розсуд. Там Литвин захворів на виразку шлунку, переніс тяжку операцію, під час якої ледве не помер. Урятував його хірурґ, який домігся дозволу для матері побути декілька днів біля сина. Видіння смерти - білий льодовик, що насувається, і голос матері: "Ти будеш жити... Ти будеш жити..." - ці враження лягли в основу "Баллады о смерти".
       Звільнившись 14 листопада 1977 року, знову оселився в Барахтах, при мамі. Прожив там усього півтора року, та й то під адміністративним наглядом, себто без права з'являтися будь-де за межами села, та мусив сидіти тільки вдома з 9 вечора до 7 ранку. Працював "надомником" - клеїв якісь коробочки.
       Того року здійнялася на Вкраїні нова хвиля арештів - уже проти Української Громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод. Скоро після звільнення до Литвина в Барахти приїхала Оксана Яківна Мешко і затіяла обережну розмову: нікому працювати в Групі. Заарештовані Микола Руденко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Левко Лук'яненко... "Про віщо мова, Оксано Яківно?" - і кинувся Литвин у нову биятику... До речі сказати, про Оксану Мешко він завжди говорив із любов'ю: це наша Жанна д'Арк". Усе мріяв, коли-то ми зійдемося малою сім'єю на Верболозній, 16... От уже й можна б зійтися, та багатьох не дорахуємося. Бо й сама господиня дому вже покинула нас 2 січня 1991 року...
       Згодом, на Уралі, Василь Стус розповідав, що член Української Гельсінкської групи Петро Григоренко дуже високо поціновував матеріяли, написані Литвином. Насамперед, мабуть, його статтю "Правозахисний рух на Вкраїні. Його засади і перспективи", датовану квітнем 1979 року. Литвин намагався поставити український правозахисний рух на серйозну національну ідейну основу, шукав його витоків у природному волелюбстві українського народу, у тривалій національно-визвольній боротьбі, в унікальному явищі - козацькій республіці, яка постала навіть раніше французької, і виробила задовго до американської свою конституцію 1710 року. Найбільшим захисником прав людини і нації Литвин називав Тараса Шевченка. "Бо де нема святої волі - Не буде нам добра ніколи, Нащо таки й себе дурить", - повторяв Литвин. Шевченко, будучи ще живим носієм народної моралі, засвоївши християнське світобачення та українську книжну вченість, народну історичну пам'ять та козацьку історіоґрафію, підбив підсумок історичній Україні-Малоросії і народив нашу націю заново, задав їй новий ритм, дав їй нову ідейну основу і поставив чітку ціль: національна незалежність у колі вільних народів світу, де тільки й може стати вільною кожна людина.
       Нові й нові ґрані відкривав він мені в Шевченкові. От, наприклад, в одному з останніх віршів, "Ликері", Литвин виявив співзвучний своєму погляд Шевченка на подружжя як на спілку двох рівноправних сторін, яка освячується взаємним коханням, а не суспільством, тим паче коли не рідною, а російською церквою.
       За ті півтора року обмеженої волі Литвин переніс іще дві операції - на тому ж таки стражденному шлунку - та операцію на варікоз. Отже, ледве ногами плутав по світові. 19 липня, якраз на день народження сина, пішов він до Стугни з одним родичем та знайомим. Мали пляшку вина. Тут над'їхала машина з п'ятьма міліціонерами (Гурський, Ткач, Устюжанин, Поліґалов, Кернер - декотрі досі працюють у Василькові в правоохоронних орґанах, кар'єру зробили!). Запитали, хто Литвин, заштовхали в машину, не давши й одягнутися, навздогін полетіли шкарпетки, черевики й одяг. Привезли, виявляється, у райвідділ для продовження режиму нагляду, а запроторили у витверезник. Завимагали роздягнутися для обшуку. Литвин відмовився. Тоді йому викрутили руку. Він назвав одного фашистом. Його прив'язали до нарів.
       - То що, я фашист?
       - Та ще й дурний фашист.
       Удар в обличчя.
       - Ти дурень у квадраті.
       Удар по голові.
       - Дурень у кубі.
       Удар у живіт.
       Дурнем у четвертому ступені назвати не зміг, бо знепритомнів. Здерли 15 рублів штрафу й відпустили додому. Але 6 серпня за санкцією прокурора Васильківського району Твердохліба Литвина заарештували, звинувативши у вчиненні насильницького опору працівникам міліції. Мати, Надія Антонівна, сказала на суді: "Мій син добрий: він простив би вам. Але люди вам не простять". "Останнє слово", виголошене в суді, Литвин зумів передати, записавши, на волю з концтабору Буча, що під Києвом, Василь Стус і Оксана Мешко передали його за кордон, і воно є опубліковане в грубезному томі "Українська Гельсінкська Група. 1978 - 1982. Документи і матеріяли", що його упорядкував Осип Зінкевич, а видало Українське Видавництво "Смолоскип" ім.В.Симоненка в Торонто - Балтиморі 1983 року, с.379 - 395.
       Причиною арешту - нема сумніву - було те, що Литвин не став мовчати про пригоду: про неї розповіло радіо "Свобода", Литвина було оголошено членом Української Гельсінкської Групи, а таким не місце на волі. Щоб менше було тих "політв'язнів", згадали привід і сфабрикували "справу" про насильницький опір працівникам міліції, ст.188-1, ч.2. Суддя А.А.Васильєва (як багато у Василькові іноземців!) 17 грудня 1979 року скомпонувала вирок на дві сторіночки (захисником був відомий нині В.В.Медведчук - голова Спілки адвокатів України): "Литвин оказал работникам милиции активное сопротивление, сопряженное с насилием, хватал Полиганова и Ткаченка за одежду, угрожал им расправой, препятствуя этим самым выполнению их обязанностей по охране общественного порядка", "хватал Полиганова и Ткача за погоны", "выражался нецензурной бранью". Три роки таборів суворого режиму.
       І ось він переді мною - худенький чоловічок, що світиться зсередини любов'ю та добротою, що відкрито поклоняється свободі, що сміливо вступає в полеміку з карними в'язнями, з наглядачами, розгортаючи брудні потоки матюччя самою лише своєю правотою та щирим здивуванням, як то люди не знають таких очевидних речей. "А звідки ти це все знаєш?" - питають. "Цього не пишуть на етикетках у горілчаних крамницях. І горлечко пляшки - надто вузеньке віконце у світ. Не випий скількись там пляшок горілки - купи приймач, слухай радіо "Свобода" - то й ти знатимеш". - "Ну, добре, ось ти такий гуманіст, а якби ти прийшов до влади, що б ти зробив з нами, кримінальними в'язнями?" - "Та я до влади ніколи не прийду. Я не політик, я правозахисник, і за будь-якої влади моє найімовірніше місце - у в'язниці. Бо будь-яка держава - насильство над людиною, а я проти насильства завжди боротимуся. Я не люблю політики і політиків". - "А все ж, якби тебе призначили начальником тюрми?.." - "То я би розпустив усіх в'язнів, завіз би до в'язниці машину вибухівки, висадив би її у повітря і на тому склав би свої повноваження". - "То ти не карав би навіть за явні злочини? Кажеш, що віруючий, та навіть Бог карає за гріхи". - "Злочинець сам себе карає, беручи гріх на душу. А Бог ще нікого не побив палицею... Та й не визнаю я Бога - начальника в'язниці, яка називається пеклом. Це Мойсеєві на одне вухо шептав Бог, на друге Сатана, а третє він сам вигадав і все те змішав докупи. Новий Завіт чистий від ідеї насильства, я йому поклоняюсь. Ось ти кажеш, що невіруючий. А в добро ти віриш? У Свободу віриш? У Любов віриш? Отже, ти теж віруючий, бо Бог і є Добро, Любов, Свобода".
       Отож ми цілих 10 діб тішилися "подарунками від МВС" - нашою зустріччю хоч не у найліпших умовах, але дуже доречною. Бо везуть мене до Житомирської в'язниці на сдідство у справі мого краянина Дмитра Мазура, а Литвина, виявляється, повертають оце до табору в Бучу, звідки возили на Херсонщину на час Олімпійських ігор у Києві. Щоб не зірвав їх. Не дивно, що й мене все літо не брали на етап... На Вкраїні йде чистка. Сталін із Кагановичем свого часу заповзялися були зробити з України "зразкову соціялістичну республіку", але для цього не надавалося її народонаселення. То його вирішено було знищити, замінивши нововиведеними гомосовєтікусами. Уже в ближчі часи Брежнєв із Гришиним задумали були перетворити Москву на "зразкове комуністичне місто". Щербицький же, мавпуючи законодавців моди, пообіцяв зробити те саме з Києва ("Український інтеліґент не може без московського дириґента. Він звик мавпувати, повторювати зади". Якось так писав Микола Хвильовий у 1928 році. Вибачте, що в мене Щербицький опинився в інтеліґентах...) Тож хазяїн почав очищати Київ і всю Україну від "трубольотів" (бездомних), повій, злодійчуків та... дисидентів. Тим паче, що наближалася Олімпіада-80, і частина ігор мала бути в Києві. Під цей "олімпійський" укіс потрапили Дмитро Мазур, Петро та Василь Січки, Ярослав Лесів, Василь Стус, Василь Стрільців. Хто мав звільнятися, того "розкручували" в неволі, не даючи й передихнути, Ольга Гейко ступила на волі всього декілька кроків - з воріт зони до воронка. Миколу Горбаля заарештували наново в останній день ув'язенння. В'ячеславові Чорноволу сфабрикували "справу" в засланні в Якутії, а мені - в колонії в Коростені... Про одну з жертв "олімпійського набору" тут, у Лук'янівці, ходять перекази. Наглядач, соромлячи неохайну зечку, ставить їй у приклад 76-річну тоді Оксану Яківну Мешко, яку тримали тут деякий час у новому корпусі, що побудований для жінок і неповнолітніх у часи Брежнєва. Тут є три корпуси: "Катеринка", "Столипін" і Брежнєвка". "Він пам'ятник собі воздвиг..., - іронізує Литвин. - Цей пам'ятник тривкіший за той, що в Дніпродзержинську. На цілі століття".
       Ще сидячи в Бучі, під Києвом, Литвин заново написав почате ще в Барахтах чимале есе, назву якого взяв із Достоєвського: "Якщо Бога нема - все дозволено". Автор уявно бере за руку "нашого дорогого Леоніда Ілліча" та й проводить його через арешт, слідство, етапи, через табори, тюрми, "пітушатники", карцери, що покликані настановити в'язня "на шлях виправлення"... Не виправляють, а калічать тут остаточно людей, топлять у болоті матюччя, насильства, ґвалтування, тотальної корупції. Литвин сказав, що відіслав потайними шляхами ту річ на волю, але не знає, чи вона досягла цілі. "Утім, це не так уже й важливо, - вважав він. - Головне, що я виконав свій моральний обов'язок перед цим абсолютно безправним, стражденним прошарком нашого народу - в'язнями". Один із варіянтів початку цього есе таки досяг цілі й опублікований у томі "Українська Гельсінкська Група", с.396 - 404).
       Ми з Литвином написали у Лук'янівці заяви з приводу "олімпійських арештів" та з того приводу, що лідер французьких комуністів Жорж Марше, повернувшись із Москви, заходився орґанізовувати у Франції Гельсінкську групу під своїм мудрим керівництвом. Очевидно, йому підказали в такий спосіб компрометувати наш рух. Литвин вважав, що правозахисний рух у жодному випадку не є політичний, що жоден член жодної політичної партії не може бути членом правозахисної групи, бо він проводитиме в ній свою партійну політику. Литвин був мрійник. Він уявляв собі український правозахисний рух як гідну ланку світового, а представляти його мають найчесніші, найдостойніші, просто-таки бездоганні в моральному розумінні люди. Інтелектуальний рівень руху мусить бути високий. Кожен оголошений член Групи повинен бути притягальною зіркою, взірцем для оточення. За тоталітарного режиму, коли оголошений член Групи не міг протриматися на волі й декількох місяців, не треба прагнути чисельности. На поверхні достатньо мати невелику групу, але яка б опиралася на широке коло правозахисників та вільнодумців. "Інакодумство" ж насправді не зводиться в нас до "жалюгідних відщепенців". "Інакодумці" в нас складають величезну більшість населення, бо з ким не заговори - майже всі невдоволені тими чи тими діями пралячого апарату. Правильніше було б сказати, що "інакодумцями" є ідеологічний апарат, бо вони у меншості.
       До речі, саме Литвин уперше сказав, що мене "заднім числом" прийнято було членом Української Гельсінкської Групи. Із 18 листопада, коли ото до мене в село приїхали О.Я.Мешко та Ольга Бабич. Вислухавши погляди Литвина на те, яким повинен бути праозахисник, я, пам'ятаючи, що майже нічого для правозахисту не зробив, навіть самого себе не захистив од напасті, відчув себе так, ніби ото підскочив, ухопився за щабель, де починається правозахист, та й вишу, не годен підтягнутися вище. Та раз мені випала така честь, то мушу вже шануватися. Хоч і мав я твердий намір не брати участи в "справі" Мазура, та й у новій своїй, але Литвин, спасибі йому, дуже підтримав мене на дусі. Я рушив на нову прю в піднесеному настрої, з просвітленою головою і без страху. Утім, бояться всі, а хто не боїться, той нехай не бреше... Мужність полягає в тому, як ти можеш переступити свій страх. Дякую Богові, що на цей раз Він дав мені сили витерпіти до кінця й оберегти свою душу від лукавого каяття, як то було зі мною під час слідства 1973 року, коли слідчий КГБ Микола Павлович Цімох у Києві почав шантажувати мене психіятричкою і я потроху мусив подаватися і навіть "визнав себе винним" на суді. Чи за 13,5 років ув'язнення я вже спокутував той гріх? Не знаю, може, мені за нього належить ще мільйон літ чистилища...
       У той час назрівали польські події, і Литвин старанно вивуджував із випадкових ґазет куцу інформацію про них. Він захоплювався "Солідарністю". Вільні від партійного і державного диктату профспілки явили світові зразок конструктивної боротьби за інтереси трудящих, а головне - що остаточно розвінчали замішану на фальші ідею "пролетарської держави" під началом партії тоталітарного типу. Литвин мріяв про ті часи, коли і наш, український пролетаріят, стане таким високо свідомим, як польський. "Гай-гай, - зауважив я. - Передові ідеї в умовах тоталітаризму хоч і можуть зароджуватися в світлих головах представників підневільних націй, та реалізація їх мусить початися таки з метрополії - нам про першість годі й думати". Але час, як бачимо тепер, показав, що це не завжди так: у розвалі "імперії зла" перед вели країни Балтії, а остаточного краху вона зазнала тоді, коли Україна проголосила незалежність і підтвердила це референдумом 1 грудня 1991 року. Щоправда, сталося це в умовах горбачовської лібералізації, а не брежнєвського тоталітаризму.
       Мав Литвин ориґінальний на той час погляд на витоки європейського тоталітаризму першої половини ХХ століття. Першою партією такого типу вважав більшовицьку: виникнення і прихід до влади подібних партій у Західній Європі - реакція на російський тоталітаризм. Гітлер не виграв би вибори 1933 року, якби німці не бачили на прикладі Росії, чого можна сподіватися від комуністів. (Згодом те саме читаю в "Новом мире", 1, 19881 с.205).
       Я вже згадував феноменальну пам'ять Литвина. Справді, кого з поетів не читав він мені за ті 10 днів: Шекспіра, Шевченка, Гюго, Тагора, Франка, Блока, Вінграновського... У його голові вміщалася ціла енциклопедія світової поезії, чому я подивувався. "Це не важко, - сказав Литвин, - потрібно лише часто "прокручувати" вірші в голові, ніж ото думати абищо. Повірте, що з таким багажем легше в світі жити". Він прочитав мені декілька уривків зі свіжого тоді роману Ліни Костенко "Маруся Чурай", і я теж їх вивчив. Цю річ Литвин вважав достойною Нобелівської премії та виношував думку, щоб висунула її саме Гельсінкська Група. Але в той час усі ми сиділи, хто не виїхав за кордон...
       Що нас тримали в етапній камері разом цілих 10 діб, допомогла біда: дали якоїсь гнилої риби, в'язні потруїлися, то на камеру навісили табличку "Карантин" і вже нікого звідти на етап не брали. Та всьому постає кінець: поталасували мене далі, до Житомира, а Литвина - в Бучу під Києвом. І зустрілися ми знову через півтора року, на Уралі, в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36, у селі Кучино Чусовського району Пермської области. Прибув я туди 2 грудня 1981 року, а Литвин десь у травні 1982. Як і всі порядні люди, привезли ми по новенькому "червонцеві" терміну ув'язнення та по "п'ятірці" заслання, і титуловані були "особливо небезпечними державними злочинцями", "особливо небезпечними рецидивістами". Тож і одягли нас за останньою модою - в смугасте. Кажу "остання мода", бо після неї є хіба що "дерев'яний бушлат"...
       Мені новим терміном поглинули 8 місяців невідбутої "трирічки", а Литвинові - всього 3, бо йому рахували новий термін з дня суду - 2 березня 1982 року. Останнього слова, за свідченням матері, йому не дали сказати.
       Ото ж Литвинові тут належалося побути до 2 березня 1972 року, плюс у засланні - до 1977. Виходить, загалом його засудили на 43 роки неволі, не рахуючи півтора року адміннагляду. Відбув він 20, а прожив усього 49. Яким же жахливим злочинцем треба бути, щоб заслужити таку кару! А Литвин сидів і помер за літературні твори, сповнені проповіді ненасильництва і гуманізму, за правозахисну діяльність, за критичний спосіб мислення... Країна чудес! Країна необмежених можливостей...
       Довелося мені бути з Литвином у Кучино в одній камері декілька місяців - від травня 1982 до лютого 1983. Пам'ятаю, забрали мене від нього незадовго до Шевченківського свята, за чим я вельми жалкував, бо Литвин, Михайло Горинь, Іван Кандиба, Василь Курило та Володимир Остапенко провели у своїй 17-й "хаті" прецікаві шевченківські читання, про які довго згадували. (У тій камері деякий час із нами був також Олекса Тихий, Акпер Керімов та Борис Титаренко).
       Про "справу" свою Литвин розповідав мало, та й так зрозуміло було, що всі причетні до гельсінкського руху мусять бути тут. Інкримінували всі підписані ними документи Групи, а також літературні твори, в тім числі й ті, за які його вже карали, і, звичайно ж, усні висловлювання, засвідчені кримінальними в'язнями з усілякими перекрученнями та домислами, сфабрикованими слідчими. Пам'ятаю, згадував Литвин розмову зі слідчими про вірш, присвячений американському народові, сини якого вперше ступили на Місяць. Приблизно так: "Крізь колючі дроти і ґрати я простягаю руку тобі, Америко". - "То це ви ручкаєтесь з нашими ворогами?" - "Так, я подаю руку трудовій Америці, а ви з ким цілуєтесь?" (Якраз недавно, 18 червня 1979 року, Брежнєв цілувався з Картером, підписавши договір ОСО-2).
       Шантажували Литвина під час слідства психіятричкою, возили у сумнозвісне 13-е відділення київської Павлівки, що ним відала Наталка Максимівна Винарська. Експертизу проводив відомий усій кримінальній Україні психіятр, доктор медицини Ліфшиць. От він допитував Литвина: "Що ви все на партію звалюєте? При чому тут партія, як от у сусідній палаті лежить чоловік, котрий, вибачте, козу зґвалтував?" - А де це він зробив, на Красній площі?" - "Та в хліві. Ще й защібнувся. Діти побачили". - "Отже, він людей соромився? А якби він був віручий, та знав, що Бог усевидющий, то вчинив би таке? То ж скажіть мені, а хто хрести скидав із церков, чи не ваша партія?"
       "Нове мислення" тепер у всіх на вустах, а Литвин мислив по-новому вже в ті чорні часи, коли Андропов поставив весь світ на ґрань ядерної війни, не усвідомлюючи, що сила, сконцентрована в атомній бомбі, стала абсурдною: її не можна застосувати, бо й сам загинеш. Захоплювався Литвин діяльністю Римського клубу і бачив у ньому паростки нової свідомости людства, побудованої на ненасильництві, на любові, взаємотерпимості. Співзвучні своїй душі ідеї він знаходив у християнстві, у буддизмі, у нашому гуманітарному правозахисті. Тож коли Московска Група сприяння виконанню гельсінкських угод саморозпустилася, а всі члени Української були ув'язенні і постало питання про існування нашої Групи, Литвин відчайдушно агітував проти саморозпуску, хоч, власне, ніхто й не думав того робити. Навпаки, саме у зв'язку з цим тоді до нас приєдналися естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Петкус. Кагебісти погрожували йому і Михайлові Гориню новою "справою" - ніби вони усно розробляють нову проґраму Гельсінкської групи.
       Вважаю, що куди ліпше за мене про цей період життя Юрія Литвина розповість Михайло Горинь, з котрим Литвин здружився великою дружбою однодумців. Там, у неволі, Михайло написав блискучі психологічні нариси про Юрія Литвина, Олексу Тихого і Валерія Марченка. Прочитавши шматки з них, я вражений був, як глибоко може цей чоловік проникати у світ інших людей: я теж сидів в одній камері з Юрієм і Олексою - а не постеріг того, що Михайло. Звичайно ж, усі Михайлові писання були вилучені при обшуках і знищені. Скільки я йому нагадував уже на волі, щоб спробував написати заново, бо хто ж про цих людей засвідчить, як не ми, - ні, каже, так уже не напишу: позабував деталі, не маю часу і знову не накручу так пружину своїх емоцій. Серце моє не витримає... Після інфаркту я вже й боюся до нього з цим підходити. І от радість: Михайло Горинь таки виявив серед своїх зошитів, які збереглися, шматки того нарису й опублікував їх у ґазеті Української Республіканської партії "Самостійна Україна" №23, 18 - 24 червня 1994 року.
       Єдність поглядів і цілей, попри окремі розходження і суперечки, зблизила ці два потужні інтелекти. Недарма, наслухавшись під дверима чи через підслушки розмов, які велися за роботою поміж Горинем, Литвином, Тихим, гебісти поспішили прибрати звідти спочатку Тихого, потім мене (щоб не піддавався "згубному впливові"), а згодом і самого Литвина. Опинився він у нерідному середовищі. Літо 1983 року провів у сумнозвісній 12-й камері удвох з Олексієм Мурженком, котрий досиджував свої 14 років і мав уже геть зіпсовані нерви - сидіти з ним у камері було гірше, ніж у карцері. Одне слово, Литвин мусив звертатися до адміністрації, щоб їх розвели. "Несумісність характерів" - не арґумент для катів. Їм треба, щоб побилися - отоді вони радо використають це у якихось своїх ґазетних статейках. Литвин розпочав у вересні 1983 року голодівку, тримав її зо два тижні. У той час я мав жовтяницю, то лежу якось під капельницею у санчастині, аж заводять спочатку Стуса на застрик Глюкози, а потім Литвина. Шукають йому на руці вену, та не можуть попасти. Знаходять десь на нозі, ледве обтягнутій шкірою... За "порушення режиму" - голодівку ж - його позбавляють побачення з матір'ю, а від Мурженка не забирають. Він відновив голодівку і тримав її ще 26 діб. 29 жовтня мене, Литвина, Лук'яненка й В'ячеслава Острогляда везуть до лікарні, щоб зірвати голодівку 30 жовтня (день радянського політв'язня). Щойно сіли у воронок, підмостили щось Литвинові, щоб не бився майже голими кістками об лавку, як воронок поламався. Тягнуть нас назад, а назавтра везуть знову. В селищі Центральному, в лікарні ВС-389/35, Литвина садять у холодну північну камеру самого, нас навпроти. Можна перегукнутися. Годували Литвина штучно 16-го та 25-го днів. Лікар Харісов пояснив, що прийшло розпорядження не допомагати в'язням у їхній боротьбі з адміністрацією, тобто штучно не годувати голодуючих, а допускати їх до стану коми. Засоби, щоб винести з неї, каже, у нас є напоготові, але знайте, що з коми нормальними не виходять, лише інвалідами - фізичними або психічними. Ми постаралися вплинути на Литвина, що голодівка його справді безнадійна: ми в такій глухомані, що гебісти тільки раді будуть нашій смерті, таку й ціль вони собі поставили. То нам треба витримати, не втративши гідности. Де бачено, щоби хтось добився побачення голодівкою? Навпаки, вони стараються приховувати від світу таку подію.
       Украй виснаженого повернули Литвина у Кучино у грудні, помістили у камеру з Семеном Покутником (Скаличем), де він мав деякий спокій. Одійшовши трохи, почав працювати над повістю "Ялинка" українською мовою, де намірявся дослідити проблему вибору поміж більшим і меншим злом і висвітлити її як аморальну з боку того, хто до такого вибору примушує. В основі повісті мала лежати власна душевна драма, про яку я знаю трохи більше, ніж тут, з етичних міркувань, можу розповісти. Зрештою, відсилаю читача до ч.25 часопису "Україна" за грудень 1991 року, де я частково опублікував добірку листів Юрія Литвина до коханої жінки, котру він називав Ялинкою, бо вона була для нього святом. Холодні вітри з Володимирської, 33, погасили теплі почуття - і це стало однією з причин загибелі цього великого мрійника. Під час одного з обшуків коло 40 сторінок "Ялинки" забрали "на провірку" та й не повернули. Уявімо собі драму художника, пам'ятаючи сказане ним раніше, що митець, який виношує творчий задум, схожий на вагітну жінку: твір той уже не можна не народити. Але як матері тяжко бачити, як щойно народжену її дитину вбивають, так само й митцеві, коли твір його нищать. А тим паче, коли недоношений плід виривають із утроби живосилом і розтоптують брудними чобітьми...
       А тут ще підкинули в камеру Василя Федоренка, колишнього кримінальника, котрому вже несила було досиджувати третій десяток літ. Озлобився він чомусь на Литвина та й кинувся його душити... Опинився Литвин у велелюдній 20-й камері, де були Ашот Навасардян, Юрій Федоров, Ґунар Астра, Баліс Ґаяускас, Борис Ромашов. Ще на початку року з'явився в зоні зубний лікар Лисенко зі Всехсвятської лікарні, пообіцяв зробити протези, хто потребував. Обпиляв він і Литвинові пеньки та й більше не з'явився... Литвин не міг узяти в рота ні холодного, ні гарячого, тяжко йому було й говорити, він від того вельми страждав, не можучи брати участі в бесідах. Почалися шлункові болі, і Литвин зрозумів, що третьої операції на шлунку він не витримає. А режим ставав усе нестерпнішим: заборонили лягати на нари в ненічний час. 5 травня 1984 року помер у зоні після тяжких допитів полтавськими гебістами Іван Мамчич. У кінці травня ми ддістали вістку, що того ж дня помер у Пермі вивезений від нас 7 березня Олекса Тихий. Улітку вивезли від нас безнадійно хворого Валерія Марченка. Того ж року Литвин одержав вістку про смерть в ув'язенні колишньої дружини, син залишився з бабусею, а потім забирають сина до себе якісь недобрі, як вважав Литвин, люди, та ще й захворів син на виразку... Тяжко пережив Юрій і смерть Бориса Антоненка-Давидовича. Одне слово, збіг недобрих обставин спричинився до тяжкого душевного і фізичного стану. 21 серпня Литвин постукав у стіну до сусіди Михайла Гориня, викликав його на розмову і сказав через кватирку, що не годен ходити й майже нічого не бачить. Лікар Пчельников звільнив його від роботи. 23 серпня по обіді виходимо ми всі на роботу - і Ашот Наварсадян кличе всіх на зв'язок - наглядачі не заважають - і сповіщає трагічну новину: Юрія винесли на ношах. Близько 10-ї години до камери повернувся з роботи Ґунар Астра - в нього не стало роботи. Литвин лежав під ковдрою і марив. Можна було розібрати, що питає: "Зуби принесли?" Астра намагався викликати лікаря, але ніхто не прийшов. Попід вікнами ходив начальник табору Журавков з почтом. Астра сказав їм, що Литвинові вкрай погано. Потрібен лікар. Ніякої реакції. Тільки під час обіду, о 12-й, коли всі співкамерники прийшли на обід, Юрій Федоров здогадався підняти ковдру - і побачив розрізаний живіт. Крові не було, але кишки вивалились. Швидко знайшовся Пчельников, воронок, Конвой... Михайло Горинь казав, що коли виносили Юрія, то він торкнувся рукої дверей його камери - так попрощався.
       Протягом декількох днів тюрма напружено чекає. Адміністрація, зокрема, начальник нашого особливого відділку майор Олександр Григорович Долматов, ще 4 вересня запевняв мене: "Умереть ему мы, конечно, не дадим". Разом із Литвином щезли наглядачі Кукушкін і Чертанов. Здогадуюсь, що то вони охороняють Литвина, бо хтось сказав, що він лежить у вільній лікарні в Чусовому. 7 вересня двері дворика, куди нас виводили для прогулянки, раптом відчинив Кукушкін - і я відсахнувся, здогадавшись, що непоправне вже сталося. Але про смерть Литвина комусь із нас сказали значно вже пізніше. Сороковини йому ми справляли аж 30 жовтня - трьома добами мовчання та добовою голодівкою. Як раніше Тихому й Мамчичу, пізніше Марченку, Керімову, Стусу...
       Згодом у тій же лікарні, в Чусовому, лежав В'ячеслав Острогляд. Він полюбляв іноді щось побрехати, але на цей раз, гадаю, сказав те, що там чув: про ту рану Литвин би жив. Але він був надто ослаблений. Лежати мусив лише на спині, нирки затекли і відмовили. Це й стало безпосередньою причиною смерти. Згідно з повторним свідоцтвом про смерть, виданим Барахтинською сільрадою, що його має на руках Юрієва мати, помер він 5 вересня 1984 року від проникаючого різаного поранення черевної порожнини з пошкодженням тонкого кишківника.
       Чи було це самогубство? Дуже ймовірно. Але при тому не було нікого з нас. Перше, за чим кинулися наглядачі і лікар Пчельников: "Чим він порізався?" - та нічого не знайшли ні одразу, ні за пізніших обшуків...
       Матір сповістили про смерть сина і обійшлися з нею, за її словами, досить тактовно, була вона на похороні 8 вересня. "Він колись просив, - розповідає мати, - що якщо помре раніше за мене, то хай музика заграє "Варшав'янку". Музики не було. Але я сама спорядила сина в труні в свою одежу, і він лежав не в тюремній, а як вільний. І біля труни я проказала синові "Варшав'янку".
       Мати лише недавно розповіла мені таке. У Кучино 8 вересня їй потрібно було зайти до громадського туалету. Щойно прихилила двері, аж туди вламується зек у чорному одязі - "безконвойник" (такі працюють за зоною, а ночують у зоні).
       - Ти куди, не бачиш, що зайшла стара жінка?
       - Вибачте, вашому синові що хотіли, те й зробили. Він не покінчив самогубством, його вбили. Тільки не видавайте мене.
       13 вересня 1995 року мені, учасникові відкриття в нашій до болю рідній Кучинській тюрмі Меморіялу жертв політичних репресій, пермська журналістка Тетяна Черепанова, дружина директора Меморіялу Михаїла Черепанова, влаштувала мені зустріч із тим самим колишнім наглядачем прапорщиком Іваном Кукушкіним. Він тепер сам майже дисидент. Щоправда, щоб стати таким, він, побившись з кимось, відсидів 4 роки (в привілейованому концтаборі, спецзоні для юристів та високих радянських чиновників вроді Чубанова, Вишку), образився на радянську владу... І от коли в Кучино Пермський "Меморіял" почав відновлювати приміщення концтабору, то звернулися до нього за консультацією: що як було влаштване. Мало-помалу Кукушкін втягнувся в роботу і тепер працює робітником на відбудові. Ми погодилися на зустріч у присутності кількох осіб. Зустріч знімалася й записувалася: український журналіст Вахтанґ Кіпіані зробив з того вражаючий сюжет...
       Мене, зокрема, цікавила таємниця смерти Юрія Литвина. Моя версія, що Кукушкін і Чертанов охороняли його в лікарні, виявилася правильною. Кукушкін же додає таке:
       "Що знаю, те знаю. Мене викликали в зону: Литвин порізався! Він, видно, вже багато втратив крови: співкамерники зразу не побачили, що він порізався. Його негайно повезли на операцію в Чусовий, а я його супроводжував. Він мені в лікарні все розповів. Лікар дав йому пігулки, а він просився на прогулянку, сказав, що погано себе почуває. Його пустили не в дворик для прогулянки, а просто на територію. Там він знайшов лезо, заніс його в камеру. Раз він гуляв на очах у контролерів, то його не "шмонали", так пропустили. Лезом він і розрізав живіт, перерізав вени на руках і ногах...
       Кагебіст велів мені бути присутнім на операції, я також був з Литвином у маленькій кімнаті на двох.
       Коли він прийшов до себе після першої операції, я спитав, чому він порізався. "У мене жахливий головний біль. Я не можу його витримати," - це його слова.
       Потім йому стало гірше. Узяли його на рентґен і, мабуть, виявили, що зробили щось неправильно. (Живіт йому здувало. Узяли на другу операцію, після якої він до тями вже не приходив".
       Хай і ця версія буде зафіксована тут, на папері, хоч я не знаю, якій віддати перевагу. Може, це версія, яка була "запущена" ще тоді, - і її досі лячно спростовувати? В усякому разі, завдати собі самому декілька порізів неможливо.
       "Найгуманніший у світі" радянський закон не дозволяє забрати тіло померлого в'язня, доки не закінчиться трив його ув'язення. То ж то так довго домагалися родини Литвина, Тихого та Стуса дозволу на перепоховання в рідній землі. Ще гірша справа з творами померлих у неволі правозахисників: майже все, що написав Литвин, донині під арештом, якщо не знищене.
       Найповніша добірка його творів вийшла з книгозбірні "Просвіти" під назвою "Передчуття" - в ній два автори - Василь Стус та Юрій Литвин. (Видавничий центр "Фенікс", Львів, 1991 р.).
       Підготовлена мною разом з Миколою Самійленком повніша книжка лежить без руху у видавництві "Український письменник".
       ...Цей світлий і добрий розум, ідеаліст, задивлений на духові зорі, що його Богом були Любов, Добро, Свобода, цей лагідний оптиміст, що ніколи не опирався злу насильством, щоб не примножувати його в світі, омріював Україну вільною, якій не потрібні будуть в'язниці, ні поліцейські кийки, ані бомби. За таку Україну поклав він свою світлу голову. Упокой, Боже, душу раба Твого Юрія там, де праведні спочивають, і сотвори йому вічную пам'ять і славу.

А світло у темряві світить,
і темрява не обгорнула його.
Євангеліє від Івана, 1:5

       6 лютого 1976 року. Мордовія, селище Озерне, колонія суворого режиму ЖХ-385/17-а. Мороз по обіді 46 градусів. Розвод на роботу. Стоїмо п'ятірками перед ворітьми робочої зони. Підленько усміхаючись, підходить лейтенант Улеватий:
       - Гражданин осужденный, шапку надо завязывать под подбородком или сверху, а не сзади. Пройдемте со мной.
       Але веде не до штабу, а до "каптьорки".
       - Собирайте вещи.
       - Усі? Куди мене везуть? - тривога, що завжди дрімає у підсвідомості в'язня, гостро прострілює у свідомість.
       Усупереч звичному, Улеватий відповідає, що мене повезуть до лікарні. Цього я давно домагався, але вже втратив надію. Ведуть із речами на вахту. Але там виявилося, що воронка і конвою ще нема, треба чекати в якомусь закамарку. За дверима, у цьому ж коридорі, - кімната побачень. Туди проводять якусь стару жінку кавказького типу і тоненьку, аж світиться, дівчину. Десь через хвилину з-за дверей озвався Паруйр Айрікян. Каже, його теж вихопили з шеренги і оце привели на побачення з мамою та сестрою Люсін. Просуває мені крізь щілину якісь лакітки і шепоче:
       - Це вони ховають вас від Василя Стуса: його сьогодні привезли до нашої зони.
       Від Василя Стуса? Отже, його після операції повернули не на "трійку" в Барашево, звідки взяли минулої осени, а в 17-а. Ми знали, що у нього сталося прободіння виразки шлунку, тобто внутрішній крововилив. Розповідали, що Стус лежав непритомний, а начальство перш за все викликало конвой, щоб відпровадити його до лікарні за кількадесят метрів. Санітари-в'язні несли Стуса на ношах у супроводі автоматників та собак. Але до ранку там до нього ніхто не підходив. Скоро Стуса повернули назад до зони, а потім забрали на етап. Розказували, що до нього застосували новий спосіб обшуку: здавай увечечері перед від'їздом усі свої речі та одяг на обшук, бери підмінне, а завтра уберешся в своє. Переодягнувшись, Стус вийшов у двір поговорити зі В'ячеславом Чорноволом.
       - Чекай, а ти перевірив, що тобі дали?
       Промацали бушлат і виявили підслушку розміром із п'ятак із двома дротиками. Розбили, щоб її не можна було знайти за сигналами, і сховали. Завтра Стуса взяли на етап, а Чорновіл затіяв торги з адміністрацією: якщо надасте побачення, якого незаконно позбавили, то поверну вашу іграшку.
       - Хорошо, доложу, - сказав незонівський лейтенант.
       Через якийсь час повертається:
       - Можешь оставить себе. Мы и тебе, если надо будет, поставим штук десять. (І ставили згодом. У Якутії, на засланні, де від нього так відлякували людей, що й говорити не було до кого).
       Отож, як ми чули, етапували тоді Стуса до Центральної лікарні МВС СРСР імені І.Гаази, під Ленінґрадом (в'язні називають її просто "Ґази"), а після операції "з вищих оперативних міркувань" було вирішено не утримувати його з Чорноволом та Василем Лісовим у зоні 3/5 біля лікарні в Барашево, а завезти в цю глухомань, в Озерне, де під той час було всього чоловік 70 в'язнів, серед яких із українських дисидентів був лише я. Шкода...
       Зі Стусом ми на волі не зустрічалися, але вже бачилися звіддалека в 19-й зоні, де я був до 30 жовтня 1975 року. Тільки Стус мене навряд чи запам'ятав. Декілька разів привозили його до нас у карцер (він був на три зони один). По четвергах водили карцерників через усю зону до лазні. Тоді й виходили чатувати, хто міг, - а ну ж удасться хоч словом перекинутися, а то й передати чогось їстівного. Якось наймолодший із політв'язнів, 19-літній Любомир Старосольський, прикурив цигарку та й рушив назустріч Василеві, простягаючи її. Наглядач вихопив цигарку і затоптав. Про це Василь згодом згадував. Далебі, я зі своєю натурою на такі вчинки не надавався. Стояв собі серед людей та подивляв його високу, аж величаву статуру. Уже я знав від Зоряна Попадюка декілька його віршів, винесених у пам'яті з того карцеру. На волі теж читав декіька віршів, знав, що є в нього велике есе про Павла Тичину "Феномен доби", читав його відкритого листа на захист творчої молоді, чув про виступ 4 вересня 1965 року в кінотеатрі "Україна" на захист заарештованих 25 серпня 21 шістдесятника... Одне слово, для мене, вчорашнього студента, початкуючого вчителя Василь Стус був одним із майже небожителів вроді Івана Світличного, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, В'ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Левка Лук'яненка, Михайла Гориня, Івана Кандиби... Я мав доступ до українського Самвидаву і тим задовільнявся, не прагнучи особистих знайомств із його авторами, бо це неминуче привело б до виключення з університету, як це сталося на моїх очах із моїми колеґами Миколою Рачуком, Надійкою Кир'ян, Миколою Воробйовим, Славком Чернилевським... Наледве втрималася Галя Паламарчук.
       Розгром шістдесятників 12 січня 1972 року я, тоді студент п'ятого курсу української філології Київського університету, переживав як особисту трагедію. Цей розгром кожного поставив на своє місце: кого за колючий дріт, кого в забуття, хто з криком "Слава КПРС!" героїчно побіг у кущі, ще інших - через ламання хребтів до лукавого каяття, а потім і до шевченківських премій за "сучі", табірною мовою кажучи, віршики... Василь Стус дістав нестандартні 5 років табірного суворого режиму та 3 роки заслання - нормою тоді було 7 плюс 5. (За який злочин - зараз кожному вільно прочитати в протесті на вирок Прокурора УРСР у справі В.Стуса).
       Ще в 19-й зоні я зауважив якось, що литовці з особливою шанобою говорили про нашого Стуса. Мені пояснили, чому. Виявляється, коли помер у Барашево литовський партизан Клеманскіс, 25-літник, то на вечірній перевірці Василь запропонував ушанувати його пам'ять хвилиною мовчання. Це, звісно, було розцінено як "порушення режиму утримання", ледве не як орґанізацію мітинґу - і пішов Василь на півроку в ПКТ ("приміщення камерного типу" - це один із шедеврів ідеологів "розвинутого соціалізму": у них не було концтаборів, а колонії, не було наглядачів, а "контрольори", не було політв'язнів, а "особливо небезпечні державні злочинці"...)
       Про все це мені передумалося чекаючи воронка. Отже, ховають мене від "розтлінного впливу" Стуса... Чекаю годин із чотири, дослухаюся в тім закамарку до всіх звуків - узаперті майже нічого не бачиш, то основним джерелом інформації про довколишній світ стає слух. Чую голос начальника відділку капітана Олександра Зіненка. Відчиняються двері:
       - Нет транспорта и конвоя. Идите в зону.
       Радо підхоплюю свій наплечник, але телефонний дзвінок - і Зіненко мене зупияє. Через півгодини таки везуть мене воронком до станції Шале, там саджають, як великого пана, на дрезину і десь опівночі допроваджують у лікарню в селище Барашево, що є одним із відділків колонії ЖХ-385/3. Якийсь супровідник, мабуть, кагебіст, усе питав у дорозі, чи не холодно мені, як себе почуваю. Дивно. Але дивуватися довелося недовго: на вахті я підглянув у супровідний документ: "Направляется осужденный Овсиенко В.В. в хирургическое отделение..." і виправлено: "Псих". Похололо всередині.
       - Так куди тебе направили, з якою хворобою?
       - Мабуть, у хірургічний відділ, бо хвороба, як казав циган, найгірша: і сам не глянеш, і іншому не покажеш - геморой.
       - Ну, гаразд, у хірургічному немає місць. Уже настала субота, лікарів нема, то йди в терапевтичний, а в понеділок розберуться.
       ...Розібралися зі мною аж у вівторок, а до тих пір та й після того я вже всяке передумав. То ж був у час розквіту радянської каральної психіятрії. Місяця з півтора після арешту (5 березня 1973) я намагався не давати слідству ніяких показів, лише дещо пояснював. Тоді слідчий КДБ Київської області Микола Павлович Цімох сказав мені сакраментальні, виважені слова: "Тут дехто сумнівається у вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіятричну експертизу". Через декілька днів зацитував дещо з моїх записників. То були, здебільшого, заготовки до всіляких літературних задумів - кому не хотілося в юності побавитися словом? Але найнебезпечнішими стали записи осени 1972 року. Після січневих подій, після арешту найдорожчих мені людей, зокрема, Василя Лісового, після утрати надії вступити до аспірантури, після власних сердечних утрат я підупав було духом і записав, що не варто жити на цім світі. І став уявляти, як би це було. Почуття і думка переростали в слово - і я побачив, що з того вибруньковується літературний твір. Адже так воно, мабуть, і пишеться. Та для слідства це останнє стало підставою, щоб мене шантажувати, мовляв, це маячня божевільного. А я вже знав, що за відмову давати покази запроторили до психіятрички Бориса Коврага, Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, знав, чому написав ганебну "покаянну" Микола Холодний... Переді мною виростала біла стіна страху: потрапити до психіятрички у свої 23 роки, де з тебе зроблять людиноподібну тварину, здавалося страшнішим смерти. І я почав поступатися. Сказав, від кого одержував і кому давав читати самвидав. Нікого через мене не ув'язнили, але дехто з моїх друзів постраждав. Коли я згодом думав, за що на мою долю випало так багато лихоліття, то доходив до думки: за цей гріх. Люди, начебто, мені простили, але визначити міру гріха і покути може тільки Сам Господь - може, мені ще належиться за той гріх мільйон років чистилища?
       Тоді я ціною гріха, лукавого визнання вини, викараскався і вже ожив душею, потрапивши в сприятливе середовище політв'язнів, де я був не один такий. Але ось у лютому 1976 року мене знову пройняв страх перспективи опинитися он у тому ж 12-му корпусі, що за парканом. Про нього розповідали невигадані жахи...
       Трохи розвіяв мої страхи аж через місяць хірург Скринник, коли я обережно попросив пояснень.
       - А я на те направлення й уваги не звернув. Це ваш Антипов так написав, щоб вас не завернули назад в Озерне, бо в хірургії тоді справді місць не було. А в психіатричному завжди приймуть...
       (Антипов - то начальник санчастини 17-ї колонії. Стус його згодом називав Антипком - є такий в українській міфології чортик).
       Ось як просто тоді можна було втрапити до божевільні, де марно доводити, що ти не шизик. А через психіятричну експертизу тоді перепускали усіх звинувачених у "проведенні антирадянської аґітації й пропаґанди", у тім числі і я провів у "Павлівці" 18 діб.
       Заговорили зі Скринником про Стуса. Скринник тут має опінію чуйної людини та доброго хірурга, бо ж практики скільки завгодно, а відповідальности за невдачі ніякої. Він невдоволений, що Стус нібито відмовився лягти під його ніж. Тут ще свіжою була пам'ять про російського дисидента Юрія Галанскова, який помер унаслідок недбало зробленої операції та відсутности догляду.
       А згодом виявилося, що Стуса про його бажання ніхто й не питав, і дорога його в "Ґази" не була прямою...
       З лікарні мене повернули до 17-ї зони аж 8 травня 1976 року. Заходжу, як і вирушав, у повстяних валянках до своєї секції - Стуса тут нема. У другій секції лежить на нарах з книжкою в руках довготелесий чоловік у білій сорочці. Проникливими чорно-каштановими очима вдивляється в мене і мовить:
       - Слава Богу... я вже за тобою скучив.
       - Як то, адже ви мене не знаєте?
       - Вирахував. Тяжко мені тут з цією інтернаціональною публікою без жодної рідної душі.
       Відклав книжку, одягнувся, і пішли ми "на орбіту" - подвійною стежкою понад краєм нашої невеликої зони, понад "запреткою" (на ходу сучні важче підслуховувати розмови).
       Василь розповів мені, що везли його до "Ґазів" через київський КГБ, з думкою, що в такому стані він буде зговірливішим. Враження від тої поїздки на Вкраїну відбилося ось у цьому вірші, який, мабуть, тоді писався, бо Василь, їй-Богу, майже тими ж словами, розповідав:

Яка нестерпна рідна чужина...
Цей погар раю, храм, зазналий скверни.
Ти повернувся. Але край не верне,
Йому за трумну - пітьма кам'яна...

Це про спустошений Київ. Розповідав, що з Донецька приїхала була задля побачення майже 80-літня мама, що дружину в день його прибуття затримали на роботі, а 9-річного сина Дмитрика викликали до дитячої кімнати міліції, хоч вони сном-видом ні про що не відали. А побачення таки ні з ким не дали:

Як тяжко нагодитися і не
Побачити. Як тяжко, не - зустріти...
Старанно, Києве, сховав мене
В чорні закамари, схрони, скрити...

       Прочитавши згодом цей вірш, я зримо відчув усі ті обставини, бо провів у тих закамарках на Володимирській, 33, уже 13 місяців. Мертвотна тиша: наглядачі ходять у тапцях у коридорі, де послано килим, похвилинно заглядають у прозурку. Лежати маєш право лише так, щоб було видно твоє обличчя. Від світла можеш хіба закрити хустинкою очі. Якщо тебе треба вести до слідчого, - відчиняється у дверях "кормушка" (дірка, через яку подають їжу), і наглядач пошепки каже:
       - На "О".
       Ти мусиш відповісти: "Овсієнко". Це щоб замість тебе не пішов співкамерник. Ведучи тебе з руками назад та двором до слідчого корпусу, наглядач гучно паклицує пальцями, дехто ротом - то професійна майстерність! Бо хто не професіонал - плеще у долоні чи подзвонює ключами: ховайтеся всі, особливо небезпечного злочинця ведуть! За всі 13 місяців я лише раз побачив у коридорі високого чоловіка - чи то не Стус був? Мене штовхнули в якусь порожню камеру, виникли пересварка поміж наглядачами, що не порозумілися. Надзвичайна подія...
       Далі в цім вірші була дещо розпачлива струнка, яку Василь згодом відкинув:

Як тяжко нагодитися й піти,
Тамуючи скупу сльозу образи!
Радійте, лицеміри й богомази,
Що в мене ні надії, ні мети.
Та потім звучало гнівне:
Та сам я єсмь, і є грудний мій біль,
І є сльоза, що наскрізь пропікає
Камінний мур, де квітка процвітає
В три скрики барв, в три скрики божевіль.

Цією "квіткою" Василь явно тішився як доброю знахідкою, читаючи мені цей вірш через декілька років на Уралі. Гримів своїм потужним голосом - аж ти проймався його болем, бо це і твій біль:

Обрушилась душа твоя отут,
Твоїх грудей не стало половини,
Бо через чар твоєю України
І хоре серце чорний смокче прут.

Після цього вірша Василь завжди читав ще один, про від'їзд із України. Там, у КГБ, він категорично відмовився розмовляти з кагебістами, а з прокурором поговорив круто - і його беруть на етап. Уявіть собі, читачу, - мені того не треба, бо двічі й мене так возили: привозять вас у воронку в аеропорт Бориспіль, де гуркіт накочується на гуркіт, накладають вам ще у воронку ручні кайдани, розставляють конвой із собаками і виводять вас до трапу літака, вам ступити до нього крок, ви оглядаєтесь, бо, може, більше не бачити вам України:

- Крайкіл! - скрикнуло ізліва, -
Перейми-но! Переймай!
...Україно! Будь щаслива!
Сон-тополе! Прощавай!
...Валять гуркоту огроми
сторч на голову тобі...
Пропадіть, аеродроми!
Спопеліться в стожурбі!
...Кров пірвалася...Відстати!..
Залишитись!.. При межі!..
...Ще станцюєм, пане-брате,
На розкритому ножі.

       Чуєш, як кров у тобі поривається до рідної землі, але тебе підхоплюють попід руки, заводять у хвіст літака, з обох боків сідають солдати, попереду офіцер. Тільки згодом запускають пасажирів, що косують на тебе: ото якогось зарізяку везуть. А везуть поета, катованого за слово істини. Солдат сором'язливо накриває твоєю шапкою наручники. Якщо ти рухнеш трохи руками, вони - клац! - затискують руки тісніш. Руки синіють, і ворушитися не хочеться. Виводять тебе з літака останнім і наручники знімають аж у воронку. Про ці ж мандри, мабуть, йдеться у вірші "Сьогодні, сьогодні літак відлітає..."
       Так привозили Василя з Москви до Києва (від Мордовії до Москви - "столипіном"), так забирали й назад до столиці. На етапі, казав, був тижнів зо два:
       - За милим Богом не пропав у дорозі на тім хлібі та оселедцях. І день же для операції вибрали - 10 грудня...
       "Та й знакомиті дати мені проставив хтось..." Справді, народився Василь на Різдво Христове 1938 року. Мама побоялася записувати сьомим січня, записала шостим. Василь питав глибоко віруючого теолога-самоучку Семена Покутника (Скалича):
       - А що то є чоловікові - народитися на таке велике свято?
       - Додаткова ласка Божа, - сказав дідо. - Але кому багато дається, з того багато й спитається.
       Авжеж, бо й заарештували його під Новий православний рік, 12 січня 1972 року. Прободіння виразки шлунку сталося під урочисте читання по радіо повідомлення про підписання Прикінцевого акта Гельсінкської наради - 2 серпня 1975. Оперували на день прав людини - 10 грудня 1975 року. І помер під пам'ятну дату (5 вересня 1918 року був підписаний декрет Совнаркому про червоний терор - він триває донині. Тоді Василь ще не знав, що день його виступу в кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року на захист заарештованих шістдесятників стане днем його смерти. Отакі "знакомиті дати".

Те, що було за смертю, я спізнав,
всю силу таємничого діяння,
весь морок неб і твань землі движку.
І тяжко жити, цим знанням підперши
свою оселю, витрухлу на пустку...

       Операція була тяжкою: залишили Василеві одну четвертину шлунка, бо виразка була якась блукаюча. Такі потойбічні вірші написати - треба було т а м побувати. Тепер часто цитують вірша "Як добре те, що смерти не боюсь я..." Кажуть, що бояться всі, а хто не боїться - той нехай не бреше. Але мужність полягає в тому, як чоловік може перступати свій страх... Мабуть, Василь його переступив. Отже, тому й вирішено було посилити йому режим.
       Ця 17-а зона - теж суворого режиму, але режим у ній куди суворіший, ніж у 3/5 та 19. Та й знаменита, нівроку. Тут Валентин Мороз написав свій "Репортаж із заповідника імені Берії". Тут сиділи Даніельі Синявський. Тут починав свій термін В'ячеслав Чорновіл. Звідси недавно спровадили у Володимирську в'язницю латвійця Ґунара Роде, росіянина Євгена Пашніна, московського демократа Кроніда Лобарського, українця Дмитра Квецька, а за день до мого приїзду сюди - славного хлопця із Самбора Зоряна Попадюка. Мене 30 жовтня 1975 року поселили на його обжите й обставлене сучнею місце - за різку розмову з кагебістами та "представниками громадськості України" - такі час від часу відвідували нас.
       Тепер нам тут із Василем бути разом... Зрозуміла річ, у подальшому спілкуванні не були ми рівними партнерами, але Василь, здається мені, завжди ставився до мене особливо прихильно. Зараз мені зрозуміло чому: це був кредит на молодість. Старші просто люблять молодших, і тому багато чого їм прощають, та ще й схильні підхвалювати, пригадуючи самих себе в такому віці.
       Чи не першого ж дня нашого знайомства пішли ми з Василем за покинутий барак до куща шипшини та скопаної під квітник грядки. Я знав, що на цім місці помер Михайло Михайлович Сорока, учасник українського підпілля, в'язень сталінських, хрущовських та брежнєвських концтаборів. Це він, вийшовши десь під кінець сорокових років із неволі, дістав від Головного Проводу УПА завдання зібрати дані про розташування хрущовських концтаборів, про умови утримання в них політв'язнів. Сорока виконав завдання, але за це його ув'язнили ще на 25 років. Проте його дані були використані урядом США для викриття колишнього Ґенерального прокурора СРСР Вишинського, який прибув до Америки представляти СРСР в ООН. Казали, що Вишинський, те почувши, віддав чортові душу.
       Михайло Сорока був одним із орґанізаторів повстання політв'язнів у таборах Півночі на початку 50-х років. Леґендарна особа, найбільший авторитет з-поміж в'язнів-українців упродовж цілої чверті століття. Про нього написані спогади по закордонах, навіть у Японії (бо хто тільки не сидів у совітських концтаборах!), а в нас - нічого. Не менш леґендарною була постать його дружини Катерини Зарицької (вона керувала медслужбою УПА). Після катувань дістала 25 років тюремного ув'язненя, які відбувала разом із Даркою Гусяк та Галиною Дідик. Тільки останні роки ув'язнення ці жінки добували в мордовських концтаборах, зокрема, Катерина деякий час сиділа в цій же 17-й зоні, але на жіночому відділку. Зони були розгороджені тільки декількома дротяними і дощатими тинами. Сорока потай вилазив на якесь підвищення і часом бачив дружину. Багато хто розповідав мені про цих людей із захопленням як про одних із найкращих, яких будь-коли народжувала козацька мати. Але нехай про них напишуть ті, хто їх знав особисто. Ніхто за них цього не зробить.
       Тож ось цією стежкою йшов Сорока з Михайлом Горинем 16 червня 1972 року. Ось тут Горинь пішов уперед, бо Сорока зазвичай спускався з пригорку другим, щоб не видно було, що йому коле в серце... Отут він присів, відчувши раптом гострий біль, а Горинь пішов собі далі, щось розповідаючи. Оглянувся, кинувся допомагати лягти на траву, побіг по лікаря, але був тільки в'язень-санітар, що з медициною не знався. Замість дати сердечникові ліки, посадити під стіну і залишити в спокої, він узявся робити йому штучне дихання. Тільки болісна сльоза скотилася з ока пана Михайла... Ця грядка - ніби як могила його, бо хто зна, де його поховали. Василь Стус, як тільки потепліло, скопав її. Знайшлося насіння нагідок та матіол. Ми стали доглядати квіти, і вони Божою волею та нашими стараннями буйно зацвіли, тішачи наші очі й душі. Та Зіненкові донесли, що українці створили тут собі святиню (до нас долучилися 25-літники-повстанці Іван Чапурда і Роман Семенюк, якого перевели сюди з 19-ї). Тож Зіненко наказав двом "сукам", Кононенку та Ісламову, викорчувати шипшину, коли ми були на роботі, роздерти кущ на шматки і посадити навпроти штабу, а квіти витоптати. Боляче було дивитися на таку наругу.
       Проте і після цього на грядці виткнулися пагінці, кущ ожив би. І деякі квіти одійшли. Та доглядати їх довелося вже мені без Василя, бо він час від часу сидів у карцері і захистити його від наруги було неможливо. Побачень тут позбавляють усіх, хто міг передати на волю інформацію про наше буття.
       ...Два бараки, один з яких уже покинутий. Штаб і їдальня. За ворітьми - робоча зона, де ми шиємо робочі рукавиці. Посередині - улоговина, повна дощової води. Тут, кажуть, закопано розстріляних в'язнів, тому так запало. У зонах, як починали якесь будівництво, не раз знаходили людські кістки. Суджений за звинуваченням у співпраці з німцями Паламарчук показував мені лісок за зоною:
       - Там мій батько лежить. А в Барашево, де лікарня, - вісім тисяч черниць. Поховання засадили сосною.

Мабуть, про 17-ту зону цей вірш:
Зима. Паркан і чорний кіт
на білому снігу.
І ворон між вербових віт
гнеться в дугу.
Дві похнюплені сосни
смертну чують корч.
Кругом мерці, і їхні сни
стоять, мов сосни, сторч.
Дві брами, вгрузлі в землю, тьма.
Колошкає танар.
І диху-продиху нема
од жалібниць, од мар.
Зима. Паркан. І чорний стовп.
Мережка шпичаків.
І коней золотий галоп.
Вогненний грім підків.

       У цій зоні залишилося всього чоловік із 70 в'язнів, тому "скоротили" кухню. Вибовтки з іншого відділу в термосах привозить кобила Маша. Утім, здається, то вже був кінь, що успадкував ім'я своє покійної попередниці. "Кобила Маша" твердо знає свій маршрут від зони до зони. Їй відчиняють ворота, не питаючи статті й строку. Вона, косячи оком, як іде віз, розвертається у дворі і спиняється якраз біля приміщення, де була кухня. Тут її чекає жменя трави або якісь недоїдки. Зону облітає звістка: "Маша прийшла!" Береш ложку, пайку хліба і йдеш сьорбати баланду. Зеки кажуть: "Маша - радість наша". А Валерій Ґраур, схильний говорити афоризмами, прорік якось: "Маша - найкраща людина з адміністрації".
       Адміністрація відділку - капітан Олександр Зіненко, що от-от випорскне з мундира, та його помічник лейтенант Улеватий, що любить зупинити зека і, розмовляючи, ритися в його кишенях. Начальника колонії та його заступників бачимо рідко: вони "в політику" не втручаються, їм доволі своїх трьох тисяч кримінальників.
       Більшість в'язнів складали старші віком люди, сидять вони за справи часів війни. За співпрацю з німцями, за партизанську боротьбу проти совітської окупації - литовці, естонці, латвійці - і, звичайно ж, українці. Дисидентів чоловік 15.
       Ось Іван Андрійович Чапурда, доброї селянської натури чоловік із Чортківського району на Тернопільщині, годує зі своєї нужденної пайки голубів і щось гугнявить до них. Лейтенант Улеватий, рятуючи народне добро, посадив старого до карцеру на 15 діб. Там він занедужав і скоро помер у лікарні на 23-му році ув'язнення. Це про нього згадує Василь Стус у відомому тепер листі до сина Дмитра - що хотів би бути таким, як той дідусь, якому голуби сідали на плечі.
       Лютої зими початку 1976 року голубц та горобці справді летіли просто до рук, просячи поживи. Падали на льоту. Ми підбирали їх, відігрівали в цеху, що викликало лють начальства. Наглядач із характерним прізвищем Кишка розказує, що от привезли зеків, стоять вони в загорожі, тупцюють на морозі. "А я їм: а мої гуси цілу зиму босі ходять, і нічого. Га-га-га!" Що такому до голуба. Я певен, що про Івана Чапурду цей вірш:

Коли б ви мали, голуби,
хоч трохи серця - ви б його на крила
взяли до себе і перенесли
на Україну, геть за ним стужілу.
До вас він добру руку піднесе
і озоветься - щедро і заклично:
- Ану до мене - ось вам їсти й