Оксана Мешко: "СВІДЧУ"
(Автобіографічна книга)

Це запис автобіоґрафічної розповіді Оксани Мешко (1905-1991), що його зробив проф. Василь Скрипка в останній рік життя видатної української громадської діячки. Розповіді чесної, драматичної, довершеної стилем і високої духом - бо такою була ця українська жінка, яка перейшла через горнило нищення українства тоталітарним комуністичним режимом, через сталінські (1947-1956) та брежнєвські (1980-1985) концтабори, психіатрички й заслання. Як член-засновник Української Громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод, О.Мешко була репресована вдруге у віці 76 років - вражає цинізмом опублікований тут вирок, винесений на Різдво Христове 1981 року. Неволя і тортури не зламали її козацького духу. Невичерпна її енергія наснажувала й заохочувала багатьох до активних дій для здобуття незалежності.

       ...Марія взяла літру мира, - з найдорожчого нарду пахучого, і намастила Ісусові ноги, і волоссям своїм Йому ноги обтерла... І говорить один з Його учнів, Юда Іскаріотський..: "Чому мира оцього за триста динаріїв не продано та й не роздано вбогим?" ...І промовив Ісус: "Позостав її ти, - це вона на день похорону заховала Мені... Бо вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте!"
       Євангеліє від св.Івана, 12. 3 - 8.

       30 січня 1990 року зійшлося в Будинку літератора в Києві товариство кревне та сердешне, терте ще недавно в концтаборах, ушанувати видатну громадську діячку, співзасновницю Української Громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод, в'язня сталінських і брежнєвських ГУЛАГів Оксану Яківну Мешко з нагоди її 85-ліття. Це, далебі, було перше на її віку публічне пошанування. Гарні мовилися слова - але хто їх зараз пригадає? Та й хто думав, що це не лише вперше - а й востаннє ми так справляємо день народження нашої Козацької Матері? Бо вже 2 січня 1991 року перестало битися її, здавалося, невтомне серце...
       "Духовні подвиги не пропадають марно, - сказав останнього дня свого земного життя Святійший Патріярх Володимир (Романюк). - Завжди знайдеться хтось засвідчити про них".
       Мабуть, для того 31 січня і 1 лютого того 1990 року Господь і спрямував стопи добродія Василя Скрипки в помешкання Оксани Яківни, де записав він її автобіографічну розповідь - чесну, драматичну, достойну, високу стилем і величну духом - бо такою була ця українська жінка. Про самовіддану материнську любов, про захист права й гідности кожного з нас, про відчайдушну боротьбу самотньої літньої жінки з цілою чужинецькою імперією зла, з цілим сомнищем стукачів, оперів, кагебістів, психіятрів, слідчих, суддів, конвоїрів і наглядачів...
       Це свідчення нащадкам, щоб знали, яку неоціненну вартість боронило покоління шістдесятників - і вибороло для них - свободу слова, найважливішу зі свобод.
       Це - щоб ми оглядалися, з ким поруч ходимо по цій землі. І вчасно пошановували тих, хто з нами буде вже недовго.
       Доктор філології Василь Скрипка з Кривого Рога опублікував ці спогади в 2 - 7 числах часопису "Кур'єр Кривбасу" 1994 року під назвою "Мати української демократії". Я ж узяв на себе труд переслухати касети, дописати пропущене, підготувати до друку й видати ці неоціненні свідчення про лиху колоніяльну епоху, яка, дай Боже, вже минає - хай не буде їй вороття.
       Видання здійснене громадським коштом у Тиражувальному центрі Української Республіканської партії, Установчий з'їзд якої 29 квітня 1990 року відкривала О.Я.Мешко.
       При цій нагоді щиро дякуємо всім, хто вніс від чесних трудів своїх на хрести на могилі Оксани Мешко та її мами Марії - вони вже стоять на Байковому кладовищі. Часточка тих коштів пішла й на цю книжечку. Якщо зберемо більше грошей, то видрукуємо додатковий тираж, щоб знала цю велику людину вся Україна.

       Василь Скирпка. Чверть століття, як ми з вами, Оксано Яківно, знайомі, із шістдесятих років, коли я працював в Інституті фольклору в Києві. Тоді ми зустрічалися частіше, а в сімдесятих була велика перерва: мене звільнили з роботи і спровадили до Кривого Рога, потім Вас ув'язнили. Але знайте, що в моїх помислах, у моєму серці Ви завжди стояли високо...
       Коли я почув, що Вас, 76-річну, запроторили у заслання десь аж на берег Охотського моря - як стерпла вся моя душа... Яким це жорстокосердним треба бути, беззпорадним і приреченим... Ви розповідали, як там по три доби мело, замітало Вас у хатині, а Ви мусили пляшку обіцяти тому, хто Вас наступного разу відкопає. А тим людям наглядачі Ваші забороняли відкопувати...
       Ви таки виборсалися зі снігів.
       Коли я розповідав цю печальну притчу про Вас своїм землякам, то одни сказав:
       - Якби п'ять таких бабусь на Україну, то все КГБ мало б інфаркт.
       Я трохи знаю народ. Мене люблять молоді, бо вмію з ними розмовляти. Я люблю старих людей, бо знаю, що треба припадати до їхніх слідів, щоб оживити свій дух... Якби нам років через 10 зустрітися та погомоніти: так же багато зміниться... Як казав мій дід Стець: так хочеться пожити й побачити, що ж далі буде.
       Бував я в середовищі галичан. Горді люди. Навіть над столом не нахиляться, ложку несучи. Прямостоячи живуть. Я казав їм:
       - Ой люди-люди, якби ви знали, що було з нами, наддніпрянцями... У вас тут половина людей кришталевих, в наших степах добре, як із тисячі один такий, що думає про Україну...
       А Ви, ж, Оксано Яківно, теж зі степів, а дійшли до висот, на яких Вас усі бачать і поважають. А подивлячи Вас, і самі стають людьми...
       Вітаючи Вас із 85-літтям, бажаю Вам нову круглу дату зустріти у вільній, самостійній Україні.
       Дорога Оксано Яківно, розкажіть, будь ласка, про свій рід.

       Я з Полтавщини. Народилася я у великому козацькому містечку Старі Санжари, що за 20 кілометрів від Полтави. Це мальовничий куточок України над річкою Ворсклою. П'ять церков височіли своїми дзвіницями. Село на п'яти пагорбах, живе, веселе, з млинами, а вечорами з піснями, що й зараз їх можна почути, але вже не на вулиці, а тільки в гуртках співочих. Мої батьки напівселяни - напівторговці, бо були безземельні, а утримати без сталого прибутку родину в густонаселеній Полтавщині було важко. Батько мій, крім цього, насаджував сади в усій окрузі. Він скінчив садівничу школу в Полтаві. Садівництво було його найулюбленішою справою. Любив робити коло землі. Торгувати не любив, але мусив, щоб утримати свою велику родину. Торгувала за прилавком її мама Маруся - людина розумна, весела, товариська - і до неї охоче йшли односельці за замовленим товаром, новинами і приємним очікуванням (Примітка сина). Село з давніх давен козацьке, не знало кріпацтва, і вільний козацький дух відчувся у всьому селянському устрої. Це були вільні, незалежні люди. Я благословляю своє містечко, в якому прожила всю свою найкращу пору - пору свого дитинства. Але й безхмарне дитинство моє скінчилося дуже рано. Уже в 1919 році розмірений устрій селянського життя був порушений "революційними" хвилями.
       Село прихильно зустріло перші революційні зміни у 1917 році та їх подальший розвиток. Вітали утворення Центральної Ради, УНР потім Директорії. Але незважаючи на підтримку більшості українського народу, не маючи державного досвіду вони, як відомо,зазнали поразки і були вигнані. А їхнє місце у селі заступили насаджені покидьки, люди, які не користувалися повагою селян. Це коли червоні ревкоми взяли все в свої руки. Як це було у містечку? П'ять чоловік верховодили всім. Уночі ховалися, а вдень з'являлися разом з червоними загонами, які приходили з Полтави. Ті загони грабували селян, забирали в них речі, більш-менш цінний одяг. Вони ж репресували тих людей, які, на їхню думку, неприхильно ставилися до нової влади. В чому ж виражалася та неприхильність? На селян накладався продподаток. Продподаток село сплатило, але за продподатком накладали продрозверстку. Сплатили продрозверстку, але за нею новий податок, і так безкінечно. Коли село вже не мало чим платити, тоді брали "відповідальних" за несплату заложників - а такими визначали людей найбільш поважних і відносно заможніших, - і піддавали репресіям. У число таких "відповідальних" попав і мій батько. І одного разу, коли червоний загін приїхав до Старих Санжар на екзекуції, його заарештували і переправили в губчека. Він уже не повернувся додому. В кінці 1920-го року був розстріляний у тюрмі на Холодній горі в Харкові. Повідомлення про його загибель нам передали письмово уже в 1920 році. Дещо раніше мій старший брат Євген Мешко 1903-го р.н., який користувався авторитетом серед сільської молоді, і на якого з цієї причини нова влада організувала полювання (прим. О.Сергієнка), опинився у повстанчому загоні в селі Буланному недалеко від Старих Санжар. Загін очолив Біленький. Євген у якомусь бою був убитий у свої 17 років.
       Найстарший брат Іван, 1901-го р.н., рятуючись від червоного терору, сам вступив добровольцем до Червоної армії. Бо іншого способу вижити для нього не було. Тим часом нас вигнали з нашого рідного дому: матір і двоє молодших дітей, у тому числі й мене. Реквізували худобу і більш-менш цінне майно. Нас прийняла до себе в стареньку хатину бабуся - батькова мати. Згодом Іван з'явився в рідну місцевість уже з червоним загоном як доброволець. Пішов до волості, завдяки йому нам повернули нашу хату в Старих Санжарах. Але уже не було чого робити. Усі розійшлися по Україні хто куди. Я поїхала до Полтави, там працювала, там почала своє навчання в середній школі. Потім продовжила навчання в Дніпропетровську в ІНО (Інституті народної освіти).
       Життя було важке. Вічні переслідування, вічні допити, що я з куркульського роду, але ж за тодішніми радянськими мірками ми не належали до куркулів, навіть до середняків не дотягували. Трагічна доля мого батька - то власне чистка червоного розгулу на Полтавщині, та й не тільки на Полтавщині, про який ідеться в листах В.Г.Короленка до Луначарського, опублікованих у журналі "Новый мир", 1988, №10 та "Родина", 1989, №10.
       Холодна гора в Харкові - то українська Голгота. Розстрілювали і заповнювали братські могили по-бандитському, без належної процедури, потай від людей, і могил не насипали.

       Уперше мене саму заарештували в лютому 1947 року. Заарештована я була з доброго дива, як украдена. Прямо на вулиці четверо молодчиків у білих кожушках укинули мене у легкову машину і привезли в київський КДБ. Судила мене трійка, т.зв. ОСО. Десять років я одержала лише за співчуття і спробу допомогти своїй старшій сестрі Вірі Худенко, що її син був під ту пору, як член Української Повстанської Армії (УПА), вже репресований.
       Вона була на той час уже одинока. Заарештовані були її син з невісткою, і Вірин чоловік (якому вже було під 70) був узятий в облаві, теж без причин, просто так - на Західній Україні опинився і там був заарештований... Вона приїхала до мене, і я хотіла допомогти їй влаштуватись. Була вона безпомічна, без якоїсь певної професії, а це теж вважалося майже злочином. Найбільшим злочином з мого боку було те, що я, бачте, прихистила матір повстанця. Я і вона проходили в одній справі, за восьмим пунктом 56-ї статті - терор. Ми ніби мали намір убити М.С.Хрущова. Доказів, ясна річ, не було, і слідчий у кабінеті казав мені так: "Какие доказательства требуются? Нужно, чтобы вы сами в этом признались". І коли я казала, що я ніколи сама не зможу признатись у такому безґлузді і ніколи не буду допомагати слідчому творити беззаконня, він відповідав: "А ми вас до цього змусимо, ви ще у нас попроситеся".
       Двадцять одну добу мене морили безсонням, двадцять одну добу я витримала, не спавши. Ні один лікар не повірить, що це можливо, - але я знаю, що можливо, бо витримала. І ніяких самообмовлень, які мені підсовував слідчий Куценко, я не підтвердила. 1

       Відбула я свій десятилітній строк і повернулася в 1956 році, в пору хрущовської відлиги. (Див. про це: О.Мешко. Між смертю і життям. НВП "Ява", Київ, 1991; Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження видала УРП. Київ, 1993. - Ред.). Судову справу мою було переглянуто, мені пощастило, що вона попала в руки якомусь прокуророві, більш чесному, і він звільнив нас із сестрою від тавра терористів. Я була реабілітована і повернулася на своє місце роботи в київській облспоживспілці. Я застала свого єдиного сина, бо другий син мій загинув десятилітнім у Тамбові під час бомбардування німцями міста у війну. Син мій Олесь був хворий, і я жила надією його вилікувати. Була також надія, що засуджене Хрущовим сталінське беззаконня відійшло в минуле назавжди. Ця надія трималась, як згодом виявилося, тільки на моєму нерозумінні ситуації в країні. Хвиля за хвилею наростав новий приплив засилля в ідеології невігласів-сталіністів, беззаконня. Знову радянське суспільство ніщо не об'єднувало, крім страху та бажання якось вижити, зберегти себе. Починався наступ суспільного цинізму, бездуховности, що особливо згубно відбивався на молодому поколінні.
       Коли я перебувала в сталінських таборах, ніколи не думала, що повернуся до активного життя, життя за своїм уподобанням. Я вийшла на пенсію, і коли звільнилася від службової поденщини - не журилася проблемою "а что я буду делать?", як багато інших, що йдуть на пенсію.
       У перший же день після виходу на пенсію поїхала в свої Старі Санжари. Пішла дорогами, що були мені такі відомі, з Полтави до Санжар, через станцію Перещепине, прийшла в містечко - і жахнулася тим змінам, що відбулися з 1920-го до 1963-го року. Порахуйте, скільки це минуло років, коли нам невпинно твердили про розвиток, розквіт сіл і міст. Я глянула на старе наше містечко, таке красиве, таке квітуче колись. Тепер це була руїна. Гірше, ніж одразу після окупації. Виявляється, що там і німців майже не було, вони десь пройшли боком. Село знищила влада протягом десятиліть. Люди тікали з села, від своїх дідівських хат, як від чуми. Хто в Донбас, кого виселили в Сибір, хто поїхав на Дніпропетровщину шукати хліба на заводах, хто в Запоріжжя. Лишилися одні старі, що блудили по своїх зубожілих дворищах, самотні, як неприкаяні. Я таким не могла свого села сприйняти. Навіть чудову будівлю місцевої "Просвіти", зведену за проектом відомого архітектора, зруйнували варвари перед самим приходом німців. Я пройшлася дорогою аж до нашого великого цвинтаря, шукала могилки своїх дідів, які я дуже добре знала. Цвинтар був такий забутий, ніби там людей уже й не ховали. Знайшла своїх родичів. Знайшла сусідів. Не впізнавала. Усі п'ять церков знищено, каменя на камені не лишилося, "Просвіта", кредитове товариство, млини (вітряні й водяні) - усе зруйноване, зрівняне із землею...
       Повернулася зі Старих Санжар і кілька днів жила під враженням руїни. А тоді подумала: "Я на пенсії і щось маю робити. Що я маю робити?" Я повинна знайти людей, які розуміють конечну необхідність нашого духовного відбудування. Знайшла людей, прихильних до цієї ідеї, людей, які не питали, скільки їм заплатять за виступ на вечорі. Я тільки казала одно: "На громадських засадах". І - о диво! Люди з філармонії, з усіх культурних установ - ніхто ніколи не відмовився взяти участь. У 20-ти школах Києва провели ранки й вечори на теми української класики: українська пісня, ювілеї Шевченка, Франка, Лесі Українки, Котляревського, Довженка. І не тільки в школах. У клубах різних підприємств, науково-дослідних інститутах. Я так захопилася, навколо мене було стільки знайомих і приятелів, які хотіли мені допомогти. Я тоді глибше зрозуміла радянську дійсність, зрозуміла, що підспудно люди хочуть іншого, хочуть діяльности за своїми бажаннями, своїми уподобаннями, праці, де вони дійсно могли б реалізувати себе як особистість. Роки 1963 - 1968, ні, навіть до 1969, цілих шість років, я жила цим. Я побачила, що Київ живий, що люди спрагли роботи культурно-духовної. Це була, може, найкраща пора мого життя, коли я компенсувала роки вимушеного безділля, казенної роботи, за платню, за пайку хліба і юшки в алюмінієвій мисці, що я 10 років одержувала в сталінських таборах.

Я справді в цей час ніби повірила в можливість якихось змін. І для мене були, щиро кажу, несподіваними були арешти, 12 січня 1972 року. В один і той же день, в один і той же час у містах Києві, Львові, Івано-Франківську, Черкасах було заарештовано дуже багато людей, української творчої інтеліґенції, людей, які ніколи не говорили про зброю, які ніколи не говорили про якість військові формування чи будь-які орґанізації. Це були люди, які говорили про українську пісню, поезію, про культуру. Якраз під цю пору з поста Першого секретаря КПУ змістили Шелеста і на його місце поставили Щербицького. Він санкціонував і скріпив своїми підписами усі неподобства і жахи Варфоломіївської ночі 1972 року. (Арешти розпочалися 12 січня, а зміна керівництва сталася у квітні 1972 року. - Ред.). Арешти - тільки вершина айсберга репресій. Втілювалася в життя ціла система заходів на чергове рішуче викорінення "крамоли" раз і назавжди. Серед цих заходів - звільнення фактично через голову адміністрації і профспілки за вказівкою КДБ співробітників Академії Наук УРСР.
За період владарювання на Україні московської маріонетки Щербицького набереться стільки злочинів проти нашого народу, за які його варто було б посадити на лаву підсудних. Щербицький не з'явився сам по собі, його послали тодішні хазяї СРСР. Незадовго перед цим на Україну прислали Федорчука керувати республіканським КДБ. Шелест не давав йому розгулятися на всю, а Щербицький дав волю. Зараз же після арештів співробітникиКДБ говорили так, щоб почули ті, кому адресувалося: "У нас на списку є три тисячі людей, яких варто посадити, але щоб наполохати українську інтеліґенцію, досить і цих, що заарештовано. Українці - народ полохливий і до порядку сталінського звичні". Сміялися, сміялися у вічі над тою Спілкою письменників і казали про неї зі зневагою: "Українськіє пісьмєннікі". З такою непошаною до них ставилися. І справді, жоден із них не обізвався на захист заарештованих Івана Світличного, Івана Дзюби та інших. Я сама зверталася до Дмитра Павличка з листом-клопотанням за І.Світличного. Вибрала один момент на одному з офіційних вечорів, підійшла до нього. Він наполоханий, листа перечитав, але підписати - звичайно, не підписав. І ви думаєте, який мотив у нього був? Він казав: "А я зустрічався з полковником КГБ, і він мені сказав, що є в Івана Світличного склад злочину". Я йому розгнівано відповіла: "То ви консультуєтеся з полковником КГБ про добре знаних вам письменників, з якими ви, здається, в приятельських стосунках були?" Отак скінчилося моє клопотання перед Спілкою письменників. Відказати так... Дмитро Павличко тоді грав не останню скрипку в СПУ. Ніхто не обізвався на захист. Сталінсько-беріївські холуї і приспішники відверто торжествували.

       Був заарештований і мій син Олесь Сергієнко. Я знайшла йому доброго адвоката, але не могла сконтактуватися з сином. А кагебісти йому прислали свого. Я хотіла їхнього адвоката зіґнорувати, то довелося звернутися з цим питанням до самого Федорчука, голови КГБ УРСР. Тижнів два чи три я добивалася аудієнції в нього. Нарешті в якийсь день мені сказали, що сьогодні він прийме. Я прийшла зі своєю невісткою, дружиною сина, Звениславою Вівчар. Кажуть - він на похороні Корнійчука, але дзвонив звідтіля, що прийме, чекайте. Ми чекали довго, з ранку десь години до другої. Нарешті нам сказали: "Прийме одну. Матір. Дружину - ні". Невістка була обурена, я теж. Не піти? Вона каже: "Не йдіть". Я кажу: "Ні, треба ж піти. Я вже одна піду". Прийшла до нього. Увійшла в світлий, довгий зал-кабінет з дзеркалами, піаніно стояло, і він за столом сидів з прокурором. Вони мене посадили так, що сонце било мені в обличчя. Я мружилася, але впізнала, що це прокурор з нагляду за слідчими органами КГБ. Я глянула на нього, відвела очі й стала дивитися тільки на Федорчука. Я вже була в того прокурора на прийомі раніше. Прокурор мене спитав: "А що ж ви мені нічого не кажете? Ви ж уже були в мене, чи ви забули?" - "Ні, я не забула. Я пам'ятаю ще й те, що ви мені сказали. Ви мені сказали, що КДБ орґанізація авторитетна і об'єктивна, несправедливості не допустить". Після таких ваших слів я встала й сказала: "То мені нема чого у вас робити, якщо це та орґанізація, на яку не можна поскаржитися. А ви за неї... То що ви там робите? І тепер я звертаюся тільки до Федорчука. Я надіюся тільки на нього".
       Федорчуку це був такий комплімент, йому було так приємно почути мої останні слова, він був у такому гарному настрої після обіду, збуджений і червоний від випитого на поминках. Ще раніше, коли я входила, він навіть устав, повний такий чоловік, у погонах, але без піджака, у голубій сорочці. Я тоді подумала: "Зовсім міліцейська форма. МВС". Розмова наша скінчилася так, як воно і повинно бути. Моє прохання усунути їхнього адвоката Мартиша й передати справу іншому, з яким я домовилася, не було задоволене.
       Але зустріч ця мені добре запам'яталася. У ході розмови про мого сина я ясно усвідомила, в чиїх руках опинилися зараз орґани КДБ. Переді мною сиділа людина дуже обмежена, дуже певна себе, підступна і нещадно жорстока. Коли я вийшла і підійшла до невістки, вона глянула на мене і запитала: "Що з вами? На вас лиця немає". "Пропали ми, Звінко, всі пропали", - відповіла я. Так воно й сталося. Всі були засуджені без відкритого суду, без доказів і провини. Трохи, може, дивно було в сьому те, що стільки за ґратами опинилося людей - квіту нашого, але ніхто з них не протестував у спосіб мовчання, непідписування протоколів. То ще не був той час. Ще вони не визріли до того. Ще вони думали, що добра, порядна розмова може бути вислухана і з неї можуть бути зроблені правдиві висновки. Але в КГБ вже все було заздалегідь визначене, усім були визначені терміни. Усі вони були засуджені... Я намагалася бути на кожному суді, та нас не пускали, суди були закриті. Ми ходили там побіля суду - нас і звідти міліція проганяла, у приймальню не пускала. Отак було.
       Навіть я, пройшовши через роки безправ'я і беззаконня, ще хотіла вірити, що можна чимось допомогти заарештованим. Я куди тільки можна зверталася з клопотаннями за свого сина. Завдяки, здається, вам, я потрапила я й до Михайла Стельмаха. Він мене прийняв, як ви пам'ятаєте, дуже прихильно. Вислухав мою справу, перейнявся співчуттям до мене й написав на державній бамазі, на депутатському бланкові клопотання за мого сина, Сергієнка Олександра Федоровича. Не вчинив той Сергієнко ніякого злочину, пошита була справа білими нитками. Навіть їхній адвокат казав на суді: нема складу злочину. Його треба звільнити прямо сьогодні з-під варти. Ця заява адвоката вселила в мене надію, що я можу допомогти моєму синові Олександрові клопотаннями. І я завзялася до цього так щиро. До Стельмаха я не знала, що то таке депутат, які його обов'язки. Не вірячи урядові, я ніколи й не вникала в його структуру. А про Стельмаха як про письменника думала: це ж для них авторитет, Герой соціялістичної праці, лауріят Ленінської премії і навіть голова Ради національностей СРСР. Він щиро, як письменник, зрозумів, що я перед ним викладаю чисту правду. Він сам переслав клопотання. Ще й сказав: "Я переговорю з Якимчуком". То був Голова Верховного суду УССР. Стельмах пішов до Якимчука в прийомний день. Першого разу він його не прийняв, але другого разу сам з телефону закликав Стельмаха до себе на візит. Я зателефонувала до Стельмаха про результати і почула таке: "Я говорив з Якимчуком. Якимчук розказує, як же паскудно поводиться ваш син у таборі". Я спитала: "А як би, опинившись за ґратами без вини-провини, поводилися б ви? І хіба його поведінка в таборі має відношення до справи? Його засуджено за те, чого не було. Ідеться ж про перегляд судової справи". Стельмах сказав мені: "Я не можу вам більше нічим допомогти". Я поклала трубку. Стривожена, здивована, обурена я пішла, забула навіть гаманець зі своєю убогою пенсією,Ця розмова повернула мене до забутого, давнього, що я передумала в таборі, до того, що я хотіла забути після своєї реабілітації, що хотіла повірити в добро. Я зрозуміла: немає добра у цієї влади і немає людини, яка може допомогти перед цим тоталітарним, жорстоким режимом. Я була розчарована, але не безнадійна. Шукаю шляхів захисту. Немає тієї віри, що щось допоможе, але для самої себе хочу ще перевірити, чи можна, чи треба вірити. Мій депутат - Патон. Люди ходять до своїх депутатів з квартирними питаннями, з розлученнями, а в мене таке питання, що ніби й не соромно йти до депутата: я захищаю свого сина, який опинився за ґратами, не маючи складу злочину. Сказала людям: буду йти до Патона. Люди на мене аж зацитькали: що ви! Патон вам може допомогти? Адже Патон дав наказ по Академії Наук звільнити декількох людей з інститутів мовознавства, фольклору, людей, яких йому КГБ підказало звільнити.
       Оксано Яківно, то була ціла чистка. Якби всіх тих звільнених зібрати, то можна було б створити ще одну академію. Мене тоді звільнили з інституту фольклору імені Рильського, і Тамару Гірник. З інституту літератури - Юрія Бадзья, Михайлину Коцюбинську, Віктора Іванисенка, з інституту філософії Василя Лісового, Євгена Пронюка, Ярослава Дзиру, з Інституту історії Михайла Брайчевського, Олену Апанович. Це страшна сторінка. Рукою Патона водила чорна волохата рука...
       Депутат приймав в університеті. У приймальні сидить двоє людей. Сідаю й я в чергу. Що то були за люди, не знаю. Вони мені не сподобалися.Чи то контроль за депутатом? Я вирішила, що буду говорити з самим депутатом. Я прийшла вся в чорному. Тоді я так ходила. Патон мене прийняв прихильно. Запросив сісти. Вислухав мене уважно. Два чоловіки, що сиділи тут близько, кидали якісь репліки щодо моїх пояснень про сина. Він давав їм сигнали мовчати. Уважно слухав. І сказав: "Я хотів би допомогти. Але чого б ви хотіли?" - "Я не багато хочу, товаришу депутате. Я тільки хочу, щоб ті три роки тюрми, які присудили моєму синові закритим судом, були зняті. Адже він був засуджений до семи років таборів і трьох років заслання, а не тюрми. Тюрму дають за вбивство, за зґвалтування, за найбільші злочини. Я не прошу допомагати мені переглянути його судову справу, лиш би зняти ці три роки тюрми, які йому дали в адміністративному порядку, що є кричущим порушенням радянського закону". Він сам тут же власноручно написав клопотання до Пермського обласного суду. Подав мені до рук і сказав: "Найкраще буде, як ви відправите це самі". Я вийшла окрилена: я знайшла людину, якій можна вірити, яка може допомогти! Але ви думаєте, що Президент Академії Наук України був авторитетом для радянської тоталітарної держави? Ви думаєте, що хтось прислухався до його клопотання? Це клопотання пустили звичайним бюрократичним шляхом, пропало воно десь безслідно і потрапило десь у кошик. Але коли я розповіла людям про цей випадок, то вони здивувалися такому прийому. А тоді хтось сказав: "О, то ви знаєте, чому це трапилося? У нього якраз тоді померла мати. І вона, мабуть, була такого віку, як ви". Отже, усім людям властиві людські почуття, але тільки в ту хвилину, коли це їх особисто торкається. Я послала патонівського листа, а тим часом поїхала в Москву до композитора Дмитра Кабалевського. Він був обраний депутатом від Пермської округи, а мій син був у таборі, що в Пермській області. Д.Кабалевський - людина відома не лише в Радянському Союзі, людина авторитетна і гуманна. Він прийняв мене двічі. Одного разу сам, другого - з дружиною. То були приємні зустрічі. Гарне враження залишилося в мене й від його доброї, щирої дружини. Він написав клопотання на депутатському бланку і сам його відіслав. А ще пообіцяв звернутися до Голови Верховного Суду СССР, може, це вплине. Та скінчилося це так само, як і з Патоном. Тобто депутати не мають ніякого впливу на державу. Їх обрали для показу, для обману своїх громадян. Дмитро Кабалевський пробував говорити з Головою Верховного Суду, але це скінчилось нічим. Так що я не могла допомогти своєму синові.
       Був у мене ще один шанс. Це Іван Дзюба. Чому саме Іван Дзюба? Бо не було в мого сина ніякого складу злочину, а йому інкримінували авторську співпрацю над твором І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Це комічно: сам автор це заперечував. Щоб інкримінувати Сергієнку авторство, було достатньо того, що він, читаючи його, на 33-х сторінках зробив помітки олівцем. Це звернення до ЦК КПУ друкувалося в помешканні Зеновії Франко. Сама З.Франко сказала Олесеві, що варіант остаточний, що коли вже так кортить зробити зауваги, то щоб робив олівцем, щоб можна було стерти. Олесь ніби скоректував назву. Йому вона не сподобилася, от не пам'ятаю, які там слова були... Він якесь слово переклеслив, а написав: "чи русифікація?" Сама назва набрала більш гострого характеру. А що там на 33-х сторінках - я зараз уже не пригадаю. (Справа була так: завітавши пізно ввечері до З.Франко разом із Надією Світличною, сестрою Івана Світличного, тодішньою моєю дружиною, і заставши її за вичитуванням друкарських помилок, я взявся до читання вступу - звернення до ЦК КПУ, що стосувався арештів і сучасної національної політики КПРС на Україні. Саме примітки до цього роозділу, які І.Дзюба знайшов слушними і ввів їх до тексту, не питавши автора). Це був перший примірник, Іван Дзюба зберігав його в себе. Він зауваження Сергієнка вніс у текст за наступного передруку. Сергієнко вимагав, щоб Івана Дзюбу викликали як свідка, бо це були чисто читацькі зауваження, але його не покликали до суду, бо не було як оформляти ту справу.
       Іван Дзюба був помилуваний. Його засудили на 5 років, але звільнили. Багатьом людям інкримінували його твір "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Я звернулася до Івана і саме цим йому дорікнула. Ми домовилися з ним по телефону і зустрілися на станції метро "Більшовик". Чекаючи, я думала, як зустрінуся з Іваном: "Я не шаную більше того Дзюбу, якого я дуже любила до його каяття". Було холодно, я тулилася біля вікна, бачила, що за мною стежать, але не зважала. Зауважила, що йде Іван. Вийшла. Іван був високий, з гарно поставленою головою, з гордою осанкою. А тут я глянула: це Іван Дзюба, але щось у ньому змінилося, в ході, в манері триматися, в його похиленій голові. Іван ходив із тяжким відчуттям свого відступництва. Воно наклало на нього печать. Ми ходили з ним довго, ми сиділи. Бачили, що за нами ходять. Я спитала: "То за вами?" А він каже: "Думаю, що і за вами. Але не звертайте уваги". Я йому й розповідала, й дорікала, зверталася без сліз, але з тими словами, з якими звертається мати в час розпуки.Іван був... Іван прекрасний... Я його люблю... З тої зустрічі я йому простила...
       Ми зустрілися за кілька день. Іван написав листа на захист Олександра Сергієнка. Його клопотання було таким, яке міг написати Іван. Воно було і сміливим, і щедрим, і вмотивованим. Я теж написала до Верховного Суду, послала і лист Кабалевського, і лист Стельмаха, і лист Патона, і лист Івана Дзюби. То були такі матеріяли, що справді треба було їх розглянути. Хоч одну справу, вибірково, що за їхнім законом належиться. Але ніхто тої справи не розглядав. Усі ті матеріяли десь осіли в них. Але Іванові Дзюбі, як він казав, цього на вид ніхто не поставив. Отака ілюстрація нашого правосуддя. Я не кажу, що це єдиний випадок, але це один з характерних кричущих порушень законности. Усе було в руках КГБ і безправного суду. Нема вже того судді, який судив мого сина, немає й того прокурора. Молодими й здоровими чогось вони відійшли з життя. Чи то кара Божа, чи то вони мали злочини на своїх душах, які не давали їм спокою... Я схильна думати, що то було їхнє внутрішнє каяття, до якого вони самі собі не призналися. Воно відбилося на їхньому короткочасному житті.

       Дорога Оксано Яківно, а коли ж за вас узялися?
       Я їм ніколи не подобалася. Я їм не подобалася ще тоді, коли влаштовувала ті вечори. Вони мене знали з того часу. а ще більше я їм не сподобалася тим, що вжила всіх зусиль до перегляду справи сина. Адже я звернулася ще й до кількох адвокатів: ленінґрадського, московського, до двох київських, але вони не давали їм знайомитися з цією справою. Адвокати вимагали справи... Я їм страшенно надокучила. Пішла така поголоска, що мене мали заарештувати тоді, коли й усіх заарештували. Але не заарештували, бо незручно, що то мати й син. Я не знаю, чи то правда. Думаю, що неправда. Вони ближче зі мною познайомилися вже після того.
       А не допекло їм започаткування Української Гельсінкської Групи?
       Справді, я була заарештована за участь в Українській громадській групі сприяння виконанню гельсінкських угод. Формально за це. Вирок, який я мала, був на дванадцяти аркушах написаний, і такий анекдотичний, що якби його надрукувати зараз, то це була б прекрасна ілюстрація безголов'я нашої юридичної системи. Ще до заснування Української Гельсінкської групи, після моїх клопотань та відвідин Стельмаха, Патона, Кабалевського, Дзюби, вони стали навідуватися до мене то з трусом, то щоб написати якийсь протокол дізнання. Я відмовлялася з ними говорити. А потім побачила: та я, власне, під домашнім арештом! Я не можу нікуди вийти! Мене хапають, саджають у машину, везуть на особистий трус, на трус помешкання... А тут ще й хвороба: запалення легенів. І вони приїжджали щоденно самі або з лікарем. Я відчиняю лікареві - а вони заходять. Тоді я звернулася до прокуратури, що розглядаю таке становище як домашній арешт і прошу звільнити мене від такого тиску. До мене додому прийшов прокурор Тулін, у його присутності зняли з мене зізнання (я не хотіла їм самим такого зізнання давати). Прокурор сказав: "Ви вільні". А їм при мені сказав: "Припинити оце все".
       Таким чином я почула себе звільненою. Але я вже була така розлючена, так настроєна на бойовий настрій: змагатися, змагатися, не зважаючи ні на що, ні перед чим зупиняючись.
       До мене прийшов у 1976 році, восени, Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою з пропозицією вступити до Української громадської групи сприяння виконання гельсінкських угод. "А решта групи хто?" - питаю. Він каже: "Оце я, а ви будте друга". - "Але ж, - кажу, - хто буде носити передачі моєму синові і посилати йому пакунки?" - Руденко здивувався, але без сміху сказав мені: "Боже, Оксано Яківно! Ви така злякана, що подумали, що нас можуть заарештувати! Але ж наша Українська громадська група буде заснована на Гельсинських угодах, які укладені 1 серпня 1975 року.
       Оксано Яківно, ви і в Сахарова зустрічалися з ним у тій справі...
       - То пізніше. От я сіла і задумалася. Кажу: "Нас зараз тілько двоє". - "Нас буде більше, Оксано Яківно, не бійтеся, що нас двоє. Ми тілько складаємо з вами серцевину. Буде більше". Кажу: "Але ви знаєте, що всі ми будемо потім заарештовані". - "Та ну, ні!" - Тут уже він сміявся. - "Та не будемо ми заарештовані!" Кажу: "Будемо ми заарештовані. Бо вовк линяє, але шкуру не міняє. Я оце тепер, товариш Руденко, захищаючи свого сина і стикаючися з нашими судовими, державними інституціями, з юстицією, переконалася, що це те ж саме: ми будемо заарештовані. Але я вам хочу сказати - не смійтеся - я не боюся, що буду заарештована. Бо мені навіть краще, щоб я була заарештована, бо мені жити тепер тяжко. Я не можу більше так жити". Я згодилася. Я стала другою.
       Перших сміливців, які заснували Українську громадську групу, було десять чоловік. Це були Микола Данилович Руденко, Микола Матусевич і Мирослав Маринович, Ніна Строката, Левко Лук'яненко й Іван Кандиба, ґенерал Петро Григоренко як московський координатор, та ще Олекса Тихий. Кандиба, Строката й Лук'яненко були під адміністративним наглядом, без права виїзду й виходу з дому з 9-ї години вечора до 7-ї ранку. Тихий у Донбасі, Лук'яненко в Чернігові, двоє нас у Києві та ще приєднався до нас Олесь Бердник, він за рахунком був третім. Потім були Тихий і Лук'яненко, далі Матусевич і Маринович, потім Кандиба і Строката.
       Я свої обов'язки щодо сина поділила зі своєю невісткою в такий спосіб: ти доглядай свого маленького сина, а я клопочуся своїм великим сином. Няньки йому не треба - його там добре нянькують. А все інше, що треба, я беру на себе. Іншого шляху в мене вже нема. Тут я стала справді на шлях боротьби. Це була незвичайна боротьба. Це була перша в нашій історії боротьба леґальна. Ми в своїх правозахисних документах - бо основна наша ідея: захист прав людини і захист прав нації - покликатись на Прикінцевий акт Гельсинських домовленостей і свої документи офіційно розсилали урядам 32-х країн Європи, США й Канади, а 35-у - радянському урядові. Це була перша нагода, яку не можна було зіґнорувати, на яку не можна було не опертися. Це була нагода на підставі міжнародних правових документів боротися з ними.
       Дорога Оксано Яківно, ви говорили про прес-бюлетені, які розслалися у 34 країни та в СССР від Гельсінкської групи. Який ефект вони спричинили?
       Наші мемурандуми, декларація, інформації про стан речей на Україні у сфері прав людини ставали відомими не лише в межах СССР, а й у всіх країнах Гельсінкського форуму. Ми їх посилали через посольства. Радіостанції світу передавали ці матеріяли в ефір, популяризуючи їх. Група стала дуже відомою в світі, незважаючи на те, що вона була невеличка. Перші п'ять були позбавлені можливости працювати, бо були заарештовані, шостий Бердник. Сьомий Григоренко - опинилися за кордоном. На волі залишилося троє: я, Іван Кандиба під наглядом у Пустомитах Львівської области, Ніна Строката під наглядом у Тарусі Калузької области, без права виїзду. Вони з 9 вечора до 7 ранку не мали права виходити з помешкання. Отже, я одна зосталась, як на белебені, як більмо в оці КГБ, тож зазнавала страшного тиску від органів. Постійні труси, ловили мене на вулиці, примусово саджали мене в машину, везли до КГБ, знімали з мене допити і намовляли мене облишити цю справу, попереджали, що скінчиться це погано. Але я вже в той час була позбавлена страху. А вже не тільки нічого не боялася, але вважала, що це мій громадянський обов'язок і моє призначення, оскільки я за своїм віком опинилася ніби в найкращому становищі. Але то я собі тільки так думала... Матеріяли ці, як мені стало відомо тоді, коли я опинилася за кордоном, таки доходили до адресатів, вони були надруковані діяспорою, кілька томів цих матеріялів там є, тільки немає можливости їх зараз перевезти, щоб вони стали відомі нашим читачам.
       Очевидно, це не позначилося на діяльності Групи?
       Уявіть собі, що матеріяли потоком безперервно йшли і підписувалися так: "Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. Вірно. Мешко". Тобто я підписувала їх як секретар. а люди були за ґратами. Були люди, яких я вже просто боялася оголошувати в ефірі, боялася леґалізувати їхню участь і роботу в Групі. Таким був Юрій Литвин, пізніше Василь Стус. Ще якоюсь мірою були Михайло Горинь, Зенон Красівський. Були й симпатики - покійний Михайло Мельник. Він покінчив з собою. Цю постать треба нагадати, гріх не сказати... Це була людина, яка всією душею належала до нас, але боячись такого швидкого фіналу, як арешти, чи психологічно не була готова до цього... Він допомагав різними інформаціями, бо збирати інформацію про порушення прав людини - це було важко. Для цього потрібен був час і відповідні умови. Він дуже багато мені допомагав з одною умовою: не леґалізувати його працю. 8 березня 1979 року був зроблений трус у кількох помешканнях наших симпатиків, людей, які відвідували мене. А за домом моїм пильно слідкували: хто приходив, того брали на замітку. Обшук був у тому числі й у Броварах у Мельника Михайла. У нього забрали великі матеріяли у дванадцяти журналах, збірку віршів. Це його творчість кількох років. Це хроніка подій, які відбувалися в нього на очах. Після трусу він зрозумів, що скінчиться це арештом, що вся робота загинула, бо відтіля вже повороту не буває, він покінчив життя самогубством у себе вдома у льоху. (Обшуки ці були 6-го та 9-го березня 1979 року в с.Погреби під Брооварами. - Ред.).
       Отже, ціна тих наших матеріалів була висока. У їх написанні брали участь Юрій Литвин і Василь Стус. В.Стус узяв найактивнішу участь у Групі. Ще будучи на засланні в Магаданській області, знав, звичайно, про її появу й діяльність, розумів і схвалював її, вбачав у ній здорове й раціональне зерно. Він ще звідтіля писав листи до своїх друзів у Київ, звертався до них за допомогою, совістив їх, що вони стали осторонь. Так, він звертався з листом до Світлани Кириченко і до Михайлини Коцюбинської, до друзів у науково-дослідні інститути, до інженерів і науковців. І коли повернувся додому після заслання - ніхто в Групу не вступив. Але він узяв у ній найактивнішу участь, найперше захищав Юрка Бадзя. І їздив з Кириченко в Москву. Цим на себе біду накликав. Він включився так енерґійно і завзято, як то властиво характеру цього максималіста.
       Я дуже боялася за нього, бо це вже було піля арешту Юрія Литвина. Так що безсумнівно, що його чекав другий строк, і як рецидив - 15 років, 10 ув'язнення і 5 заслання. Так воно і трапилося. Він був заарештований в травні 1980-го. Перед цим, у липні 1979-го (6 серпня 1979 року), заарештували Юрія Литвина. Литвин уже перебував у Бучі, у виправно-трудовому таборі, як вони називали - "учреждєніїм". Він і відтіля зумів налагодити якийсь зв'язок, присилав матеріали до Василя Стуса. Якась частина, зокрема, його уявна розмова з Брежнєвим під заголовком "Если Бога нет, все дозволено" - за кордоном надрукована. Були й інші матеріали, щось дійшло, але не все, бо Василь Стус мусив його спалити, коли побачив, що за ним уже хвости ходили впритул, що арешт і трус неминучі. Трусу він ждав. До арешту був готовий. Якось В.Стус сказав мені: "Ну що ж, заарештовують мене і вас, і уже все: немає більше кому передати естафету".

       Тиск чинився на мене страшний.
       (Ось деякі дані за виданням "Українська Гельсінкська Група. 1978 - 1982. Документи і матеріяли". Упорядкував і зредаґував Осип Зінкевич. Українське Видавництво "Смолоским" ім.В.Симоненка. Торонто - Балтимор, 1983, с.467 - 470:
       1978 рік
       Січень - обшук у помешканні на Верболозній, 16 і допит.
       9 лютого - обшук у справі Левка Лук'яненка.
       14 лютого - п'ятигодинний допит і попередження про кримінальну відповідальність згідно з указом Президії Верховної Ради від 25 грудня 1972 року.
       12 червня - разом з невісткою Звениславою Вівчар мала побачення з сином Олесем Сергієнком у концтаборі ВС-389... Особистий обшук перед і після побачення.
       Липень - обшукали Василя Січка, В.Сокоринську, Володимира Сіренка, Бориса Довгалюка, Л.Андрушко та інших, які відвідували О.М.
       17 листопада - О.М. разом із сестрою польтв'язня Сергія Бабича Ольгою Орловою відвідала у с.Леніне (Ставки) Радомишльського р-ну Житомирської обл. Василя Овсієнка. Затримання і особистий обшук. Овсієнка звинувачено у вчиненні опору працівникам міліції і 7 - 8 лютого 1979 року ув'язнено на 3 роки.
       1979 рік
       6 - 7 березня - обшук. Обшукали також Грицька Міняйла, Володимира Малинковича, Клима Семенюка, Ольгу Лелюх та інших, які відвідували О.М.
       25 березня - затримали Клима Семенюка, посадили на 15 діб за "хуліганство". Архітекторові П.Вовченку працівник КДБ запрпонував перервати знайомство з О.М.
       12 квітня - коли О.М. поверталася від Ніни Строкатої, її затримали в Серпухові під Москвою і зробили особистий обшук.
       Літо - О.М. з невісткою З.Вівчар відвідала сина Олеся Сергієнка на засланні в Аяні Хабаровського краю. Арешт на її листування.
       7 серпня - відвідала родину Петра і Василя Січків у Долині Івано-Франківської обл. Ошук.
       8 серпня - у Львові на квартиру, де зупинилася О.М., прибула міліція і наказала їй негайно виїхати до Києва, у противному разі господиня буде притягнена до кримінальної відповідальности за порушення пашпортного режиму.
       1980 рік
       22 лютого - обшук у справі Ганни Михайленко.
       12 березня - обшук.)
       Мабуть, саме тому, що не хотіли мене арештовувати. Незручно: мій вік на заваді стояв, але й зупинити мене треба було обов'язково. (Не тільки вік. Широкі зв'язки, популярність, уже утверджене політичне ім'я. І, як згадувалося, юридичний імунітет. - Прим О.Сергієнка). Зупинити - з розрахунку на те, що жінка забоїться. І одного разу, в 1978 році це було, і було це перед Жовтневими святами, не то 5 жовтня, до мене надійшов чоловік. У плащі, світського типу мужчина:
       - Я до Ольги Яковни.
       - Тут такої немає.
       - Я к вам!
       - Так я не Ольга Яківна, а Оксана Яківна.
       - Так я к Оксані Яковлевнє.
       - Звідкіля ви?
       - С Москвы.
       Кажу:
       - Зайдіть.
       Подумала - треба прийняти, бо таке буває. Приїздили до мене з різних міст - то може й це в якійсь серйозній справі.
       Я його запросила до кухні, а сама хотіла взяти ключі від кімнати, що була зачинена на замок. Я тільки стала на двері, як раптом чую - він насунув на мене всім своїм тулубом у спину і схопив мене за плече міцно рукою. Я з обуренням, ще з обуренням - без страху - обернулася до нього, а він у цей час з-під плаща витяг револьвер системи кольт. Великий! Чорний! І прямо наставив мені до живота.
       - Дєньги, - прошептав.
       Я хвилину мовчала. Оніміла, потім крикнула:
       - Гроші?! Е-е, Це КДБ, бо усі знають, що у мене грошей немає. За грішми до мене не прийдуть.
       І стала кричати. На моє щастя, що квартирантка моя, навпроти кімната, почула, відчинила двері і наткнулася прямо на цього чоловіка. І ми троє сплелися в одну масу. Я стою задом до нього, він животом упирається на мене, а вона - на нього.
       - Тоню, нас граблять! (Ім'я квартирантки Ніна. - Ред.)
       Вона вискочила, давай кричати на вулиці. А в той час, коли він відпустив моє плече, - вікно в моїй кімнаті було відчинене в сад, - я випурхнула пташкою, і він лишився сам у кімнаті. Вискочила, щоби перескочити до людей. У мене приватний будинок, як вам відомо, обнесений невисоким парканом. Думаю, я перескочу до сусідів через паркан. Я так могла зробити, але цей страх, цей жах, що ви не кажіть - чорний кольт, він зробив своє враження, бо можна було мене якщо не стріляти, то вдарити по голові. І я зрозуміла, що прийшли до мене не бавитися зі мною, а зробити мені шкоду. Нарешті, могли мене просто злякати. Я перед цим перенесла інфаркт, у мене міг бути інсульт, міг бути інфаркт. Я таки була налякана, але не настільки, щоб не захищатися. Я бігла по саду, перескочити через паркан не змогла, заскочила у свою врем'янку. Квартирантка моя, вже друга, вискочила в цей час на вулицю - і вони там удвох кричали на вулиці. А я замкнула двері і держала. Дитина кричить у колясці... Серце стукає... Здавалось, довго так простояла. У дворі тихо. Коли я відчинила двері і вийшла на вулицю, за хвіртку, то там стояли мої квартирантки, напроти - двоє сусідів стояло і сусід мій, таксист, також дивом дався: він запримітив номер таксі, яким приїхав той чоловік. Це був номер київського таксопарку. (17 - 97. - Ред.) Це чисто професіональна пам'ять. І вони бачили, як він вийшов з хати. Він нічого в мене не взяв. Ні до чого не торкнувся. Сів у таксі й поїхав. Я попросила нашого сусіду, щоб він викликав міліцію. Міліція - ну наче спеціяльний відділ карного розшуку (той хлопець, Терпило, знав, куди подзвонити): там ніби сиділи, ждали цього дзвоника, моментально до мене приїхали. Коли приїхала машина і зупинилася за хвірткою, в хату прийшов тільки один (Інспектор карного розшуку Подільського РВВС капітан Дитюк. - Ред.), а я зібрала тут сусіду, двох своїх квартиранток коло себе, не відпускала. Кажу: "Візьміть з собою й шофера: я вас боюся". Він сміявся. Кажу: "Так-так, я вас боюся, тільки-що я перенесла такий страх, що й вам не довіряю. Ваші документи". - "Ну, я ще буду пред'являти документи. Це забагато для вас. Розповідайте, що сталося". Цікавився. - "А з ким ви живете?" - "Оце квартирантки, а це сусіда". - "А хто тут іще живе? У вас нема нікого?"
       "Є син". - Да й де він?" - "А мій син у тюрмі. Засуджений". - "А-а! Так оце, очевидно, і був ваш приятель, приятель вашого сина". - А-а, то ви з карного розшуку? На якій же підставі думаєте, що то був приятель мого сина? Мій син не каторжник, не ворюга, не злодій. Він за політичними мотивами суджений".
       Словом, цей чоловік став писати протокол, який мені не сподобався. Я вимагала написати сама. Тоді він зробив поправки відповідні і сказав:
       - Ми вас викличемо.
       - Ви мене не викликайте. Я нікуди не піду. Я вас усіх боюся. Ви мені повідомте результати.
       Ніхто мені не повідомив, і я таки зрозуміла, що це була спроба мене налякати. Чи я лякалася? Я, як і всі люди, звичайно, лякалася, але я не могла уже відступити - раз почата робота, я вже від неї відступити не могла. Я вже бачила, що всіх арештовують, а мені привілей - привілей моєї старости. Це не довго було, коли заарештували 5 травня Василя Стуса. Мені здається, саме 5-го (Василя Стуса заарештували 14-го травня 1980 року, судили 29 вересня - 2 жовтня. О.М. допитали у справі Стуса 13 червня і тоді ж насильно помістили до психолікарні ім.Павлова), то суд скоро таки відбувся, а за мною приїхали додому двоє. Один - від слідчих органів обласного КДБ, від Берези. Але документів не показав, тільки сказав так, і наш колишній дільничий міліціонер. Він уже в цей час у нас і не був дільничим. Але чомусь прийшов.
       - Їдем на допит до слідчого Берези.
       Я попросила повістку. Повістки не було. Кажу, без повістки не поїду.
       - Приводом візьмемо і повеземо.
       Це був обідній час. На вулиці було глухо, пусто. Сусіди всі, звичайно, працюють. Я одна була в дворі, і під цей час навіть квартирантки моєї вдома не було. Я вирішила їхати з ними, бо розуміла, що мене посадять силоміць. Це вже стільки разів було, що ліпше вже самій сідати в машину, чим тебе кидають у машину, як каменюку.
       Ну, поїхали. Я дивлюсь: дорогу до КДБ добре знаю, але звертають не туди. Завернули в Республіканську психіятричну лікарню.
       (Спроби застовування медичних та інших засобів для усунення О.Я.Мешко з громадсько-політичного життя мали місце і раніше. Це пов'язувалосч, окрім злочинних традицій, ще й необхідністю для КДБ обійти букву закону. Мама, як реабілітована, не могла "законним" чином бути позбавлена волі: закон зобов'язував суд у рахунок можливого нового покарання зарахувати значно більший невинно відбутий раніше термін (8,5 років ув'язнення і 1 рік заслання, а диспозиція ст.62 КК УРСР - до 7 років ув'язнення і 5 років заслання. Рік ув'язнення дорівнюють до трьох років заслання. Отде, навіть засудивши на максимальний термін, її мусили б одразу звільнити).
       І от 1978 року, після випуску у світ Українською Гельсінкською Групою (половина складу якої була вже на той час заарештована) 2 інформаційних бюлетенів, КДБ підіслав до Оксани Яківни дільничу лікарку Крейніс (яка чекала дозволу на виїзд) з несподіваною пропозицією покласти її в лікарню. Мама зразу ж запідозрила підступ (що потім повністю підтвердилося), рішуче відхилила "доброзичливу" пропозицію і почала допитуватись у Крейніс, хто її підіслав. Спіймана на гарячому, лікарка спаленіла і розгублено ретирувалась.
       А поскільки випуск правозахисних інформаційних бюлетенів УГГ (єдиної на той час у СРСР) продовжувався, республіканське КГБ заспокоїтись не могло. Щоб довести літню жінку до інфаркту чи й до смерти, було інсценовано збройний напад "грабіжника", якому перешкодила присутність в неурочний час квартирантки. - Прим. О.Сергієнка).

       Прийомний відділ. Я тут справді вперше. Страшно злякалася. Я знаю, що таке психушка, і знаю, скільки заарештованих за політичними мотивами посаджено в психушку без суда і слідства - вже навічно під примусове лікування. Завели мене до прийомного покою. Лікар попросила направлення до лікаря-психіятра. У них його не було. Вона сказала: "Вийдіть і не заважайте працювати" І до мене: "Ви вільні". Лікар-психіятр була на висоті. Вона зразу визначила, що перед нею людина психічно здорова і що тут є примус і незаконна дія. Але. Один вийшов. А другий мене схопив і з силою потягнув у кімнатку, де переодягають тих хворих, яких беруть на лікування. Вона обурювалася. А тим часом хворих стала приймати. Хтось їй подзвонив по телефону. Із розмови я зрозуміла, що справа йдеться саме про мене, і що вона не хотіла мене брати в психушку саме на тій підставі, що немає направлення, що це порушення закону і що немає, не її думку підстав для лікування. Але її хтось по телефону примусив. Вона довго казала: "Да, ага, но, нє, но, но". Потім попросила мене до себе і так до того міліціонера сказала: "Ідіть звідсіля. Я буду з хворою сама розмовляти".
       Вона стала мене заспокоювати і сказала: "Я вам нагадаю про ваше право. Я розумію все. Таке вже було у вас. Я уже знаю. Ваше право: ви повинні вимагати, щоб за три дні зробили вам обстеження і звільнили вас". - "Доктор, - відповіла їй. - Хіба ви не розумієте, що примусово мене туди саджають і підтвердять, що я психічно хвора". - "Будете вимагати - не підтвердять". Словом, ця лікар перша не зробила отой крок, за який карає закон людський, закон Божий і закон совісті і - в правовій державі - закон державний.
       Мене переодягли в діжурний халат, у діжурні здорові черевики, і дві санітарки повели мене в третій корпус, де начальником була доктор Люта. Посадили мене між буйних, між тяжко хворих. Три палати там було. Людей було до шістдесяти чоловік. Перенаселений страшенно відділ цей. Я там пробула 60 днів. Але в цей час писала. Мене поставили не в такі умови, які мають хворі люди. Мої передачі перевірялися - звідтіля забирали папір. Але у хворих це було - і я написала заяву-телеґраму до Брежнєва. І хоча у мене не було грошей, бо гроші теж не дозволялось приносить у палату, то хтось там із відвідувачів до хворих зжалівся наді мною, взяв і послав цю мою телеґраму листом. Син, зі свого боку, хоч і сидів на засланні в Аяні, послав скаргу в юридичні органи, в прокуратуру і вимагав, щоб мене взяли з психушки "за призначенням". Він розумів, так само, як і я, що наді мною уже повисла кара, ще не визначена в судовому порядку, але призначена карними органами. І він вимагав передати мене в руки тих - "за призначенням". (Це помилкове уявлення мами. Дізнавшись від ружини, яка приїхала в червні у свою відпустку, до мене в заслання, що маму загрожують піддати примусовому лікуванню, я, як медик, звернувся з телеграмою до головлікаря Павлівської лікарні, нагадавши йому про клятву Гіпократа і про юридичну відповідальність за здоров'я пацієнта перед рідними. - Прим. О.Сергієнка).
       Мене комісували. На щастя... Мене комісувала Чарочкіна - лікар -психіатр. Вона визнала мене здоровою, веліла виписати мене. 20 червня проф. В.М.Блейхер та лікар А.Г.Коропова визнали О.М. здоровою. Після письмової скарги О.М. від 7 серпня до вищих радянських інстанцій консоліум у складі заступника головного лікаря Л.А.Чарочкіної, завідувача медичною частиною Н.І.Верлун, завідувача відділом Є.І.Ястреб і лікаря А.М.Паторжинської підтвердили діягноз). Лікар моя Паторжинська спитала навіть, чи можу я зараз іти додому, чи маю я в чому. І порадувалася разом зі мною. Вийшла. Але потім довго її не було, а коли зайшла, то вже від незручности з опущеною головою сказала мені: "Ми б вас випустили, але КДБ не дозволило".
       Отже, я ще там залишалася, доки комісія визнала мене психічно здоровою. Обстеження мені зробили найдосконаліше. Три науково-дослідні лабораторії, які розташовані в цій республіканській лікарні, провели мене через огляд і в одній з лабораторій, де двічі мене оглидали, після лаборанта, завідуюча лабораторії, ніби спересердя чи зі співчуття до мене, чи не знаю як вигукнула: "Дай Боже всім нам так!" А тоді сказала: "Нічого. Моя лабораторія остання. Ви визнані всіма лабораторіями психічно здоровою, тепер все буде залежати від вас".
       Отже, тепер комісія на чолі з Чарочкіною і з психіатром, викладачем медінституту, визнала мене здоровою, але Верґун, психіатр Верґун, заступник по медчастині Республіканської психлікарні, не випустила, а перевела мене на нижній поверх, окреме відділення, де перебували вже одужуючі люди. І стала мене шантажувати в такий спосіб - викликати до себе і схиляти мене: "Я вас випущу, але при одній умові: ви підете - у якому районі ви живете? У Подільському? - Так от підете у Подільський район і візьметесь на облік у психоневрологічний диспансер". - "Ні, кажу, я сама на себе петлі накидати не буду". - "Але ж ви тоді будете тут", - "Значить, я буду тут. Але тут я з примусу, а там я ніби сама визнаю, що я хвора". - "Але ж будьте об'єктивні, Оксано Яківно! Вам же 75 років. Це той вік, коли людина вже в нервовому відношенні... зношеність організму,її психіки..." - "Так ви що, намовляєте, щоб я визнала?" - "Так, це єдиний порятунок вам, бо лише в такий спосіб ви можете звільнитися".
       Я відмовлялася. Так минуло 10 днів. Нарешті, в один день, у якусь п'ятницю (25 серпня 1980 року. - Ред.) вона мені сказала: "Я вас звільню. Давайте з вами домовимося по-джентельменськи". - "У який спосіб?" - "Ви прийдете до мене в мій службовий корпус - ви знаєте, де це - прийдете до мене у понеділок. Сьогодні в нас п'ятниця. Прийдете в понеділок".
       Я подумала. "А для чого?" - "Я хочу вас оглянути. Я хороший фахівець". - "Я не хочу, щоб мене оглядав лікар". - "Ну, зайдете до мене. Ми ще вирішимо з вами кілька питань". Я подумала: "Я вже піду додому". І згодилася. Дала слово. Вона навіть повеселіла. Каже: "Я знаю: характеристика про вас така, що як ви даєте слово, то виконаєте".
       Я пішла додому. А в понеділок я прийшла до неї. Прийшла до корпусу. А вона їде машиною - шурх! У машині сидить якийсь мужчина. Вона вискочила, зраділа, як батька встріла, і каже: "Добре. Пройдем до мене в кабінет". І швиденько мене повела. Я ще оглянулась. Хотілось мені подивитися, з ким вона приїхала. Але вона мене пропустила вперед - я не бачила. Бачила, що то людина. Ми пройшли до неї в кабінет. Сіли. Знову почала мене намовляти: "Ви не хочете піти взятись на облік. Добре. Але вас зараз огляне лікар". - "Ні, доктор Верґун Неля Яковлівна!" - Так, вона, здається, зветься, Неля - пам'ятаю.(Неля Іванівна Верґун досі працює в тій же психолікарні, є членом Асоціяції психіятрів України. - Ред.)- Ні, я не пройду туди до вас. Я не хочу, щоб мене оглядав лікар". - "Ні, вас лікар огляне".
       Я розсердилась і сказала їй: "За 75 днів свого перебування в вашій психіатричній лікарні я бачила тяжко хворих, психічно таки, людей, хворих, яким ви не можете подати допомогу, а тут у вас, у такого лікаря, є бажання зробити зі здорової людини хвору. А де ж ваша клятва Гіпократа!" Повернулася до неї спиною і вискочила. Вона мені гукала вслід.
       Телефон дзвонив. Це той нетерплячий лікар, який чекав мене на огляд. Я вискочила. Площа цієї лікарні досить велика, але я знала розташування корпусів і стала бігти. Думаю, зараз мене доженуть дві санітарки і знову те ж саме повторять. Я бігла, як несамовита, не знаючи, куди мені бігти. Згадала: Чарочкіна! Адже отут її навчальний корпус, практичні заняття студентів. Я вскочила у цей зал. У першому залі не було. А другий - кабінет. Я побігла туди. Глянула: на моє щастя, Лариса Чаручкіна була там.
       - Лікар Чарочкіна!
       - Що з вами? Чому ви такі налякані?
       Я їй усе розповіла. Вона мене напоїла ліками, нагріла чаю, поставила тістечка, яблука і каже: "Отепер ми з вами спокійно поговоримо. Мені так цікаво з вами познайомитись. Розкажіть мені про себе".
       Ми дуже довго з нею говорили. Я не спішила піти від неї, бо я боялася, що на мене там чекає оте цькування. Вона мене заспокоїла. "Я вас запевняю, що більше ви в цю лікарню не попадете. Незважаючи на старання лікарів наших. Вибачайте наших лікарів. Вони теж з примусу".
       Вийшли ми. Вона провела мене до виходу, тут, біля церкви Кирилівської, вниз, до східців провела. Попрощалася зі мною і обіцяла, що не дозволить, щоб це повторилось. Між іншим, дала кілька адрес лікарів, до яких я мала звернутися. Це десь на Дарниці, зараз не пригадаю, якийсь корпус. Таким чином, я не попала вдруге до лікарні. Я зрозуміла, що моє перебування на волі найкоротше. І таку ж телеграму послала своєму синові, і сама вже була готова. А тим часом щодня ходила в школу до свого онука. Він був тоді в першому класі.
       Я була з ним на маленьких перервах. А на великій брала його з собою - в парк, сквер, десь його підгодовувала. Розмовляли. Чудова була осінь. Прекрасна! Ніколи не забуду.

       І ось 12 жовтня 1980 року до мене приїхали з трусом. Трус провадили так, як завжди, перевіряючи все - всі шафи, всі дивани і столи. Вистукували стіни, підлогу. Льохи. Горище у врем'янці, всю землю копали-перекопували. Уже не порахую, скільки раз так було. Але чого шукали? - Ніколи нічого не знаходили. Поїхали пізньої ночі.
       Я відчинила всі вікна свого дому, щоб провітрити. Я взяла швабру і облила водою підлогу, у всіх трьох кімнатах, помила. Це було майже під ранок. Я не могла заснути. Мене переслідував отой страшний запах. Ці люди особливо пахнуть. Особливий запах від цих чоловіків. Чи то тютюн. Чи то перегар. Чи то вони морально розкладалися десь зі свого нутра. Але ж такий запах постійно переслідував мене. Я не перебільшую. Я вам кажу про своє суб'єктивне враження.
       - То велика правда! Там і сукно, і портупеї, і оті прокурені кабінети. І може, якісь внутрішні флюїди, може навіть специфічне потіння, може й злоба якась своя, що породжує й піт, не такий, як у людини добросердної, благої.
       - Я маю дуже гострий, розвинений нюх. Змалечку. На квіти, на повітря, на все. Я бувала в концертних залах, бувала в установах різних, людних. Вони мають специфічний запах. І я, втомлена тим трусом, тим допитом, тою зневагою, тим особистим трусом, коли я не дозволяю, і по закону! Коли в домі робиться трус, то мусить бути дозвіл і на особистий трус. Вони приїздили без цього ордера. Але приводили наглядачок своїх з тюрми, вони примусово стягували з мене все, а я кричала. Після цього хвилювання я ще брала швабру, відро води, мила підлогу і тоді лягала. І вже під ранок трохи заснула, трохи забулася, снодійне випила.

       Стук у двері. Це було 13 жовтня. Глянула у вікно: КДБ. Я хутенько одяглася, відчинила їм двері. Бо я їх у Київському КДБ дуже багато знаю. Стільки людей перебуло в мене! "Ходімте в КДБ на допит". - "Та вчора ж це все тільки було!" - "От сказали - вас привезти. Але хутенько, бо ніколи, слідчий збирається". Кажу: "Він мене почекає".
       Я зрозуміла, що моя воля скінчена тут. Зібрала те, що необхідно одразу, коли людина опиняється за ґратами. Це вже вдруге... Як вам відомо, в часи сталінщини я відбула 10 років. Мене брали на вулиці, але проїжджали в браму на Ірининській (в'їзд до КГБ, що на Володимирській, 33 - з вул.Ірининської), яка має особливу музику скрипу, довгий темний тунель. І зачинялась вона за людиною навіки. Я знала, що мені це вже загрожує. Я стала шукати найнеобхідніші речі, а той же кат ходив за мною і казав: "Навіщо вам! Яку білизну! Ми вас привеземо може через годину -дві, не більше!" - "Та не заважайте. Дайте мені можливість взяти, що необхідне". Взяла книжечку, зібрала свої окуляри, зубну щітку, рушничок, пару білизни. Замкнула вікна, двері і пішла.
       Я вже не повернулася сюди.
       Я прийшла в кабінет свого слідчого Селюка. Це був той слідчий, який провів слідство Василя Стуса. І той слідчий, на якого Василь скаржився в суді, що його катували в тюрмі.
       Я ввійшла в кабінет і побачила прокурора. Я його знала, цього прокурора, безрукий. Не можу згадати, як його прізвище. Він представився. Але я його вже знала. Я до нього звернулася з протестом, з такими словами: "Найперше, користуючись нагодою передаю протест прокуророві як член Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод проти тортур, яким піддали Василя Стуса, про які він заявив у присутності своїх свідків - Коцюбинської та інших".
       Так от, прокурор мій знітився і поглядав на Селюка. Це перший протест.
       Другий протест: що я, будучи психічно здоровою людиною, відсиділа у психушчі 75 днів. Звільнена як психічно здорова, але ніхто не вибачився. І зроблено це з дозволу чи розпорядження, під натиском, вірніше, КДБ. Везли ніби на допит до слідчого Берези в обласний відділ КДБ, а привезли в психушку. З порушенням будь-яких законів - помістили примусово.
       І третій протест. Я вимагаю, щоб мені дали аудієнцію з головою республіканського КДБ Федорчуком. Розмовляти не буду. Тільки після аудієнції, в залежности від того, що ми з ним удвох вирішимо.
       Селюк заперечив те, що Васила Стуса піддали тортурам у стінах закритої тюрми КДБ на Короленка, 33, тобто на Володимирській вулиці. Заперечив також, що є такий слідчий Береза в обласному відділі. Це все була брехня. І перше, і друге. А прокурор це приймав, як виправдання Селюка і мій наклеп на порядного слідчого. А щодо моєї аудієнції з Федорчуком, то Селюк сміявся і саркастично казав: "А так він і має час із вами бесіди вести. Це моя передумова, щоб з вами бесіду вести". Поки точилися ці розмови,прокурор неспокійно так поглядав на годинник, а тоді звернувся до Селюка: "Ви вибачте, я так запізнююся: зачиняться магазини, а моя дружина діабетик, то треба їй купити діабетичного хлібця". Я обуридась: "А чи вам відомо, що я теж діабетик! І ви мене ось тут затримуєте так довго. Я прошу звільнити мене звідсіля. Ви йтимете - і я буду йти". - Е, ні. Ви ще там маєте скінчити розмову з Селюком. Ну, я вже пішов. Бувайте здорові". До Селюка так привітно і до мене кивнув головою.

       Тільки він вийшов, Селюк зразу змінив свою міну доброзичливости, відчинив дверці свого сейфа і витяг папірець. Дав мені прочитати. Республіканський прокурор Глух (він уже в землі лежить, молодший, здоровший за мене, напевно, а пішов раніше) підписав запроторити мене до судово-медичної експертизи на обстеження. Я обурилася: "Але ж 2 тижні тільки, як зробили обстеження. Я пройшла комісію психіатрів як здорова, тобто, як осудна. Чому ж ви знову хочете піддати мене такому знущанню? Над моєю людської особистістю, над гідністю! Чому ви нищите мені здоров'я?" - "Поїдем. Поїдем. Збирайтесь. Без довгих розмов"...
       Ми сіли в машину. І ще три. Три лобуряки, здорових чоловіків, а четвертий шофер, везли мене в отій машині, довгій, стрекотливій, що, як їде, то всі машини її пропускають. Я не знаю, напевне, має якусь назву. І ми приїхали в республіканську лікарню, в закритий двір психоневрологічного диспансеру судово-медичної експертизи.
       Ворота відчинились. Ми зайшли у двір. Вони побігли два, а третій зо мною залишився. Побігли домовлятися з завідуючою відділом. Довго їх не було. У машині було душно. Я попросила відчинити двері. Він ніби змилосердився, той, третій, відчинив. Я скористалася тим, що двері відчинені, вийшла. Він теж вискочив за мною, обурений тим, що я веду себе недисципліновано. Я відійшла від нього до клумби. Там цвіла клумба... Ця осінь... Так гарно цвіли квіти. Я вирвала кілька квіточок. А він почав на мене кричати: "Не можна. Ви не маєте права тут рвати квіти, нищити клумби!" Я дивилась на квіти, щоб його не слухати. Він намагався нав'язати якусь розмову. - "Та замовкніть ви нарешті - я вас не слухаю. Я думаю". - "Ну, як ви думаєте, то пам'ятайте, що сьогодні 13 число". - "Я не забобонна. Це КДБ забобонне, бо воно боїться розплати. А я не вчинила нічого, щоб чекати на себе кари Божої".
       Прийшла завідуюча. Запросили нас у приймальню. Вона мені оголосила: "Я за постановою прокурора Глуха беру вас на обстеження". Я, обурена, кричала: "Доктор! Та я ж тільки 2 тижні, як з вашої лікарні №3 у завідуючої Лютої була! Та підіть же та візьміть мою картку, історію хвороби, як ви її називаєте, і подивіться - я пройшла комісію. А зрештою... Якщо я ще раз мушу пройти, то моє право - пройти амбулаторно. Тобто я буду дома і буду приходити в призначений час на обстеження". - "Я не можу цього зробити. Ось тут товариші, товариші заперечують. Це ви з ними говоріть". - "Як? Я у них маю просити закона - у законопорушників?! Я до вас звертаюсь, ви ж лікар!" - "Я не можу". Викликала санітарку. Санітарка вже несла у руках вилинялий, драний халат і взуття. Відкликала мене в кімнатку передягнутися. Я глянула на тих двох "товаришів": один у чині майора, а другий штабс-капітан. Стояли і дивилися на мене.
       Як педагог, як людина, що довгий вік прожила, розуміюсь на людях. Я подивилась на них. Скільки в них було злорадності. Подумала: "Я їм нічого, ніякої шкоди не зробила, і чому ж вони радіють?". За віком доводилася їм бабусею...
       Переодяглась... Вийшла, в потворній тій одежі, як психічно хворій людині - дають уже саме дрантя. Не глянула на них, а тільки почула, як вони обидва речетативом: "До побачення. Бувайте здорові, Оксана Яківна!" Такими веселими, радісними голосами. Що ви хочете від цих людей! Невже ви хочете їх перебудувати! Чи можете ви сподіватися на їхнє духовне оздоровлення! Вони ж ніколи, ніхто з них не був покараний!
       То була судово-медична експертиза, що охороняється міліцією. Там була одна жіноча палата, на 4 койки під замком, і кілька палат чоловічих. Нас замикали. І тільки медбрати нас обслуговували. То справді карний елемент, люди морально обкрадені. Самому навіть в коридор вийти не можна було. Ключі у медперсоналу.
       Мене охопив стан такого озлоблення, страху, протесту, той стан, коли ти безпомічний будь-що зробити. Зв'язана по руках. Людина під стражею... Людина під наглядом... Людина підневільна...
       Я ще, на біду, там захворіла і на запалення легень, бо я по двічі обливалася холодною водою, щоб якось нервову систему свою трохи привести до ладу і бути готовою до нового бою. Це був ще один бій, бій з лікарями-психіятрами, тими лікарями, які безжально відправляли людей за вказівкою карних органів - МВС, КДБ - на примусове лікування. І найгірше, звичайно, було тим людям, які були засуджені за політичними мотивами. Скільки їх пройшло через цю установу! Тут, як я знала, перебув і Юрій Литвин, привозили і Василя Стуса, була і Надія Світлична! І кого-кого тільки не випробовували на його психіку з єдиною метою - не судити, а відправити на примусове лікування, де руйнують психічне здоров'я людини і де людина може сидіти довіку, до гробової дошки. Я мала там запалення легень, тому вони почали мене лікувати і на комісію в зв'язку з цим не посилали. Я вимагала, щоб мені прискорили комісію, але ж до одужання... Мав мене комісувати лікар Ліфшиць. Як потім мені стало відомо, пізніше його вбили на території цієї лікарні, убили люди, карний елемент, люди які були незадоволені ним, що він комісував їх осудними. Бо всі карні, справді злочинці, - вони воліють, щоб їх краще визнали неосудними. У такий спосіб вони швидше вириваються з неволі. Його убили прямо серед двору. Але до того часу, коли він мав мене комісувати, мені розповідали про нього медбрати, що він уже на пенсії, за національністю єврей, хороший психолог, хороший спеціаліст і дуже суворий. Я не боялася його суворости. Але тільки спішила, як би це швидше. І написала на передачі, яку мені принесли, листочок, що я тут затримуюсь у зв'язку з тим, що я хвора і Ліфшиць ніби хворіє. І я вже жду одужання Ліфшиця, як Бога. Я думаю, що саме ця записка насторожила моїх опікунів, наглядачів, що це може один з тих людей, що я його знаю чи маю з ним якісь зв'язки.
       І ось в один прекрасний день - так довго цього чекала - мене викликають на комісію. Я ввійшла в довгий зал. За столом сидів чоловік, огрядний, ну просто хоч малюй з нього гайдамаку. Думала: "Отакий Ліфшиць! Оце Ліфшиць!" І заговорив до мене по-українському, першим привітався. А я готувалася з Ліфшицем говорити по-російському. Я навіть була подивована. Стала з ним говорити. Він весело так, невимушено спитався: "Ну, розказуйте про себе". Я засміялася та й кажу: "Ви мене будете питати, як усі психіятри, - ну чого ви конфліктуєте з властями? Я, скажу, на таке питання відповідала всім своїм психіятрам-лікарям: "А як тоді розглядати поведінку Леніна, який конфліктував не зі властями, а з цілою державою? З цілим урядом? З царем конфліктував?" Каже: "Оце наші такі питання. Ви вже не зважайте, а просто відповідайте. Розказуйте все, все, все". Ну, кажу, якщо вже мені треба все, все розказувати, то я мушу почати з того, що моє конфліктування з властями ще з 1947 року - у лютому місяці я була заарештована нізащо-ніпрощо, інкримінували мені наміри вдвох із сестрою убити Микиту Сергійовича Хрущова. Та хоч він власної смертю вмер, але прискорили її таки не ми, а ті, що опікували ним. Я відбула 10 років, реабілітована, повернулася додому, повернулася до хворого сина, мала тільки одне бажання - поставити сина на ноги. І після реабілітації повірила в можливі зміни. Бо я, коли була заарештована і засуджена на 10 років, не вірила в можливі зміни. А це якраз була хрущовська, як її називають, відлига, коли було покінчено з масовим терором. Отже, я повірила, але як я помилилася! Не багато минуло часу, як 1972 року був заарештований мій син, у числі багатьох людей. (Про цю першу епопею я вже розповідала).
       Що це був за психіятр? Не Ліфишць. Його відставили. Не довірили йому мене комісувати. А комісував мене професор психології, викладач медінституту і заступник головного лікаря цієї лікарні імені Павлова. Він був українець, і він поставився як лікар до мене. Я йому розповіла все, найбільше, звичайно, зупинилася на подіях 1972 року. Розповідала захопившись, не думаючи, як він оцінить. Він так умів поставити питання і так щиро вмів говорити, що на якийсь момент я навіть забула, що я комісуюся. Я говорила з ним, як з людиною, якій хотілося розповісти те, про що не писалося в пресі, те, чого люди не знали, те, що відоме було тільки КДБ, закритому судові та каральним учреждєніям, де людей карали до гробової дошки.
       - Чи він один був?
       - Присутні ще були завідуюча відділенням, була лікар, яка мене перевіряла, та ще одна лікарка і два лікарі. Нарешті він мені сказав: "Ну, все". Звернувся й до завідуючої: "Скажіть їй зараз". Вона: "Я зайду до неї в палату і скажу". Він: "Зараз скажіть". А вона: "Можете йти, Оксано Яківно". Я встала йти. Хочеться спитати: "Ну, як?" Але мені соромно, думаю: я питатиму, чи я не психічно хвора? Уявіть собі, чи могла я спитати? Мені стало соромно за те своє бажання - спитати його... Я ще оглянулася - і не спитала. Провів мене медбрат в мою палату і зачинив.
       Але моя завідуюча не прийшла ні цього дня, ні наступного, ні п'ять днів підряд. П'ять днів я божевільно конала: "Що, як я визанана неосудною? А що, як мене відправлять на примусове лікування?" А перед цим тільки один з медбратів затримався у мене в палаті, бо на той час я була одна, і розповідав мені своє враження від лікарні Дніпропетровська, куди він для примусового лікування відправив після комісовкицілу партію засуджених.
       - Це на Іґрені. Вона знаменита...
       - Він мені розповів, що коли прийшов із етапованими за скрипучу браму, то у нього, тільки супроводжуючого, йойкнуло серце - отаке враження виникає, коли ступаєш на подвір'я тієї лікарні. Коли він здав ту партію, його випустили, каже, тільки тоді відчув різницю в становищі вільної людини і тієї, яка стає перед неминучістю людини невільної, у якої немає вибору. Вона мусить сприймати те, що їй нав'язують.
       Під враженням розповіді медбрата пробула 5 днів. Стукала в двері, викликала медбрата, щоб ліки якісь дав, а насправді, щоб запитати: "Завідуюча єсть?" - "Ні, немає" - "А де вона?" - "Вона на суді". - "Як прийде, покличте її". Потім знову: "Приходила?" - "Ні, нема". Одного разу приходить сам медбрат і каже: "Дзвонила і казала, щоб не хвилювались: усе буде так, як домовлялись". - "Як домовлялися? Я не знаю, що вона має на увазі". Отже, на 5-й день вона ввійшла до мене, привітно віталась зі мною, питала про здоров'я і сказала: ""Ну, збирайтесь. За вами приїхали з КДБ". - "З КДБ? Ну, слава Богу. Значить, я їду в КДБ?" - "Ну от, бачите, а ви хвилювались даром". - "А чому ви мені не сказали раніше?" - "Я не мала часу. Збирайтесь". І до санітарки: "Випрасуйте одіж Оксани Яківни, щоб вона пішла так, як прийшла до нас".
       Ми ще з нею говорили, поки санітарка мені прасувала. Я ще одягалась при ній. Вона мені з жалем чи співчуттями, чи з бажанням допомогти каже: "Ви не гнівайтесь, я вам одну пораду дам". - "Прошу". - "Ну будьте більш поступливою". Кажу: "Доктор! Що ж ви мені радите! Ви - психіятр, я проходила тут перед вами обстеження, і ви не зрозуміли, що перед вами людина, яка не робить поступки своїм ворогам. Їм помагати - чинити разом з ними злочин не тільки щодо себе". Ми попрощалися з нею. Я вийшла. Один із тих, що мене привозив, тут і зустрічав.
       Ми їхали у стрекотливій машині. Я сердилась, говорила йому всякі прикрі речі, говорила, що хотіла, що накипіло.

       Не в камеру мене привели, а завели прямо в кабінет до Селюка. Я ввійшла. Там сидів один. Уже їх троє. Вони дивились на мене. Я відвернулась. "О! Вона й не вітається, - каже Селюк, - зі своїм слідчим". - "А хто мій слідчий?" - "Я". - "Це ви? Селюк?" - "Так". Кажу: "Ну що ж, скінчилася експедиція в радянське демократичне право". - "Будемо писати протокол". - "Не будемо. Ніяких протоколів. І ніякого допиту. Ви мене ввели сюди силоміць. Піти відціля вільно я не можу. але мені вільно з вами не говорити. Я з вами говорити не буду. Хоча б у зв'язку зтим протестом першим, який я заявляла. Ви застосували тортури до Василя Стуса". - "То неправда". - "Я вірю Василеві Стусу. А вірити вам у мене нема підстав".
       Я пробула там три місяці. Я не підписала бажаних їм протоколів. Я підписала єдиний протокол, перший, який мав підтвердити, що це я, Оксана Яківна Мешко, родилась там-то, жила там-то і т.д. Установочні дані. І що я належу до Української Гельсінкської Спілки. Групою тоді ще вона звалася. Я і всі, хто належить до неї, не зробили злочину, а сприяли виконанню угод, підписаних Брежнєвим. Потім я дізналася, що не Брежнєв підписував, а Підгорний, здається, не пам'ятаю вже.
       По двічі мене викликали. На обід відправляли в камеру. А після часто тримали і під час вечері. Я ніколи вчасно не повечеряла, мені підігрівали мої сторожі. При відповідній зустрічі з прокурором я мусила поскаржитись. Тоді тільки вони перестали кликати мене увечері. Просто брали мене на ізмор.
       Сиділи зі мною... Спеціально підсадили стукачку одну, що цілу ніч вона читала, а вдень спала, коли я була на допитах. Як вона засинала, книжка падала, від шелесту паперу, від стуку того, від її поворотів я прокидалася. То було спеціально. Я пам'ятала її прізвище, і як дивно, що я його забула. Мабуть, тому, що ту людину прикро дуже згадувати...

       Отже, через 3 місяці відбувся суд. (Безбожники з Київського обласного суду з особливим цинізмом призначили його під Різдво Христове - 5 - 6 січня 1981 року. Рідню про призначення судового засідання не сповістили. - Ред.). Суд закритий. Мене привезли на такій же машині. Вона в них призначена до того. Від КДБ до суду один квартал. А везли нею, як на пожежу. І завозили мене не з парадного ходу, а з двору - до чорного ходу, де вузькі звивисті пожежні східці. Я обурювалася. Є ж інший підхід! Вони пробували мені помагати. Я відштовхнула їхню руку. Здиралася, як на гору, по східцях, нервово виснажена безсонням, наглядами, допитом, харчуванням. Але йшла сама угору. Не хотіла тої допомоги ні попереду, ні позаду.
       Потрапляли в маленьку таку залу, закриту. У мене було дві сторожі - одна, що виділяло МВС, охороняла коридори і підхід, а друга - з КДБ. Їх було завжди троє, два чоловіки, одна жінка. Коли починався суд, то один стояв біля мене, біля тої загорожі (3 дні був суд), а другий - на дверях, нікого не впускав, хоч за ними від МВС були, і та жінка трохи поодалік. І коли виїжджали на суд, то лікарка лікарні їхньої, закритої, кадебістської, накачувала мене, щоб я трималася на ногах, і давала мені навіть те, що мені й не можна було, те, що збуджує серцеву діяльність, коли мені, навпаки, треба було інше. Але мене накачували, напували, щоб я там сиділа і виглядала молодшою. На цьому увесь час наголошували, що фізично я молодша за свій вік.
       У мене був і адвокат, Руденко, якого я не хотіла, КДБ само дало. У мене не було кому ходити за адвокатом. Не передали навіть невістці, може вона могла б знайти адвоката. Вони самі це зробили...
       Я Руденка пам'ятала. Про нього слава непогана була, а в шістдесяті роки він когось там захищав, і ніби непогано. Тому, коли вони мені його привели, я згодилася - хай буде це мій адвокат. Та й мені слідчий сказав: суду не може бути без адвоката. Я не хотіла адвоката, але під тиском - згодилася. Цей адвокат, як відомо, сидить теж у залі. Кажуть, на політичних процесах вони часом поводять себе, як другий прокурор. Він себе так не поводив, але був ніби глухонімий, присутній у залі, - бачить, але не чує і не говорить.
       Коли мене перший раз привезли на суд, я хотіла скористатись своїм правом, бо перед цим я читала і одержувала таку консультацію, що засуджений має право зробити відвід прокурору чи судді. Я вирішила дати відвід прокурору. З цим прокурором уже в мене була зустріч, про яку я говорила. Але була ще й раніше у Верховному суді, коли судили Коваленка. Я була на суді, не завжди, але часом можна було попасти. Я уже знала його з неґативного боку, в мене були підстави дати йому відвід. Я дала такий відвід. Суддя мій Мацько (здоровий такий, молодий ще дядько - вже немає живого, умер, чогось вони не довговічні) зробив таку міну, що вимогу мою треба обміркувати за закритими дверима. Вони вийшли і там за стіною, мабуть, сміялися з моєї наївности, з мого бажання використати писаний закон, який ніколи ніхто не брав усерйоз.
       Отак і трапилось. Коли повернулись, то він сказав: "Відвід ваш не беремо до уваги: він не обґрунтований". Хоча я обґрунтувала досить порядно. Я пожаліла ще, що я не зробила відвід самому Мацьку. Хай би він іще раз вийшов, щоб його просто подражнити. Те, що зробила прокурору відвід (його прізвище Погорілий) - це так його обізлило, що він уже, коли йому треба було сказати свою прокурорську промову, то він спішив, сам тягнув ту кафедру, йому помагали, не терпілось. Читав. Довгий такий матеріял. Що було в Західній Україні, про Бандеру, про УПА, про Петлюру. Про кого він тільки не говорив, але мало сказав про мене. На 12 аркушах надрукована постанова про мене - півроку таборів і 5 років заслання. І строк рахували з моменту арешту, тобто з 1 грудня. Але справа в тому, що 5 днів вони мене незаконно тримали в судово-медичній експертизі. Не було ж ордера на арешт. Читаючи про Бандеру, про УПА, про Петлюру, психологічно розраховували, що ото все й про Мешко.
       Мій адвокат сидів, як у рот води набрав. І ви не думайте, що він сидів і в стіну дивився. Ні, він працював над матеріялами свого чергового суду.
       Робив якісь начерки. І навіть не чув, який мені ліпили строк. Вернусь до цього. КДБ не мало наміру мене арештовувати, воно хотіло запроторити мене як неосудну на примусове лікування, у психушку. І не думали, що Безпальчук, професор-психіятр, посміє порушити їхнє намовляння чи натяки зробити з мене неосудну. Спасибі йому. Він мене визнав осудною. Але в 5 днів був розрив. Вони не мали права, між іншим, і саджати мене вдруге на судово-медичну експертизу. Я могла вільно пройти її в амбулаторному порядку, але це все робилося для одного: посадимо її в психушку.
       Я пройшла три дні суду, з перервами, третій - тільки зачитали вирок.
       Якби тільки його перечитали, то за тими всими злочинами, якіперераховані у вирокові, стоїть ніби не одна людина, а група, або титан міг виконати все те... Я реготала. Я там діяла на підрив Радянської влади! Стереотип - ізготовляла, распространяла, подривала совєцкіє устої. Ну отаке. 12 аркушів - це ж треба було таке от писати! Не дали мені цього вирока на руки.

       Повезли мене в етап... Намовили мене... От чого не хотіла і розуміла, що це зайве! Намовили мене писати касаційну скаргу. Але то, мов, протягом трьох тижнів. Ну, думаю - в тюрмі вже не хотілось бути - я себе дуже не затримаю тут касаційною скаргою. А це ж закрита тюрма республіканського КДБ. Це вже гіршого, страшнішого немає нічого. Кажуть, це не довго, і так намовляли мене... Я думаю: ну, буде там ще одне побачення... І отак якось я умовила себе і зробила попросту дурницю. Я повірила. І вони скористалися цим, затримали розгляд Верховним судом моєї касаційної скарги, спеціяльно, щоб затримати мене в тюрмі. Але за цей час, поки дадуть там вказівку касаційну скаргу розглидати, мене перевезли в лікарню Лук'янівської тюрми.
       Лук'янівська тюрма, як відомо, охороняється добре - і ґрати, і паркани, і нагляд відповідний, але під моєю палатою ще сиділо двоє чергових, які постійно мінялися. Скільки ж витрачено людино-годин! І тримали мене досить довго. Виділили спеціяльного лікаря, який приходив тільки один у присутності наглядача за дверима.
       Я обурювалася. Лікар же хоче мене слухати - хочу, щоб той мужчина пішов. Він каже: "Я за своїм долгом повинен бути присутнім". Я сказала: "Я не дозволяю, лікарю, щоб ви мене оглядали. Хай то би була надзирателька". "Сьогодні надзирателька вихідна. Я відвернуся". Лікар мовчав. Лікар підкорявся цілком. Лікар мене лікував, бо у мене був високий тиск. Очевидно, що з таким тиском відправляти в етап не можна. Але я не думаю, щоб вони цим журилися, і в мене є докази цього, 8 березня 1981 року ще я була в Києві. У мене був серцевий напад, дуже важкий, і то вже було кілька разів. У цей час чергував головний лікар. Він прийшов, оглянув мене, вислухав і каже: "Если бы ваше начальство согласилось, мы бы могли вас актировать по состоянию здоровья. Я себе не представляю, как можно вас везти в этап". Що в мене тоді було з серцем, я не знаю. Очевидно, то був дуже важкий стан. Так мене протрималитам якийсь час, по-моєму, до 10 чи 13 березня (У листі з заслання О.М. писала: 17 березня 1981 року. - Ред.). 13 березня повернули знову в закриту тюрму КДБ. Показали мені відповідь на мою касаційну скаргу. Я мала право ознайомитися з протоколом ведення суду. Я побачила, що у записах допущені помилки. Не на мою користь, безперечно. За законом я маю право внести відповідні поправки. Я стала писати ті поправки. І тут мені оголошують: "Сьогодні ви їдете в етап". А я тільки написала якусь п'яту сторінку. Були дуже великі викривлення запису судового процесу. "Поки не скінчу, я нікуди не поїду. Мені ще потрібно сьогодні до закінчення. Хай етап буде завтра", - кажу. Головний надзиратель: "Ви поїдете зараз". - "Я не поїду, бо я не скінчила". Каже: "Якщо ви хочете, щоб я вас спустив по східцях, то я вам це зроблю! Майте на увазі. Пишіть-пишіть".
       Я тоді всі записи, які мені були потрібні до роботи, - певна річ, вести їх із собою не дозволено, їх забирають, - я їх стала рвати, нищити, кинула в парашу. Зібралася. Мене посадили в фурґон міліцейський і повезли. Куди? Ніхто нічого не сказав. Везуть тебе завжди, наче ти якийсь товар, а не жива істота. Не кажуть, куди. На вокзалі посадили в потяг. Вагон-зак його звуть, а колись звали столипінський. Але добре описує Солженіцин: вагон столипінський і вагон-зак - єсть різниця, вони схожі, тільки не у всьому. Таких великих етапів, які збирають вони, не буває, і харчують і воду дають двічі, кип'яток дають тричі, з якогось брудного відра. На оправку ведуть тільки двічі, хоч просись, хоч не просись.
       На другий день була перед тюремною брамою великою. Оглянулася я на високу огорожу - цементна стіна. І здогадалася: я на Холодній горі в Харкові. Коли відчинилася брама і я пішла зі своїми пожитками, мені очі наче пеленою закрило, сльози потоком. Я знала, що десь через цю раму у 20-му році провели мого тата Мешка Якова Павловича, 42-літнього мужчину, якого тут же і розстріляли. Десь у братській могилі захований. Я знала, що він загинув на Холодній горі. Уявивши, як він проходив через цю браму, я неначе вступила в його сліди. Через цю браму пройшов і мій небіж Василь Худенко. Мій зять, чоловік сестри, Михайло Худенко. Дружина Василя Худенка Надія Кандиба. Мій дядько Олександр Петрович Янко... Мій другий дядько Дмитро Петрович Янко. Скільки ще тут пройшло моїх родичів, яких я може і не знаю, що пройшли через це українську Голготу - Холодна гора...
       Я повинна була попасти в камеру пересильних. Але мене повели не в камеру пересильних, а повели десь униз - без ліку східці, без світла, тілько штучне освітлення, глибокий підвал. Відчинили двері. Я увійшла. Маленька камера. Двійні нари. Малесенький столик, вкручений у цемент, такий же стілець. Без опалення, холодна, сира і ледь-ледь освітлена, може то 15 свіч лампа. Я зрозщуміла, що я в карцері. Я ж їду в заслання. Мене - везуть в етап. Я повинна бути в камері для пересильних.
       Я стукала. Кликала. Надзиратель навіть не підходив. Далеко було чути його Не підходив. Тільки тричі дали там хліб, кип'яток, їсти якусь бурду, в те віконце. Коли-не-коли те віконце ворушилося. За мною дуже навіть і не дивилися.
       Я вимагала лікаря викликати. Лікар прийшов на третій день. Три дні я не спала. Я не могла заснути від холоду. Там не було нічого. Металічні нари і голі дошки. Прийшла лікар. Зайшла в камеру, в чобітках-валяночках теплих, полушубок, і така велика, як ото селяни наші носять, хустка, накинута на плечі. Це ще раз було підтвердження, як тут вогко, сиро, небезпечно для здоров'я. Я їй стала казати: "Я їду на заслання. Заслання дає право їхати навіть вільно. Мені могли дати навіть гроші - і я могла їхати навіть сама, як по закону. Чому я опинилася в карцері? Мені 75 років. Я три дні не сплю. Мені холодно. Я змерзла. Я дрижу. Он ви сюди прийшли так тепло одягнена". "Бо я давно працюю, і я хвора. Що ви хочете?" - по-українськи говорила зі мною. "Я не знаю. Я не повинна бути тут: це є порушення". - "Добре, я попробую для вас щось зробити. Але я хочу вам сказати: наша тюрма переповнена. Наші камери перенаселені. А у вас стаття така, що ви повинні бути окремо, без контактів із битовиками. То я б мусила всю камеру відселити в іншу, уже й так переселену, щоб ви були самі". - "Дякую за інформацію. Але закон вимагає дотримання його. Я наполягаю перевести мене до камери для пересельних". - "Я попробую".
       Мене під вечір справді перевели. Камера була невелика. Але, як мені потім сказав надзиратель, усі заглядали в віконце, бо це було диво - одну людину в таку камеру ввели, і знали про перетурбації, які перед цим були, до звільнення. Кажуть: "Це не довго: ви скоро поїдете".
       Щодня мені оголошували: збирайтесь - в етап. Я одягнена сиділа зі своїми вузлами, але мене не брали. Так було кілька разів. Тоді я стала питати: "Що таке?" Один надзиратель сказав: "Не хотять начальники етапу брати вас в етап, бо ви стара. Нарешті, мені знову оголосили: "Збирайтеся. І речі, все - ви їдете. Вас подивляться".
       Я вийшла. Великий етапний двір, огороджений. Стояли в тілогрійках, цілий гурт людей. Мужчини збоку. Мене поставили сюди, ближче до начальства.
       Підійшов начальник етапу. Коли перекликав усіх етапників, косо час від часу на мене поглядав. А тоді підійшов і каже: "Ви знаєте, а ви можете не їхати в етап". Кажу: "Ні, не знаю". - "Ви маєте право відмовитись від етапу. Це не я перший не хочу вас брати, бо я не хочу мертвяків возити". Він щось питався, щось одно, друге. Я так бадьорим голосом щось із ним говорила. Кажу: "Я вас прошу, візьміть мене в етап". - "Як? Ви проситесь?" - "Так. Бо так чи інакше, в етап мене візьмуть! З України мене повезуть! Але мучитися тут, на персильці, мені важко. Я хочу швидше вже приїхати на місце". - "Ну, добре, як ви проситеся. А ви певні, що як ви відмовитесь, вас все одно візьмуть?" Кажу: "Поспитайте у них. Це така стаття, що все одно повезуть. Мертву, а повезуть".
       Так я з тим начальником етапу поїхала. Їхали ми Харків - Свердловськ. Їхали ми три дні. Час від часу стояли. То наші вагони відключали, то заганяли десь там у кути. Це процедура досить довга і забарна.
       Коли ми вже мали приїхати, знала вже, що до Свердловська. Я десь почула між людьми. Там уже були такі свідущі люди, не один раз цей етап долали. Я виявила, що у мене замочок на чобітку не защіпається. Я попросила, що підійшов начальник конвою. Дежурний подивувався, чому саме йому. "У мене особлива справа, скажіть, щоя його кличу". - "Він спить". - "Хай, потім". Я кілька разів нагадувала. Нарешті, він підійшов. Я кажу: "У мене до вас є прохання. Ви знаєте, що не можна везти ні шнурка, ні бинта, нічого. То нехай мені дадуть яку-небудь ганчірку таку, щоб я могла порвати і зав'язати свої чобітки, бо як я буду йти". - "Ану, - каже, - дайте я подивлюся: в моєї жінки все така проблема, може, я щось зроблю". Він пішов, згодом приніс і каже: "Тепер добре. Це замок ще непоганий". Він мені полагодив замок... Я не знаю... Я знаю про суворість конвою. Я знаю і про цих начальників конвою, що собі дозволяють усе... Я не хочу його хвалити. Але хочу сказати, що він у данім випадку щодо мене вчинив по-людськи. Уявіть собі, як же я виглядала, що навіть начальник конвою і той зжалувався (плаче), а ті кадебісти у київській тюрмі так знущалися з мене цими допитами і таке інше...
       Коли ми вийшли і треба було йти до Свердловської пересильної, начальник конвою взяв мої речі, дав якомусь блатному (сміється), що нічого в нього не було. Він був голий, як сокол. Дав йому й каже: ""Неси!" Я ще подумала, що може вже й попрощатися з тими речами. Я не сказала нічого. Засумнівалась тільки. Але була міна, видно, переляку, бо він сказав: "Не бійтесь! Він нікуди не втече". (Сміється). Оце такі комедії в дорозі.
       На Свердловську мене закинули в камеру, ну, звичайно, до блатних, бо там таке перенаселення було, стільки народу, що ніде було одну душу вткнути.
       І поселили мене в малесеньку камеру між блатних. Блатні мене дуже непривітно зустріли. Кажуть, нам ще бракувало стару бабу сюди. Самі молоді і, можна сказати, здорові дівки. Нема ж місця! Він каже: "Вдвоем будете спать". Кажу: "Не турбуйтесь... Спіть окремо. Я буду на підлозі". Тоді дівчата ці до мене трохи пом'якшали. Я була невимоглива (плаче). Невимоглива... Чого постелити на підлогу? Я така була втомлена, що прямо лягла... Поклала... вузол під голову і лягла... І то через мене треба ходить в туалет. Там була каналізація. Отже, вони переступали через мої ноги. Їх там, здається, було четверо, камера невеличка, якась особлива.
       Стали вони питати, за що я. Я подумала: не буду я їм казати, за що - яка то буде реакція. Кажу: "За взятку" - "А велику взятку?" - "Ні", - кажу.- А скільки?" - "50 рублів". - "О, за 50 рублів!.." -вони розсміялись, подивовані. Це були - одна з Харкова, друга з Одеси - проханжей дівки були. У них під ногами все горіло. "75 лет. И за взятку! Ну й звери же такие!" Наматюкали вони всіх тих слідчих (сміється). Облаяли. А потім мені стало погано - я зомліла. Вони зауважили це. Зауважили і злякалися. Вони всі страшенно забобонні. Злякались, що я тут можу умерти таки у їхній камері, а це погано, погана прикмета (сміється). Це погана прикмета! Вони стали гупати. Я б не догупалася. Я не в силі була підлізти туди до дверей. Я просто лежала коло дверей. Не могла звестись. Стали лікаря викликать. Не підходять там на їхні виклики. Як стали вони всі разом гукати. Я вже очуняла, злякалася: "Ой, не стукайте так дуже, бо, може, ще й покарають вас". - "Хай заберуть вас. Чого вони нам мертвяка підкинули!"
       Прийшла лікарка. Подивилася на мене. Поміряла мені тиск. І санітарок швидше покликали. Санітарки мене - я вже ногами тільки перебирала - привели у їхню якусь таку лікарняну кімнатку, невеличку. Їхня лікарня, я думаю, немала, але за якимись статтями вони сортують людей. Отже, вони мене привели - влсьмеро нас там було, і ті всі людди працювали, помагали обслуговувати корпуса окремі. Що ж то були за окремі корпуса? Виявляється, що там, у Свердловську сиділи адвокати, юристи, судді за якісь свої злочини, чи то взятки, чи інше. Мені розповідали, які вони чемні люди, як працювати з ними легко. Вони збирали брудну білизну, розвозили їм їжу, пресу приносили... Оце була та частина привілейованих, які здійснювали радянське судочинство. Але покарані. Скільки їх було, не знаю, хоч, видно, досить чимало, бо то був цілий окремий коридор.
       Мене там стали лікувати. Трошки відходили.
       Наступний етап. Тут в етап взяли без будь-якого тертя. З цього Свердловська мене повезли... Десь я тут протрималась 10 днів, поки лікар дозволила везти в етап. Тоді мене повезли... Я забула, треба на карту поглянути. Бо я була в Красноярську і в Іркутську. А що перше? Красноярськ. Я поїхала в Красноярськ. У Красноярську мене взяли в лікарню. Саме взяли, бо мене вже зсадили з потяга, вели попід руки, привели, і я не дивилась, чи є стілець, чи лава, треба було стояти, доки пройдеш перевірку етапних документів, - я просто сідала, випрямляла ноги, хилила голову. Не то спати, не то вмирати - в отакому стані взяли мене до лікарні.
       У них, видно, теж не було окремої камери. Вони щось придумали, але підселили до мене стукачку. Стукачка була доволі симпатична людина, намовила мене писати листи.
       Каже: "Я тебе устрою. Я тут хожу...". І я зрозуміла, що вона тут "где-то, что-то" робить. Ця їхня стукачка в камері тільки спала, а перебувала більше там.
       Я написала кілька заяв, кілька листів. Один лист я написала до Чарочкіної, яка мене комісувала у психо-неврологічний республіканський диспансер.Другий написала до завідуючої відділом судової експертизи, докоряла, що я 5 днів була під стражею, що вона мене тримала там незаконно і що я 5 днів могла бути на волі. Я так мріяла про ту волю, про нашу "волю" в лапках. Я жалкувала за п'ятьма днями, а попереду у мене було п'ять з половиною років!
       Отже, з цієї камери мене теж довго не брали. Етапний начальник не хотів брати. Нарешті, мене на показ вивезли. Подивися він на мій бадьорий вигляд, бо 76 - це вже, здається, що треба попід руку ввести, - і дав добро.
       Там мене, не без пригоди, ввели в велику етапну камеру. Люди лежали на підлозі, під нарами, в проходах, переступали отак одне через одного.
       Надзиратель увів і каже - звернувся до людей: "Ну`вы нас все упрекаете, какие мы бессердечные люди. Мы люди гуманные. Добрее вас. Вот старухе уступите место". Ніхто не поворухнувся і ніяк на це не відреаґував. Він не довго намовляв, повернувся і пішов.
       Я довго сиділа там на довгій такій лаві. І стіл довгий такий. Потім якась худенька жіночка каже: ось тут вікно, то тут холодно, кватирка не засклена, може тут примоститеся. Я була дуже рада. Хоч на мене трохи вітром дуло, але я в теплій одежині, тільки роззута, так там і лежала.
       У мене високий тиск. Ліки привозять медсестри під віконце. Кожен підходить і каже сам, що в нього, чи живіт, чи голова болить. Коло понять було обмежене, і вона видавала на свій розсуд, без огляду лікаря. Мені видавали від тиску таблетки. Як потім виявилось, їх пити було не можна, бо в мене глаукома. Раунатін - то якраз мені страшенно шкодило. Ще забула вам сказати, що перед тим, як мене відправили у цю пересильну камеру, то я брала з собою ліки. Мені не дозволяли. Але я сказала, що в мене глаукома, я повинна тричі закапувати. "Придет сестра и закапает". А там хтось із хворих сидів і каже: "У вас такая статья, что вы должны вести себя намного лучше, без таких резких требований. Вот тут проезжал один... как же его фамилия? Слушай, Иван, ты не помнишь, как фамилия этого человека... На букву Се... Се... Вот забыл, Вот он был такой выдержанный человек. Ну, что-то нужно было, и когда мы сказали нельзя, он послушался". - "Мне нужно глаза закапывать". І доти вимагала, поки мені не дали ті краплі. Виявляється, що їхав Сверстюк через ту їхню тюрму, і вони його запам'ятали. Розмову, манеру триматися.
       Він був стриманіший за вас у поводженні з органами?
       - Так, він стриманий. Він вихований... Я з ними...
       - Ви непогамована, як усі жінки... (Сміються). Але тут ще така ситуація...
       - Я не могла їм терпіти.
       Як вели слідство, вони писали протоколи. А я протоколів не підписала. Ви уявляєте, щоб не підписати протокол, треба було відвоювати собі це право. Але я мусила його відвоювати, бо у нас був договір між членами Української групи - не вести з ними протокол. Усі попередники наші вели протоколи, підписували слідство. Ми - мовчали. Матусевич ні одного протокола не підписав. Вони його по східцях пропускали, як я знаю. Лук'яненко - так само. Лук'яненко навіть на суді, уже коли його судили в селі (17- 20 липня 1978 року в містечку Городня на Чернігівщині. - Ред.), то він сказав: "Я вас прошу - заберіть мене в камеру, судіть без мене". Отакі були суди.
       - Він же юрист, Лук'яненко? То він мав якісь законні підставивести себе саме так.
       - Так. Він адвокат. Він скінчив Московський університет, юридичний факультет. Його кінчав і Горбачов.
       - І Лук'янов.
       - Лук'яненко навіть був секретарем партійного осередку. Він же член Компартії був.
       - О-о-о! Так він великою шишкою міг бути. Йому б там десь до ЦК, Політбюро була доріжка, якби він ото... не познайомився, може, з вами?
       - Вибачте, то ще треба належати до того клану. У них свій клан. Вони один одного підпирають. Бо через те й опинились у такому становищі, що сьогодні треба міняти все ЦК. Лишити можна тільки одного Горбачова.
       - То великі плани, - зі сміхом. - Одне діло було колись замахнутися на Хрущова, як Ви ото з сестрою Вірою... А зараз, бачите, до чого колективне руководство дійшло.
       - Ви знаєте, коли Хрущов їхав на дачу, то такий ескорт машин був... Як до нього доступитись можна було?
       - Увесь рух перекривався.
       - Правда. Він їхав по Житомирській. То як до нього можна було підійти? Між іншим, я своєму слідчому казала: "Ну як практично? Я ж не безумна". Ми з сестрою не безумні. Як практично зробити це?" - "Зачем обязательно намерение, достаточно настроения". - "Але ж це безумство. Ви ж вигадали це. Я ж не можу вам цього підтвердити. Давайте свідків". То слідчий Куценко сказав мені таке: "Какие нужно доказательства! Одно доказательство - ваше собственное признание". І вибивали з мене "собственное прізнаніє".
       Ну, отже, сиділи ми на пересилці цілих два тижні, навіть більше двох. Люди кричали, вимагали, щоб швидше брали в етап. Умови були жахливі. В баню водили - сточна вода не сходила, по коліна в калюжі. Ми могли туди упасти. Далі. Ні виспишся. Я там познайомилася з таким континґентом! Я не знала людей! Я не знала нашого суспільства, пане Василю! Уявіть собі, я, людина, що ввесь час займалася громадськими справами, або тоді, коли я вчителювала в школі, або тоді, коли я працювала в Київській облспоживспілці, виїжджала в райони, я увесь час мала справу з людьми, я знала людей села, знала інтеліґенцію, таких людей, які ходять на вечори, на концерти, знала їх у магазині, на вулиці, але я - не знада людей! Тут я побачила, чим хворе наше суспільство. Там була одна молода дівка, яка на всю камеру, а нас там було багато, розповідала, що її засудили за проституцію. Що каже: "У мене було 25 свідків. Але треба було поставити 125 - то теж мало". Такі жахливі речі. Бачила юнок малих, яких ще не можна було судити, то вони відбували строки у колоніях для малолітніх. Їх якраз переводили в табори. Я бачила тих дітей... І це діти Півночі, діти Росії. У них таких довгих, як у мене, етапів не було. В основному то люди, засуджені за побутовими статтями. Між іншим, цікавий момент я повинна вам підкреслити - вони відбувають строк, покарання у своїй респубіці, а тільки особливо небезпечні злочинці бувають на далеких таборах. І до особливо небезпечних злочинців зараховували людей, засуджених за політичними мотивами. Вони ніколи не відбувають покарання у себе на Україні, їх везуть у найдальші реґіони країни, у найтяжчі в кліматичному відношенні, в постачанні... Люди там перебувають у неприродних, незвичних для себе умовах. Інша річ, якщо ти там народився. У генах у них є той самозахист, тоді як ми того самозахисту не маємо. У таких умовах ми відбуваємо строки покарання і такі довгі етапи - перевезення нас. Найдовший етап... Я не знаю, чи ще хто-небудь із найтяжчих злочинців мав етап 105 днів, такий, як у мене. Я в багатьох людей питала, скільки ви були на етапі. Коли я називала ту цифру, люди бралися за голову: "Да что вы! Да не может быть такого!" Так от, таке було.
       Отже, в Іркутську я довго була. Мені було дуже погано. У них не було і ліків, що я попросила. То я зажадала лікаря. Надзирателю я сказала: "За тією статтею, за якою я засуджена, я повинна бути в окремій камері. Ви допускаєте порушення, що поміщаєте мене в загальну камеру. Я не маю нічого проти, якщо я з ними сиджу - це вже я адресувалась до своїх колег по нещастю, - але ви закон порушуєте, окрім того, що немає ні місця, нічого".
       Викликала лікаря. Прийшов бравий такий молодець. Бравий, гарний чоловік. Як він скептично вислухав мене! З якою презирливістю він дивився на мене і сказав: "Вы еще с претензиями. Скажите спасибо, что вы в этой камере. А мы вас могли просто в одиночку, в карцер бросить, и сидели б вы там, в неотопленном помещении". - Так це було б порушенням закону! - я кажу. - "Так и что же нам делать? Войдите в наше положение, наша тюрьма рассчитана... (не пам'ятаю, на яку цифру, хотілося б назвати), но в ней содержится в 10 раз больше". Отаке становище з тим карним елементом.
       Потім Хабаровськ. Зустріч ще з одним слідчим. Йому цікаво було подивитися на політичну, яка їде в 76 років, з якою метою її везуть. І я не хотіла з ним говорити, не хотіла сваритись.
       У Ніколаєвськ-на-Амурі я відбула більше місяця, одна в камері, після дезинфекції клопів і різної нечисті. Не провітрене приміщення. Не знаю, як я тільки витримала.

       Погода на Аян була нельотна. На Аян два транспорти: або літаком - це цілорічно, або пароплавом - тільки під час навіґації (найкоротший час - це 2 - 3 місяці навіґації). Отже, на літак я не попала через погоду. Тоді - на пароплав - і я приїхала в Аян.
       (О.М прибула в Аян 3 липня 1981 року. Отже, на етапі вона була 108 діб... - Ред.).
       (Маму привезли до Аяну морем, побивши всі рекорди тривалости й обтяжливости етапу - вагонами-зак з зупинками і морем - з Миколаївська-на-Амурі. Кодекс дозволяє засланцям добиратися до місця заслання своїм ходом, без конвою. Або, якщо й з конвоєм, - то літаками, за три дні. Розрахунок був на остаточний підрив митарствами тюремного етапу і без того підірваного здоров'я (саме в психлікарні влітку 1980 року дістала мама гіпертонію.
       Коли маму взяли на етап, дружина 28 березня після важких пологів народила мені дочку, втративши змогу ходити через розрив симфізу і опинившись сама з двома дітьми - немовлям на руках і третьокласником. Мама добре розуміла, перед яким вибором поставило мене КДБ, призначивши їй місцем заслання Аян, і, не вагаючись, суворо наказала: "Сину, їдь, рятуй родину". Для мене почалась трьохмісячна епопея ремонту ветхої хатини і заготівлі дров на довгу зиму. Крім того, мамі зумисне не виплачували пенсії, щоб у такий спосіб змусити мене залишитися в Аяні, і я підробляв по неділях, щоб залишити їй гроші до пенсії. Мені на півтора місяця (з 4 вересня до 16 жовтня 1981 року) продовжили заслання, і я виїхав звідти 18 жовтня останнім випадковим пароплавом. - Прим. О.Сергієнка).
       Хата - 300 метрів від берега Охотського моря. На великій широкій вулиці Вострєцова. Якутська хата, що її треба було цілих 3 місяці ремонтувати, щоб лишитись у ній зимувати. Сама я там була. І то мені пощастило, що якути мають хату невеличку, а більші сіни, в яких вони тримають зимою худобу. Ці стіни закладені були рубаними дровами. Вони мене рятували в часи заметів, коли хата моя стояла, як стіг серед поля, як кучугура снігу. Я залишалася по кілька днів закрита, без виходу надвір. Бочка одна з водою в хаті, а друга, порожня, до вулиці ближче, 35 метрів. У добру погоду в бочку води заливали. А її треба було миттю переносить, 20 відер в хату, бо замерзне. Траплялися й перебої, коли треба набирати нову воду. У тебе третина бочки, - погода зміниться: тиждень мете, а другий - треба ждати, поки тебе відгорнуть, відкопають у снігу.
       Мені були такі випадки, що вітер обривав електросіть, і я залишалася у хаті без світла. Палила свічку. Вікна занесені. Двері занесені, а я одна в тій хаті.І не знаєш, коли ти вийдеш на світ. Це над дорогою хата. Люди, йдучи, питали: "Чи вона там є? Чи вона жива?" Сусіда сказав: ""Та, мабуть, жива, бо вчора ще з димаря дим ішов". Отак я сигналила людям про те, що я ще жива.
       Раз моя Людочка, що працювала в магазині, розсердилась на моїх сусідів, коли сказали: "Та ще жива - учора диміло". - "Та ви ж мужчини, взялися б та й відкопали її". Взяла лопату... Чую, як хтось горне сніг. Раптом сніг із вікна спадає. Світ Божий надворі! Світло... І Люда розрум'янена, весела, стала, стукає мені у вікно, махає рукою і біжить на своє чергування...
       Наймала людей за півлітри горілки. Там багато аліментщиків, туди присилають. Політичний - один, більше не можна. Отже, домовлялася з аліментщиками за горілку. Раз відчистять чи воду принесуть - півлітра горілки. Того потім покличуть до КДБ і строго-настрого накажуть: якщо він ще раз мені це зробить, то буде покараний. Не прийде вже. Хіба п'яний згадає, що тут можна похмелитися, і йде.
       Я тоді стала виходити зі становища сама. Така залежність мене страшенно мучила. Коли починалася завірюха, я одягалася - валянки, ватні штани, шапку, брала лопату, пробувала чистити. Але нікуди кидати, високо. То я стала топтати. Пухкий сніг, і так топчеться й прилягає. Топчу й топчу, топчу й топчу. 35 метрів мені треба до вулиці. Там прочищають трактором.
       Втомлюся. Зайду в хату. Посиджу. Вип'ю води і знов іду, топчу. І, таким чином, у мене утворювався тунель, вузенький, тільки на мою фігуру, пройти.
       І то все сніг натоптувався вгору, і такий тунель уже утворювався там повище вікон моєї хатинки. Обслуговувала себе сама. Не журилася. Цілий день, коли не виходила з хати, то писала, писала листи, заяви, писала скарги. Писала. Коли можна було йти надвір, я ішла. Дорога там очищена. Переходила на бухту Охотського моря. Прочищена ділянка ця, бо люди їздили за бензином, аж на той бік бухти. Я по той бік бухти шпацірувала годину, дві. Спеціяльно проїздила машина КДБ, щоб поглянути на таке чудо, що воно одно на волі марширує по тій кризі.
       Я не давала волі своїй журбі і своєму песимізму. Я по натурі не песиміст, але в тих умовах можна здуріти. Та я кожного разу мобілізовувала себе на прогулянку, на роботу, на молитву. Я вірю, що молитва і звертання до Бога мені допомогли вибути ту страшну неволю. Та місцевість зветься Аяно-Майський район, село Аян, жителів там дуже мало, 1800 чоловік, а літом тілько приїжджають ті, що за довгими рублями - будівництво і різні роботи. І живуть там сім'ями. Не було там жодної жінки мойого віку, щоб сама в хаті воювала зі стихією і з КДБ. А з КДБ треба було воювати.
       КДБ мене переслідувало. Уявіть собі, що коли МВС виділило на карті це місце як місце заслання для політичних в'язнів, виділило цю геоґрафічну точку, то й організували там службовий пункт КДБ. Було їх там 2 чоловіки, третій шофер, машина і машиністка місцева.
       І та контора працювала. Машинка вистукувала. Вони роз'їжджали по містечку. Викликали людей. За мене всіх перепитали. Всіх проінформували, хто я. Але ж не інформували так, як то належить. Правду не казали, а казали, що я була в Західній Україні, що я належу до тих, що розстрілювали наших таки бійців красних, нищили. Хтось був дурний, що й повірив, а інші не вірили. Я попала в ту пору в Аян, коли люди не ставилися, можу сказати, до мене погано. Хтось, може, байдуже, хтось зі співчуттям, а хтось із усміхом питався: "Неужели наша власть такая слабая, что эта женщина одна, а их два человека, и двое еще, и еще уборщица есть, подумайте сколько людей! И когда же кончится ваш срок?" А були й такі, п'яні, що кидали на мене каміння. Я таки тікала, бо боялась, щоб у голову не попало. Але то не було часто. Якось раз чи двічі. Був один, коли я увечері, перед сном, обов'язково виходила робити моціон, якщо то погода дозволяла, то ганявся за мною.
       За продуктами я ходила в магазин. Усе то було привозне. З Хабаровська. Стояли черги. Людей набивалося багато. І я ж там у черзі одержувала продукти. То люди один одного знають, я серед них була чужинкою, - випитували: хто це, що це? Хто знав, казали: "Та, засланка, навічно". Вважали, що я приїхала в Аян навічно. Я це чула. Я - не навічно. Собі поставила - вернутися додому. Вживала всяких заходів щодо фізичного тренування, психічного, моральну підтримку мала від людей, які мені багато писали. Львів'яни писали. Родина Горинів писала. Москвичі мене підтримували. І дуже підтримувала мене діяспора українська. І німці. Як не дивно. Німецька ФРН висилала мені дуже багато бандеролів - таке-сяке, ніяке, але бандерольки були потрібні, що мене пам'ятають, знають. Присилали листи і в Хабаровський край - до влади зверталися, зверталися до прокуратури, і прокуратура мусіла цікавитися моїм станом і моїм забезпеченням.
       Я зверталася в суд. Був там такий суддя Стус, українець, який колись за довгими рублями приїхав та й залишився до пенсії. І Стус мені співчував. Навіть Стус мені казав: "Якби я мав можливість, то ми би із лікарнею вирішили - хай би вони дали такий документ і ми проведемо вас на комісію, на звільнення". Я його заспокоїла, що це не поможе, це викличено.
       Був там такий прокурор Суворов. Цікавий чоловік. І ми з ним часом зустрічалися. У нього було мало роботи, а я заходила із якоюсь скаргою на КДБ: то мою переписку забирали, то посилку вилучали, то щось такого. І коли ми з ним роззнайомилися, то подовгу розмовляли. Він мені так критикував Радянську владу і ці орґани КДБ, і скільки вони коштують державі, і ті, що надо мною, у цьому пункті аянському, і як це відбивається на наших фінансах. Так щиро, відверто говорив, що одного разу я слухала його і дивувалася, бо я навіть на волі не завжди собі позволяла з будь-ким у такий спосіб говорити. Спитала: "А ви не боїтеся, що ви мені оте так розказуєте?" А він каже: "Кто вам поверит! Никто не поверит. Я совершенно спокоен. Кроме всего остального". Тобто він мені по правді співчував, і він мені допоміг, коли забирали у мене листи. Листи перевіряли і ті, що приходили, і ті, що я одсилала. І дуже мало моїх листів доходило на волю.
       Будучи в Аяні в засланні, - вибратися відтіля можна тільки літаком, а я ще була й під наглядом, я ще кожного місяця мусіла в міліцію приходити відмічатись. А були такі дні, що не вилізеш, то мені ще і докоряли: "Вы почему не пришли вовремя?" Отже, я ходила і в міліцію, і жартувала: "Міліція моя мене береже". - "Може, вам тут щось помогти треба?" - "А що?" - "У вас тут такі брудні вікна. Треба помити". - "Спасибо, что сказали. Вот у нас будут сидеть - обязательно надо будет помыть окна и двери".
       У них, в багатьох цих начальників, під шклом був портрет Леніна, вибачте, я помилилася - портрет Сталіна. Це мене страшенно обурювало. І в нашого паспортиста - він окремо сидів, треба було до нього йти з другого будинку - портрет Сталіна під шклом. Він на нього цілий день - сидів, працював - милувався. Я обурилась. Пояснила йому. От мине якийсь час недовгий, як вам буде соромно, що ви ото його під шклом маєте. Сьогодні, думаю, що вони мене згадають. Уже ніхто з них не тримає Сталіна під шклом. Але як у душі всі мріють про жорсткий порядок. Усі мріють про "тверду руку". Демократія коле в носі. Демократизму не можуть витримати ці люди. Чи можуть вони перебудуватися, і чи цими людьми робити перебудову? Всі ж вони лишилися на тих старих місцях.
       Я кілька разів лежала в лікарні. Навіть по кілька місяців. Наші лікарні такої були кваліфікації, що і діагноз правильний поставити не могли, але розуміли, що це велика серцева недостатність.
       Коли мене обстежили пізніше в Австралії перед операцією ока, то виявилося, що я перенесла три інфаркти. Два інфакти я знаю, що я перенесла десь, очевидно, в Аяні. Я сама собі дивуюся, що я така була хвора і що я мала таки силу повернутися.

       Я добула той строк. Але ні одного дня більше. Мені пощастило на цей раз - була льотна погода. Перед самим кінцем, незадовго, сказав мені наш міліціонер, дільничий, отак проходив десь, ніби не спеціально, але ми зустрілися з ним, теж, як я зрозуміла, не випадково, він мені сказав: "Я вас повезу. А потом и приеду за вами. Все-таки освобождаться отсюда будете." - "А куди?" - "Да хотят проверить вас, ваше психическое здоровье". Я пам'ятаю, то було 1 квітня. Звільнилася я 5 листопада 1985 року. Я йому сказала: "Сьогодні 1 квітня. Ви жартуєте зо мною". - "Нет. Но и не надо об этом больше говорить". Він хотів мене застерегти. Уявіть собі, звичайний дільничий міліціонер, що п'яних волоче за шиворот, мав усе-таки якусь людську подобу часом, він співчував мені і попереджав. Отже, я була страшенно насторожена.
       Я зрозуміла: якщо мене повезуть до психушки, то не мені треба везти всіх тих листів і того звинувачення на 12 аркушах. Я знищила листи, чого мені найбільше жалко. Це були листи від Сверстюка, від Петра Розумного, від моїх земляків, Панаса Заливахи, із Києва, Львова, з інших міст і багато гарних листів було з-за кордону. Я зібрала все це і вирішила, що листи я спалю сама, але вирок свій - я повинна покликати КДБ і спалити при ньому. Для чого я це робила: якщо я вже попаду туди, то не хотіла, щоб відразу почалося слідство, щоб були оті папери в них, були ті листи, по яких вони будуть перепитувати. Я спалила... Я дуже жалкую... Це той скарб - попрощатися з ним без сердечного болю не можна було. Я покинула там всі свої речі. Я взяла тільки мінімум - те, що можна було нести. Цінніше одправила додому. А це все лишила... Жінка одна, старенька, але молодша за мене, певна річ, яка мені дуже допомагала в часи, коли я лежала в лікарні, то вона опалювала хату. Вона сказала: "Нет-нет. Все продадим". А я сказала: "Ні, нічого не продам. я все залишу тут. Нехай його візьмуть бідні якути".
       Якути бідні. Якути - люди, які справді належали до тих, що їх пограбували і духовно, і фізично...
       Я лишила для неї речі. А те все, що мала, винесла і поклала на завалинці, а двері замкнула і ключ забрала, щоб передати одному політичному в'язню, якого прислали на заслання, передати, щоб він був забезпечений житлом.
       Отже, 5 листопада я виїхала. А у Ніколаєві-на-Амурі зупинка була на дозаправку. Нас висадили на перерву. Я хотіла вийти, так, як і всі люди, вийти до вокзалу - мені перепинили дорогу, не пустили. Один чоловік, не в військовій формі, а в формі льотчика, сказав: "Пройдем со мною в нашу контору". Я наполохана була. Думаю: оце він може мене тут і залишити, а літак тим часом полетить, на очах людей, які знали, що я поверталась додому. Він мене тяг за руку - я опиралась. Але в нього ще не було тої ухватки хапатись за шиворот. Діяв він за дорученням. Але він не мав такої нахабності і відваги волочити стару жінку. Я сказала: "Я зайду до туалету. ви мені дозволите?" Він: "Ннуу, ідіть". Дозволив. Він мене ждав коло туалета. Хтось його кликав, були в нього ще якісь справи. Я замкнулась і просиділа - аж поки не почула, що люди вже ідуть на літак. Я вийшла і прилучилась до цих людей. Таким чином, я попала знову на своє місце і думаю: це буде не тут, що хотіли зробити, це буде в Хабаровську.
       До Хабаровська я летіла з тяжкою душею. Яка ж я була подивована: коли я зі своїми речами вийшла - четверо людей стояло при купочці - двоє мені знайомих, а двоє напівзнайомих. Ті, що були напівзнайомі, - то були бухгалтера-ревізори, які перед цим були на ревізії в Аяні. Я з обома з ними розмовляла, а один - москвич, Васільєв, а другий - Петро Розумний. Не знаючи один одного, вони стояли при купочці - чекали. Таким чином, усі вони разом протягли до мене руки і всі разом перезнайомилися. І були подивовані, що не було оголошено про прибуття цього літака, тоді як про всі попередні літаки оголосили. Таким чином, ми одні лишилися перед дверима. Ревізори знали цю дату (я сказала) і на всяк випадок приїхали, хоч не певні були, що я цим буду летіти. Але була льотна погода, і вони догадались зустріти. Мене зустрічало четверо. З ревізорами я люб'язно попрощалася. Ще ми фотоґрафувалися. Зайшли в сквер. Місце мені було заготовлене Васільєвим. Петрові взяли місце в готелі, бо треба було чекати літака. Ми летіли другого дня. Я перебувала в готелі разом з цими чоловіками. Тобто вже були люди. Вже були свідки. І ревізори теж приходили прощатися.
       Ми летіли із Васільєвим і Петром Розумним. Петро Розумний мені був знайомий листовно і з фотоґрафії. До того я з ним не була знайома, хоч про нього знала ще в Івано-Франківську.
       Ми прилетіли в літаку до Москви. У Москві я вирішила, що не поїдемо літаком, а потягом. Подякувала Васільєву за ті його турботи і сказала, що я вже поїду з Петром Розумним, нам по дорозі. А його отой маршрут, і так, очевидно, втомив.
       Ми їхали разом у потязі з Петром Розумним. Він спеціяльно приїхав мене зустріти, але не в Аян приїхав, а в Хабаровськ, бо він навіть не знав, як-то до Аяна, зрештою, добиратись і коли. Це було трудно. І треба було мати спеціяльну перепустку до Аяна. Я не сказала, що місце мого заслання Аян було обмежене правом в'їзду, прикордонне містечко. Воно ж на березі Охотського моря.
       Отже, я приїхала в супроводі Петра Розумного. Я відчула до нього велику симпатію і вдячність за ту опіку, яку він виявив до мене. Мені довелося 5 років перебувати в неволі, на свої сили надіятись, і тут раптом про тебе