|
МЕМУАРИСТИКА
З Іваном і без Івана
Частина друга
Коли ми ставили з Аллою виставу в Одесі, Іван, перечитавши рукописи моїх віршів, порадив мені скласти з них дві збірки і подати до друку - одну в Одесу, другу в Києві. Обидві книжки не вийшли; Кость Волинський написав замість рецензії щось на зразок політичного доносу. "Льоноока, синя Україна посміхалась з жовтої імли" - це для нього був жовто-блакитний буржуазний націоналізм; а козацькі фігури в степу, які поет закликав запалити в часі новітньої навали, побачивши на обрії вороже військо, викликали в нього шаленство: "Які такі фігури кличе запалити поет? Наші фігури були запалені в 1917 році, і досі нам освітлюють шлях!" (Звісно, цитую по пам'яті). За порадою Світличного я зробив з двох книжок одну, і вона вийшла потім у "Молоді" в "Арфі" (була така серія для дебютантів). Вийшла, щоправда, аж надто відредагованою: деяким рядкам вивертали голову назад, - комсомол тоді вже почав проявляти пильність і послав для зміцнення "Молоді" сумнозвісного Василя Чернеця, чия енергія і тепер б'є через край. Тоді його імені не можна було вживати всує. Переказують, на одному з шевченківських вечорів акторові порадили навіть вийняти з "Єретика" рядки, щоб, бува, чого не подумали про комсомольського боса. Цими рядками були:
| "А на апостольськім престолі
Чернець годований сидить..." |
Як бачите, Іван принагідно доклав рук і до виходу моєї збірки "Сповідь".
"12.10.66.
Хай живуть Танюки та іже з ними!
Мудрі люди кажуть: час - це гроші. І навпаки. Охоче вірю, що вищезгадана мудрість має силу абсолютної істини, але мені вона відома зараз, на жаль, тільки теоретично. Перетворити час на гроші чи навпаки не можу хоча б тому, що не маю чого перетворювати. Ось причина того, чому я, незважаючи на палке й постійне прагнення і насущну потребу побувати в столиці світу, незмінно залишаюся в сфері добрих намірів. Здається, на жовтневі свята я матиму більші можливості.
Вчора бачив Ірину Іванівну, вона казала, що ти, Лесю, телефонував їй та ще й погрожував під кінець місяця приїхати до Києва. Сподіваюся, ми десь якось із тобою здибаємося. Не думай від мене відкараскатися, бо все одно я в Москві буду і тебе таки злапаю. Бо, крім усього іншого, маю важливу (для мене) справу.
А ще маю порівняно дрібне прохання. Якщо матимеш час (= гроші), зайди в книгарню видавництва АН СРСР і запитай 7-й, 12-й та 14-й томи "Словаря современного русского литературного языка". Мені це треба для роботи.
А тим часом, хай живе Неля та Лесь, що примкнув до неї!
З сердешним поползновєнієм
12.10.66 р. Ваш І. Світличний"
Іван Світличний не пропускав жодної нагоди допомогти кожному, хто до нього звертався. У нього була добра пам'ять на чужі проблеми.
"Дорога Нелю! - пише він до Н. Корнієнко 31.08.67 р. - Якщо у мене склероз не цілковитий, мені пригадується, Ти казала, що не читала з Кулішевих творів лише "Хулій Хурина". У Кузякиної виявилася ця п'єса, і зараз мій друг передруковує її для себе і для мене. Якщо Тобі треба, я надішлю примірник і Тобі.
Потрібно?
Що там у Вас у Москві, твориться? Кажуть, радянська законність зміцнюється не гірше, як на Україні?
Вітай (куди ж його подінеш?) і свого Танюка.
З найкращими почуттями
І.С."
Звичайно, п'єсу ми одержали. Більш за те, - через кілька років я зробив спробу поставити "Хулія Хурину" в російському перекладі у Московському Новому Театрі, - там, де йшла "Дума про Сухомлинського" Івана Драча. Репетиції були у розпалі. Але два українці в одному репертуарі - це вже було занадто. Та й надходили інші часи.
Коли Неля працювала над дисертацією про Леся Курбаса, Іван теж допомагав їй не тільки архівними матеріалами. Йому, як і нам, важливий був Курбас у контексті світової культури - на Україні в ті часи Курбаса "дозволяли" хіба тільки в парі з Гнатом Юрою.
"Нелю, золотко! - пише він в листі від 5.01.69 р. - Читаю Ейзенштейна - звичайно, з великою насолодою - і не втримаюся, щоб не порадити й Тобі: мені здається, що деякі ідеї, які він розвиває у своєму "Вертикальному монтажі" ("Избранные сочинения в шести томах, т.2), близькі до того, що Ти говорила звечора у пані Орисі про можливість точного розрахунку просторових рухів на сцені; у всякому разі, вони можуть сприяти Твоїм роздумам. Чи знайома Ти з цими його ідеями? Якщо ні, дуже раджу познайомитися.
Як Твої справи?
Від Леся отримав листівку зі Смоленська, але як його справи, довідався небагато.
Ми з Льолею (а може до нас приєднається й Галина Севрук) десь числа 20 приїдемо до Москви. Отже, якщо Ти будеш у Москві, скоро побачимося. А Лесь цілий час у Смоленську, чи приїздить до Москви?
Пані Орися на кілька днів поїхала до Львова.
Будь здорова і щаслива - Ти і всі, хто біля Тебе.
Твій І.С."
Іванова підказка була дуже доречна, і згодом у дисертації тему "монтажу атракціонів" було детально розроблено. Що ж до Смоленська, то після звільнення з московського ЦДТ я пробував ставити вистави в інших містах. Все кінчалось однаково - перші 10 днів репетицій були спокійні, потім рука КҐБ намацувала мене на периферії - і виставу закривали. У Смоленську мені закрили тоді "Деревенский детектив" В. Ліпатова, п'єсу, закинути якій щось політичне було дуже важко. Світличний і тут підказав мудрий план - розпусти чутки, що їдеш, мовляв, ставити кудись до чорта в зуби, в якийсь Хабаровськ, а сам подайся, скажімо, в Прибалтику. "Дан приказ ему на Север, он - в другую сторону..." Я так і зробив. І поки мене "намацували" на Сахаліні, "прорвався" з дитячою виставою на Заході. Правда, не в Прибалтиці, а в Білорусії. Іван добре знав всі мої перипетії, вмів підказати розумний поворот справи; але головне - радив не брати цих прикростей до серця, бо вони того не варті.
Отож усі балачки про Іванів "відхід" і літературне схимництво не мають нічого спільного з тим, що було насправді.
Але годі про легенди. Полювання за терновими вінцями - справа більше постдисидентська. Іван був справжнім дисидентом, хоча й не вживав цього слова відносно себе, - хіба що з іронією.
Ось вони на фото - Алла Горська та Іван Світличний - на спільному ювілеї свого офіційного безробіття. "Вусате сонечко" посміхається, Алла закохано обняла його за шию - від них ідуть світло, тепло й добро. Це фото для мене - один із символів шістдесятих, коли було все - крім зневіри. І те, що ця добра й усміхнена людина писала потім з неволі такі пекучі й суворі рядки - теж знак шістдесятих. Добре розумію, чому він обрав за тих умов творчості на клаптиках, у павзах між допитами й "шмонами" - сонетну форму. Опрацювання її вимагало величезних духовних зусиль: лише в такий спосіб можна було відчувати себе переможцем "зненавидженої в'язничної дійсності". Та й для перекладу найчастіше обирав авторів, перекладати яких і на волі було б творчим подвигом; але там принаймні поруч були бібліотеки, словники, порадники. Оскільки обрані для перекладу автори нерідко були з Іваном духовно спорідненні, під виглядом перекладів з-за ґрат на волю іноді виривалися - офіційним шляхом! - власні Іванові вірші, які б за інших умов ніколи не побачили світу, як-от, приміром, "У епоху Реставрації", де "набурмосені бурбони - розум, честь і слава нації - розсідаються на трони..." Блискуча сатира на СРСР!
Добрий гумор і вигадливість були для Івана не лише виразником емоцій, а й охороною вдачі, самобутності, внутрішньої рівноваги. В особливо складних ситуаціях, де інший ризикував "зірватись", Іван гальмував кульмінацію іронією чи сарказмом: це давало змогу перескочити через провалля. Постійна Іванова кмітливість була наслідком його рівноваги. Якось під час одного з Іванових візитів до Москви ми, за звичкою не довіряючи стінам, вийшли обговорити деякі речі надвір, "подихати свіжим повітрям". Не встигли зробити й одного кола навкруги будинку, як угледіли знамениту машину "Хлеб" з антеною-колесом, а двоє специфічних топтунів підійшли до нас просити цигарок чи сірників. Коли того не виявилося, не відчепилися й почали жалітися, що зараз "много разных подозрительных типов шляеться, так мы вас по-соседски проводим, береженого, дескать, и бог бережет..." Іван умить знайшовся; почав удавати з себе веселого пияка, який втік з дому, щоб випити потай від жінки; от зараз ми забіжимо до нього (до мене, тобто,) за пляшкою - а тоді сюди до вас, у машину, зігріємося... Орли з "контори глибокого буріння" вже не знали, як від нього відчепитися, - найгірше ж, що веде до машини! Звісно, у "пияка" вони не повірили; тоді він "розкрився": "Добре, хлопці, все ясно. Але чого вам тут мерзнути? - Я Танюкові такого грузинського чаю з Києва привіз - пішли вип'ємо - "сплошная дружба народів!" Топтуни швидко ретирувалися, і ми спокійно обговорили свої проблеми.
Гумор був життєвою нормою Іванового побуту, він став для нього виразом глибокого почуття, глибокого переживання. Влучний жарт перетворювався на послаблення напруги - коли запобіжники ризикували "перегоріти". Він сміявся так щиро й відверто, як може сміятися лише добра душа, без тіні кпину й образи. То був цілком особливий сміх, сміх Світличного. Саме такий Іван на цьому фото з Аллою Горською. Попри все у них вигляд щасливих людей. Так воно й було.
Згадалося Іванове - про одного молодого українського прозаїка.
- Він має невеселий розум, і це мене дуже втомлює.
Коли у червні 1966 року Стуса звільнили з роботи в архіві, Іван відніс це не тільки на заслугу КҐБ. Він був глибоко розчарований оточенням, - тими, хто знав, що чинить кривду, але теж підніс руку "за".
- Вони звикли засуджувати те, чого не розуміють. Таких багато. Бо Стус не є посередність. А що більший тупак, то швидше знаходить собі подібних. Для чого? А щоби об'єднатись проти справжнього таланту. Так було й тоді, коли його звільняли минулої осені з Інституту літератури. Тут є свій закон. Справжнього митця можна взнати по тому, як усі інші, імітатори, варто лише з'явитись талантові, влаштовують на нього полювання. Тому я б не списував це тільки на "контору глибокого буріння". Їй полегшує справу посередність, яка завжди починає виснажливу боротьбу з талантом На знищення, на горло, на довічне ув'язнення. Талант треба зганьбити - лише тоді нездари почуваються щасливо. Втім, і "контора" - така ж посередність. В цьому вони схожі. Свій до свого.
Якось ми заговорили про літературних бонз, які хизувалися тим, що не можуть зрозуміти Вінграновського, Драча, Коротича. Іван пожартував:
- Ну, що ж, не можуть - то не можуть. Це їхнє право. Право бути невігласами. Але ж і правом треба користуватися з деякою обережністю.
- Мы не такие дураки, как вы думаете, - погрожував пальчиком у залу відомий драматург. (Була зустріч з російськими письменниками, і всім належало говорити російською). Мы что, не понимаем, что вы этим хотите сказать?
Тоді було справою честі вишукувати в кожній фразі "підтекст". За пильність у відшукуванні "націоналістичного" підтексту гонорар зростав.
Світличний - після зустрічі:
- Наш класик останнім часом надто часто повторює, що він не дурень. З чого б це? Невже справді сумнівається? Для нього це був би великий крок уперед.
Іван Олексійович був дуже допитливий чоловік. Половина його листів із заслання - це суцільні запитання. І - списки книжок з лінгвістики, словники та філологічні дослідження, які він просить йому прислати. Один лише список цієї літератури, проробленої ним - в умовах каторги! - вирок більшовицькій системі. Системі, суттю якої стало ув'язнення розуму. Світличний виписує десятки газет, цікавиться структуралізмом Лотмана, вимагає тексти новітніх філософів, довідкову літературу. Закутий у кайдани, прослуховуваний і зтероризований, він живе інтенсивним життям ученого, політика, літератора, філолога. (Пригадуєте - "Виставити вартових - і жити так, ніби нема облоги"?). Я запам'ятав його людиною, яка більше розпитувала, ніж роз'яснювала. Це видавало в ньому глибокий розум. Бо нема глибокого розуму без цікавості, без жаги знання.
- І що, в тебе не буває дурних думок?
- Ого, ще й скільки! Тільки на відміну від декого я їх не проголошую.
- А що ж ти з ними робиш?
- Намагаюся додумати до кінця, благо маю багато часу. Тоді вони перестають бути такими дурними. Але й після того не з усіма поспішаю на люди.
Це вже він говорив мені лежачи в ліжку, смертельно хворий, коли міг підвести голову хіба на три-п'ять хвилин. Це вже був убитий тюремниками Іван: тільки очі в ньому лишилися від того, позавчорашнього, якого я знав краще. На якусь мить його осявало внутрішнє світло спогаду, і він усміхався. Навіть це йому було важко, навіть це його виснажувало, і він затихав, впадаючи у непам'ять. Найжахітнішим було відчуття, що цією хвилиною просвітлення, цією усмішкою він намагався підбадьорити мене, здорового...
Чимало людей приїздило до нас у Москву з рекомендацією Івана Світличного. Поступово наше помешкання стало диспетчерським пунктом "забороненої України".
"Дорогі Нелю та Лесю! - це лист від 31.05.1970 року. - Іван Гель - наш друг, і заочно Ви його, мабуть, знаєте. Дуже прошу прихистити його на кілька днів і посприяти йому, якщо це буде можливо. Зокрема, мабуть, через Вас можна буде знайти Ступака, бо я маю тільки його адресу "до запитання", а знайти його треба..."
За кожним з таких прохань - розгалужений реєстр акцій і починань, контрольованих особисто Світличним. Розписувати в листах деталі не було сенсу.
"Шановний Друже, - це лист із Ріо від Віри Вовк, датований 14.VІ.68 року, - Дістала від Івана Світличного Вашу адресу, щоб переслати Вам свій переклад "Гітанджалі", що і зробила. (Я теж перекладав тоді Тагора - за порадою Світличного, і навіть видрукував кілька перекладів у "Дніпрі" чи "Жовтні" - Л.Т.). Бразильське посольство повинно його Вам доручити. Я попрохала, щоб передали Вам і інші книжки до Києва, бо пошта їх губить, а Ви при нагоді могли б особисто передати їх комусь із Ваших знайомих для Бажана, Лукаша, Івана чи Логвина. Сподіваюсь, що Ви не погніваєтеся за такий труд..."
Бразильске посольство було розташоване поряд із Спілкою письменників на Герцена, у Центральному Будинку Літераторів відкрили гарну кав'ярню і ресторанчик, там можна було зустрітися, не привертаючи зайвої уваги. Бажан і Лукаш дякували пані Вірі за книжки й платівки, а закордонні журналісти мали змогу одержати важливий для них український самвидав. Світличний мав рацію - через Москву книжки доходили легше, навіть поштою; проскакувала "Сучасність", збірки поезій, літературознавчі праці Шевельова, Кошелівця, релігійна література, а в спеціальних "радянських" палітурках - іноді й видання "Смолоскипу", КУНу, АБН, ОУН. Крім Віри Вовк, Титуса Геврика й Богдана Бойчука, було багато інших, постійних і непостійних кореспондентів - "диспетчерський пункт" діяв тривалий час - і з перманентним успіхом. Серйозних "проколів" майже не було.
Кажу - "майже", бо кількох книжок, адресованих Іванові, він не одержав. То було уже в січні 1972 року; Іван зателефонував мені, а потім ще й черкнув записку, щоб я передав йому чергову порцію книжок через перекладача Віктора Шовкуна. Книжки були, здається, від Титуса Геврика: найбільший мені жаль за "Не для дітей" Юрія Шереха (там була блискуча його стаття про Миколу Куліша!), віршами Євгена Маланюка і могутнім альбомом Сальвадора Далі. Не пригадую: альбом Далі й Шереха я, здається, передав Іванові раніше, бо Шовкун у своїх спогадах "Іван" про них не згадує, але інші книжки у нього вилучили відразу ж після його повернення з Москви; за день перед цим Івана заарештували. Незважаючи на лютий тиск, Віктор Шовкун не "розколовся" й не навів "контору" на московський слід; дізнавшись про арешти, ми встигли переховати найнебезпечніші "вещдоки" у надійне місце. Якби Віктор хоч словом прохопився про те, від кого Світличний одержував "матеріали", "контора", заскочивши нас на гарячому, могла б зібрати великий врожай. Нічого цього, хвалити Бога, не сталося, і за кілька місяців ми відновили роботу.
Гель, Заливаха, Василь Стус, родина Чорноволів, Рая і малий Валентин Мороз, Осадчий, Сашко Мартиненко, десятки людей з Галичини й українського Сходу. Незабутня Оксана Мешко, яка прожила в нашій хаті чи не половину свого незаґратного життя. Юрко Брилинський з Богданом Козаком і вся театральна братія, поети, музиканти. Леонід Грабовський, Сергій Білокінь, Леонід Череватенко, Гриць Халимоненко, Ступак. А ще ж були спільні друзі прибалти, білоруси, вірмени, абхази, поляки, грузини, українці з колишніх Магаданів, з республік Середньої Азії. Більшість з них Світличний знав, для багатьох з них Іванове ім'я служило не тільки перепусткою та паролем, а й мірилом взаємодопомоги та виручки.
Іванові листи завжди були докладні й вельми конкретні.
Наведу кілька з них - бо іншої нагоди не матиму, а Іванове слово - добре слово. Слово - як живий свідок доби.
"Лесю, добридень!
Мerci тобі за Мейерхольда - я його ще не маю, але напевне матиму.
Про Нелю Ти турбуєшся дарма: вона не прийшла на умовлене побачення, і я думав, що вона вже від'їхала до Москви - таким чином, мої палкі почуття залишаються без взаємності. На жаль - не для Тебе, звичайно.
Хоча Ти на цьому також дещо втрачаєш. На улюблене rendez-vous я приносив для Тебе Зерова і книжку з історії театру (без титульної сторінки, тому не знаю, як називається). Хоча вони, звичайно, твоїх рук не уникнуть".
Не уникли - "Вибране" Миколи Зерова з Надійчиним автографом стоїть у мене на стелажі поруч з унікальним виданням - хрестоматією світового театру, яку упорядкувала Людмила Дмитрова. Унікальним - бо цю книжку присвячено було у ті страшні 30-ті вже репресованому Народному Артистові Республіки Лесю Курбасу (тому й не було титульної сторінки, - на ній надрукована була ця присвята).
"У мене також є для Тебе пара новин - одна гарна і одна погана, - пише Іван. - Погана: арештували Чорновола; здається, тим часом тільки його. Це сталося 3 серпня. У чому звинувачують, ще невідомо.
Добра новина: у видавництві "Дніпро" є дві не друковані п'єси М.Куліша - "Закут" і "Вічний бунт". Спробую якось придбати примірник - якщо дістану, то, певна річ, і на Твою долю.
Не знаю, як розшукати Твою половину (кращу!), але якщо вона тут, напевне розшукаю.
Будь здоровий і не кашляй. З сердешним поползновенієм -
11.08.67 р. І.С."
П'єси ми одержали, і "Вічний бунт" Неля надрукувала потім в російському перекладі (альманах "Современная драматургия" 1983, № 4). В українському оригіналі п'єса побачила світ уперше лише у моєму київському виданні 1990 року...
Ще один Іванів лист осені 1967 року про суд над Вячеславом Чорноволом.
"Дорогі Танюки!
Тільки сьогодні повернувся зі Львова, з процесу В.Чорновола. Процес був відкритий, тривав один день, я сидів, не виходячи, з ранку до вечора, були також Ліна, Дзюба, Горська та ін. Все йшло надзвичайно цікаво. Звинувачення велося примітивно, проти Ч. практично не було ніяких даних і ніяких свідків. Адвокат захищав чудово, Ч. виголосив під оплески блискучу політичну промову, всі, навіть конвой, були переконані, що його випустять, але, незважаючи ні на що, присудили найбільш належний за цією статтею термін - 3 роки (застосовуючи указ про амністію - 1,5 роки). Хоча фінал неприємний, наші всі процесом дуже задоволені. Але щоб те все відчути, треба багато переказувати - то ж відкладемо це до першої зустрічі.
Зустрічі, але де? У Києві чи в Москві? Мені хочеться до Москви, не знаю тільки, коли зможу. Прагнутиму на початку грудня.
А коли, Лесю, буде твоя прем'єра? Саме тоді я й хотів би бути.
До речі, вчора у дружини Чорновола був день народження, прийшли до неї люди - чоловік 50, був гарний вечір, люди трималися бадьоро, ніби нічого й не трапилося, сміялися, співали - ні тіні трагедійності, і мені це дуже сподобалося. Серед інших звучав, Лесю, і твій голос - актор Б.Козак (знаєш?) читав твій лист до Лучко. Гарний лист, молодець, що написав, публіка сприйняла добре.
А які ваші плани на найближче? Коли будете в Києві? І - що робите (крім Крега) взагалі? Коли буде Орхан Велі? Чекаю.
Обіймаю, цілую (Нелю) і т.п. (Леся). Ваш І.С.
18.ХІ.67 р."
Орхана Велі Світличний запропонував мені перекладати з турецької і тим самим посадив мене за словники. До речі, маленького турецько-російського словничка він при нагоді сам же мені й передав: отож відступати було нікуди. Я саме був безробітний (мене звільнили, - чи намагалися звільнити з театру й не дозволяли тому ставити). Іван запропонував нам удвох взятися за переклади з турецької. Третім мав бути Гриць Халимоненко, який турецьку вже вивчав. Світличний надіслав мені добірку оригінальних текстів Орхана Велі. Щось таке до видання ми підготували, але продовження воно не мало: прізвища обох перекладачів уже тоді були "непрохідні". Було домовлено, що пошукаємо когось третього, хто міг би дати нам під цей переклад своє "незаборонене" прізвище. На тому справа й загальмувалася.
Тепер про лист, за який я одержав похвалу від Світличного (це мені було дуже приємно). Мова йшла про чергову самвидавську роботу. То був так званий "Одвертий лист до Мельничук-Лучко" на захист честі курбасівського актора Йосипа Гірняка, який жив в Америці і якого на сторінках, здається, "Жовтня" дозволила собі облити політичними помиями привілейована театральна критикеса, вдова Юрія Мельничука (уславленого борця з українським націоналізмом, автора "Племені упирів" та "Слуг Жовтого диявола"). Пані Мельничукова вирішила продовжити родинну традицію боротьби з "націоналізмом" і наколотила гірчиці з гнилою редькою. Я пустив у самвидав листа, де виступив в обороні Гірняка й висміяв її спроби оспівати радянські приваби сучасного села, пісні про ланкових, про буряки та різну іншу соціалістичну ахінею. Написано це було гостро і, пригадую, кінчалося - "Без поваги до Вас - Лесь Танюк", зворотна московська адреса і телефон. Лист "пішов у люди", його вилучали під час обшуків, і тексту його в мене не збереглося. З останніх публікацій в пресі я дізнався, що його вилучали, зокрема, серед іншого самвидаву, у Ліди Гук у Херсоні. Я написав листа в СБУ з проханням розшукати листа; але його, звісно, не знайшли. Шкода, цікаво було б зазирнути нині в те, що ми писали тридцять років тому.
Мене дуже цікавили українські театральні й літературні новини, і Світличний був найпослідовніший кореспондент. Ось що писав він в листі від 6 березня 1967 року:
"Дорогий Лесю!
Ти так палко й настирливо вимагаєш всіляких новин з літературного життя України, що мабуть Тобі, з Твого "прекрасного далека", те життя уявляється вулканним клекотом.
Гай-гай! То свідчить більше про те, що Ти не порвав пуповини, яка з'єднує Тебе з матірним лоном, і для Тебе мають вагу навіть дрібні тутешні речі, але зовсім не про дійсні вулкани. Колись Вінграновський в одному з своїх віршів вислів "мій кукурудзяний народ" замінив на "мій звулканений народ". Може, другий варіант і поетичніший за перший, але в першому, їй-бо, більше реалізму й точності. Звулканеність - річ вельми бажана, але якщо вона легко замінюється кукурудзяною і навпаки, то чи не здаються нам вулканами гуркоти в животі, переповненому кукурудзою (хоча Микита Сергійович мав рацію: кукурудза - харч поживна, якщо не кукурудзою єдиної живе чоловік)?.
У Спілці буваю рідко, лише на засіданнях перекладацької секції. Вони, як і раніше, цікаві, народу завжди повно, Кочур побиває Ціцерона, від імені перекладуваних люди говорять те, що не можна сказати від свого імені, Михайлина чарує все православне християнство, але коли подумаєш, що літературне життя можливе тільки в такий спосіб, що люди спрагло хапають кожне слово всіляких папуасів, часто навіть не здогадуючись про літературу, яка твориться під боком, - стає трохи сумно...
Драч, як і раніше, кружляє в Павличковій орбіті. Орбіта для нього, певна річ, завузька, доходять чутки, що він хотів би з неї вирватися, але хоче, мабуть, не дуже сильно, бо прагне, щоб не коза йшла до воза, а віз до кози.
Коротич, як Ти, мабуть, знаєш, поїхав фіксувати рештки прогнилого капіталізму. Днями бачив Павличка, не тільки на вигляд, але й тоном розмови він уже цілком державна людина.
У нас тут багато галасу наробило оповідання Я.Ступака "Гординя". ("Вітчизна", № 12). Тільки про нього й мови. А ще драконили № 1 "Дніпра", особливо поему Б.Олійника. Між іншим, річ справді непогана, я від цього флегми й не чекав.
Дзюбу не бачив уже майже місяць. Він щось замкнувся, зовсім не буває на людях, сочиняє щось сурйозне.
Мій Беранже піде на 68-й рік, але піде мабуть напевне, бо вже зі мною уклали угоду і навіть заплатили 200 крб. - я трохи побув у шкурі буржуя (недовго, правда, бо пролетарська ідеологія мені більше пасує). Крім того, домовився з видавництвом перекладати роман югославського (дуже цікавого) романіста М. Лалича "Облава". Роман великий, 20 арк., роботи стане на добрих півроку. Уже почав перекладати і не шкодую, що треба буде стільки часу вбити.
Твої карпатські прожекти цілком збігаються з нашими: ми також, ще раніше, отже, самостійно й незалежно, планували карпатський рейд. Кооперуватися було б дуже добре, але у нас час цілком визначений: липень-серпень, ні раніше, ні пізніше Льоля не може. Крім того, бажано, щоб кумпанія не була дуже великою; суєта суєт набридає і в столиці.
Мене вже викликали й страхали на найвищому рівні за документи львівського процесу. Але, здається, страхами все й скінчиться.
Шкода, що Ти до мого прохання поставився недбало. Про деякі московські події мені треба було б знати дуже точно, особливо про людину, з якою я познайомився в останній приїзд до Москви. (Ти також був тоді з нами). Але, мабуть, Ти нічого не зрозумів. Мабуть, доведеться все відкласти до кінця березня - я тоді, можливо, буду в Москві. Якщо Неля буде тоді їхати до Києва, повідомте раніше, щоб ми не розминулися. (Чого ж я до Москви їхатиму, як Нелі там не буде?)
Бувайте нам здорові й щасливі. Вітання від Льолі. Ваш І.Світличний.
P.S. Лесю! Посилаю Тобі бібліографію Гете, щоб знав, що зроблено. До речі, Гете переклав та й зараз, здається, перекладає, Стус. Вам не завадило б сконтактуватися".
Прокоментую - з кінця.
Іван рецензував кілька моїх перекладів з Гете; а коли вже він за щось брався, то робив це вичерпно; от і цього разу надіслав детально пророблену бібліографію українських перекладів з Гете, щоб спільна наша робота (йшлося про підготовку "Вибраного") не була марною. Однак прізвище Стуса тут не для "сконтактуватися", або - не тільки для цього. Світличний добре знав, що з Василем Стусом ми в контакті ще відтоді, як Василь перекладав для нашої Студії Брехтового "Галілея". Тут він нагадує мені про інше: місяць тому передали від нього тексти Стусових поезій - для перекладу на російську, він цікавиться їхньою долею, - тобто чи взялися їх перекладати Давид Самойлов та Юнна Моріц? Спитати про це напряму Іван не хоче, - це поставило б під ризик справу, перлюстратори листів могли б потім "вплинути" на перекладачів, на друк абощо.
Лалича Світличному, звичайно, не дали перекладати, а ті, хто хотів йому допомогти, сподобилися догани від пильних цензорів. Отже, надія на "заможне життя" не справдилася. Та й Іван не дуже на це сподівався.
Людина, прізвища якої Іван уперто не називає - Олександр Солженіцин. Це була пам'ятна розмова - на квартирі у Левка Копелева, з яким Іван заприязнився і нерідко потім зупинявся в нього. Це була перша і єдина, як мені здається, зустріч Світличного з Солженіциним: Олександр Ісайович розпитував про українські справи, до яких він тоді, на відміну від сьогодення, ставився з розумінням і схвалював. Мені здалося, що Світличний справив на Солженіцина велике враження, їхня розмова текла по глибоких руслах.
"Про деякі московські події" (мова йшла про справу Даніеля й Синявського, накручувалися проблеми Якіра та Красіна, в'язалися каґебістські вузли навколо Копелєва, у нього виникли проблеми з Спілкою письменників; нарешті, Солженіцин і все, що діялося довкола) я Іванові написав. Іван одержав мою передачу, але - пізніше: посильному довелося їхати кружним шляхом, через Львів. Деякі речі можна було передавати винятково з оказією, через близьких знайомих.
Здебільшого Іван писав усе як є. І лише в окремих випадках було "навздогад буряків, щоб дали капусти". Ось і в цьому листі є два рядки про виклики і страхання "на найвищому рівні" за документи львівського процесу. Це теж своєрідний шифр. На той час документи львівського процесу були в мене і через мене пішли в переклад; Іван у такий невинний спосіб попереджає, щоб я був обережний, хоча повідомляє, що конкретно ніщо нікуди "не просочилося".
Повідомлення про "Гординю" Ярослава Ступака - подія, яка справді наробила галасу. Це була чи не перша новеля молодого прозаїка, писана, пригадую, діалектом, "під Стефаника". Десь у горах до сільської родини приходили "партизани". Зопалу "Вітчизна" надрукувала новелю: потім хтось особливо пильний догледів, що "партизани" ніде не розшифровані, і що вони не конче "червоні". Швидше навпаки - за стилістикою мови, за взаєминами - це українські повстанці. Ступака взяли в облогу. Ступакові стало непереливки; в Україні йому перекрили геть усе - і незабаром він виплив у Москві, де писав у шухляду (о, які прекрасні задуми переповідав Ярослав Ступак - у стилі латиноамериканського роману! - скільки тут було таланту!) й змушений був перейти на перекладацький хліб. Сьогодні Ярослав Ступак у Швеції, це ще один талановитий вихованець Івана Світличного, Іван дуже його любив.
А картинки із спілчанського життя просто пречудові, оцінки Іванові як завжди, короткі, точні, влучають у ціль.
Не встигнувши повернутися до Києва, Іван лаштувався до нової поїздки, - вдачею він був невгамовний, а справи вимагали його особистої присутності. Ось лист від 9.Х.67 р.:
"Лесю!
Коли ти пророкував, що я ще ніч ночуватиму в тебе, ти був пророком тільки наполовину: до тебе я не приїхав, бо далеко, але ночував у Москві, в Даніельші - на 5 хв. таки запізнився.
Посилаю тобі свого турка. Тільки один вірш ми переклали обоє. Крім тих, що надсилаю, є ще кілька перекладених, але вони не передруковані, отож надішлю згодом.
Загалом, якби ми ще трохи посиділи над цими турками, була б збірка; видати її - справа, здається, реальна, треба тільки додати Хікмета (почасти він уже є перекладений, почасти можна ще перекласти - Халимоненко це зробив би). Якщо тобі така ідея буде до смаку, роби Джевдета і Рифата, а я доповнив би Велі, але для цього мені треба скопіювати його збірку (є якесь однотомне зібрання).
Нелі - на жаль!!! - у Києві зараз немає. Одначе, сподіваюся, буде; а тебе не буде! - не частий оптимальний варіант.
Антологія французької поезії зараз у мене на рецензії - отож Аполінера, якщо робити нові переклади, надсилай мені; може, щось можна буде доповнити, або хоч вибрати з наявного.
Дякую за московські театри й побут.
З сердешним поползновенієм
І.Світличний
9.10.67 р."
Ще один лист - від 4.12.67 року.
"Дорогі Нелю і Лесю!
Мрію й прагну до Москви, як усі три чеховські сестри разом, але чи те вдасться мені тепер, чи під кінець року - ще не знаю. Отож мабуть спершу побачимося в Києві, а вже потім - у Москві.
Перечитую, Лесю, твого Аполінера. Не все на одному рівні, видно, що перекладено раніше, а що - останнім часом. Деякі переклади - бездоганні, а деякі треба правити з мовного погляду (це - легко). Загалом коли буде на збірку, треба видавати окремо. Напевне пройде і напевно матиме успіх. Тут є одна дівчинка (Сверстюкова симпатія), що також переклала два вірші Аполінера, ті, що переклав і Ти, "Кортеж" і "Загублена юність моя". Між іншим, "Загублена юність" у неї вийшла краще, а "Кортеж" - місцями краще у неї, а місцями - у Тебе, загалом же Твій краще, а якби зробити з двох один, було б ідеально. Не знаю, чи перекладав хто ще, але якщо це - Терещенко, того не слід брати до уваги: хай йому земля буде пером, але він був великим графоманом.
До речі, Лесю, ти настроюєшся героїчно на франківців, а тут ходять чутки, ніби Безгіна вже зняли. Може, то тільки чутки, за що купив, за те й продаю, а йти до когось перевіряти - ніколи. Однак - ймовірно".
Трохи поясню. Щосезону я робив чергову спробу "навести мости" з офіційною Україною або принаймні поставити в Києві якусь виставу. Так було й цього разу - я запропонував постановку франківцям, і з директором театру справу було полагоджено. Директором був тоді Ігор Дмитрович Безгін, - той самий, який з точки зору нормальної комуністичної влади вельми "согрішив": піддався умовлянням Леся Танюка і змінив крісло секретаря райкому комсомолу (!) на роль націоналіста Ільга Юги в націоналістичній п'єсі "Патетична соната" націоналістичного драматурга Миколи Куліша у націоналістичній постановці все того ж Танюка у виставі театру Клубу Творчої Молоді. (До речі, Ігор колись був студентом у Леоніди Павлівни - в Будівельному інституті). Його було вмить вилучено з лав партістеблішменту: він подався до театрального інституту, на заочний - став директором театру імені Франка. Втім, ненадовго - дуже швидко "міністерщики" та корифеї-франківці на чолі з паном Корнійчуком "розкусили" Безгіна і звільнили його, що називається, з вовчим квитком. Сьогодні Безгін - професор театрального інституту, доктор наук, один з керівників українського театрального менеджерства.
Але завершу цитованого листа:
"На лютий готується великий перекладацький вечір югославської поезії. Може, Лесю, й ти щось перекладеш? Якщо згоден, напиши, забезпечимо оригіналами, а мо й підрядниками, якщо треба.
Орхан Велі, певна річ, з порядку денного не сходить.
Починаю переписувати для вас магнітофонні записи - головно українських поетів та українських пісень.
Вирізку Нелиної ювеналіади пересилаю цим листом. Шкода, що в конверт не влазить також п'єса Амброджі "Бюрократозаври" - хочеться, Лесю, щоб ти прочитав; мені здається, що в ній за зовнішньою простотою криються великі можливості для режисера, а спектакль за цією п'єсою мав би великий успіх.
Чи бачили ви фільм Хуцієва "Липневий дощ"? Це щось надзвичайне! Такого ще в нас не було!
Обіймаю, цілую (Нелю), вітаю (Леся).
Ваш І.С."
П'єсу Амброджі "Бюрократозаври" я одержав від Івана пізніше, із спецоказією, через одну нашу спільну знайому: як я й гадав, крім п'єси, там виявилося кілька цікавих текстів, які чекали нагоди здобутися до Москви. Отож приємне долучалося до корисного - щоразу, як на те була змога.
Про фільм Марлена Хуцієва. Це була дуже показова реакція: Іван справді мав смак і чуття на талановиті речі. Чимало українців не звернули уваги на цю кінострічку, а дехто, побачивши, не зрозумів її. Іван Світличний не забув написати, що бачив фільм, і що він йому дуже й дуже сподобався.
А ось один з моїх листів до Івана Світличного, тут теж є атмосфера того, що нас об'єднувало й цікавило.
"Пане Іване!
Вітаю Тебе й Твою половину (хто чия половина, я вже не знаю, бо давно вас із Льолею не бачив). Кажуть, ти незабаром матимеш роботу, і соціалістичний принцип - кожному по праці - востержествує.
Дейч просив підшукати матеріали про Лесю Українку - з неопублікованих джерел. Ще лишилися такі на світі? Вони від'їздять до Парижу у вівторок-середу, "вид на жительство" вже мають. Тобі - вітання. Повернуться Дейчі десь під перше травня".
Світличний багато в чому сприяв українським друкам у Москві російською мовою, допомагав з авторами, рецензентами, з відбором текстів. Дейчі, буваючи за кордоном, часто привозили звідти українські книжки, із тих, яким важко було потрапити в Україну прямим шляхом. У такий спосіб я робив Іванові "замовлення" - що він хотів би цього разу одержати.
А далі йшлося про наші театральні справи. Однією ногою я сидів у Москві, а другою - бігав на проби до так званого київського "молодіжного театру", який репетирував тоді на квартирі у І. Стешенко. Водночас ми розробляли проблему "українського курсу в Москві". Зупинка була за чисто українським репертуаром. Одну драму, вірніше, трагікомедію на біблейські теми (під назвою "Сокира") - Іван майже написав, але так і не відважився мені її показати: надто вимогливо він до себе ставився. Ця ідея сиділа в ньому довго: ще в листі до Льолі від 24.04.75 року він писав: "Я все хотів поговорити про неї (себто про "Сокиру" - Л.Т.) з Лесем, та все якось не випадало..." На інші п'єси ми з ним шукали авторів. Серед перших, про кого йшла мова, були Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Іван Драч.
"Маю до тебе ось яке прохання, - писав я Іванові у тому ж листі від 22.02.1968 року. - Ось лист до Володі Дрозда, - у мене нема його адреси, - передай йому. Сподобався мені його роман (мова йшла про "Катастрофу" - Л.Т.); от я й подумав - чи не можна було б якось його до сцени притулити? Як ти гадаєш - чи не взявся б за це Дрозд? Бо в романі багато від театру; може, він часом занадто як для сцени описовий, але є головне - подвійна містифікація: з одного боку - все крізь Гужву, з другого - все крізь Загатного.
Тим паче, що зараз в Києві твоя улюблена Корнієнко "підбурила" цілу група акторів займатися лабораторно режисурою: вони й могли б почати з Дроздом роботу. І я б не стояв збоку.
Як ти дивишся на таку можливість? Чи Дрозд не любить повертатися до речей у певному жанрі закінчених?
Дякую за магнітофон та записи. Це вийшло дуже доречно. Отож нічого не робимо, сидимо та слухаємо. Плакали тепер державні міркування, вистави й переклади - так і слухатимемо до того часу, доки не приїдемо на Україну остаточно. А воно ж не так скоро буде!
Неля з'їхала з глузду: Курбаса полишила, марить лише Карпатами. Ти її збив з пуття, тепер виплутуйся з цієї халепи сам. У нас відпустка з 1 липня (приблизно) до 15 серпня. З цього строку на Карпати відпущено може бути днів 15-20, краще за все - або з 3 липня по 23-е, або з 15-20 липня по 10 серпня. Бо мені хочеться моїх дам вивезти потім кудись до моря - у них обох кепсько з горлом, мушу полікувати їх морською водою та сонцем. Як - реальні ці строки для вояжу? Чи ні? Напиши мені свої міркування з приводу цієї серйозної справи. Неля Тебе цілує (ох, ці вже мені поцілунки!) а я? А я тисну Твої інтелігентну долоню і смикаю Тебе за історичні вуса, оспівані у кращих творах української радянської літератури.
22.02.1968 року. Твій Лесь Танюк".
"Дорогий Лесю! - не гаячись, відповідає Іван (11.03.68 року). - Листа Дроздові я передав одразу, він мабуть Тобі вже відписав; при мені він драматичного ентузіазму не виявляв, однак чоловік він характером м'який, якщо натиснути, здасться; не знаю тільки, чи варто дуже тиснути, бо - Ти маєш рацію - у романі багато описовості, драматургічний момент слабкуватий, навіть діалогів майже немає, і невідомо, чи він з тим справиться. А загалом роман дуже непоганий, і якби його ще редакційно дотягти до кондиції (бо багато таки літературних невправностей), був би зовсім добрий. За концепцією цікавий і не трафаретний, про нашу провінцію ще ніхто так не писав - та й знайшов форму, як написати безкомпромісно і для цензури невразливо. Я від Дрозда такого й не чекав.
Карпати заплановані фундаментально. Щодо точної дати говорити важко, але термін липень-серпень і для нас єдино можливий; тільки не знаю, коли саме почнеться відпустка у Льолі - чи з 1-го липня, чи десь із 8-го, але не пізніше. А тимчасом було б дуже добре, якби Ви купили для нас (якщо собі не хочете) надувний матрац - це для всіляких мандрів річ незамінна, - я, коли був у Москві, бачив їх у крамниці "1000 мелочей". У Москві вони бувають, а в Києві їх немає.
До речі, до чи після Карпат, але ми також не проти побувати на морі. Тим паче, що минулого року взагалі не відпочивали.
Чергову партію магнітофонних записів я передам Тобі в 20-х числах, коли до Москви поїде моя кума Світлана Попель (дружина Крекотня). Ти її, мабуть, знаєш.
А в мене зараз страшенно багато роботи - і заробітчанської (внутрішні рецензії, редагування), і для душі (своє пишу, перекладаю - може, щось і не для кошика), а Бог непродумано створив добу з 24-х годин лише, та й з тих чверть на сон забирає.
Дзюба вже державний чоловік - редактор видавництва "Дніпро". А я тим часом - особа приватна; натякають, що так буде, аж поки Скабу поженуть. Хоча зараз, коли роботи багато (раніше в мене було не так, заробітків не було), статус приватної особи мене задовольняє.
А як Твоя театральна кар'єра? Щось ти про це нічого не пишеш".
А що я міг йому написати? В театрі працювала комісія, мене смикали на партбюро - готувалося моє звільнення - за підписання листа на захист Гінзбурга і Галанскова. По Москві котилася хвиля політичних погромів; треба було готуватися до нового безробіття. За місяць мене справді звільнили.
"А Ти знаєш, що Віра Вовк уже видала "Садівничого"? Вислала мені, але ще не маю; судячи з попереднього досвіду, може й взагалі не матиму - українські речі з-за кордону не доходять: треба було замовити, щоб Дейчі привезли", - писав Іван.
Справа у тому, що я зробив переклад "Садівничого" (з бенгалі) і послав його Іванові й Кочуру. Григорій Порфирович похвалив, але з такими зауваженнями, що довелося переробити; Іван оцінив трохи м'якше. Потім Віра подарувала мені свого Тагора, але то був не "Садівничий", а "Гітанджалі".
"Що перекладаєш зараз? Я - Десанку Максимович, хочемо скомпонувати збірку; якби Ти ближче був, не погано було б і Тебе залучити.
Цілуй Нелю. Сподіваюся ще до літа бачити її в Києві (навіть якщо з Тобою).
Будь здоровий, а якщо зможеш, то й щасливий. Твій Іван".
"Дорогі Танюки!
Цього листа передаю моєю кумою - Неля її знає, а Лесь тим паче, бо він знає всіх красивих жінок. Прошу прийняти її гостинно, у всьому, що треба, сприяти й допомагати, я буду Вам за те вельми вдячний.
Не передаю ніякої магніто-поезії, бо маю намір привезти сам, буду в Москві 27 звечора або 28 зранку і буду там до 1 квітня включно, 2-го маю бути в Києві, бо то - день народження моєї кращої половини.
Я знаю, що Ви планували в кінці березня бути в Києві. Повідомте, будь ласка, коли саме будете, щоб ми не розминулися і зустрілися в Москві чи в Києві.
Крім того, Лесю, дуже прошу на той час, що я буду в Москві, дістати щось у театр. Хочу подивитися Твою нову річ, а якщо йтиме, то також і "Вдову полковника", і "Світ без мене" (хоч як би її зіпсували всупереч Твоїм намірам). Крім того, дуже хочу в "Современник" - якщо будуть "Більшовики" чи щось із трилогії або що інше нове. Цікавлять мене також "Дні Турбіних", "Царь Федор Іоаннович" чи "Смерть Іоанна Грозного" (не пам'ятаю вже, про що Ти говорив) або щось інше цікаве. Ти знаєш краще мене.
Якщо зможеш щось дістати, май на увазі й інтереси моєї куми.
До скорої - тут чи там - зустрічі!
Пані Орися хвора - очевидно, грип; зараз тут майже всі перехворіли, і то з високою температурою, важко. Дзвонити їй не варто, бо до телефону вона не підходить.
Будьте нам здорові і щасливі!
Ваш Іван.
21.03.68 р."
Я вже розповідав про Іванову шляхетність. Встигаючи зробити дуже багато, він ніколи не наголошував на власному авторстві. Так було і в тому випадку, про який я розповідав. Коли Іван Світличний замовив статтю про Людмилу Семикіну. І запропонував Нелі написати її удвох із ним. Неля передала через Халимоненка дороблений варіант.
"Дорога Нелю! - відповів Іван. Дякую за вітання і в свою чергу вітаю Тебе і всіх коло Тебе не менш палко й сердечно.
Статтю Гриць передав. Але на зауваження Ти чекаєш даремне: стаття добра. Єдине зауваження, яке можна було б зробити, це те, що Твій покірний слуга до неї мало причетний, і можна було б ставити вимогу зняти друге прізвище, якби не спокуса хоч у такий спосіб побути в такій славній компанії... Але спокуса велика - і навіть такого зауваження я не зроблю. Людочка читала - і їй теж сподобалося.
Десь числа 23-го маю намір приїхати до Москви. Якщо можна раніше подбати про наші (з Льолею) театральні інтереси (особливо - "Гамлет" на Таганці), буду вдячний.
Будьте здорові й щасливі.
Цілую. Твій І.С.
8.1.72".
"Гамлета" з Висоцьким на Таганці Іван Світличний не побачив. Це був останній Іванів лист з волі. 12 січня 1972 року його заарештували.
А була ще унікальна спільна подорож, яка лишилася світлим спомином на все життя. Подорож у Карпати. Ось лист від 5.6.68 року - обнадійливого і страшного року хмільної Празької весни.
"Дорогі Танюки!
Сорока на хвості принесла мені чутку, ніби Ви вже й із Креґом упоралися, а не хочете, ледацюги, мені й двох слів написати. От беріть краще приклад із ближнього.
Значить, на Карпати від'їздимо з Києва 5-го липня. Бо 7-го липня Івана, і на Піп-Івані буде свято, на яке нам конче треба встигнути. Отже, складайте свої плани відповідно до цього, і якщо їхатимете з Москви в кінці червня, квитки беріть до Івано-Франківська, а в Києві зробите зупинку.
Чи не дивилися Ви в московських крамницях надувних матраців? Не забувайте й про наші інтереси.
Іще прохання: якщо трапляться колби для шарикових ручок, купіть мені хоч і дві пачки, бо в Києві немає.
Французька антологія ще у видавництві, щось її там марудять. А мого Беранжера вже редагують. Михайлині Превера повернули, не рецензувавши.
Ви знаєте, що вона - безробітня. Так само, як і Надійка, як і Брайчевський, а від сьогодні буде і Зеня Франко. Як бачите, ми від Москви не відстаємо...
Будьте нам здорові.
5.6.68 р. Ваш Іван"
Так усе й вийшло, як Іван спланував. "Кумпанія" підібралася на славу... Троє Світличних - Іван і Льоля з Надійкою, Олена Антонів, Чорновола дружина, і Валя, його сестра, Агрипина Лишак, Микола Рачук, Рая Мороз, Русин Іван з "Жайворонка" - він повернувся після року у Мордовії, ми з Нелею. Десь у Жаб'єму зустріли Атену Пашко з дітьми (Атенина Ірина та малий Ярко Лесюк, з якими ми потім дуже заприятелювали). Ходили пішки, здіймалися на Піп Івана та на Говерлю, були в Косові, Космачі. Ночували в наметах, іноді потрапляли до кого-небудь у гості. Розповіді селян про повстанські дії загонів УПА, розмови з учителями, лікарями, священиком церковної общини Космача. В домі у цього священика був тоді, пригадую, цілий музей - вишиванки, писанки, гуцульські строї та предмети вжитку. Священик добре знав українських поетів, до нього приїздили Опанас Заливаха і Борис Антоненко-Давидович, у нього хрестився - вже в зрілому віці - Вячеслав Чорновіл. Сьогодні вже можна назвати й ім'я цього священика-патріота: це був отець Василь Романюк, в майбутньому - Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир. В 1972 році, коли почалися повальні арешти, його взяли знову й засудили до 7 років позбавлення волі і 3 років заслання.
По тому був Львів, львівські майстерні, спільні друзі. Нам було весело й добре. Ніколи ще я не почувався так вільно, як тоді, біля Івана, зарослий по вуха бородою і навантажений наплечниками. Іноді Іван десь зникав, привозив звідкись старі українські книжки. Час від часу селяни в тих місцях, де ми йшли, попереджали: слідом за нами йдуть дві чорні "Волги"; у Космачі якийсь із місцевих каґебешників неприкрито шантажував господиню хати, де ми зупинились; у рейсовому автобусі Русинові та Світличному влаштували міліцейський шмон. Але й це не збивало нас з радісної ноти. Надто вже гарна була навколо природа, надто симпатичні були люди, - коли ще ми могли б так детально виговоритися, вислухати один одного, виспіватися: "Шмє-шмє-шмє... А тепер з усім оркестром: "Шмєло, товарищи, в ногу..." Блажений час, блаженна сторона...
Але... Все це мало й інший бік. Оті "хвости", що нас супроводжували, погрози, якими залякували кожного, хто давав нам притулок, ота атмосфера терору, якою зустріло нас львівське КҐБ (напряму на площі, не криючись, фотографували, вискочив якийсь дідок - і клацав, клацав; погрожували львів'янам, аби стереглися "заїжджих киян"), - все це було пов'язано з однією датою. З серпнем 1968 року. З окупацією Праги і знищенням чеської демократії. З убивством Празької весни. Вочевидь, каґебешники були переконані, що ми затіяли свою акцію для того, щоб перейти кордон і взяти участь у планованими ними подіях (з протилежного боку барикад), або маємо якісь рації й передаємо чехам "радянські таємниці". Все це було б кумедним, якби не виявилося потім кривавим. Павло Мурашко з "Дуклі", якого ми зустріли у Львові перед окупацією Праги, був дуже схвильований чутками, але думку про те, що танки підуть на Прагу, відкинув зразу, це здалося йому "хіба що ідіотським вирішенням проблеми". Львівські художники пили за здоров'я Дубчека. "Чи ж ваші лідери такі дурні, щоб пиляти гілку, на який сидять самі?" - сказав тоді Павло.
Як погано ми знали своїх лідерів! Що їм було до гілок, та й до самого дерева! Вони пішли не лише на Чехословаччину, пішли потім на Афганістан, пішли на ув'язнення Сахарова, пішли на Чечню... З чорного кота білого не зробиш. Ідіотизм комунізму було продемонстровано у всій його красі.
Іван знав чеську ситуацію краще за будь-кого з нас. Він моделював різні варіанти, робив прогнози на те, як поведуться Румунія, Польща чи НДР. Декому з наших жінок здавалося, що чеський приклад стане детонатором багатьох інших заворушень, і першою може повстати російська інтелігенція, - у Москві так багато говорили про "соціалізм з людським обличчям!.."
Як ми помилились! 25 серпня 1968 р. у Москві на Червону площу з протестом проти радянської агресії вийшло лише семеро чоловік. Лише семеро.
Коли катастрофа сталася, і демократію в Чехословаччині було знищено, Іван не знаходив собі місця:
- Ми навіть не уявляємо собі, якою бідою це обернеться для України. І для Прибалтики. Та головне - для України. Скільки голів полетить, скільки проллється крові!
Так і сталося.
Проте останню крапку хочу поставити на Івановій фразі з Герцена. Він сказав її мені ще там, у горах, коли Празька весна була жарким літом, коли вірилося в перемогу.
- Знаєш, у чому вбачає різницю між Заходом і Сходом Герцен? Захід, на його думку, розвиватиметься від свободи до соціалізму. А Схід - від соціалізму до свободи.
Я заперечив проти першої частини цієї тези - не дуже цензурним політичним анекдотом. Іван засміявся й погодився:
- На Заході він був чужою людиною, міг щось і переплутати. А про Схід - безпомилково. Це все мине як мара. Шкода тільки, ми з тобою до похорону соціалізму не доживемо.
Іван Світличний - не дожив.
Але в тому, що Україна розвивається від соціалізму - до свободи, є і його заслуга.
Хоча він у цьому завжди сумнівався.
Те, що він називав сумнівом, насправді було шляхом.
P.S.
З Іванової присвяти до циклу "Музи і ґрації":
"Дякую, дорогі мої Нелю та Лесь, що в час моєї чернечої самотності не полишали мене самого, приходили в мої сни і думи з добрим словом і доброю радою".
Грудень 1972 - грудень 1994.
І.Світличний, Л.С.
Мало приходили, Іване, мало... Зробили не все, що могли. Ми твої боржники, Іване.
Лесь Танюк. ПАРАСТАС: Алла Горська, Iван Свiтличний
Від автора. Алла
З Iваном i без Iвана - частина перша
З Iваном i без Iвана - частина друга
|