Є мета, але немає шляху;
те, що ми називаємо шляхом,
насправді є сумнів.

Франц Кафка

       Регулярне нищення національної еліти в Україні провадило до генетичного виживання передовсім "правнуків поганих", які потім голосно змагалися за дідівські привілеї та клейноди. Нові свіжі сили, що їх так само регулярно постачало Україні животворне село (і набагато рідше - зденаціоналізоване місто), така собі інтелігенція щораз у першому коліні, - були, як правило, битими з обох боків, - з тоталітарно-імперського, комуністично-державного та з боку прагматично-малоросійського, "мино-мазайлівського". Саме тому так гостро виривалися дисиденти зі свого оточення: проти них були не тільки компартійна еліта й весь репресивний апарат, а й так звана масова свідомість "здорового глузду" ( "а воно тобі треба?"). Дисидентство породжувало розколи, родинні драми, конфлікт "батьків та дітей", "ідеалістів і прагматиків". І благословенні були ті щасливі випадки, де родина й близьке коло друзів розуміли й підтримували одне одного у найризикованіших ситуаціях: це невимовно множило внутрішню силу й віру.
       Світличні були саме таким осередком, де кожен міг покластися на іншого, ще й тому у них в домі був особливий клімат. Жилося їм у матеріальному плані жахітно важко, зарплатня була злиденна, гонорари - нікчемні; потім надійшла полоса тривалого безробіття, та й Льолі перекривали дорогу, забороняючи їй читати додаткові лекції, щоб тримати Світличних у чорному тілі; до того ж Іван витрачав мало не всі гроші на книжки. А проте кожному з численних гостей неодмінно пропонувалося, крім поживи інтелектуальної, щось більш прозаїчного; а якщо ти був з іншого міста, міг розраховувати і на нічліг. Все те робилося весело й невимушено, і кожен, хто потрапляв на легендарну Уманську, залишався Івановим боржником на все життя. Так само як і боржником його дружини Леоніди Павлівни та сестри Надійки; обшир їхнього внеску в дисидентський рух дуже великий, ці дві жінки заслуговують окремої розповіді, в тіні Іванової постаті про них іноді забувають...
       ... Як завше, криза з папером; щойно зараз зауважив, що пишу ці нотатки на звороті депутатських бланків, ще старого зразку - з червоним серпом і молотом... Ніхто з нас, здається, не сподівався, що доживемо до часів, коли в українському парламенті засідатиме з десяток колишніх дисидентів. Як бачите, дожили. І до незалежності, і до українського тризуба, і до національного прапора, і до заборони КПРС-КПУ, і до другого Президента України. У новому парламенті, обраному вже за нових, не радянських часів (!), теж є ті, хто здобував волю Україні на московських каторгах. До болю прикро, що немає на тій депутатській лаві Івана Світличного; не маю сумніву, то був би інший парламент, де національно-демократичні сили не були б такі роз'єднані. Іван належав до тих, хто вмів об'єднувати. Таких, як Іван Світличний, в нашій історії було не так уже й багато. Люди науки назвуть Вернадського, люди мистецтва назвуть Леся Курбаса. З ближчих до нас - сучасників - згадую таких опікунів молоді, як Йосип Гірняк, як Антоненко-Давидович, як Надія Суровцева, як Григорій Кочур. Втім, не певен, що доживи Іван Світличний до сьогодні, він пішов би до парламенту. Швидше за все, не пішов би. Не дуже надавався він до трибуни. В нього була інша сфера діяння. Але навколо нього - і це найважливіше - формувався в ті часи підпільний український парламент, верхня палата державного відродження, її повноважне мистецьке представництво: саме в такому об'єднавчому сенсі він - одна з найвизначніших шістдесятницьких постатей.
       Останнім часом про Світличного написано багато. Це прекрасно: вичерпати Івана навіть стократ більшою кількістю спогадів важко. Найбільше подобаються мені сторінки, де про нього пишуть як про живу реальну людину, без намагання витворити з нього героя чи вождя. А є й такі спроби, у мене вони не викликають захвату. Не тому, що я проти героїв. Але в цьому є частка нашої недуги. Невиліковні українські романтики ("Слава Україні! - Слава героям!"), ми й у своїх історичних оцінках більше схильні до виняткового, ніж до звичайного...
       Отже, хто такий Іван Світличний? "Лідер, патріарх", провідник мистецької молоді? Національний герой? Шістдесятник, який очолив бунт нової української свідомості? А хто тоді Василь Стус? Хто Вячеслав Чорновіл? Яку роль відіграла у шістдесятництві Алла Горська? Хто такий Євген Сверстюк? Левко Лук'яненко? Чи два Івани - Драч і Дзюба? А Василь Симоненко? Опанас Заливаха? Брати Горині? Валерій Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин? Леонід Плющ, генерал Петро Григоренко, Генріх Алтунян, Семен Глузман, Гелій Снєгірьов, Мустафа Джемільов, Віктор Некрасов? Тарас Мельничук, Оксана Мешко та її син Олесь? Вадим Смогитель, Сашко Мартиненко, Михайло Косів, Іван Гель, Ярослав Кендзьор? А хто є Святослав Караванський, Микола Руденко, Юрій Бадзьо, Олесь Шевченко, Мирослав Маринович? Василь Овсієнко, Євген Пронюк, Валерій Шевчук, подружжя Калинців, Сергій Параджанов, Роман Корогодський? Зеновій Антонюк, Микола Горбаль, Ігор Герета, Стефа Шабатура, Микола Лукаш і Анатоль Перепадя? Надійка та Льоля Світличні? Інші наші жінки, на чию долю випало стільки злигоднів - Ніна Строката, Світлана Кириченко, Ніна Смужаниця, Валентина Попелюх-Стус, Олена Антонів, Раїса Мороз, Атена Пашко, Раїса Руденко? Яким мірилом виміряти, що зробили для України Михайлина Коцюбинська, Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Неллі Корнієнко, Наталя Кузякіна, Теодозія Бриж? Іван Марчук, Феодосій Гуменюк, Ярослав Ступак, Ярослав Павуляк? Нарешті, чи має етичну рацію той, хто списує з шістдесятницького рахунку Валентина Мороза? Нехай дарують мені ті, кого я не назвав, хоч прагнув згадати поіменно кожного, кого знав особисто. Поза тим списком лишилися цілі братства й громади з їхніми провідниками. Від Зіновія Красівського до Степана Хмари в Галичині, від Івана Сокульського до Олекси Різниківа на Східній Україні, волиняки, харків'яни, кияни... Всі вони так само вкарбовані в українську історію, усі входять у шістдесятництво як ціле. Саме з цієї причини я не порівнюватиму Івана Світличного ні з ким. Іван був Іваном, цим усе сказано.
       Та й назагал останнім часом щось у мені почало активно протестувати проти спроб заднім числом вибудувати піраміду дисидентської "вагомості" та "заслуг". Надто це вже віддає старорежимним, ветерансько-р-революційним "За що боролись!" Облишмо клейноди нащадкам, розберуться, хто був хто. Якби Іван дожив до нинішнього "табелювання за рангами", він тільки посміхнувся б у свої вуса: не в його вдачі було ставитися всерйоз до таких забавок, дозування солодких ліків з лазарету самолюбств ніколи не було для нього чимось вартим уваги. Іван був живий чоловік, завжди повний сьогодення; постійно відчував живородність і повноту хвилі життя, бо жив, не відкладаючи себе на завтра, саме жив, а не готувався по-справжньому жити лише з якогось чергового понеділка, як це робить дехто...
       У своїй статті "Іван Світличний, шістдесятник", якою відкривається його книжка "У мене - тільки слово", М.Коцюбинська чітко розставила все по своїх місцях. Не можу не поділяти і її протесту проти спроб зревізувати шістдесятництво як явище. Я теж мав нагоду чути байки про якусь нібито заанґажованість, скажімо, Клубу Творчої Молоді (Київ, 1960-1964) "комсомолом і партією ". Мовляв, то було витвором "згори", керівництво хотіло випустити "пару з казана", але не змогло потім втримати КТМ у руках - і яблуко покотилося вбік. Шістдесятництво в цілому і Клуб Творчої Молоді зокрема мають таке ж відношення до "бажання верхів", як заходи Горбачова щодо "перебудови соціалізму" до розпаду СРСР як останньої імперії і до народження незалежної України. І перше (повстання шістдесятників), і друге (повстання України) стало наслідком глибинних тектонічних зсувів, що їх протягом тривалого часу готували національно-визвольні сили. Потрібен був величезний тиск із надрів земних, аби ці джерела знайшли вихід на поверхню і, з'єднавшись, стали тією "тихою (а іноді й не тихою) водою", яка "греблі рве". У такому розумінні явище Світличного генетично пов'язане з явищем Сковороди, з нетрибунною етикою Шевченка, з боляче засвоєними уроками українського "Розстріляного відродження", яке впало під кулями й багнетами нової "класової" моралі більшовизму. Світличний, якщо формулювати дефінітивно, був не мораліст, а - етик. Він не проповідував високоморальної поведінки, не гнався за високими ідеалами, а - жив ними, жив природно і буденно. Саме буденність життя "за власними правилами" творила навколо нього ауру впевненості, стабільності, довіри. На нього можна було покластися, до нього підсвідомо йшли зняти стрес, позбавитися перенапруження або й просто ввійти в коло нової духовності, - тобто "перейти через Світличного", як по мосту - від художників до поетів, від кібернетиків до філологів, від перекладу - до політичної журналістики, від прози - до театру, з Галичини - на Схід і навпаки. Через Світличного люди входили у певне "братство"; не кожен тоді зважувався самостійно зробити власний вибір (у ризикованій ситуації) - авторитет Світличного врівноважував тарілку терезів. Бо те, що ми називали шляхом, для нас було справді передовсім сумнівом. Але багато важив інженерний розрахунок дороги - лупати скелю в лоб, вдаватися до вибухівки чи прокласти шлях на якомусь повороті у податливішій породі. Тут авторитет Світличного діяв беззастережно.
       На мою думку, Клуб Творчої Молоді й народився як необхідність перестати жити урізаним життям, як спроба об'єднання молодих, і в першу чергу молоді творчої, з різних спілок і різних напрямків, - проти закостенілості старих, які були втіленням системи. То була ідея українського самовираження; нас буквально розпирало від нового змісту, від нового знання, яким ми не могли офіційним шляхом ні з ким поділитися: цензура, парткоми, клани бездарних народних-перенародних лизоблюдів, "установки" пленумів та з'їздів на єдиний "соцреаліссімус", за межі якого не можна було виходити, і багато іншої нікчемної прісняви - все це стояло перед нами казенним муром, за яким, почували ми, існує якесь інше життя. Оскільки ніщо не виростає з нічого, на допомогу нам прийшли ті "недобитки Розстріляного Відродження", які лише зовні змирилися з системою і працювали переважно "у стіл". У КТМ "молодіжність" і вік не відігравали домінантної ролі, всупереч "конфліктові поколінь", - першим "молодим" художником, виставку якого ми зробили, був Сергій Отрощенко, якому добігав тоді сьомий десяток. Іван Світличний, на добрячий десяток років старший від того "середнього рівня", в якому перебувала переважна більшість "шістдесятників", був водночас і ланцюгом, який єднав не лише "географії", а й генерації. Він уміло змішував в одному келиху різні напої, різної витримки, різного смаку й кольору - і для нас, спраглих, не треба було смачнішого вина. З жодною людиною, старшою за себе, в мене ніколи не виходило на "ти". З Іваном ніби й не могло бути інакше - з першої зустрічі.
       Сталася вона якось аж надто сумбурно. Наприкінці червня 1960 року після іспиту в театральному інституті я чекав на когось біля Спілки Письменників на Орджонікідзе, треба було домовитися про черговий концерт. Повиходили всі і зі Спілки. Раптом від ЦК КПУ, що поруч, набігло багато однакових людей. Потім з'явилась іноземна делегація, якій показували Спілку. У мене над вухом прошелестіло:
       - Хто це там біля Івана Світличного?
       - Та це ж Пальміро Тольятті!
       Признатися, італійського вождя комуністів я так і не розгледів, його закрили від мене письменницькі спини й підспиння. Зате дізнався, що отой худенький з вусами - Іван Світличний, про якого я, звісно, чув і якого читав.
       Делегація побігла далі, всі посунули за нею, лишилися на сходах хіба ми двоє - розгублені.
       - Бач, у якій ми пошані, - сказав Світличний. - То Хрущов приїде, то ось тепер товариш Тольятті. Обіцяють ще Яноша Кадара й Ульбріхта. Всіх повезуть у Ксаверівку - щасливе життя показувати. Соціалізм, Танюче. - Це тобі не хунт ізюму.
       Виявляється, він мене знав - зазирнув одного разу на засідання Клубу й чув мій виступ.
       - Ви там щось про театр Франка ворожили. То я не став заважати, людей і без мене було багато. Ну то що? Познайомимось?
       Ми познайомились. І розговорилися. Та так, ніби давно були знайомі. І скоро я пив у нього міцний чай і слухав поезії - Василя Симоненка і, здається, Бориса Мамайсура. То була сумна лірика: "Голубі фіалки, очі голубі, Скільки ще сказати хочеться тобі..." (Той вірш, пригадую, несподівано кінчався строфою, яка вискакувала з-за рогу, як некероване авто; ці рядки Борис все одно декламував так само елегійно, як і попередні, не міняючи інтонації):

       Відтоді ми заприятелювали й стрічалися часто - у Спілці, в Клубі, в майстерні у Алли Горської...
       ...Він прийшов на мою студентську виставу "Маклена Ґраса" за Миколою Кулішем - зразу після виходу рецензії Єлизавети Старинкевич, яка нас підтримала у пресі.
       Грали ми в Оперній Студії на Хрещатику; то була спроба відновити бодай крихту Курбасового й Гірнякового театру. На кожну виставу чомусь приходили рої партійних чиновників та наглядачів з різних відтак не культосвітніх установ - отож дістати квитки звичайному смертному було нелегко. Перед тим я довго лабораторно відновлював втрачений в єжовські часи текст п'єси - за російським перекладом репресованого Павла Зенкевича. Напочатку Іван поставився до цієї спроби "реконструкції" з недовірою; але потім порадив порівняти інші російські переклади того ж П.Зенкевича з кулішівськими оригіналами, себто призвичаїтись до його стилістики - проробити зворотну роботу, - і ця порада мені дуже допомогла. Останню редакцію тексту робили мені ще живі на той час виконавці Курбасової вистави (Крушельницький - Падур, Ужвій - Маклена, Романенко - Ґраса, Мілютенко - Зарембський, Чистякова - Анеля: кращі свої репліки актори пам'ятали, і це теж була добра поміч). Так мені вдалося майже відновити оригінальний текст п'єси. Потім Іван порадив дати текст на прочитання Смоличеві, Сенченкові, Рильському: можна сказати, що й у цій справі я почував його поводирство. Навіть більше, згодом Світличний допоміг мені "пробити" затвердження тексту в Міністерстві культури, де його видали на склографі, і "Маклена Ґраса" ("Український сценічний варіант Леся Танюка") пішла у Херсоні та Львівському театрі імені Заньковецької.
       Іванів інтерес до мене, як я розумів, був пов'язаний перш за все з його інтересом до Курбаса й Куліша; важко забути, з якою пожадливістю він випитував у мене, що казав про Курбаса Крушельницький (Мар'ян Михайлович вів тоді наш курс і підпільно скеровував авангардну Студію КТМ у Жовтневому палаці). У поставленій мною виставі Іванові найдужче сподобався "театр тіней", танець жебраків під полонез Шопена, собача буда для мистецтва і музикант Ігнацій Падур (Падеревський), якого віртуозно грав мій колега по курсу режисер Володимир Загоруйко. Але то все я дізнався потім. А тоді він підійшов до мене після вистави: "Ну ти й закрутив... Слухай, треба запросити письменників. Культпоходом. А то вони у нас ходять тільки на капелу бандуристів..."
       Від офіційної письменницької братії Іван мав самі лише нагінки й кпини, але ставився до спілки спокійно. В усіх випадках інтонація щодо колег-письменників, які надто віддавалися адміністративним обов'язкам, була в нього іронічно поблажлива. Ми, молодші, кипіли обуренням - на письменницьких зборах доводилося чути таке, що не лізло ні в тин, ні в ворота. Іван нас стримував:
       - Спокійно, хлопці, спокійно. Старших треба жаліти. Адже вони помруть раніше за нас. Майте спокій і робіть своє. Але робіть краще, а то не ви їх - вони вас почнуть жаліти.
       Кілька разів виникала проблема його вступу до спілки. Але згори гальмували. В 1965 році Олесь Гончар сам запропонував йому дати рекомендацію. Однак усе зірвав арешт.
       Студія, в якій ми репетирували, дуже цікавила Світличного, він все про неї випитував. Я поділився з ним проблемою, яка здавалася мені тоді дуже важливою. Йшлося про назву.
       "Березіль" була дуже влучна назва, і ми постійно сперечалися, як назвати наш так званий Другий Український Театр. Але керівники культури не дуже хотіли конкуренції для єдиного українського театру в Києві - Театру ім. Франка. Оскільки наші плани мали ухил до сміху і ґротеску, виникла ідея оформитись як український Театр Сатири. Я всерйоз розмірковував над "Клопом" Маяковського, актуалізованим і "перелицьованим" на український лад. То чи не почати справді з "Клопа"?
       Помішуючи цукор у склянці з чаєм (діло було на квартирі в Алли Горської), Іван флегматично підтримав цю ідею.
       - Добре. Між іншим, українською "клоп" - це "плюсква". Уявляєте, - "Плюсква" Маяковського на три дії! А може краще лишити "Клоп"? Але театр тоді можна назвати ДУСТ - Державний Український Сатиричний Театр.
       Ми довго потім цитували той його експромт.
       Світличний - я в цьому неодноразово переконувався - мав глибоке і своєрідне чуття театру. Вони з Льолею були постійними відвідувачами всіх кращих київських вистав, музичних і драматичних. Цікавили їх неодмінно гастролери (франківці були у черговій кризі). Так, запам'ятав я, розповідав Іван про те, як він дивився у Києві Словацьке Національне Дівадло, братиславці грали "Іванова" Чехова та "Іркутську історію" Арбузова: після того, признався він, і його потягло на драматургію, він пише п'єсу, і скоро мені покаже... Коли ми репетирували в Алли сцени з феєричного "Ножа в сонці" Івана Драча, Світличний полишав свій іронічний тон і давав цікаві підказки, які видавали в ньому вроджений театральний смак. Коли вже у Жовтневому Палаці я показав йому два фрагменти з Брехтової "Матінки Кураж" (її пречудово грала надзвичайно органічна актриса Ніна Гаврилівна Лихо), Світличний сердився на нездалий переклад і на ходу "давав варіанти". Олена Кириченко й Алла Горська зробили оригінальні сценографічні проекти для "Патетичної сонати" М.Куліша (стару Настю репетирувала вдова Остапа Вишні, колишня Жанна-Д'Арк української сцени Варвара Маслюченко). Світличний добре їх оцінив, і я певен, його похвала схилила Горську до подальшої праці в театрі. Ми з нею оформили потім ще дві вистави - обидві їх було заборонено напередодні прем'єр - "Отак загинув Гуска" М.Куліша в Львівському театрі імені Заньковецької та "Правду і Кривду" М.Стельмаха в Одесі.
       Признаюсь, Іванові я завдячую однією цікавою знахідкою.
       Після того, як нашу з Аллою Горською виставу так преганебно закрили у Львові (формула "Щоб за 24 години і сліду вашого не було у Львові" не залишала сумнівів у тому, яка саме інстанція вчинила цей погром комедії Куліша у Театрі імені Заньковецької), наші театральні мандри на якийсь час обірвалися. Але мій однокурсник Володимир Загоруйко, якого забрали з Києва до Одеси на посаду начальника управління культури, мав відвагу запросити нас із Горською на постановку "Правди й кривди" до Одеського театру Революції. Ця вистава теж не побачила світу, - перед генеральними репетиціями до Одеси приїхали великі чини з КҐБ і "дружньо" порадили директорові театру В.М'якому "закрити" виставу: мовляв, у республіці негаразд із урожаєм, щойно виключили з партії якогось реального голову колгоспу, який, подібно до вигаданого стельмахівського Марка Безсмертного, роздав спершу людям хліб на трудодні, а вже потім - державі. Одне слово, справдилася пересторога Світличного, з яким ми цю "акцію" проробляли - "якщо вистава в Одесі вийде, я стану Ротшільдом, бо позбираю силу-силенну вовків в українському лісі, що поздихали з цієї причини, і нароблю з них кожухів для всієї спілки письменників". Спершу Іван відраджував нам братися до п'єси: інсценівку зробив сам Михайло Панасович, це було величаво й авторитетно, але п'єсі бракувало правдивого психологічного конфлікту, особливо розв'язки.
       Всі радянські п'єси завжди мали один гандж: вони конфліктно починалися, бо характери були гострі, з життя, але закінчувалися неодмінним радянським "хеппі-ендом". Доба не могла вирішувати конфлікти в усій їх правдивості, і їх латали штучно: із-за копиці вискакував секретар райкому партії або з відпустки повертався секретар обкому, знімав негідного директора, ставив на його місце "новатора" чи "стаханівця" - і тріумф партійної лінії було забезпечено. Щось такого змушений був зробити і Стельмах у своїй інсценівці, де крутий заміс реального конфлікту мав наприкінці безболісно вирішитись на користь "світлого майбутнього": зло покаране, правда торжествує, народ витирає сльози вдячності. Хоча сам живопис українського життя був трагедійно густий, фарби анітрохи не легковажні, зав'язувався конфлікт потужним вузлом, та й міст перекинуто було назад - у 1937-й, з допитами й слідством. Іван Світличний надрукував рік перед тим у "Вітчизні" статтю "Боги і наволоч", де чесно проаналізував всі здобутки й втрати відомого романіста, показавши, що його герої, подібно до персонажів Довженка, живуть на піднесенні, тяжіють до філософського начала, але деякі сторінки його аж надто ідилічні, а на деякі "рожеві фарби просто неприємно дивитися, так вони ріжуть очі".
       От ми й опинилися "на перехресті": п'єса є, задум цікавий, а реалізація - кульгає. Якщо п'єса завершиться посоромленням зла, глядач піде з вистави розчарований, а якщо вийти на правдивий, критичний фінал, п'єса не одержить "ЛІТ"у, тобто не матиме дозволу цензури на постановку.
       Отож я скаржився на те, що автор приписав надто рожевощокий кінець, який після всього того, що було в п'єсі, може хіба приснитися.
       - А ти так і зроби! - ніби між іншим кинув Іван.
       - Як? - не зрозумів я.
       - Постав так, що все оте, переможне, все, чого домігся Марко Безсмертний, - йому тільки приснилося. Мало що приверзеться чоловікові. Та воно й починається у тебе так, - пролог у Раю, де Марко дискутує з богами й ангелами... Як почав, так і закінчи...
       То була добра ідея, і я її реалізував: уся вистава йшла як Маркове марево, як спогад, як сон. Все діялося на сцені справді конфліктно, справді безкомпромісно, справді без гри у піддавки. І третя дія - "хеппі енд" - теж була. І правдиво - і не причепишся.
       Але потім з'ясовується, що все відбувалося вві сні. І "вихід з кризи" - теж лише наснився Маркові. В реальному житті нічого цього не було і не могло бути. Про таке він міг тільки мріяти. Це відразу вивертало драму навиворіт: робило чорне білим і навпаки.
       Звісно, виставу, як я вже казав, закрили. Але Іван у тому не був винен. А за режисерську підказку я йому дуже вдячний.
       Розповідаю про це з однією метою - підкреслити, що Світличний був людиною нечужою для театру. До речі, після випадку з Брехтом саме Іван порадив придивитися до Брехтового "Галілея". Ми придивилися. І так активно, що за якийсь час Зінаїда Йоффе та Василь Стус переклали для нас Брехтову п'єсу "Життя Галілея": ця робота існує, я зберіг рукопис, його треба неодмінно надрукувати як ще одну маловідому сторінку творчості Василя Стуса...
       Світличний же порадив мені залучити до наших театральних проб Леоніда Грабовського: він дуже любив цього композитора і підтримував його. Потім Микола Платонович Бажан признався, що "на Грабовського" його вивів Іван Світличний (є у Бажана чудові вірші, присвячені Леоніду Грабовському). І дуже переживав Світличний за те, що в Україні така ситуація, коли в музиці ціняться "самі шаровари", бо мало хто з тих, від кого залежить музична політика, розуміється на творчості таких як Грабовський, Сильвестров, Мирослав Скорик, Володимир Губа. З-поміж музикантів іншого ряду виділяв Вадима Смогителя та Леопольда Ященка.
       Є люди суто літературоцентристської орієнтації, для яких книжка чи писане слово стають альфою і омегою життя. Іван до них не належав. Зі зворушливою ніжністю ставився він до Алли Горської та до її мистецтва; взагалі, художники були його слабкістю. На Панаса Заливаху він дивився закоханими очима; Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галя Зубченко, Веніамін Кушнір, Віктор Зарецький, Іван-Валентин Задорожний, Володимир Куткін - за цих людей він завжди стояв горою. У львівській майстерні Фані (Теодозії) Бриж він із захватом милувався модерними скульптурами, виводячи її талант із школи Архипенка - але через заперечення чисто архипенківського геометризму. Скільки гарних слів чув я від нього про дитинну мудрість робіт Караффи-Корбут! Як умить відгадав він у перших обсмалених керамічних мамаях і гуцулах Івана Марчука - могутнього живописця, філософа й лірика! Безніскові ілюстрації до "Мойсея", книжкова графіка Василя Вечерського, екслібриси Тирса Венгриновича, розвихрений Якутович, Країна Колядок Ігоря Калинця, українська народна гравюра, старовинні ікони на склі, і, нарешті, мистецькі розвідки молодого Богдана Гориня - це тільки перше коло Іванових захоплень, широке, але перше. Сільська архітектура, косівське різьбярство чи писанкарство, дерев'яні українські церкви, вузенькі вулиці Львова, правічні карпатські краєвиди - все це було для Івана часткою його самого, його власного "я". Все це так чи інакше є в його поезіях, в його листах, в його діалогах з численними друзями, в його спробах допомогти їм, підтримати їх. Коли Людмилі Семикіній фактично заборонили малювати, і вона перейшла на інший жанр - стала творити строї, моделювати українські сардаки, свити (одяг як образ життя), Іван Світличний відразу ж заанґажував на допомогу Семикіній дисидентську Москву - і в журналі "Декоративное искусство" (там працювала Ірина Уварова, дружина Юлія Даніеля) з'явилась стаття І.Світличного та Н.Корнієнко про костюмні шедеври Семикіної.

       Так міг сказати лише Іван Світличний. І лише про Людмилу Семикіну.
       Так само підтримував він режисера Миколу Мерзлікіна, молодих скульпторів Володимира Прядка та Жозефа Линьова, співучий талант Ніни Матвієнко, божий дар Івана Миколайчука. Сьогоднішня влада нарікає на те, що не може знайти в Україні гідного міністра культури. Отак воно й чинилося споконвіку - спершу Хвильових, Курбасів, Світличних та Стусів убивали по таборах і на Сибірах, а потім жалілися, що їх нема...
       Не можна не сказати й про Іванові приїзди до Москви. Він з'являвся сюди з величезним карпатським наплечником, скуповував усю московську україністику, якої тут по недогляду ще не встигли понищити (у себе на батьківщині землячки з цинковими ґудзиками були набагато пильніші!) і роздаровував те, що вважав за потрібне, іншим. Так, якось він презентував мені стару французьку хрестоматію з драматургії - для перекладів; ми з ним склали тоді навіть розлогий план видання французів. Добрим оком читав він нашого з Неллі Корнієнко Ґордона Креґа, ми переклали його з англійської для українського "Мистецтва" (як завжди, без замовлення й угоди, на власний страх і ризик). Іван був переконаний: ми робимо марну справу, книга не вийде - надто часто Креґ лає там реалізм і правовірний МХАТ, надто багато там Бога з великої літери і Короля. Однак Іван помилився, - за допомогою Олександра Дейча, Олега Микитенка, Дмитра Затонського та Віктора Кордуна наш переклад на загальний подив таки вийшов (про всяк випадок обережні редактори встромили туди "заперечувальну" післямову Ірини Ваніної, але на ті додатки досвідчена публіка вже не звертала уваги). Іван був дуже тим втішений і привітав нас гарною листівкою. Щоразу перед поїздкою до Москви Іван замовляв собі й Льолі квитки на кращі вистави - він був знавець усього, що тут діялося. А театр доби шістдесятих, треба вам сказати, був полем езопового змагання з цензурою та ідеологією, з урядовим ідіотизмом та холуйською фанаберією офіційного письменства Корнійчуків-Софронових- Левад. Вистави Юрія Любимова, Анатолія Ефроса, "Смерть Іоана Грозного" у постановці Л.Хейфеця, деякі мої роботи, заїжджа європейська гастроль, - всього цього він вимагав для себе заздалегідь. Я думаю, театр у якийсь спосіб підживлював його суто філологічні зацікавлення. Він взагалі тяжів до зорових мистецтв - до малярства, скульптури, кіно. В розмовах з Іваном з'ясовувалося, що він встигає стежити і за театральною критикою (саме журнал "Театр" був тоді разом з "Новым миром" осередком затятого дисидентства, саме в російському "Театрі" пішли перші гострі й правдиві публікації про Леся Курбаса, а похвала на адресу "Народного Малахія" М.Куліша обійшлася редакції журналу її розгоном). Між іншим, журнал "Театр" Світличний постійно виписував у таборі й на засланні. А це вже про щось свідчить.
       Окрема сторінка - його ставлення до Наталі Кузякіної, чиї нариси про драматургію він оцінив добре, але потім був незадоволений тим, що у своїй першій (червоній) книжці про Миколу Куліша (була потім друга, за кольором обкладинки ми називали її зеленою - там дослідниця переглянула деякі свої тези) пішла звивистою стежкою, подавши драматурга винятково як автора реалістичної драми "97" та ще кількох п'єс про село, не зрозумівши (відлига ж бо тільки починалася!) значення "заборонених шедеврів" - "Патетичної сонати", "Мини Мазайла", "Народного Малахія", "Вічного бунту". Я думаю, вплив Світличного і Михайлини Коцюбинської допоміг Кузякіній позбавитись ідеологічних шор і відмовитись від тези, що Курбас, мовляв, негативно впливав на Куліша, штовхав його на шлях націоналізму, як і від того, що Марина Ступай у "Патетичній сонаті" - "зоологічна націоналістка". Коли Кузякіну, яка сміливо виступила проти Корнійчука і Ко, було вигнано з України, Світличний звернувся до нас із проханням допомогти їй захистити докторську дисертацію в Росії (вона випустила книжку про драматургію Івана Кочерги). Я надрукував рецензію на цю монографію в журналі "Дружба народов", було зроблено й інші акції, і Наталя Борисівна добре захистилася; Світличний нам за це подякував. Подякував - і попросив допомогти Кузякіній творчо, ввести її в коло видавничих і журнальних знайомих. Саме тоді Неля готувала до друку російську збірку п'єс Миколи Куліша в "Искусстве" (ми хвилювалися, - там уперше ішов "Народний Малахій", друкований раніше тільки в "Літературному ярмарку" і у США). Іванів авторитет був настільки великий, що Неля вийняла зі збірки свою вже написану й схвалену до друку вступну статтю й запропонувала видавництву підписати угоду з Кузякіною. За кілька років ця книжка вийшла друком - перший вибраний Куліш для російських театралів, - і тут лишився Іванів слід, і тут є знак його етики й старань.
       Наші розмови про створення нового українського театру в Києві тривали й у Москві. Одним з таких авантюрних планів "обдурити хахла" (заважали створенню цього театру не так пани, як підпанки, - свої доморощені орденоносці та їхні шефи боялися конкуренції, та ще й некерованої, з дисидентським присмаком) була ідея привезти такий - уже готовий - колектив з Москви. Якби пані Москва сказала, що театр має бути, офіційний лакейський Київ не відважився б встромляти палиці в колеса. Такий був тоді холуйський час. Отож ми вирішили набрати потихеньку десять хлопців і п'ятьох дівчат з України, з вищою театральною освітою, доповнити їх двома-трьома режисерами з Києва чи Львова, і домовитись у театральному інституті, аби хтось із тамтешніх світил сцени взяв собі цей курс на три роки як ординатуру; я мав би бути там за керівника. Підготувавши п'ять-шість вистав далеко від пильних очей і турбот Скаби та Маланчука, повернутися до Києва вже готовим українським театром. Тоді важче буде його закрити.
       Ми й справді почали реалізовувати цей проект, і шефом нашим став Юрій Олександрович Завадський, керівник Театру Московської Ради, один з останніх учнів Станіславського. То була людина високої культури, він добре знав ситуацію знищення і "Березоля" і Курбаса, я читав у нього на трупі п'єси Куліша ("Гуску"), Винниченка ("Пророк"), а потім поставив там "Вдову полковника" естонця Юхана Смуула з Вірою Марецькою у головній ролі - злу сатиру на шовіністичне радянське міщанство. З тактичних міркувань мудрий Світличний порадив пошукати підтримки і в Україні (потрібні були гроші від українського уряду): "А чом би тобі "на голубом глазу" не підійти, скажімо, до Корнійчука, його час минає, він зараз хотів би мати діалог з молодими; он Ефрос поставив "Платона Кречета" на Малій Бронній. І Корнійчук йому багато у чому посприяв, принаймні, театр не закрили, як планувалося."
       Набравшись витримки й гумору, я поїхав до Києва й мав аудієнцію у "самого". Він зрадів, ідею похвалив, наобіцяв бозна-чого, але нічого не зробив, - з тієї причини, що розмови про постановку його "Фронту" в Малому театрі (мені пропонували зробити це до ювілею перемоги) не знайшли в мені підтримки і завершилися пшиком. Як бачите, в цій дальнобійній справі Іван повівся як стратег; але він добре розумів, хто є хто, і тому радив не особливо сподіватися на успіх "переговорів". Коли все було готове (поза участю Корнійчука), вступила в бій важка артилерія Наталі Ужвій, яка була тоді головою Українського Театрального Товариства. Україна прокинулася, до Москви полетіли доноси й протести. Справі довелося дати задній хід.
       Підтримував Іван і театральні проби, що їх провадила в Києві інша наша група - на квартирі І.Стешенко; там працювали Алек Парра, Римма Бондаренко, драматург Коротюков, допомагав їм Микола Мерзлікін. Однак і з цієї акції нічого не вийшло. Іванова ідея написати п'єсу для київського театру горіла синім полум'ям...
       Останній штрих: він дуже пов'язував долю нашого театру з появою нової драматургії. Я розповів йому про театр Андре Антуана, який виник наприкінці століття у Франції як театр нової міської драми, - як осередок, навколо якого об'єдналися молоді невизнані драматурги Парижа. Цей літературоцентристський варіант театральної студії Світличного дуже зацікавив. Скінчилося тим, що одного чудового дня він подарував мені французький томик спогадів Антуана і взяв з мене слово, що я перекладу його на українську. Я саме був тоді безробітний, з вовчим квитком мене було звільнено з Центрального Дитячого Театру за підпис дисидентського листа, без права роботи в театрі, - і пообіцяв Іванові, що сяду за переклад. За рік і справді з'явився переклад першого тому спогадів Андре Антуана; проте з багатьох причин видати його не вдалося - ні тоді, ні потім... Згадую тут ці подробиці, щоб окреслити коло Іванових інтересів: то був справді митець високої культури, широких зацікавленостей, справжній європеїст. Коли я заповзявся перекладати Аполінера, він так само - разом з Кочуром та Стешенко - висилав мені тексти. А коли мова зайшла про "Вибране" Гете, Світличний надіслав мені майже повну бібліографію перекладів великого німця на українську. А такі речі під ногами не валяються.
       Шістдесятники не були людьми якоїсь особливої породи. Але вони жили в особливий час. Кожен з них слідом за Іваном (власне, слідом за Альбертом Швейцером) міг би повторити: "Моє знання песимістичне, але моя віра оптимістична". Шістдесятників не можна міряти мірками, що їх накидає нам сьогодні наша доба, доба прагматики й виборювання "місця під сонцем". Це зараз - на вивільненому полі - раптом почалися змагання за першість. Тоді - на полі, загратованому соціалістичним дротом - змагалися не між собою. Всіх єднала спільність мети і чуття єдиного ворога. Звісно, певна різниця життя по той і по цей бік колючого дроту була, але для багатьох шістдесятників вона не ставала аж надто видимою. Інтуїтивно ми відчували, що новій хвилі відродження відпущено обмаль часу, набагато менше, як у двадцяті-тридцяті, коли ще була жива інерція революційного прискорення, і марнувати час на взаємопоборювання нам би й у голову не зайшло. Надто примарним був абрис можливої перемоги (воля України і знищення комунізму були десь там, за далеким обрієм, і той обрій постійно віддалявся), щоб розбіжності в методах і тактиках боротьби могли стати непереборною перешкодою для єдності, - те, що ми маємо зараз, по хвилі часткової реалізації нових соціальних ілюзій.
       Шістдесятництво - не просто ознака певного історичного проміжку. Для значної частини людей, які мали честь і відповідальність належати до цього явища, воно було характерне єдністю світовідчуття, цільністю етики, особливою налаштованістю на правду. Правду слід було говорити увіч навіть ворогові - так робила Алла Горська, так чинив Василь Стус. Сьогоднішнього воза духовного відродження так само тягнуть позавчорашні шістдесятники: поменшало снаги, побільшало сивини, дехто не дожив, але на вечорах - усе ті ж, все те ж коло, знайомі обличчя, ті ж незгаслі очі. Звичайно, відпали від шістдесятництва багато; проте не ті, що відпали, дали життя "сімдесятникам" та наступним генераціям; жива нитка традиції з одного боку і "вічного бунту" з другого - не переривалася саме в колі шістдесятників. Переслідування, страхи, перекривання кисню, погрози й безробіття й навіть арешти й допити ламали натуру лише небагатьом. Власне, корилися й ішли на конформну співпрацю з системою тільки слабкодухі: ситуація вибору лише виявляла, а не змінювала людину, ставлячи її по той чи інший бік моралі. Після здачі позицій талант починав присихати, вимінювався на брязкальці нагород і премій, і людина почувалася скислою, втомленою і постарілою. Система вишукувала слабкодухих, як натренований митний пес винюхує наркотики. Програвали ті, хто намагався хитрувати, хто пробував грати з системою у шахи; рано чи пізно такий програвав, оскільки система завжди потужніша за одинака, а грати командами мало хто брався - більший був ризик провалитися, та й за "команду" давали більше. Але в цілому шістдесятники залишилися людьми високої проби. До сьогодні вони складають певну єдність, певне коло, доволі герметичне. Вони можуть розходитись у поглядах, мати власні ілюзії, виступати у пресі з критикою одне одного, але в головному - залишилися такими, якими створила їх природа. Підіть на творчий вечір Валерія Шевчука, послухайте виступ Опанаса Заливахи, побувайте на вечорі пам'яті Горської та Зарецького, прочитайте книжку Євгена Сверстюка, вслухайтесь у парламентський монолог Чорновола чи погортайте "Час-Тайм", який він видає, як видавав колись "Український вісник" - і на вас накотить благодатна хвиля "шістдесятництва", яке в умовах терору вижило і зараз не збанкрутувало як ідея.
       - Ми в облозі, - писала до Лесі Українки сестра, - як жити далі?
       - Так, сестро, ми в облозі, - відповідала Леся. - Як жити далі? Треба виставити вартових і жити так, ніби немає облоги.
       Оце "ніби немає облоги" - шістдесятницьке кредо - йшло перш за все від Івана Світличного: не можна споганювати, спотворювати модель свого життя через те, що є облога і довкола вас - чужі очі й вуха. Вартових, звичайно, треба виставити, аби не заскочили вас зненацька, але - жити вільно, без огляду на облогу, без страху й колінкування. І в цьому була найбільша радість усвідомлення свободи власного "Я".
       Якось я дістав на Іванове прохання контрамарки до цирку. Він повів туди дітей своїх родичів чи приятелів. Дітлахи були дуже задоволені звірятками. На Івана ж найбільше, здається, враження справив номер з акробатами на трапеції. І не так сам номер, як настрій "за номером" - факт того, як усі інші страхували тих, хто був "у зоні ризику". "Ти знаєш, я їм позаздрив! Як вони вболівають за свого! Один лізе вгору - другий тримає каната, третій напоготові. У нас в літературі не так..."
       Жарт типовий для Світличного: будь-який патос неодмінно треба було чимось занизити. В нас у КТМ було так само - коли один зависав у повітрі чи дерся вгору по канату, всі інші страхували його як могли. То було неписаним законом. Це ніколи не афішувалося (з відомих причин), ні тоді, ні потім такими речами ніхто не хизувався, але ремінь страховки тримало багато людей. Якби КҐБ реально усвідомлював розміри цієї підтримки дисидентства, якби компартійна влада здатна була уявити її обшир, вона б набагато раніше почала складати свої комуністичні валізи. Особисто Світличний мав уплив на величезне коло людей: від професійних правозахисників до конвойних, яким було доручено за ним наглядати (натомість вони брали в нього для читання "заборонені книжки"); від "неокласичних" перекладачів, що зовні ніби нічого спільного не мали з політикою - до редакторів, які спершу пробували правити Світличного, а потім у нього ж училися лапідарності й стилю; від виплеканих ним художників - до косівських селян, які відразу, пригадую, відчули в ньому свого й розповідали йому те, з чим не поділилися б з іншим. Звичайна зацікавленість переростала у повагу до Іванової послідовності, до неворожого ставлення Іванового до тих, хто ще мав змогу виблукати колись з темряви, а зараз боявся рішучого кроку. У глибині душі Іванові було шкода ворога й відступника, він сприймав і їх не як ворога, а як жертву.
       Однак я цілком і повністю згоден з Михайлиною: нема чого робити з нього записного добрягу. Він таким не був. До декого Іван ставився просто нещадно. Він належав до тих людей, які вміють сказати "ні". Але й це робив Іван у формі необразливій, не зачіпаючи людської гідності, - ніби лишав двері відкритими: подумай, поміркуй, а потім приходь, - порадимося, як з того вийти...
       Є декілька легенд навколо Івана, з якими ніяк не можна погодитися. Перша легенда - про те, що поетом він був, мовляв, слабеньким, і набагато більше зробив у перекладі. Це не так. Поезія - не кількість надрукованого. Поезія - це вміння давати назву речам і явищам, творити - через Слово - нову модель життя. Якби Світличний написав лише одну поему про Леся Курбаса, він уже б навіки залишився у нашій поезії. Як на мене, тюрма виробила з нього непересічного майстра слова: від року до року він ставив перед собою все складніші завдання - і досягав мети. Поетика Світличного вже прийшла у світ; Нечерда, Кордун, Воробйов, Голобородько, в деяких аспектах - Вінграновський і Мовчан, Ігор Калинець - несуть на собі знак його впливу. Безумовний відблиск поезії Світличного і його особи на творах Василя Стуса і Василя Симоненка. Сьогодні його поетичний портрет ще перекрито парсуною політика-дисидента; завтра, коли ці підходи себе вичерпають, після глибинного аналізу текстів ми відкриємо для себе нового Світличного. Така переоцінка вже відбулася з Василем Стусом, попереду - і відкриття Світличного.
       Друга легенда пов'язана з тим, що, мовляв, статті Світличного-критика належать винятково певному часові, через що видаються одномірними: скажи мені, хто твій ворог, і я скажу тобі, хто ти. Абстрактно це так: тебе формує і те, що ти заперечуєш, бо використання тієї, а не іншої зброї уже характеризує бійця. Але стосовно Івана - це не так. За його статтями й виступами я виразно бачу шлейф двадцятих і тридцятих, він існує в значно ширшому контексті, ніж існували здійняті ним з п'єдесталів Шамоти й Білодіди. Треба тільки вчитатися у Світличного уважно, дуже уважно, і приміряти його текст - на себе. А ще прочитати його листи з ув'язнення, де викристалізовується зовсім новий погляд на літературний процес, особливо на проблеми становлення й розвитку української філології, від якої його так трагічно відірвала каторга.
       Третя легенда торкається першого Іванового ув'язнення 1965 року. Прикро мені було читати свого часу надто хвацькі рядки з Валентина Мороза (чиї есеї "Репортаж із заповідника Берії" та "Серед снігів" я й досі вважаю найвидатнішими зразками дисидентської літератури 60-х років). Він написав тоді, що репресувати - значить зробити людину мучеником, і КҐБ "змінив тактику": "Випустили з в'язниці Івана Світличного, хоча й вважали його "головним". Тактику змінювали на ходу. Не вдалося залякати? - значить, треба скомпрометувати й розчарувати".
       Але хто ж ми тоді такі, якщо прозоро бачимо каґебістську "тактику" - і все одно йдемо за нею в накинутому нам ошийнику "розчарування"?.
       Та й в останньому слові на суді Валентин кинув щось подібне: "...один написав покаянну заяву, другий перекваліфікувався на перекладача". Натяк надто прозорий, мова йшла, безумовно, про Іванові переклади з Беранже (видання яких - теж ціла епопея в дисидентському русі - величезне спасибі всім, хто прилучився до цієї акції!). До речі, нам ще належить зрозуміти, який "жанр" більше прислужився незалежності України - політичні ессеї чи мистецькі витвори; але то вже інша тема. Суперечка тривала не про "жанр" - Валентин Мороз був переконаний: "...саме тепер потрібно, щоб хтось змив те гнітюче враження, яке створилося після відходу деяких людей від активної громадянської діяльності... Випало мені..."
       Оце ніби ненароком зронене "випало мені" - боляче б'є й досі. Нехай Бог розсудить, що кому випало: час покаже, чия діяльність була вагоміша. Фраза Мороза бентежить не тільки "гнітючим враженням" і традиційною спробою визначити "генеральний напрям" і "провідника", а й недобрим (і неправедним) натяком на "відхід" Світличного від активної діяльності. Категорично це заперечую. В ті часи далеко не всім, навіть найближчим друзям, було дано знати все. Існували речі, які не потребували розголосу. Облишмо порахунки: кожен робив своє, кожен мав свою нішу. Була й симуляція "відходу", була й демонстрація "бездіяльності" - час щоразу диктував іншу тактику. І якщо вже згадувати першу хвилю шістдесятницьких арештів, то має рацію Михайло Косів, кажучи, що з цієї першої мистецької хвилі ніхто не вступив у відкритий двобій з системою, ніхто не вийшов на принципове заперечення самих її підвалин. І це треба зрозуміти - такий хід був продиктований аж ніяк не слабкодухістю. То був цілком конкретний час, відлига ще залишала надії на зміни мирним шляхом, сталінізм і беріївщину було тавровано на всіх перехрестях; це з одного боку. З іншого боку, й сама система не була такою жорсткою, вона ще не набрала обертів, в ній теж відчувалася потреба спустити крайнощі на гальмах. Влада не хотіла відверто пускати кров, ішлося про пошук компромісу, і на обрії бовванів образ "соціалізму з людським обличчям". Адже надворі був 1965-й рік. Шістдесятники першої хвилі й справді не були "підпільниками" і не виношували ідей збройного заколоту, їхній діалог з владою носив зовсім інший, здебільшого морально-просвітницький характер. Ситуація докорінним чином змінилася по другій хвилі арештів - там уже цих просвітницьких ілюзій не було. Та воно й зрозуміло - друга хвиля була вже після брутального погрому Празької весни: Поведінка шістдесятників першої хвилі - дозволю собі це стверджувати - була світоглядом, а не виявом меншовартості чи назадництва. Лише в кількох (в першу чергу - з числа незаарештованих) прокинувся страх відчаю, і це (на певний час) затулило їм очі пеленою "зміни орієнтирів".
       Нагадаю, саме той Світличний, який, за словами Мороза, нібито "перекваліфікувався на перекладача", в дні суду над Морозом підписує - разом з Іваном Дзюбою, Вячеславом Чорноволом та Євгеном Сверстюком - листа до Олеся Гончара на захист Мороза. Та й не тільки про листа мова, знаю, що він зробив для Валентина Мороза багато більше. Такий уже це був чоловік - ніколи не виставляв своїх "заслуг". Можу засвідчити, що московська допомога Морозові і вихід на міжнародні обрії почалися не без участі Світличного, який, звісно ж, нікуди не "відійшов"; а тільки змінив тактику. Та й випустили Світличного зовсім не тому, що він буцім-то "покаявся" (всі чудово розуміли, як спритно ліпилися ті "покаянні версії" - звична атрибутика КҐБ).Найкраще звернутися до тогочасної "Хроніки..." Вона тлумачила звільнення Світличного чітко й однозначно:
       "На початку вересня 1965 року І.Світличний був заарештований разом з великою групою української інтелігенції. Звільнений з-під слідства 30 квітня 1966 року внаслідок активних протестів громадськості в Україні й за кордоном. Відтоді роботи за фахом підшукати не міг, займався літературною працею вдома..."
       Цитую захалявний "Український вісник", число ІV, яке починалося повідомленням про вбивство Алли Горської.
       Тиск на репресивні й партійні органи справді був чималий, зокрема, з-за меж України. Було піднято на ноги мало не половину московської Спілки письменників, а голос багатьох з них тоді щось важив. Згадаймо, це були саме ті дні, коли Москву й демократичний Захід колотило від арешту Даніеля й Синявського, хвиля терору прокотилася по всьому Союзові. Іноземним журналістам серед інших текстів (тільки восени 1965 року я брав участь в організації чотирьох таких зустрічей - а були ж ще й інші пресові конференції!) вручалися біографія Івана, перелік його робіт, добірка громадських протестів тощо. Проти арешту Світличного протестували поляки, литовці, чехи, пряшівські українці, американська й німецька діаспора. Нарешті, багато важила й поведінка самого Івана. Він не визнав жодного з накинутих йому політичних звинувачень, переводив усе в ранг непорозуміння, спирався на факти і вміло повертав слідство на своє. Тривалі розмови, розповідав потім Іван, провадив з ним тодішній шеф українського КҐБ В. Нікітченко. Явище дисидентства такого високого рівня було в Україні принципово нове, "верхам" цікаво було принаймні зрозуміти нову для них проблему. Зі свого боку, Світличний так само вивчав і намагався де в чому переконати своїх слідчих і того ж Нікітченка. Іван вважав, що якась еволюція з Нікітченком внаслідок тих розмов таки відбулася. Гадаю, Світличний мав рацію, бо вже влітку 1970 р. Нікітченка було з тієї посади усунуто - "за лібералізм". Адже й Нікітченко не був тим найвищим рівнем, від якого все залежало. Москва кинула на Україну одного з найжорстокіших своїх генералів - В.Федорчука, який почав готувати "генеральний погром". До речі, новий міністр потім ображався, що Світличний з Нікітченком розмовляв, а з ним, Федорчуком, ходити на бесіди відмовляється. Відома його фраза, що "Світличного й Кочура треба повісити на одній гілляці..."
       Цікавий запис зробив в листопаді 1965 року в своєму щоденнику Петро Шелест, тодішній перший секретар КПУ:
       "10 ноября принимал О.Т. Гончара - председателя Союза писателей Украины. Обсуждали вопросы предстоящего съезда писателей республики, организации литературного музея республики. О том, как отметить 75-летие П.Г. Тычины. Затем разговор зашел о И. Светличном и И. Дзюбе. Гончар говорил, что это способные и талантливые молодые люди, но они имеют недостатки, с ними надо кропотливо работать, что их напрасно зачисляют в националисты, и, если мы с ними не будем работать, их можно действительно оттолкнуть. Далее Гончар сказал, что Светличный и Дзюба нигде не работают, и это их тоже тяготит". (П.Е. Шелест "...Да не судимы будете", М., 1995, стр. 256).
       Та й це не був найвищий рівень обговорення проблеми "українського націоналізму". Питання винесли на "історичне" січневе засідання Президії ЦК КПУ, далі скликали "Всеукраїнську" нараду творчої інтелігенції, обговорили на закритих засіданнях "Лист 77-х" на захист арештованих та надісланий І. Дзюбою до ЦК КПУ рукопис книги "Інтернаціоналізм чи русифікація" (нагадаю, що активна політична боротьба проти цього твору почалася лише після його друку за кордоном, за окриком з Москви). Було створено "комісію", в якій відмовився брати участь Гончар; доходило навіть до вимог його арешту. Головою Спілки письменників зробили Ю.Смолича. На ХХІІІ з'їзді КПРС у Москві Брежнєв вирішив "погратися у демократію", з'явився натяк на нову "міні-відлигу". На ХХ з'їзді комсомолу України "негідну поведінку" Ліни Костенко, Іван Драча, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби та Івана Світличного було "рішуче затавровано"; і за чотири дні після такого "випуску пари з казана" Івана Світличного звільнити з-під варти. Отже, було зовсім не те, про що написав тоді, - очевидно, зопалу, - Валентин Мороз.
       Цікавий хіба один момент. У процитованому щоденниковому записі П.Шелеста не сказано (не знаю, з яких причин) одного: що Світличний сидить у в'язниці, що його понад два місяці тому заарештовано. Браком інформації цього не поясниш, - швидше за все автор щоденника не хотів залишати "на письмі" прикрих подробиць. Показовий штрих навіть для генерального секретаря партії!..
       Як там не є, але по Івановій справі коло українських утисків та репресій тимчасово пішло на спад. Так тривало доти, доки Нікітченка не звільнили з посади. Не маю жодної ілюзії з приводу "можливого перевиховання" шефів КҐБ силами навіть таких індивідуальностей, як Іван Світличний; але явище треба розглядати багатовимірно. В українських урядових та партійних колах було своє розшарування: під кожним дахом - свої миші. Багато людей старалися на те, щоб Іван не пішов етапом. І закидати Іванові як докір, що його "не посадили" після дев'ятимісячної відсидки - принаймні нетактовно.
       Вийшовши з в'язниці, Іван Світличний з головою поринає в діяльність: пише, перекладає, досліджує, орґанізовує нові зв'язки, не втрачає жодної нагоди повідомити про те, що діється в Україні. Ось кілька Іванових листів по цих гарячих слідах.
       "Дорогі Танючата!
       Книжечку висилаю, повертати не треба, у мене є ще.
       У Москві будемо влітку, але коли саме, ми не домовилися. Бажано не тоді, коли вас там не буде. А коли вас не буде? Уточніть своє невизначене "влітку".
       На Україні "маразм крепчает". Тільки останніми днями звільнили з роботи В. Стуса, С. Попель, В. Яременка і багатьох(!) інших (пишу лише про тих, кого ви, мабуть, знаєте). Про те, щоб друкуватися, не може бути й мови. У Спілці були фашистські збори з "ворогами народу", "контрреволюціонерами" і т.п. Ліна хотіла щось дуже делікатно пояснити - їй не дали говорити.
       У Житомирі арештовано А.Шевчука, брата Валерія. У Києві забрали групу молодих, що прийшли на франківські свята до пам'ятника Франка (серед них - М.Холодний та чоловік моєї сестри О. Сергієнко).
       Одне слово - "маразм крепчает".
       Хоча: я - оптиміст. Треба тримати хвіст бубликом - бублик має щось і крім дірки.
       Неодмінно напишіть, де й коли будете влітку - ми, крім Москви, збираємося побувати ще й на морі - може разом?
       2.6.66. Ваші Світличні"
       "Дорогі Танюки!
       Горло в мене погане, а краща моя половина не хоче, щоб воно було гіршим і не випускає мене з хати (а може ревнує до Нелі?) - взяла на себе також rendez-vous з вами.
       Обіцяної книжки зараз, на жаль, не можу вам дати: вона у І.Сенченка, Сенченко ж у Криму, а без нього вчора, скільки не шукали, не могли знайти. Отже, раніше середини серпня (або початку, якщо ви будете тоді в Києві і звернетеся до Сенченка від мого імені) це неможливо.
       Бачив учора головного редактора "Молоді" Вілю Гримича і говорив про твою, Лесю, збірку. Він сказав принести збірку до нього, але видати вони можуть зараз тільки один аркуш; більше ж - тільки набагато пізніше. Гадаю, і цю нагоду треба використати. Зайди, Лесю, до нього - він гарний хлопець, матимеш приємність уже від знайомства. Чим може, він допоможе.
       Бувайте здорові й тримайте хвіст бубликом.
       9.7.66 р. Ваш І.С."