МЕМУАРИСТИКА

Лесь Танюк

ПАРАСТАС

Алла Горська
Іван Світличний

Від автора

       Усім найкращим, чого мені вдалося домогтися в житті й мистецтві, я завдячую передовсім - батькам, а далі - прекрасним людям, що оточували мене; Бог послав мені їх багато. В цьому я щаслива людина, хоч похвалитися легким життєвим шляхом не годен. Я ніколи не перекладав на них своєї ноші, так само як і вони на мене, але ми завжди ділилися радістю й горем, здобутками й втратами, й у найважчій ситуації відчували і відчуваємо підтримку один одного. Породжені, виплекані й потоптані хрущовською відлигою та брежнєвським застоєм, шістдесятники все одно - цільність, історична доба, явище, про котре ще скаже своє слово неупереджена Історія. Картина української незалежности не може бути повною, якщо з неї вилучити або знекровити ті майже шекспірівські сюжети, що їх услід за драмами Розстріляного Відродження пережили шістдесятники й ті, хто їх підтримував - із старшої ґенерації.
       Отже, ця книжка - про людей, яких я добре знав. Одні з них були моїми незрадливими друзями, з іншими я пов'язаний ще й кровними узами, третіх вважаю за своїх учителів, четвертих пізнав по витворах їхніх душ і рук і навіки зріднився з ними, п'яті увійшли в моє життя як високі моральні авторитети й подвижники духу, з шостими ми були спільники по тій справі, яку згодом наречено було дисидентством; з сьомими, восьмими й дев'ятими - дай їм Бог здоров'я! - ми досі ділимо радість і тривоги прийдешнього дня і разом дряпаємося на ту скелю, з вершини якої нам хочеться побачити бодай крихту того, задля чого ми так старалися. Проте факт є факт: за незалежність боролися одні, а скористалися з цього - інші. І високий потенціал мистецького й державотворчого інтелекту Євгена Сверстюка чи Івана Дзюби, Михайлини Коцюбинської чи Мирослава Мариновича, музею Івана Гончара чи Центру Леся Курбаса - так само не потрібен нині керівній олігархії, як і багато років тому. І обрій, що його ми видивляємося з цієї скелястої вершини, по мірі наближення до нього відходить усе далі й далі. А між тим срібні дзвоники долі все частіше нагадують про те, що генерації вчорашніх шістдесятників час уже й вертати з ярмарку...
       Упродовж довгих років мені не раз доводилося викреслювати із записника до болю звичні номери телефонів і обводити чорним болючі адреси й прізвища. Щоразу це було ударом. Сьогодні мої побувалі в бувальцях записники нагадують мені поле бою, де снаряди лягають усе ближче й ближче.
       Першим пішов з життя Василь Симоненко, і спроби офіціозу зробити з нього по смерті "народно витриману" комсомольську ікону чи дрючка для побиття Світличного і закордонних видавців поета не увінчалися успіхом, бо Василеве Слово до того не надавалося й зажило власним, неупокореним життям. Тоді ж втратив я свого вчителя Мар'яна Крушельницького, який став містком від нашої ґенерації до Театру Леся Курбаса й Миколи Куліша. Потім не стало Алли Горської, Володі Підпалого, Григора Тютюнника. Померли Рильський і Олександр Дейч ("Максим та Дейч"), пішли Шукшин і Висоцький, Марецька й Завадський, Михайло Романов. Пам'яті Романова ми присвятили книжку, надруковану в Москві з моєю передмовою, видав я монографію про Крушельницького - двадцять років тому, і мені не соромно за неї і сьогодні; якби знайшлися кошти, її можна було б перевидати, бо відома вона хіба у вузькому колі фахівців. Хотів би я написати спогади про Іллю Габая й Леона Тоома, які наклали на себе руки, Георгія Буркова, з яким пощастило зробити кілька вистав. У боргу я перед пам'яттю пані Орисі Стешенко, останньої української Княгині з роду Старицьких-Лисенків-Стешенків та її закордонного Ромео - пана Юзка, славнозвісного курбасівського актора Йосипа Гірняка... Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, Микола Лукаш і Григорій Кочур, Бажан і Смолич, Сахаров і Стус, Амальрик і генерал Петро Григоренко, Параджанов, Віктор Некрасов, Гелій Снегірьов: кожна біографія - епос і драма, дзеркало доби, літопис духовного спротиву і надії. Окремо колись розповім про Оксану Яківну Мешко, яка з якогось часу стала членом нашої родини і прожила у нас на Великій Черкізівській у Москві чи не більше, як у себе на Верболозній у Києві. Подвижницьке життя, взірець послідовності в боротьбі за національні ідеали; Оксана Мешко - це постать для вічності.
       Звичайно ж, напишу я неодмінно і про тих, з ким іду пліч-о-пліч зараз, хто пережив страхітне лихоліття комуністичної катівні і зберіг душу, хто тримається святих заповітів побратимства й вільного чину. Але саме ця книжка - про тих, кого вже немає з нами, перед ким ми у довічному боргу. Снаряди справді лягають усе ближче, і поряд з необхідністю переглянути всю історію радянського життя й компартійного крутійства все частіше починають лунати заклики переоцінити й опонентів системи - бійців українського підпілля, роль ОУН-УПА, внесок тих, кого потім було розстріляно на Соловках та Магаданах, доробок Хвильового й неокласиків, - і закінчити все це зняттям "ореолу" з генерації шістдесятників. Які, мовляв, жили й діяли "в межах дозволеного", для випуску зайвої пари з казана. Це знову та пострадянська, посткомуністична ситуація, коли мертвий хапає живого, коли новітні міщани і професійні провокатори від літератури розпочали шалений масований і ґвалтівний наступ на мораль і культуру, коли гниль з бузиновим соком у жилах замість крові починає вивищувати себе зазіханням на честь Лесі Українки, Шевченка, Франка. Для камердинера, - писав Гете, - немає героя; людям лакейського духу здається, що, стягуючи з п'єдесталів велетнів, вони вивищують самих себе. Марна, хибна й самогубна ілюзія...
       Я гортаю свої щоденники (а їх, строкатих зошитів життя, у мене збереглося - з пропусками й втратами - понад 150, - за тридцять з гаком років), - листи, публікації та чернетки, - і переді мною на повен зріст постає реальність доби - такою, якою я бачив її і пережив. З того й постав оцей парастас, - за упокій душ Івана Світличного, Алли Горської, Володимира Глухого, Мар'яна Крушельницького. Я неодмінно його продовжу. Добре розумію складність і масштабність мого задуму, але усвідомлюю, що повинен це зробити. Велика дорога починається з одного, -першого - кроку...
       Гортаючи ці сторінки, я постійно розмовляв з моїми друзями. Вони були прекрасні люди, з ясним поглядом на життя; і пам'ять, і печаль моя за ними - світла. Життя моє, коли я занурювавсь у свої щоденники (Оксана Яківна називала їх діаріушами), було в ті ностальгійно благословенні години й дні, всупереч сум'яттю політичної суєти суєт, - життям на глибині й на високості. Тому я дуже хотів би, щоб ви теж почули їхні голоси. Це голоси з іншої країни, з країни порядності, віри й любови. Вони вели і ведуть мене досі. Це голоси, які неодмінно, я вірю, стануть колись нашим внутрішнім голосом. Слухати й розуміти їх - означає іти до самих себе.

АЛЛА
(на початок сторiнки)

       Ці вірші - "Ярій, душе, ярій, а не ридай" - про червону тінь калини на чорних водах, про чорну та білу стужу Василь Стус прочитав над труною Алли Горської - на цвинтарі у Берківцях 5 грудня 1970 року. Цитую за Галиною Севрук: "Алла лежала в дубовій труні, зробленій на студії Довженка для зйомок фільму про Котляревського: вбитому горем батькові її віддали з поваги за його працю на терені кіно України. Чорнів білий сніг, стояла мертва мука, ридав хор Леопольда Ященка..." Врізалося в пам'ять: Василь несе за нею вінок, - високий, незігнутий, вертикальний; Алла - в квітах, уже відчужена - горизонтальна. І весь похорон - наче в облозі: міліцейські шпалери, стріли мацаючих поглядів, підозрілі постаті, кожне третє обличчя - чуже; вони кидаються в очі відразу, їх відчуваєш інтуїтивно; вони фальшиві й негарні...
       Не кожне земне життя можна зважити на філософських терезах. Алла Горська теж тільки-но йшла до самої себе, творчий її доробок - незакінченість; проте з усього знати, що росла вона на великого митця, і хода її була впевнена, могутня, невпинна. Мистецтво Алли Горської народилося передусім з опору й долання труднощів, і спинити її могла лише смерть. Такої вже вона була гайдамацької вдачі - доконечна у виявах почуттів, незалежна й нестримна - в любові, дружбі, і в нелюбові, щедра й весела, зажурливо-усміхнена і допитлива, наївна й мудра. Мене вражала її інтуїція: Алла відгадувала людину з першого погляду, і першовідчуття майже ніколи її не зраджувало. Так відчувають людей лише тонко організовані натури - от як, приміром, Михайлина Коцюбинська, Ліна Костенко, Віра Вовк, Люда Семикіна, Неллі Корнієнко. Жила Алла Горська, як усі ми тоді, гарячково: відчувалося, що відлига - ненадовго, і треба встигнути, встигнути, встигнути. Скаржилась на безсоння: "Хоч як пізно ляжу - прокидаюсь рано... Може, це й краще?" Невідомо, чи краще, але вона встигала робити все; крім мистецьких справ, було багато домашнього клопоту, - малий син, родина, батьки... Я вже не кажу про численних друзів - її квартиру на Рєпіна ми вважали філіалом Клубу Творчої Молоді, і щодня, щовечора там коїлося таке, що бідолашним Зарецьким годі було й позаздрити. А проте і малий Лесик, і сам господар Віктор Іванович, наш пречудовий Вітько, блискуче вписувались у цю квартиру родини-комуни, де гість часто був господарем, а господар - гостем, і де всім належало все. Згадую наші зібрання із сердечним хвилюванням...
       Вітько Зарецький, який, майже не дивлячись на папір, малював лівою рукою для якогось офіційного видання чергового Хрущова (для заробітку, набив на тому руку, - якби не він, плакали б фінанси Клубу Творчої Молоді!); а правою - записував Драчеві репліки з "Ножа в сонці", на сюжети яких йому кортіло зробити серію малюнків. То була читка "Ножа в сонці", не самої поеми, а вже перекладеної мною на мову театру - для нашої театральної студії. Пам'ятаю Миколу Вінграновського - з очима до неба, з бурхливою апеляцією до Довженка, Миколу, який неодмінно вимагав для кожної справи - кавуна. ("Буде кавун, - жартував Микола, - читатиму на вечорі вірші, не буде - не прийду!") Кінорежисер Ігор Грабовський, який не вірив, що Драча можна інсценізувати й обурювався з того, що ми самовільно щось дописуємо і скорочуємо... Затятий Рома Корогодський, славна душа й трудяга, - він уже тоді намагався в усьому докопатися до кінця... Математик Сашко Клушин, режисер Володя Загоруйко, Прядки - Аліса з Володимиром, Ірочка Жиленко з ніжним личком мадонни, галантний Гриць Халимоненко, Льоня Череватенко, акторська братія, художники... Ні, то таки справді була хвиля піднесення...
       Рудольф Штайнер захопив на початку століття молодого Курбаса вірою в те, що новий виток цивілізації і культури почнеться в Києві, - саме там, де протягом довгих століть було пролито багато людської крові. Ця історична кров і дасть поштовх народженню нової мистецької Мекки; Курбас залишає Відень і Львів і переїздить до Києва, аби творити там нову цивілізацію. До віри у месіанську роль Києва за Штайнером долучиться згодом Тичина, а ще пізніше Микола Хвильовий (про це є цікава розвідка Леоніда Плюща). Пригадую, з яким захватом Алла Горська сприйняла цю ідею від Неллі Корнієнко, яка робила тоді перші кроки по вивченню спадщини Курбаса; Аллі вірилося, що передбачення Штайнера здійсниться ще за нашого життя, і тому не є випадковим, що всіх нас тут - Дзюбу з Донбасу, Драча з Тетіївщини, Стуса з Вінниччини, Танюка і Сверстюка з Волині, Заливаху, Світличного, Семикіну, Севрук і десятки-сотні наших друзів із Закарпаття, Львівщини, Херсонщини, Одеси, Таврії звело в Києві Провидіння з однією метою: аби ми спричинилися до відбудови України, до її Відродження - через культуру, мистецтво, високу етику.
       Пригадую, яким шаленим відкриттям стали для Алли "Книги буття українського народу" Костомарова з їхнім українським месіанізмом: "І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії..." А якось вона врочисто принесла мені старе видання його новел, і прочитала звідти, з оповідання "Панич Наталич", - я недавно віднайшов це місце, цитую за статтею Миколи Зерова: "Слов'янські народи збудяться з дрімоти своєї, з'єдиняться, зберуться з усіх кінців земель своїх до Києва - столиці слов'янського племені, і представники всіх племен... засядуть на горах Київських, і загримить вічовий дзвін св. Софії, запанує суд, правда, рівність. От доля народу нашого, нерозривно зв'язана з Києвом. Вір мені, це буде, буде, буде. Тут, у Києві, підійметься завіса тайна, і виявиться невідоме". Після того Алла не мала жодного сумніву щодо пророчої правди цих слів - і чинила все, щоб "виявити невідоме", щоб у це невідоме повірили всі ми, члени Клубу Творчої Молоді.
       Клуб склався у Києві в останні дні 1959 року. Перші його групи виникли під час новорічних колядок і щедрівок. Були тут студенти столичних театрального інституту (і я серед них) та консерваторії, прилучалася молодь акторських і режисерських курсів. З першозасновників клубу згадую архітектора Ігоря Ткачикова, флейтиста з київської опери Євгена Ганіна, хлопців з першого київського джаз-оркестру... Десь через рік-два вони відійшли від діяльності КТМ, який активно прокинувся до національного життя. І спричинилася до цього, можна сказати, Алла Горська.
       Якось одного чудового дня сиділи ми у великій залі інституту, осіб п'ятдесят-шістдесят, аж раптом відчиняються двері й заходить великий гурт екстравагантних молодих людей: художники! Привела їх Алла Горська. Висока, коси хвилями, білий светр, сині брюки спортивного крою. Дуже голосна, життєрадісна, - вмить усе переінакшила, і за кілька хвилин ми вже говорили про необхідність розвивати мистецтво української театральної афіші, про повернення до джерел і традицій, про необхідність рівнятися на самих себе, на Бойчука і Курбаса, бути гідними наших поетів, які вже тоді звучали...
       Власне, з цього приходу й почався справжній Клуб Творчої Молоді. Художники-нонконформісти принесли із собою дух активного бунту, заперечення старих догматів і форм. А було їх у малярській секції, яку очолила Алла, - досить багато, понад двісті чоловік! І зовсім зелені студенти, і люди поважні, як-от Григорій Никонович Логвин чи художник Сергій Отрощенко. По тому почалася навала "кіношників", протоптали стежку до Клубу молоді поети, прозаїки, журналісти, історики, актори київських театрів, комсомольські та партійні працівники. Мало хто, приміром, сьогодні пам'ятає, що таким лідером був свого часу Вячеслав Чорновіл, який очолював комітет комсомолу Київської ГЕС, будови, що вважалась зразковою для своєї доби і цілком молодіжною; згодом він керував відділом у газеті "Молода гвардія". Та й інші комсомольці були зовсім не те, що їхні збюрократизовані наступники: наприклад, замість того, щоб згідно наказу секретаря міськкому І.Солдатенка виключити мене з комсомолу за організацію "бунтівного" вечора Леся Курбаса у Жовтневому палаці, тодішнє бюро Ленінського райкому (Валерій Клименюк), заслухавши мене, навпаки, оголосило мені подяку і вирішило підтримати ідею створення в Києві експериментального молодіжного театру! Траплялося й таке! У Клубі вирували пристрасті, - вечори, дискусії, поїздки Україною з метою вивчення й збереження пам'яток архітектури, театральні вистави, розробки десятків проектів, - це й був отой плюралізм, до якого ми нині прийшли з таким запізненням і з такими моральними втратами. Саме завдяки численній перевазі загону художників (графіків, малярів, скульпторів, прикладників та ін.) набула практичного сенсу основна ідея Клубу Творчої Молоді - об'єднати молоді творчі сили Києва, вирвати їх з-під влади зашкарублих лопухових, бабійчуків, полторацьких та шамот, не кажучи вже про остогидлий "корнійчукізм" і "скабізм" (пригадуєте, Ліна Костенко: "Українське мистецтво замкнуте на СКАБУ")... Отож, з березня-квітня 1960 р. Клуб заявив себе по всіх усюдах. Серед шести його секцій найчисленнішою, я вже сказав, була художня, керована Аллою Горською. Я б сказав і так: Алла була душею Клубу, його мотором та організатором. Усім подобалась її прямота: якщо вже вона щось говорила, то увіч, без дублів поза очі. Алла напочатку не дуже володіла українською мовою, не досить добре знала українське мистецтво; але вона не переставала вчитися. Студіювала українські словники, щось постійно виписувала, вивчала вірші - в ній, я переконаний, прокинулося родове, генетичне, природне. Якось я поцікавився: "А чому стався такий перехід?" Вона відповіла: "Надходить мить, коли тобі раптом стає соромно. Вже десь із півроку, як відчула: живемо безсоромним життям..." З пут цієї безсоромності вона й виривалася. І ще додав би: багато тодішньої київської молоді, ті, кому нині добігає шостий десяток, пройшли добру школу Алли Горської.
       Переслідували Аллу за життя, переслідували й після смерті. Ім'я її звідусіль викреслили, твори її знищували, а випадок з монументальним панно у Краснодоні, що про нього згадує Галя Севрук в "Україні" (27, 1990), дуже показовий: "Вона відмовилась від авторського права, бо це могло зашкодити Вікторові Зарецькому". "Рідна" Спілка художників постійно виключала її, Людмилу Семикіну, Галину Зубченко, Галину Севрук з членів Спілки: Москва поновлювала - а Київ знову й знову виключав. Отакі ми "патріоти"! По смерті Горської про неї ніде не можна було згадувати: це вважалося за політичний злочин ("Хіба ви не розумієте, що вона стала прапором українських націоналістів?" - сичали закутні голоси доброзичливців від партапарату й привілейованих керівників спілок). Я вже не кажу про живе слово з трибуни чи кафедри; про сьогоднішні мітинги тоді й не мріялось. Завісу мовчання мені, приміром, вдалося прорвати лише один раз - у монографії 1974 року "Мар'ян Крушельницький", та й то, мабуть, тому, що книжка вийшла у Москві, а тамтешні цензори на прізвище Горської ще не були налаштовані. Проте відразу після виходу "Мар'яна Крушельницького" мені почали телефонувати з України "доброхоти" - і шпетили, і соромили, і лякали, і погрожували. Навіть колишній березілець, Народний артист СРСР, лауреат усіх премій Лесь Сердюк, якому не сподобалось, що я похвалив у книжці його антагоніста актора Йосипа Гірняка, котрий доживав віку у Нью-Йорку, кинув мені при зустрічі, що "ваша книжка не матиме на Україні преси". Я спитав: "Чи, бува, не через Гірняка?". "Ні, - відповів старий актор. - Хто вас напоумив написати там про цю саму Горську? Вона ж була вождем українських націоналістів!!!" Я переконав бідолаху, що то все заплановані згори побрехеньки політичних обмовників - і старий махнув рукою: "Ет, однаково. Все одно постережіться. Це ж як у ті часи... А Горську не слід було згадувати. Я вам потім поясню, чому..." Але так і не пояснив...
       Процитую епізод з того видання 1974 року.
       "Не написати цієї книжки я не міг ще й тому, що чимало її сторінок я задумав разом із своїми двома друзями, яких уже немає серед живих, але пам'ять про них невіддільна в мені від пам'яті про Крушельницького; це були і його друзі. Так сталося, що саме разом з ними я бачив Мар'яна Крушельницького востаннє. Це художник Алла Горська - на той час вона працювала над портретом Крушельницького, і мій однокурсник Борис Головатюк, режисер і поет.
       Зустріч, про яку піде мова, відбулась наприкінці січня 1963 року. Я від'їздив до Львова ставити комедію Миколи Куліша "Отак загинув Гуска". Ми з Горською зателефонували до Крушельницького, і він кинув у трубку своє незворушно-лапідарне: "Чекаю. Зараз!", - хоч було доволі пізно. Ми позбирали ескізи й рушили до Мар'яна Михайловича. Жив він поблизу Театру ім. І.Франка, на вулиці Карла Маркса, - за його жартом, "у марксівському тупичку, звідки вгору нема ходу нікуди, крім ЦК партії..." Зараз на цьому будинку висить меморіальна дошка з іменем Крушельницького, як на мене, невдала. Внизу біля під'їзду походжав похмурий Головатюк: він написав нові вірші, йому кортіло комусь їх прочитати, але увійти один Борис не відважувавсь.
       Крушельницький зустрів нас у передпокої, сторожко кинув оком на Горську - ніяк не міг звикнути до її високого зросту, білого волосся та синіх брюк, - і запросив до крихітного кабінетика. Підібраний, життєрадісний, веселий, він справляв враження людини цілком здорової і бадьорої. Між тим він уже був смертельно хворий, швидко втомлювався, старанно приховуючи від усіх, а надто від дружини, що погано бачить. Євгенія Олексіївна приязно нас привітала і за чверть години, пославшись на втому, пішла до себе, - година, повторюю, була пізня. У кабінеті для ескізів не вистачило місця, ми перейшли до просторої вітальні, засвітили всі люстри, порозкладали ескізи (доволі великі розміром!) на підлозі, на кріслах, на столі, підвіконнях. Яскраві малюнки з кольоровими аплікаціями у стилі раннього Петрицького чи Хвостова-Хвостенка перетворили вітальню на дивовижний фантастико-театральний світ, по підлозі якого на колінах повзав Крушельницький, котрий довго ворожив над кожним шкіцем, розпитуючи і дотепно його коментуючи: "А звідки ви знаєте, панове, що джентльмени воліють блондинок?" Або "Толька жучка удалая спересердя послав би вас до... до Меллера!" "Толька жучка..." - так у "Березолі" називали Анатоля Петрицького. Ми з Головатюком просувалися за ним. Над нами височіла незламна Алла Горська, безбожно смалячи одну цигарку за іншою.
       Коли в кімнаті вже можна було повісити сокиру, наш малий і дуже задоволений Круш підвівся, струсив порох з колін і вийшов. Повернувся він з відкоркованою пляшкою, - і, змовницьки притуливши пальця до вуст, кивнув на спальню:
       - Тільки тихіше. Бо Женя спить.
       Звідтам стало чути, як захлопнулась книжка, клацнув вимикач, і Євгенія Олексіївна заспокоїла чоловіка:
       - Сплю, Мар'янчику, сплю...
       І по павзі додала:
       - А келишки візьми зелені. У серванті.
       Ми випили за її здоров'я, потім Крушельницький запропонував тост за нашу виставу, а потім ще один - за Новий Український Театр у Києві.
       То була наша спільна мрія, і в Жовтневому Палаці культури вже діяла невеличка театральна студія при Клубі Творчої Молоді, де ми потай від міністерських доглядачів ставили тоді "Матінку Кураж" Брехта (зонги до цієї п'єси, як і потім до Брехтового "Галілея", перекладав на моє замовлення Василь Стус), "Патетичну сонату" й "Отак загинув Гуска" Куліша, а також - мою інсценівку скандальної на той час поеми молодого драча "Ніж у сонці", де чи не вперше українська мати порівнювала Сталіна з Гітлером. Горська очолювала сценографічну майстерню студії, я режисерував, а Крушельницький здійснював, як він сам казав не без гумору, "загальне керівництво", а простіше - був для нас щитом і захистом.
       Розмова про новий театр тривала мало не до ранку. Крушельницький був в ударі, жартував, іронізував, сміявся і смішив. Горська зробила кілька шкіців, але їй так і не пощастило вхопити того головного, чим був цікавий Крушельницький, - його молодості. І такий юнацький запал прозвучав у ньому, коли він прочитав строфу з Лесі Українки, що мені теж раптом стало відчайдушно-весело, Алла зібгала свої екзерсиси, а Головатюк засоромився й надовго замовк.
       - Отже, будьте ласкаві зробити все - як отут намалювали!
       - А ви, Алло, свою ідею із "салдацьким патретом" киньте! Нічого не вийде. Ви б мене років тридцять тому написали... А зараз... Та забіліли сніги...
       Махнув рукою і зник у під'їзді".
       Більше ми з Аллою Мар'яна Михайловича не бачили. Він вмер через два місяці після важкої операції в інституті нейрохірургії. Не побачив він і нашої з Аллою "Гуски" - майже готову виставу зняли у Львові без офіційного перегляду: Хрущов "громив" на той час у Манежі Ернста Нєізвєстного та "формалістів", Вознесенського та Євтушенка, отож по всіх республіках і областях метнулися шукати власних "недобитків православних", - не може ж такого бути, щоб у Москві об'явилися "абстракціоністи", а на Україні їх не було. Приїхав до Львова радник ЦК КПУ доктор мистецтвознавства Микола Кузьмович Йосипенко і, звісно, знайшов у Львові нас із Горською та ще з тузінь "нашого брата", "формалістів": зібрання, "проработка", хто каявся, б'ючи себе в груди, хто не прийшов, а ми з Аллою сиділи й усе вижартовували. Наприкінці вона каже: "Вперше присутня на власному похороні". Виставу, - готову, вже показану кілька разів на пробах студентам, за участю найкращого українського коміка Даміана Козачковського, колишнього курбасівця, і двох не менш видатних акторок цього театру, Лесі Кривицької та Надії Даценко, не кажучи вже про талановиту молодь, буквально закохану в п'єсу та виставу, зняли, заборонили. Потім мені сказав директор театру, що було закрите рішення львівського КҐБ - Танюка протягом 24-х годин не має бути у Львові! "Знайшли, - пояснював усезнаючий Ростислав Братунь, - вашу сатиру на Хрущова, - про щура, що потрапив до майстерні художника... Добре, що хоч так обійшлося - могло бути гірше..." Але - "Отак загинув "Гуска" - пречудова акторська акція з пречудовими декораціями Алли! Звісно, причиною заборони була не сама вистава - її жоден з керівників театру чи відділу культури не бачив. Просто починалася доба "закрутки гайок", і в офіційному Львові все мало бути "як у людей". До того ж ми з Горською поводилися досить зухвало: влаштовували творчі зустрічі з молоддю, розповідали їм про КТМ, про Куліша та Курбаса, не забували назвати імена Хвильового, Косинки, Зерова, Драй-Хмари, Гірняка, а це вже, звичайно, ніяк не вписувалось у моральний бюджет провінційного партхолуйства. Та ще й ходили Львовом у національних строях - зокрема, я - у гуцульському сардакові, що його дала мені Людмила Семикіна, - відлучена від малярства, вона заповзялась відновлювати образи староукраїнських строїв. "Зачем всьо ето нада?" - допитувався актор Володимир Аркушенко, здібний комік, який непогано грав у п'єсі роль П'єра-есера, - який, проте, частенько бігав "радитись" до обкому партії. Отакі були патріоти...
       Не зробила Алла Горська і "парсуни" Крушельницького: під час роботи над виставою вона не могла відволікатись, віддаючись театрові цілком і повністю. Горська належала до тих театральних митців, які не лише роблять ескізи чи макети, а - йдуть у цехи, до численних виконавців, пояснюють, уточнюють, експериментують, вигадують, малюють разом з ними, закохують у виставу теслярів, декораторів, реквізиторів: ця праця для них і є життя театру. Для Алли не існувало на театрі дрібниць, їй хотілося населити театральний космос собою, своїм розумінням Куліша і непманської доби, вона була справжній майстер сцени. "Слухайте! - захоплювалась вона на генеральних пробах. - Та ж тут можна малювати світлом, розумієте? Малювати темрявою, дощем, хмарами! Це ж геніально - плинний об'єм! Куди к бісу скульптурі! А кольори? Таких у житті не вигадаєш!" І я справді переконаний, що в особі Алли Горської Україна втратила майбутнього видатного сценографа. Алла і в суто малярських своїх роботах часто мислила декоративно, мислила театром, просторовою метафорою, а не статикою площинності. До речі, під час праці над Кулішевою "Гускою" і раніше, на пробах "Ножа в сонці", нас із Аллою дуже цікавили ляльки. Ми мріяли відродити (і до цього трохи підійшли у "Патетичній сонаті", яку оформлювали по-різному два художники - Алла Горська й Олена Кириченко; кожна робила власну виставу!) традиції вертепного дійства. Але то не було бажанням реставрувати старовинний ляльковий театр: ішлося про ляльки-ідоли розміром з людей, про химери й машкари, про літургійність різьблених символів і богів. Тоді ж таки Алла Горська зацікавилась Ґордоном Креґом, якого ми з Неллі Корнієнко почали перекладати на українську. Зазначу тільки, що вабив Горську саме театр, до кіно вона мала навдивовижу скептичне ставлення, хоча її батько, Олександр Горський, був видатний діяч кіно, славний директор студій. Якось я запитав її, чому кіно не викликає в неї захвату, і почув у відповідь: "Воно натуральне. Справжні люди на справжній природі. Малий вибір. Соцpeaліссімус...". Згодом, коли до нас прийшли інші фільми, коли в Україні заявили про себе Параджанов та Ільєнко, Алла визнала: "Ну, нарешті! Нарешті і у нас можлива в мистецтві річ не сама по собі, а як знак чогось іншого. Слово не лише як зміст, а і як музика. Невже починається?.."
       Після львівської драми з "Гускою" я запросив Аллу до співпраці в Одеському театрі імені Жовтневої Революції. Йшлося про "Правду і кривду" Михайла Стельмаха. Якщо декорації та строї до "Гуски" були строкаті, якщо там домінували улюблені Аллині кольори - активний жовтогарячий, червоний, молодий зелений, блакитний, - то "Правда і кривда" була чорно-біла. Графіка. Правда - біла. Кривда - чорна. Білий екран. Трикутники-призми із середньовічного театру; підсвічені зсередини, вони в кожному новому розвороті давали нові малюнки, написані на білому чорним: церква, хата, дорога, війна, допит в НКВС. Просто і ясно вирішено було сцену, в якій Марко Безсмертний на засіданні бюро райкому розповідає, як його було репресовано у 1937 році. На сцені - стіл, покритий червоним, за ним секретар, члени бюро - на лавах попід стінами. На стінах - портрети членів Політбюро. "Перегорнімо цю сторінку!" - каже секретар і "перегортає"... кришку столу, - разом з телефоном, графином з водою та ін. Кришку зроблено таким чином, що другий її бік - зелений, і там - звична для допитів лампа, яка світить в очі арештованому, пришпилений до зеленого сукна револьвер. Водночас із "перегортанням" сторінки сцена трохи темніла, і підсвічені на просвіт портрети ставали обличчями, які визирали із заґратованих вікон. Робилося це швидко і справляло величезний ефект. Проте й ця вистава не дійшла до глядача, її було заборонено - через важку сільськогосподарську ситуацію, нестатки продуктів, неврожай, страйки. Якогось голову колгоспу на Одещині саме тоді виключили з партії за те, що він спершу роздав хліб людям на трудодні, а вже потім - віддав план державі. Таку ж операцію у п'єсі проробляв герой Стельмаха Марко Безсмертний: нам було пояснено, що "не до того закликаємо", - і виставу заборонили. Це був дуже великий удар для Алли Горської, остаточний, після того вона вже не відважувалась ятрити собі душу театром.
       Умовою дальшого існування Клубу Творчої Молоді було офіційне розпорядження, щоб ним керував будь-хто інший, тільки не Танюк. Ми змушені були погодитись і переобрали Президента КТМ - ним став Віктор Зарецький. По суті, змінилась лише вивіска, всі наші програми залишились як були, тільки стали гостріші. Швидко "верх" зрозумів це - і КТМ було зліквідовано. По творчій лінії до розгрому КТМ і "полювання на відьом" дуже спричинилися Олександр Лопухов з "генералітету" художників і Наталя Ужвій з "генералітету" театру, яка була переконана, що Другий Український театр неодмінно завдасть шкоди Першому, себто Театрові імені Франка, який переживав тоді кризу. Ідеологічний розгром почали й завершили секретар ЦК КПУ Андрій Скаба та його заступник Юрій Кондуфор: обидва вони були зовсім незацікавлені в розвитку національної культури. Чого лише варта була "теза" Андрія Скаби, коли йшлося про Куліша, Курбаса, Зерова: "Ми реабілітували людей, а не їхні ідеї!!!" Так, ніби ідеєю Курбаса не був його "Березіль", а ідеями Куліша не були його п'єси. Мало хто відважувався тоді виступати проти цих монстрів старої ідеології. Алла Горська належала до тих, кого було мало.
       У Жовтневому палаці мали ми славетну "кімнату 13", де зберігалися всі наші архіви, картини, скульптура. Пригадую, на вечір, присвячений пам'яті Миколи Куліша, скульптори Джозеф Линьов та Володимир Прядка зробили величезне погруддя драматурга, справді мистецький витвір. Письменники, особливо ті, що (як Микола Бажан) знали Куліша особисто, були від цього шедевру у захваті. Та під час переслідувань КТМ було знищено і папери (там пропали деякі рукописи історичної ваги!), і гіпсове погруддя Куліша. Той вандалізм нас приголомшив. Хоч Алла і її колеги-художники скоро пережили ще один такий вандалізм, коли 1964 року було знищено зроблений ними Шевченківський вітраж до вестибуля КДУ - лише за те, що там було написано Шевченкове "Возвеличу малих отих рабів німих і на сторожі коло них поставлю слово". Партократи і ректор КДУ Швець уздріли крамолу - "Шевченко за гратами!" А те, що він називав "гратами", було елементарною технікою вітража - прямокутними рамками, в яких мусили триматися скельця. Як не згадати тут формули Ломоносова про "лякливих невігласів": "Темні й неосвічені люди, особливо у керівництві - лякливі й підозріливі, їм здається, що цілий світ чинить проти них змову!" Особливо оті, в капелюхах із окулярами - бий їх, адже "ми університетів не кінчали..."
       Можна було б розповісти про наш спільний похід по Карпатах - у серпні 1968 року, коли там, у горах, ми почули, що празьку весну арештовано, що до Праги ввійшли війська союзників, - подорож, в якій брали участь Алла Горська, Іван, Льоля та Надійка Світличні, ми з моєю дружиною Нелею. Іван Русин, дружина Вячеслава Чорновола Олена, нині вже покійна... Алла, пригадую, весь час намагалась показати дорогу чорній "Волзі", що "не настирливо" нас супроводжувала.
       Можна було б розповісти про те, як разом з Василем Симоненком Алла приїхала до мене в Одесу - філіал місцевого Клубу Творчої Молоді підготував там вечір пам'яті Тараса Шевченка. І як Горській та Симоненкові заборонили брати участь у вшануванні поета (!?), - на знак протесту ми з Володимиром Яворівським, тоді студентом Одеського держуніверситету, теж відмовились від участі у вечорі. За Аллою справді тоді дуже стежили. І за Василем Симоненком теж.
       Окрім всього іншого, була й інша причина. При Клубі ми створили комісію (я - голова, Горська та Симоненко - члени комісії), де потай збирали матеріали про репресії тридцятих років. Зокрема, про ту роль, яку відіграло в цьому приміщення теперішнього Жовтневого Палацу - колишня катівня НКВС; ми були в тих підвалах і пережили багато з того, про що розповідали нам очевидці. Вони ж вивели нас і на інший будиночок, що в ньому нині Фонд культури, - що то за пристрасть віддавати найкривавіші будівлі - культурі? Там у дворі також розстрілювали, а далі була велика в'язниця... Свідки ж вивели нас і на Биківню. Комісія КТМ почала перевіряти чутки про жахливі сталінські поховання. Року шістдесят другого чи шістдесят третього ми дісталися туди, до Биківні, втрьох - Горська, Симоненко і я. Місце як місце, горби, трава, земля вгинається під ногами, пасуться кози, а на рівному місці посеред лісу хлопчаки грають у футбол. Василь: "А ти подивись, чим вони грають". Пацани гралися маленьким дитячим черепом, простреленим двічі... Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під чаркою оповідав нам про те, що творилося після літа 1936 року "за зеленим парканом", яким було огороджене це страшне місце. Василь ніби не слухав його. Дід пішов, і Василь прочитав мені такі рядки:

       Два перші рядки згодом дістали інше звучання, не пов'язане з Биківнею.
       Ми й тоді не мовчали. Так з'явився на світ "Меморандум 2", який ми подали до міськради. Там його справно й поховали. Але відтоді почалась нова, найболючіша хвиля переслідувань. Симоненка дуже побили, коли він приїхав додому, - і раз, і вдруге, і втретє - у міліції. Скоро дістав хворобу. Були непристойні акції щодо мене: обікрали, наприклад, дачу в Одесі, де ми з дружиною жили за відсутністю житла; відступив нам мансарду наш приятель Володя Загоруйко, призначений до Одеси керівником обласного відділу культури. Дивовижні були злодії: разом із коштовним годинником дружини та туфлями-черевичками "вичистили" увесь архів - недруковані поезії Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Бориса Нечерди, кілька закордонних статей. Скаржилась Алла: телефонував якийсь чоловік, погрожував. Час був непевний, такий непевний, що бува стоїш на пероні метро й остерігаєшся, як би "випадково" не зіштовхнули під колеса; надто вже підозрілі ігри заводили у тебе за спиною якісь непевні молодики...
       Свого часу я від імені "Меморіалу" звернувся до київської прокуратури із запитом про Аллу Горську, обставини вбивства якої досі лишаються загадковими. Синові Алли Горської Олесю Зарецькому перед тим відповіли, що документи, мовляв, за ці роки пропали, отже нічого розслідувати заново не вдасться. 12 квітня 1990 року я отримав відповідь від заступника начальника слідчого управління прокуратури Київської області старшого радника юстиції Р.Ю. Полякова. Завершу цю сумну тему його листом.
       "Повідомляємо Вас, що прокуратурою Київської області розглянута Ваша заява щодо поновлення розслідування справи про вбивство художниці Горської А.О. та загибелі її свекра Зарецького І.А.
       Встановлено, що труп Горської А.О. 2 грудня 1970 року була знайдено у підвалі дому її свекра Зарецького І.А. у м. Василькові. За висновком судово-медичної експертизи, смерть Горської настала від численних пошкоджень кісток черепа молотком, який знаходився у тій же квартирі. У зв'язку з цим прокурором Васильківського району 3 грудня 1970 року порушена кримінальна справа.
       29 листопада 1970 року у вечірній час на транзитній залізничній колії поблизу станції Фастів-2 був знайдений труп Зарецького І.А. Комісійна судово-медична експертиза встановила, що він загинув внаслідок відокремлення голови від тулуба колесами залізничного транспорту, що рухався. По цьому факту прокурор Фастівського району 2 грудня 1970 року також порушив справу. Пізніше обидві справи було об'єднано в одне провадження.
       По справі було проведено кваліфіковане розслідування силами слідчої групи прокуратури Київської області на чолі із заступником начальника слідчого відділу тов. Вікторовим В.І.
       На основі показань численних свідків, в тому числі родичів Горської та Зарецького, аналізу багатьох листів Зарецького, вивчення взаємин у родині, висновків судових експертиз було встановлено, що Зарецький довгий час дуже негативно ставився до Горської, зневажав її за те, що вона не приділяла уваги сім'ї. Приблизно в середині 1970 року у нього виник намір здійснити вбивство Горської. Для реалізації цього наміру він придбав кілька сокир, а також рідину для виведення плям крові. 28 листопада 1970 року Горська вранці приїхала за запрошенням Зарецького до нього у м. Васильків, щоб забрати у Київ сімейну реліквію - швейну машинку "Зінгер". Скориставшись з цього приводу, Зарецький наніс їй кілька ударів молотком по голові, сховав труп у підвал, а наступного дня виїхав електричкою до міста Фастова, де покінчив життя самогубством.
       Як зазначено у Вашому листі до прокуратури УРСР, вбивство Горської могло мати місце нібито з політичних мотивів. З матеріалів справи це аж ніяк не випливає. Горська дійсно двічі виключалася із Спілки художників УРСР. Ці рішення мотивувалися тим, що деякі її твори не відповідали політичним стереотипам, що на той час склалися. Але ніяких даних про які-небудь переслідування Горської, погрози їй та членам сім'ї в справі немає, хоч ці питання порушувалися у процесі слідства.
       Зокрема, чоловік Горської - художник Зарецький В.І. на допиті показав, що ще до знайдення трупа жінки, після її зникнення з 28 листопада 1970 року, у нього виникла впевненість, що її вбив його батько, бо останній ненавидів Горську і не приховував цього. Інші родичі також у своїх показаннях висловлювали єдину думку, що причиною трагедії була ненависть Зарецького І.А. до невістки.
       23 січня 1971 року справу було припинено у зв'язку із смертю обвинуваченого. За всі роки, що минули з цього моменту, ніхто не оскаржував цього рішення. Ми вважаємо, що і зараз для перегляду справи немає підстав".
       Я не маю жодних претензій до старшого радника юстиції Р.Ю. Полякова. Але всі ми, друзі Алли Горської, переконані: Горську вбила система. Як вбила вона Василя Симоненка, вбила Івасюка, як замордувала Валерія Марченка і багатьох інших в'язнів сумління. І справа зовсім не в тому, хто заніс над нею сокиру, а в тому, хто створив такий лад, в якому люди честі й совісті були приречені на загибель. І хто відповість за це - перед Богом?

Про "Меморіал" | "Розстріляне відродження" (освітня програма)
Офіційні документи правозахисту | Репресії сьогодні | Видатнi особистостi правозахисту
Списки репресованих | Каральна система | Науковi розвiдки | Мемуаристика
Новi видання. Рецензiї. Анонси | Нашi автори | Наш e-mail
Подяка за допомогу
На початок сайту | На першу сторiнку | На початок сторiнки