СПИСКИ РЕПРЕСОВАНИХ    

Сергій Білокінь

СОЛОВКИ

       За цим моторошним словом стоїть три реальності. З одного боку, це узагальнююча назва групи островів у південно-західній частині Білого моря. З другого, так звався побутовою мовою Зосимо-Савватіївський ставропіґійний монастир, заснований у 1420-30-х роках. З третього боку, Соловки - знаменитий совєтський концтабір. Те, друге й третє відділене від материка протокою у 35-60 верст, даючи широкий простір для розвитку в будь-якому напрямку, зокрема для будь-яких експериментів.
       Загальна площа архіпелагу складає 347 кв. км. До нього входять острови Великий Соловецький (25 верст завдовжки та 16 завширшки), Муксольма, Анзер, Великі й Малі Зайчики (Заяцькі острови), Конд-острів і Вороній. Острови вкриті сосновими лісами, тут багато озер і боліт. Відомі випадки, коли втікачі плутались у стежках серед болота, так що вохрівці виловлювали їх недалеко від бараків.
       Оскільки Біле море біля Карельського берега й архіпелагу замерзає взимку на десятки кілометрів, до революції Соловецькі острови були приступні з травня по вересень. Більшовицький "наступ на природу" збільшив цей період, але й у двадцяті-тридцяті роки протягом п'яти місяців зв'язок був можливий тільки поштовими літаками й радіо¹. На Поповому острові було обладнано майданчик для посадки й злету невеликих літаків, що взимку здійснювали сполучення з островами й перевозили особливо важливих для режиму в'язнів².
       Зима на Соловках триває близько шести місяців. Підсоння тут зимне й вогке, але завдяки особливостям географічного розташування островів клімат все-таки м'якший, аніж на Колимі чи в Ухтпечлазі. Не виявивши на Соловках жодного хижого звіра, засновники монастиря ченці Саватій і Ґерман вирішили, що ці острови святі. Ще з часів Новгородської республіки вони були осередком колонізації півночі. Треба сказати, що цій колонізації особливо сприяла слава, якої зажив цей монастир серед православного люду. Тут прийняв чернецтво св. Філіпп, митрополит московський, та Авраамій Паліцин. Серед соловецького чернецтва перебував свого часу патріарх Никон.
       Уже на початках існування монастиря і світська, й духовна влада здогадалася використовувати Соловки і як місце заслання. За відомостями дореволюційного монастирського історіографа Михайла Колчина, перший документований випадок ув'язнення на Соловках стосується ігумена Троїцького монастиря Артемія, якого засудив Собор 1554 року³. Як висловився государ Александр Павлович, засланці були не так злочинцями, як людьми, "имевшими несчастье впасть в духовное заблужденіе". Насправді, за словами того ж Колчина, реєстр примусово поселених був багато різноманітніший. Тут міг опинитися бунтівник і державний злочинець, п'яний чернець і релігійний сектант, матусин синок, що надто вже розперезався, знатний вельможа і волоцюга - по-теперішньому бомж. Рідко яка релігійна секта Росії не мала в мурах соловецького острога свого представника.
       В усі часи тут перебувало чимало українців, серед них, напочатку, недоброзичливці гетьмана Мазепи (полтавський священик І. Святайло з сином і чернець Никанор - креатури донощика Кочубея), після полтавської битви - мазепинські прихильники (генеральний осавул Д.Максимович, сердюцький полковник Я.Покотило). Ще пізніше тут побували архимандрит Гедеон Одорський, лохвицький протоієрей І.Рогачевський, нарешті останній кошовий отаман Запорізької Січі П.Калнишевський, який пробув тут з 1776 до смерті у 1803 (перші 16 років - у камінному мішку), проживши 112 років. У 1850-54 до Соловків був засланий кирило-мефодієвець Ю.Андрузький. Для повноти назву одного справді божевільного - сина генерал-лейтенанта Андрія Миколайовича Мандрику (нар. бл. 1825 року)⁴.
       Якісно новий період в історії Соловків настав з перемогою більшовиків, коли в організованому тут концтаборі карались і загинули десятки тисяч в'язнів. Внаслідок цього Соловки стали найвідомішим совєтським концтабором.
       Концентраційні табори СРСР були витвором більшовиків - Леніна та його вірної ґвардії - Каменєва, Зінов'єва, Троцького. Ще 15 квітня 1919 року Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет за підписом його голови М.І.Калініна видав декрет "Про табори примусових робіт"⁵. Цей декрет узаконив два положення - впровадження табірної системи та впровадження примусової праці. Оскільки широко запроваджувались ці положення, видно з першого пункту цього декрету, що передбачав організацію таборів примусових робіт при відділеннях Управління Губернських виконавчих комітетів. Дослідник совєтської табірної системи з мюнхенського "Інституту для вивчення СССР (так)" Б.Яковлев коментує це так, що зобов'язувалися створити табори всі губернські комітети (губкоми). Організацію й завідування таборами було покладено на ґубчека⁶. Це трактування потверджує той факт, що й у Києві вже у другий прихід більшовиків 1919 року було створено свій концтабір на Звіринці, що існував до 9 серпня⁷.
       Але серед найвідоміших у цілому світі совєтських концтаборів були Соловки. Старий монастир було ліквідовано тут за постановою Арханґельського губвиконкома 21 липня 1923 (на той час тут перебувало близько 60 ченців). Як вільнонайманих інструкторів для підтримки самодостатнього натурального господарства ченців спершу залишено. Як розповідав Солженіцин, щоб привласнити коштовності з монастирської ризниці, 25 травня 1923 року було влаштовано пожежу, під час якої загинули всі облікові книжки⁸. Ченців вивезено на материк у 1931-32 роках. Тим часом, за постановою СНК СРСР від 13 жовтня 1923 було утворено "Соловецкий лагерь принудительных работ особого назначения" (СЛОН ОҐПУ). Під управлінням СЛОН перебував увесь Соловецький архіпелаг та прилегла частина материка. Адміністративно Соловки підпорядковувались Арханґельській області, тому в архівах арханґельських обласних управлінь кол. КҐБ та МВД зберігаються справи соловецьких в'язнів. Треба підкреслити, що сюди потрапляли політв'язні, засуджені за найсерйознішими пунктами 58 статті Карного Кодексу - терор, шпигунство, диверсія, збройне повстання.
       Організовуючи виправно-трудові та концентраційні табори, влада прагнула ліквідувати тюрми. Надзавдання полягало у зміні ментальності всього населення (створенні т. зв. єдиного совєтського народу). Іншими словами - у формуванні майбутніх будівників комунізму та ліквідації тієї частини населення, що до цього не надавалася. Відповідно до теорії Енґельса, сподівалися досягти перевиховання в'язнів працею. Крім того, застосуванням рабської праці прагнули досягти певного економічного ефекту - прокладали залізницю, рубали ліс, виробляли цеглу, тюленячий жир.
       Семидобовий шлях на Соловки ішов з Бутирок через Ленінград. В'язнів перекидали мурманською залізницею, потім залізничною віткою (10-15 км) до Попового острова, з'єднаного з берегом дамбою. Саме тут зустрічав в'язнів знаменитий Курилко, що приголомшував людей історичною фразою: "Здесь республика не совецкая, а соловецкая!"⁹ На Поповому острові існував пересильний табір "Морсплав". Морський рубіж від материка на острів в'язні долали за дві години на пароплаві "Гліб Бокій" та баржі "Клара Цеткін". Прибулих сортували у Троїцькому соборі, де висів плакат: "Через працю повернемося до суспільства".
       Історія совєтських Соловків в українській історіографії традиційно поділяється на чотири періоди. У часи НЕПу (до 1927) табірний режим був порівняно м'якший. В'язні працювали по суті на обслуговування самих себе. Але, як підкреслив Солженіцин, саме на ці "благословенные, допереломные, докультовые, до-искаженные, до-нарушенные" 1923, 1925 роки припадають тортури, яких зазнавали в'язні уже від того самого Курилка¹⁰. Згодом розпорядок дня був такий. Соловецьку людність будили гудком електростанції о шостій ранку. Після перевірки й каші без хліба починалась робота. "Уроки, - свідчив колишній в'язень з Київщини 1887 року народження, - давались не по силі для людини. Мало було таких, щоб їх виконували"¹¹. О дванадцятій годині дзвін кликав на обід: за виконання уроку - 800 грамів чорного хліба та кварта юшки з гнилої риби або солона тріска з капустою. Селянин з Волині 1905 року народження розповідав, в чому полягав урок. На три особи треба було звалити й обчистити 34 дерева заввишки 9 метрів, товщиною 10 вершків, зрубати "пропсу" (на 2 особи 1 кубометр - 150 штук) і скласти на місце. На роботу йшли за 5-6 кілометрів. Інший варіант: на 4 в'язня завантажити платформу деревами у вісім рядів по 10 штук у ряд, товщини 8-10 вершків, довжини 9-12 метрів, підкачувати дерева треба було 50-60 м. Інший варіант: нарізати й поколоти дров, щоб склалась купа довжиною 7 метрів, заввишки 2 метри¹². Хто уроку не виконував, діставав лише 300 грамів хліба й менше юшки. Варіант: за невиконання уроку ставили в'язня голого й босого на морозі на одну годину. Було так, що 150 в'язнів лишили у лісі, заборонивши розпалити багаття. Всі загинули. - Отже, після години відпочинку робота продовжувалася. О шостій дзвін давав відбій. На вечерю давали пшоняну чи якусь іншу кашу на олії. Втретє дзвін закликав на вечірню перевірку, після чого в'язні могли вільно спілкуватися¹³.
       Першим начальником Соловецького табору був Федір Іванович Ейхманс. Арештованого 1937 року, його було звинувачено у зв'язках з європейськими масонськими ложами і створенні ложі в СРСР, а також у приналежності до "Єдиного трудового братства", що його заснував Г.Бокій¹⁴. Потім у керівництві Соловками фіґурували Ноґтьов, Зарін. За оцінкою високопоставленого совєтського ревізора П.А.Красікова¹⁵, восени 1924 року на Соловках перебувало 3 тисячі зеків¹⁶. Треба підкреслити, що тут завжди зосереджувався цвіт совєтських політв"язнів. Табірний контингент офіційно поділявся на кілька груп: політики (члени партій меншовиків, соціалістів-революціонерів та анархістів), церковники (духівництво й миряни, засуджені за церковними справами), контрреволюціонери (каери) та кримінальні чи "соцвреди" ("социальные вредители", "социально близкие").
       У 1923-25 політики перебували на окремому режимі. За оцінкою П.А. Красікова, восени 1924 року тут опинилось 320-330 політиків, з ними були жінки й діти. 1925 року серед них нараховують 176 соціал-демократів, 130 есерів, 67 анархістів, 26 лівих есерів і близько 30 представників інших партійних меншин¹⁷. Розташовувались політики окремо, у двох скитах Соловецького острова, що освітлювались електрикою до 12 год. ночі, та на Анзері. Вони не працювали, жили разом і мали свій орган управління (старостат). Прогулянки дозволялись до 6-ої години вечора. Навколо будинків, де мешкали політики, але на чималій відстані від них було прокладено колючий дріт й виставлено охорону. На Соловки надходили посилки, - за Красіковим, разом 500-600 пудів на рік. Як відзначала Наталя Кузякіна, "з'являлися навіть усілякі делікатеси. Кожен катер доставляв і пуди літератури"¹⁸. Досвід спільного поселення "політиків", відділених від кримінальних, був, очевидно, доволі цікавий, якщо знадобився згодом пізнішому КҐБ.
       Кількість духівництва, за різними джерелами, коливалась від 120 до 500 осіб. На груповому фото (листопад 1925 року) представлено 53 священнослужителі та 14 мирян. У 1926-29 діяв "Собор соловецьких єпископів", що прийняв 4 послання з ключових питань поточного церковного життя, які разом з іншими подібними документами розпочали в СРСР самвидав. У цвинтарній Онуфріївській церкві служба правилася щоденно. Після того, як декларація Митрополита Сергія (Страгородського) про лояльність до більшовиків викликала в Церкві розкол, старшим архиєреєм катакомбної соловецької церкви став єпископ Максим (Жижиленко; 1886-1931). У каплиці преподобного Ґермана від Різдва 1925 року служили католики східного обряду, а згодом і римо-католики.
       Середовище контрреволюціонерів добре характеризує начерк одного з соловецьких журналістів: "Кого тут тільки нема [...] царські генерали, жандармські полковники, блискучі корнети, активні білі діячі врангелівського агітпропу й Ради, польські вахмістри й аґенти 2-го відділення Польського Генерального штабу, білі льотчики-шпигуни й аґенти закордонних контррозвідок, починаючи від Франції, Румунії, Угорщини й закінчуючи Персією та Індією"¹⁹.
       А найбільше було на Соловках, звісно, посполитого селянства. Їх морили і винищували, скільки сила. У ці роки ще траплялися втечі: у 1926-27 зареєстровано 188 втеч із Кемі й 12 із Соловків. Свідчення втікачів-українців зібрав і вже 1931 року видав у Варшаві Левко Чикаленко. Селянин з Київщини Ц. 1887 року народження розповів, що потрапив на Соловки 28 травня 1926 року: нашу бідну контрреволюцію призначають "на тяжкі праці, на лісозаготівлю, на погрузку пароплавів та на вироб цегли погнали. Призначають на 10 чоловік чекіста з рушницею, і той веде на працю у ліс чи в другі місця. Увечері чекіст всіх не приводить: 2 або 3 чоловіка розстріляє, а решту приводить до дежурного здавати. Дежурний питає: "А де ж ще люде, що тільки цих привів?" Чекіст відповідає: "Втікали, то я постріляв". Дежурний каже: "Жаль, що цих ще привів, і цим туди дорога, бо їх скоро не буде де дівати; їх стільки наплодилось на Україні, що стріляй кожний день по тисячі, то не вигубиш таких гадюк!"²⁰. Люди відмовлялись від грошових переказів, щоб врятувати собі життя. Інакше одержувача розстрілювали, а в рапорті писалося, що втікав.
       Відокремленість від зовнішнього світу призвела на Соловках до формування моделі соціалістичного суспільства. Табір називали "Совєтським Союзом у мініатюрі". Офіційно оголошувалося, що "за політичним ладом режим солтаборів можна прирівняти до політичного режиму РРФСР в епоху воєнного комунізму, коли внутрішнє життя було монополізоване державою, а особа нівелювалася, зливалася з масою"²¹.
       Щоб подолати "духовну цингу", специфічну в'язничну тугу, чекісти організували театр у ризниці Преображенського собору та на Анзері. Театр існував у 1923-26 роках. Розмах його діяльності був величенький. Протягом 1925 року було зроблено 65 постановок (139 спектаклів), відбулося 40 концертів, 37 кіносеансів, 17 лекцій, диспутів і вечорів. Театральний репертуар був підпорядкований інтересам чекістів. Тут ішли такі революційні постановки, як "1881 рік" Шаповаленка, інсценізація "Парижа" Еміля Золя", "Палії" Луначарського, "Мандат" Ердмана, "Землетрус" Романова, "Анна Крісті" О'Ніла. Щоправда, кілька разів поставили нейтральні українські спектаклі - вдаліше "Бувальщину", слабше - "Наталку Полтавку". Театр відвідало за 1925 рік 80 тисяч осіб. У спектаклі "Рельсы гудят" акторам пошили вбрання з церковних риз²². У пізніші роки режисером соловецького табірного театру був Лесь Курбас. Існувало Соловецьке товариство краєзнавства (реорганізоване 1926 з Соловецького відділення Архангельського товариства краєзнавства; СОАОК), при якому діяли секції, зокрема кримінологічна (організована 23 жовтня 1923). Дуже цікаво, що кримінологічний кабінет при останній провадив соціологічні й невро-психопатологічні дослідження серед в'язнів. З вересня 1924 діяв музей. Паралельно з цікавими дослідженнями аферист Іванов ("антилелігійна бацила", як його звали в'язні) створив Розкопочну комісію, призначену для відкриття "монастирських скарбів", наслідком її роботи стали підземні господарчі й оборонні приміщення, які потрактовано як тюремні, у яких відбувались тортури.
       У січні 1921 року московська таґанська тюрма вперше в країні почала видавати свій журнал, що так і звався - "Тюрьма: Журнал заключенных". Випускала його друкарським способом (тираж 5000 примірників) шкільно-виховна частина цієї тюрми (редактор - член ЦКО Наркомюсту Аронович). У наступні роки виходили, здебільшого писані від руки, газети й журнали і по інших тюрмах, наприклад, "Голос в'язня" у київській лук'янівській тюрмі, "Голос исправления" у Харкові, "Голос заключенного" та "Жизнь заключенного" в Одесі²³. Загалом совєтська тюремна преса була доволі численна. Досліджуванню публікованих там віршів присвячено було, пригадую, розділ однієї дисертації, захищеної у Московському університеті у середині сімдесятих років. Своя преса виникла і на Соловках. Управління СЛОН у 1924-30 щомісяця видавало журнал "Соловецкие острова" (1924 під назвою "СЛОН"; у 1927-28 роках друкувався на сторінках журналу "Карело-Мурманский Край"), а в 1925-28 та 1930 роках - щотижневу газету "Новые Соловки" з нерегулярними додатками (у 1927 - щоденний радіобюлетень). Є відомості про стіннівку "Стукач", що виходила на Конд-острові.
       Солженіцин розповів про тортури цього раннього, ніби ще поблажливого періоду в соловецькій історії. У карцерах на Секірній горі були обладані "жердочки", сидячи на яких, в'язень не діставав підлоги. Треба було утримати рівновагу й не зірватись, інакше наглядачі арештанта лупцювали. Улітку в'язня ставили "на пеньки", себто голого під комарів. Або коняку запрягали у порожні голоблі, до яких прив"язували в"язня за ноги. Охоронець сідав верхи й гнав коня лісовою вирубкою, аж поки стогін і крики позаду скінчаться. Але це була не відверта система знищення: "В этой первой экспериментальной зоне, как и потом в других, как и в самой объемлющей изо всех, мы не открыто действуем - наслоенно, смешанно - и потому так успешно и потому так долго"²⁴. Бо саме Солженіцин і застановився над питанням, навіщо ж було чекістам в умовах соловецького експерименту заводити такі контрасти?! Як могло поєднуватися з цими вишуканими тортурами одночасне існування Дендрологічного розсадника, археологічних розкопок, існування журналів, театру?! Солженіцин запитує ще, як могли 20-40 чекістів утримувати від вибуху, від повстання десятки тисяч завезених сюди в"язнів²⁵?! І на всі ці питання він дає одне пояснення. Як утримувати?! -- "Только у ж а с о м ! Только Секиркой! Жердочками! Комарами! Проволочкой по пням! Дневными расстрелами!"²⁶. Виходить, режим утримування на Соловках був цільний, глибоко продуманий, науково обґрунтований. І характерно, що все було, за словами Мандельштама, "заверчено" ще задовго до того, як Сталін узяв усю повноту влади в державі.
       Другий і третій періоди - це часи перших п'ятирічок, період Нафталія Френкеля. На початку 1931 року Сталін запропонував створити Біломор-Балтійський канал, доручивши його будівництво ОҐПУ. Коли утворено величезний Біломорсько-Балтійський табір з центром на Медвежій горі (тепер Медвеж'єґорськ), з 1 листопада 1933 Соловки було включено до нього як 8 Соловецьке спецвідділення (штрафне) Біломорсько-Балтійського комбінату. У ці роки сюди потрапили численні українські діячі, що пройшли за відомими процесами - СВУ, УНЦ, УВО. Микола Зеров візіонерськи провіщав своє власне майбутнє в олександринах про вигнанця Назона,
       Старого, кволого, забутого всіма,
       В краю, де цілий рік негода та зима,
       Та моря тужний рев, та варвари довкола...
       Серед в'язнів були академік Михайло Слабченко, професор Йосип Гермайзе та А.Барбар, політичний діяч та історик П.Христюк, письменники Євген Плужник, Олекса Слісаренко, Ґео Шкурупій, більшовицькі й совєтські діячі Микола Любченко, М.Полоз, О.Шумський та ін. Плужник помер 2 лютого 1936 року, і його могила не була таємницею: засланці, кому пощастило вибратися із Соловецьких островів на волю, переказували, що могли її відвідувати²⁷.
       Як уже відзначалося, контингент соловецьких в'язнів був добірний. Конкретно про це можна говорити, аналізуючи реальні списки. 1992 року опубліковано українські персоналії зі списків тих, кого призначено на розстріл²⁸. Тут помічник командуючого УГА Петро Солодуб. Голова антибільшовицького Повстанчого штабу (1919) Юрій Мазуренко. Вісімнадцять письменників - серед них, крім щойно названих, - Мирослав Ірчан, Валеріян Підмогильний, Валеріян та Клим Поліщуки. Режисер Лесь Курбас. Академіки - географ Степан Рудницький та історик Матвій Яворський. Ректор КІНГ'у Михайло Баран, ректор Житомирського ІНО Василь Гоца, ректор Інституту профосвіти в Маріуполі Микола Кузняк. Професори Олександр Бадан, Сергій Грушевський, Йосиф Зозуляк, Михайло Лозинський. Члени ЦК УСДРП Петро Дятлів та Іван Сіяк. Член ЦК УПСР Григорій Піддубний-Толмачов. Соратник Скрипника, керівник Держвидаву України Юрій Озерський. Директор держтеатрів Дмитро Ровинський. Начальник Гідрометслужби СРСР Олексій Вангенгейм. Секретар Панаса Любченка Василь Олійник. Зрештою, отаман Омелян Волох, що втік 1919 року до більшовиків, забравши державну скарбницю, - а за це його й розстріляли! Принаймні Зб (36???????) партійних галичан, місія яких нам сьогодні, щоправда, не зовсім зрозуміла. - Розстріляли їх усіх.
       У ці роки умови життя в'язнів значно погіршилися. Вони працювали на лісозаготівлях, у цегельні, ливарні та на інших важких роботах. Окрему категорію в'язнів складали 325 людоїдів з часів голоду. Соловки відомі жорстокими тортурами - "комари", "жердочка" тощо. У цей час тут існувало три спецізолятори. Терор набув нечуваних страшних форм.
       Характерний випадок трапився на Поповому острові. Коли у 40-градусний мороз в'язні з п'ятого бараку за браком одежі відмовились іти на працю, чекісти їхній барак спалили, загинуло бл. 400 невільників. Серед соловецьких катів-чекістів називають Успенського, Деґтярьова, Платонова, Привалова, Прохоровського, Ґашидзе.
       Четвертий період 19З7-39 відомий за ім"ям тодішнього наркома. Це період єжовщини. 20 лютого 1937 табір було перетворено на "Соловецкую тюрьму особого назначения" (СТОН 10-го відділу ҐУҐБ НКВД; ліквідована 2 листопада 1939).
       Наприкінці 1937 - на початку 1938 року окрема "трійка" УНКВД по Ленінградській обл. (голова - Л.Заковський, члени В.Ґарін та Б.Позерн, секретар - Єґоров) "оформила" низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в'язнів, яких улітку переведено на тюремний режим (СТОН). За справою № 103010/37 р. засуджено найбільше українських діячів, серед них Омелян Волох, Марко Вороний, Микола Зеров, Антін Крушельницький, Микола Куліш, Лесь Курбас, Юрко Мазуренко, Микола Павлушков, В.Підгаєцький, В.Підмогильний, Павло Филипович, Володимир Чехівський та інші (разом 134 особи). Люди зовсім відмінних життєвих шляхів і громадсько-політичних поглядів і позицій, - вони об"єднались навіки у своїй моторошній смерті. Розповідаючи про останній етап із Соловків на Попів острів, Б.Яковлев повідомляє, що всі речі ув'язнених цього етапу лишились у речовій каптьорці табірного пункту²⁹.
       Найбільшу, першу групу з 1111 в'язнів (протоколи від 9, 10 та 14 жовтня 1937) між 27 жовтня й 4 листопада розстріляно в Корелії поблизу Онезького озера під Медвеж"єґорськом (виконавці - капітан М.Матвєєв та помічник коменданта УНКВД Ленінґрадської обл. Алафер). Минулого року за архівами, а цього, 1997 року, в натурі виявлене місце їхнього поховання.
       Другу групу з 509 в'язнів (протоколи трійки від 10 й 25 листопада) вивезено до Ленінґрада й, правдоподібно, розстріляно там (документи підписав старший лейтенант А.Полікарпов). Третю групу із 198 душ (протокол від 14 лютого 1938) розстріляно 17 лютого 1938 на Соловках близько командировки Ісаково (документи про розстріл підписав майор Антонов). Існує стійкий переказ, що велику партію в'язнів затоплено з баржею в Білому морі.
       Проникливо й мудро писав Богдан Кравців: "Знищено безпощадно, викреслено з української (підсовєтської) літератури всю творчість неоклясиків, тих, що орієнтувалися на клясичні зразки минулого, що хотіли і змістом, і формою поставити українську поезію у світовому колі вільних і рівних.
       Зліквідовано всіх, що так чи інакше орієнтувалися на Захід, на Европу, не бажаючи йти московськими путями: футуристів, символістів, як і всіх тих, що пробували дати що-небудь нового у формі чи в змісті, як Валеріян Поліщук, Сорока, Марко Вороний.
       Знищено вкінці - розстріляно або заслано - всіх тих, що мали будь-коли що-небудь спільного з Заходом, що побували там коротше чи довше, як, наприклад, Філянський, Микола Вороний, Клим Поліщук, Атаманюк, Бобинський, Загул, Кічура, Крушельницький, і навіть тих, що мали сміливість співпрацювати в закордонних українських журналах, як Марко Антіох-Вороний, Ладя Могилянська, з прозаїків Підмогильний та інші" (Обірвані струни: Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих 1920-1945. Нью-Йорк, 1955. С. 23-24).
       Обставини загибелі українських діячів тривалий час лишались невідомі, і ще 1955 року Яр Славутич у сильветці , присвяченій Ґео Шкурупію, писав: "Невідомо, чи він живе" (С. 79). Котрийсь з інформаторів Богдана Кравціва "сповіщав" його, ніби Ґео Шкурупія близько 1937 року було переведено із Соловків "до інших таборів" (Обірвані струни: Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих 1920-1945. Нью-Йорк, 1955. С. 328). Так само й про Павла Филиповича йому розповідали, начебто він "перебував у 1935-37 роках на Соловках, потому перевезли його до іншого концентраційного табору" (С. 174). Коли ж додати інформації Богдана Кравціва про Зерова, що й той "потому вивезений в невідомому напрямку" (С. 136), видно, що тут ідеться ні про що інше, як про свідому дезинформацію, якою систематично й підступно займалось НКВД.
       За відомостями Б.Яковлева, що походять з матеріалів повоєнної німецької (?) розвідки, 1938 року на Соловках було створено політичний закритий ізолятор для ув'язнених на великі строки (15-25 років). Після війни тут існував ізолятор особливого призначення ВОНЗ або ВИОНЗ. Яковлев розшифровує цю абревіатуру як "Всесоюзный изолятор особого назначения закрытого типа"³⁰. Ця установа складалась із двох відділень - чоловічого й жіночого. У першому з них серед інших в'язнів перебував польський кардинал Вишинський. Той самий автор припускає також, що, крім ізолятора, на островах містилось також кілька колон в'язнів для господарчого обслуговування архіпелагу. Табір рахувався під № 1. Дата його ліквідації невідома.
       Оскільки серед громадянства слава Соловків, цікавість до цього страшного місця були великі, протягом доволі довгого часу на острові займалися косметичними роботами. Відколи останні сліди концтабору ліквідували, з 1963 року почали дозволяти громадянам відвідувати Соловки. Щоправда, усіх відвідувачів про всяк випадок реєстрували. З України першими прочанами до Соловків стали Леонід Коваленко та Наталя Кузякіна, обоє вже покійні. "Ми даремно шукали слідів минулого, - згадувала потім остання. - Окрім міцних стін, у порожніх соборах нічого не було"³¹. Коли вдуматися, міцні стіни й порожні собори - це теж старовина. Але в свідомості сучасних і майбутніх поколінь масштаб сатанинського експерименту більшовиків затулив своїм огромом усе, що відбувалось на Соловецькому архипелазі коли б то не було.
       Література.
       Чикаленко Л. Соловецька каторга. Варшава, 1931; Никонов-Смородин М.З. Красная каторга. София, 1938; Підгайний Семен. Українська інтеліґенція на Соловках: Спогади, 1933-1941. Б.м.: Прометей, 1947; Фруменков Г. Узники Соловецкого монастыря. Архангельск, 1965.

31 Кузякіна Н. За соловецькою межею. С. 111.Повернутися

Про "Меморіал" | "Розстріляне відродження" (освітня програма)
Офіційні документи правозахисту | Репресії сьогодні | Видатнi особистостi правозахисту
Списки репресованих | Каральна система | Науковi розвiдки | Мемуаристика
Новi видання. Рецензiї. Анонси | Нашi автори | Наш e-mail
Подяка за допомогу
На початок сайту | На першу сторiнку | На початок сторiнки