|
КАРАЛЬНА СИСТЕМА
До спогадів про Норильський страйк політв'язнів
(червень-серпень 1953 року)
Таймирський півострів - це багатюща природна комора копалин, які переважно добуваються кар'єрним шляхом або горизонтальними шахтами, які врізуються в гори, де є багатометрові пласти кам'яного вугілля, великі поклади залізної, мідної та нікелевої руди, а також інші рідкісні метали - кобальт, золото.
1932 року сюди почали привозити перших в'язнів, які почали загороджувати площі для концтаборів в Дудинцях, Каяркані та Норильську. Перед тим влада відігнала вглиб тундри корінних мешканців - тунгусів з їхніми пасовищами.
Норильськ розташований за північним полярним колом. Місто сполучене залізницею з портом Дудинка, що на Єнисеї, куди заходять і морські пароплави. Будівництво м. Норильська розпочалося 1935 року. Ця інформація з Української Радянської енциклопедії, а я, як багаторічний "мешканець" концтаборів Норильська, куди мене привезли 1948 року зі стажем 25-річного ув'язнення, можу додати, що Норильськ був велетенським концтабором, лише розділений на окремі табірні зони.
Жорстокий режим, кліматичні умови крайньої півночі, надзвичайно важкі умови праці в спецтаборах горлагу (Государственный особо режимный лагерь), де постійно перебувало від 40 до 45 тисяч політв'язнів у "Каяркані", "Медвежці" № 3 (каторжанський), № 4, № 5 та № 6 (жіночий).
Керівні органи горлагу, виконуючи інструкції керівної та направляючої КПРС, були жорстокими, з нелюдським ставленням до в'язнів, за життя яких ніхто не відповідав. Численні смертельні випадки часом були сфальсифіковані органами спецслужб ЧК. Технічна незабезпеченість працюючих в'язнів в шахтах, кар'єрах, будівництві (охорона праці була відсутня). Смертельні випадки траплялися майже щодня. Люди з професійними хворобами, з туберкульозом, цингою, як дистрофєю щоденно поповнювали штабелі мертвих в концтаборах горлагу.
В новостворених спецтаборах (Норильськ-горлаг, Казахстан-Песчлаг, Тайшет-Озерлаг, Мордовія-Дубровлаг, Колима-Берлаг, Казахстан-Степлаг, Воркута-Речлаг та ін.) в 50-ті року утримувалося понад мільйон політв'язнів.
Політика кремлівських можновладців була спрямована як не на повне фізичне винищення політв'язнів, так на руйнації їхньої психіки, на перетворювання їх на слухняних рабів. Але в спецтаборах ГУЛАГу в'язні були згуртовані і намагалися чинити опір.
Так, відбувалися страйки політв'язнів, які переросли в повстання в Кінгірському концтаборі в 1949 році, в концтаборах Інти в 1950 році де було розстріляно 11 політв'язнів за організацію самозахисту.
В 1950 році я, як і понад 8 тисяч в'язнів, з яких більш 70 відсотків були з України, був у 4-му концтаборі Норильського Горлага. Працювали ми переважно на будівництві мідеплавильного комбінату ім. Завенягіна.
Відстань від бараків до будівельної зони становила близько 5 кілометрів. Ми колонами (по декількасот в кожній) щоденно крокували під вигуки конвою: "Шаг вправо, шаг влево - считается побегом, конвой применяет оружие без предупреждения!". І були випадки, що хтось хильнеться в бік, так його прошиє автоматна черга, а хто відставав і опинився позаду колони, того шматували вишколені вівчарки. Ми йшли п'ятірками, взявши один одного під руки і казали, щоб передні йшли повільніше. Дорога до "роботи" і назад, в табір, разом з 12-годинним робочим днем займала 16 годин, а решта 8 залишалось для перевірок, сніданку, вечері, сну. Вихідних днів не було.
Бригадирами, нарядчиками та начальниками колон табірне керівництво ставило кримінальних злочинців спеціально перевезених із загальних таборів, або тих в'язнів, котрі ставали стукачами, вислуговуючись перед чекістами. Вони безкарно знущалися над політв'язнями, маючи підтримку наглядачів та конвою.
Чекісти-оперативники ("куми") намагалися посіяти ворожнечу між в'язнями різних національностей та завербувати якомога більше сексотів, які б доповідали хто про що балакає, хто з ким зустрічається та інше. Сексотів влаштовували на легку працю, переважно в табірну обслугу.
У разі порушення табірного режиму на кожного "порушника" чекало суворе покарання. Зазвичай запроторювали до БУРу ("барак усиленного режима"), де бригадирами були бандити-рецидивісти, які під прикриттям автоматів конвою жорстоко знущалися із "порушників", примушували їх працювати по 16 годин на добу. Більш суворе покарання було, коли в'язня відправляли в штрафний концтабір. В 4-му концтаборі бригадирами БУРу були рецидивісти Мухан, Бухтуєв, Лєбєдєв.
Таким у Норильську був Каларгон до 1953 року, де в'язні працювали на кам'яному кар'єрі. Там тримали кримінальних злочинців-вбивць, які за вказівкою начальства нівечили або вбивали (за неперевіреними даними під час ліквідації штрафного концтабору "Каларгон" 1953 року в'язнів-вбивць було розстріляно).
Система горлага в Норильську налічувала до 9 концтаборів, в яких перебувало 40-50 тисяч в'язнів. Не зважаючи на те, що смертність серед в'язнів була високою, а після 1950 року деякі вже почали звільнятися, - кількість політв'язнів горлагу, яким керував генерал Семьонов, залишалася незмінною, а інколи й збільшувалася.
1952 року в навігаційний період у Норильськ привезли великий етап політв'язнів з Караганди - переважно українців. Етап складався з молодих хлопців, яких ув'язнили вже після 1950 року. Між карагандійцями була значна кількість в'язнів, які вже мали досвід спротиву табірному режимові. Від першого дня, коли наглядачі під час перевірки новоприбулих били всіх підряд, в'язні вдалися до крайніх заходів: однієї ночі вбили бандита-рецидивіста Горожанкіна і бригадира-стукача Панасюка, (останній вирвав золоті зуби у в'язня зі своєї бригади). Все було зроблено таємно. Незважаючи на те, що чекісти переповнили БУР, прямих виконавців вбивства їм знайти не вдалося.
Коли ножове поранення отримав бригадир БУРу Лєбєдєв. Стукачі й кримінальники принишкли, а деякі з них втекли на вахту, просилися в начальства перевести до іншого табору, де про них нічого не відомо. Табірне керівництво шаленіло і, як завжди, без аргументованих звинувачень, відправляло в'язнів до Ширяєвської тюрми. Ще пізніше ножові поранення отримав бригадир БУРу Мухан. По табору у пошуках ножів постійно нишпорили наглядачі, коли ми поверталися з роботи, то на вахні конвой нас обшукував.
У в'язниці кожну вільну хвилину ми використовували для проведення лекцій, диспутів. В таборі відбував покарання професор Борбон, котрий свого часу во працював у бібліотеці ім. Леніна в Києві. Також тут був відомий професор Антонович, якому, глузуючи, казав опер Нефьодов: "Ты кем работаешь, Антонович?" - "Дневальным, гражданин начальник", - відповідав Антонович. "Вот ты и нашел свое настояще призвание", - сміявся чекіст.
Були між нами відомі літератори, такі як Грищенко, Когут, Бровченко та багато інших високо освічених людей. Було кого послухати, з ким порадитися, а інколи й посперечатися.
Іноді табірники відбували свої терміни цілими сім'ями. Одного разу, коли прибув новий етап, Петрук Петро з Тернопільщини, який вже закінчував свій 10-річний термін ув'язнення, зустрів свого молодшого брата, якого засудили до 25 років, і він лише почав його відбувати. Новоприбулий в'язень Степан зі Львівщини (прізвища не пригадую) довідався, що в концтаборі № 1 (Медвежка) відбуває свій термін його батько, а в 6-му жіночому - мати. Степан виростав коло бабусі, а коли доріс до повноліття, то 1951 і його було засуджено до 25 років таборів.
Смерть вождя народів викресала іскорку надії на якісь зміни в кремлівському вольєрі. Проте надії швидко згасли, коли вияснилося, що вірний ленінець Берія став продовжувачем сатанинських ідей "вождя і учителя".
Умови життя в концтаборах стали ще суворішими. Чекісти поверталися до відомих вже засобів провокацій. У Каяркані вони підготували колишніх власівських офіцерів-провокаторів Воробйова, Музику і Козлова до організації масової втечі з концтабору. На щастя, політв'язні своєчасно викрили підступні плани чекістів і запобігли запланованому кровопролиттю.
В гарнізонах конвойних військ МДБ політруки обробляли молодих солдатів, прищеплюючи їм ненависть до політв'язнів. На стінах їхніх казарм були плакати такого змісту: "Боец, помни, что ты охраняеш злейших врагов советского народа", або: "Боец, помни, что враг не опасен, когда он мертв или изолирован".
На початку червня 1953 року повз загорожу 5-го концтабору вели на роботу в піщаний кар'єр жінок з 6-го концтабору. Чоловіки-в'язні в цей час виходили з бараків, щоб побачити когось із рідні або знайомих. При такому "побаченні" іноді вдавалося перегукнутися, хоч за це і карали. В колоні жінок-в'язнів знаходилася сестра одного в'язня з 5-го концтабору. Він часто зустрічав її у такий спосіб. Один з конвоїрів, що супроводжував колону жінок, грубо вилаявся, кинувши: "бандеровское отродье!" А за цими словами автоматна черга полоснула чоловіків, що стояли за огорожею табору. Ця акція мабуть була заздалегідь продуманою і підготовленою, щоб нагнати страх і покору на політв'язнів. Результат - кілька вбитих і поранених (одним із поранених був Герасимчук). Звістка про жахливий злочин невдовзі облетіла усі концтабори горлага.
Ми розуміли, що може бути продовження кривавого спектаклю6 конвой був готовий спровокувати масовий розстріл політв'язнів. У таборі політв'язнів провели збори, на яких було вирішено оголосити страйк.
До сформованого у 4-му концтаборі страйкового комітету були обрані в'язні: Євген Грицак, Кириченко, Гальчинський, Кляченко, Венгрин, Недоростков, Жураківський, Мелень. Було выришено організувати дисципліну, щоб не допустити жодної провокації. Чекісти через сексотів намагалися влаштувати міжнаціональні чвари між політв'язнями. Декілька росіян з явно провокаторськими намірами викрикували: "Не хотим быть вместе с хохлами-бандеровцами и литовскими фашистами". Але їх заспокоїли самі ж росіяни, ще й вибачилися за своїх земляків.
Страйкомом був вироблений пакет вимог, де в першу чергу вимагалася гарантія дотримання існуючих в СРСР законів по захисту життя політв'язнів:
1. Переглянути всі справи політв'язнів по законності звинувачень і винесених вироків.
2. Звільнити політв'язнів, які були засуджені малолітніми.
3. Дозволити побачення з рідними.
4. Писати листи щомісяця, а не два листи на рік.
5. Скоротити робочий день.
6. Зняти номерні знаки з одягу політв'язнів.
7. Покращення харчування і умов праці.
8. Притягнути до кримінальної відповідальності конвойних, які розстрілювали політв'язнів.
9. Не закривати на ніч бараків у табірній зоні.
10. Не притягати до відповідальності страйкуючих.
Про міжнародні закони щодо політв'язнів і говорити було нічого, адже війська держбезпеки (червонопогонники) нехтували навіть законами СРСР. Вони, не вагаючись, застосовували зброю проти беззахисних в'язнів, і за скоєне не відповідали. Багатотисячний концтабір № 4 був одностайним щодо страйку. Виходити на роботу усі політв'язні відмовилися. Помер важкопоранений в'язень Герасимчук з 5-го концтабору. Поховали його на території концтабору на площі перед лікарнею, насипали високу могилу на якій поставили хрест з написом: "Я звинувачую у своїй смерті червоний фашизм". Так сказав він перед тим, як піти в небуття.
В усіх концтаборах горлагу в'язні оголосили страйки. Найбільш активними страйкарями були в'язні чоловічого концтабору № 5 та жіночого концтабору № 6. У жіночому концтаборі також був вибраний страйковий комітет: Ніч Марія - українка; Мазепа Ганна - українка; Сафроновіч Юля - білоруска; Петрущук Ліна - українка; Зелінська Леся - українка; Туфрі Асень - естонка; Коваль Стефа - українка; Дмитрів Ганна - українка.
Найкраще організований страйк, котрий розпочався після вбивства охороною декількох в'язнів, був у каторжанському концтаборі № 3. Там страйковий комітет складався з Короля, Шумука, Валюма, Дороніна, Шамаєва, Таркавтадзе, Євтенка, Запаренка, Казлаускаса, Загоруйка.
До четвертого концтабору приїхала комісія у складі полковника Кузнєцова (начальник тюремного управління МВС СРСР, особливий референт Берії); генерал-лейтенанта Сіроткіна (начальник конвойних військ МДБ СРСР); генерла Семьонова (начальник Норильського Горлага); Кісєльова (представник від ЦК КПРС); генерал-майора Царьова та полковника Михайлова. Від концтабору № 4 був начальник табору Власов і старший оперативник Нефьодов. Їм вручили пакет вимог страйкуючих, які вони обіцяли розглянути і по можливості задовольнити наші вимоги, умовляли припинити страйк і виходити на роботу.
В'язні повірили такій авторитетній комісії і наступного дня вирішили вийти на роботу. Але через вільнонайманих інженерів (колишніх в'язнів) ми довідалися про розстріл кількох в'язнів у каторжанській зоні, про те, що жінки-в'язні концтабору № 6 оголосили голодування. Ми вирішили відновити страйк. Понад 3 тисячі в'язнів четверного концтабору зайняли недобудовані п'ятиповерхові будинки. На найвищих будівлях вивісили траурні прапори. В табір повертатися відмовилися. Табірне керівництво погрожувало, що якщо ми не повернемося в концтабір, то нас не годуватимуть.
Наступного дня нам не привезли сніданку. Перед обідом ми написали великий 20-метровий плакат: "Нас морять голодом!" І вивісили його на стіні 5-го поверху будинку зі сторони міста, яке було відразу ж за огорожею будівельної зони. Невдовзі зі сторони міста біля огорожі почали збиратися люди. Місто на 80 відсотків було заселене колишніми в'язнями і, звичайно, вони нам співчували.
Керівництво Горлагу розгубилося. Вони привезли обід з умовою, що ми знімемо цей плакат. День та ніч минули спокійно. Вранці до воріт зони машини стали звозити солдатів - окрім табірної охорони їх було більше сотні. Під'їхало кілька легкових автомобілів, з членами тієї самої комісії, на чолі з полковником Кузнєцовим. Він сповістив, що мав ніби розмову з Берією, який уповноважив його розглянути наші вимоги, але ж для того потрібен час, і наша покірність. Ми заявили, що допоки не побачимо результатів, будемо страйкувати. Адже з нашим життям керівництво ГУЛАГу не рахується, ставиться до нас як до приречених на фізичне винищення, тому ми не хочемо порожніх обіцянок, а хочемо конкретних гарантій нашої безпеки. Коли "гості" поїхали, до воріт під'їхало ще кілька вантажних машин із солдатами. Солдати вишикувались у колону, ввійшли на територію будівельної зони. Ми ввімкнули гудок на котельні й стали дзвонити в підвішені рейки. На котельню припинили електропостачання і гудок замовк.
Солдати оточили будинки, в яких ми розташувалися. Начальник табору Власов кричав у мегафон, щоб ми шикувалися в колону і поверталися до концтабору, і якщо ми не виконаємо його розпоряджень, солдати застосують зброю. Ризикувати було б не розумно. Кожен знав, на що здатні чекісти. Довелося виконувати їхні вимоги. Нашу колону під посиленим конвоєм відвели до концтабору № 4.
У таборі бурхливо мітингували, проводили наради, навіть виступали сформовані художні колективи з народними і патріотичними піснями. Комісія на чолі з Кузнєцовим нічого конкретного не вирішила. Через тиждень навколо табору виставили три лінії охорони з кулеметами. В табірній огорожі конвой прорізав декілька проходів, і офіцери через мегафони вигукували команди.
В'язням наказували виходити з табірної зони в тундру, де їх буде "приймати" конвой. Біля проходів, зроблених у загорожі, а також біля воріт, стояло багато червонопогонників з автоматами. В'язні роєм сновигали навколо бараків. У проходи в огорожі втікали одиниці. Мабуть ті, в кого совість була не чистою, або хто мав заячу душу.
Був полярний день - коли сонце цілодобово стояло на небосхилі. Ніхто не вірив, що чекісти можуть почати масову бійню. До воріт підійшов начальник концтабору - старший лейтенант Власов і прокричав у мегафон, щоб ми виходили із зони, що це останнє його попередження. Після його слів пролунали автоматні та кулеметні черги навколо табору.
Я знаходився біля воріт прохідної. Біля мене упав в'язень з Волині - Федір Ниципорик. Високий осетин нагнувся, щоб його підняти, але також був підкошений кулею. Стрілянина не вщухала. Ми спочатку думали, що це психологічна атака. Закривавлені в'язні все падали і падали. Творилося щось неймовірне і жахливе. Хто міг, кинувся на допомогу пораненим. Автоматні черги не вщухали. По бруківці текли потоки крові. "Что вы делаете, гады?!" - крикнув один з в'язнів. Постріли обірвали його слова.
Страйковий комітет прийняв рішення припинити опір і виходити табірну зону. Ми не могли так дорого платити цим вбивцям, що носили біля серця партбілети комуністів.
У ворота ввійшло кілька десятків озброєних червонопогонників з конвою і наглядачів, вели на повідках вівчарок. Вони відтіснили нас від вбитих та поранених, наглядачі за ноги відтягували їх на узбіччя дороги.
Під прицілами автоматів та кулеметів в'язні виходили за ворота, їх лаштували п'ятірками в сотні та відводили в тундру, де наказували сідати на землю. Там стояли столи, за якими сиділи чекісти та адміністрація концтабору, були й табірні прихвостні. По одному охорона підводила нас до столів, де були підготовлені списки. Як виявилося, нас "посортували". Декого забирали на вахту, де кримінальні злочинці та табірні капо разом з наглядачами накидались з гарапниками на жертви і били, доки старший оперативник Нефьодов не казав: "Достаточно". Біля столів наглядачі під прикриттям конвою заламували руки і, зваливши на землю в'язня, били його ногами. Осторонь стояла група начальників з московської комісії і разом з тюремними управителями спостерігали за розправою. Я потрапив у п'ятірку в'язнів, котру направили до стола начальника табору Власова і начальника дільниці "горстроя" Рудминського. Власов наказав мене відвести на вахту, та Рудминський прорік: "Пусть идет в колону, он и так подохнет". Це допомогло мені уникнути костоломки на вахті.
Цього дня жахливо побили членів страйкому, а потім воронком їх відвезли в Норильську тюрму, де начальником був садист з полковницькими погонами - Ширяєв.
Вишикувавши частину в'язнів колони повели до залізниці і, загнавши в товарні вагони, завезли в концтабір на 102-му кілометрі. Звідси частину в'язнів відправили баржами до Єнисею в Красноярськ, інших - до штрафних таборів та тюрем горлагу. Ще більш жорстоко був придушений страйк в 5-му концтаборі, де було багато вбитих та поранених в'язнів.
Страйк в жіночому концтаборі № 6 (начальник табору - чекіст Скрипальщиков, оперативник - Волотонков) придушили в день Івана Купала. Туди наїхало багато пожежних машин і розганяли страйкуючих жінок водометами. Жінки брали одна одну під руки і так трималися. Наглядачі під керівництвом начальника табору намагалися силою розірвати ланки живого ланцюга. Їм вдалося вирвати з гурту Ніну Полякову. Начальник табору б'ючи її по обличчю кричав: "Ты, сволочь русская! Чего тебе нужно? Им простительно, этим бендеровкам, они хотели самостийной Украины, а ты, сука, как сюда попала?"
Жінки під натиском води не припиняли опору, вимагали вигнати начальника табору із зони. Наглядачі гарапниками та холодною водою гнали жінок із табору в тундру, де відбувалось сортування. Активісток забирали в Ширяєвську тюрму або на етап в Красноярськ. Жертв у жіночому концтаборі не було, але ж було багато поранених.
Особливо багато вбитих та поранених було при придушенні страйку в каторжанському концтаборі № 3 (начальник табору - капітан Тархов, начальник конвою - майор Повстяной, старший оперативник - Калашніков). Туди 4-го серпня 1953 року в'їхали бронемашини і кулеметним вогнем наводили порядок.
Кількість вбитих та поранених при придушенні Норильського страйку горлагу не є достовірною через те, що після страйку в'язнів розвезли по різних таборах і тюрмах. Але ж відомо, що жертв було до тисячі. Так московсько-комуністичні можновладці "дали відповідь" на вимоги страйкуючих.
Після страйку в 1954-1955 роках багато хто з в'язнів перебували під слідством із звинуваченнями у нанесенні шкоди "строительству коммунизма" в СРСР. Багатьом додали терміни ув'язнення. В'язня родом з Тернопільщини Заскотського Марка засудили до розстрілу.
Під горою Шмідта, в вічній мерзлоті лежать десятки тисяч в'язнів Норильська, яких примушували будувати "світле майбутнє". Вони віддали своє життя в боротьбі з жорстокою сваволею комуністичного ладу, до якого ще й сьогодні закликають нас дехто із вчорашніх.
Проте я, як і багато мільйонів людей, які пережили страшне лихоліття фашизму і комунізму, переконаний, що ідеології фашизму і комунізму та виконавці принесли людству безліч страждань і велике горе мільйонам невинних людей.
Михайло Баканчук
Володимир Туницький:
Один день із багатьох незабутніх
Михайло Баканчук:
До спогадiв про Норильський страйк полiтв'язнiв (червень-серпень 1953 року)
|