Автор цих слів - Туницький Володимир Тимофійович, колишній політв'язень сталінських таборів. До арешту був студентом IV курсу Кременецького лісотехнікуму. 1947 року звинувачений за розповсюдження листівок, в яких засуджувався Сталін.

       Табірне життя 5-го ГОРлагу (Государственный Особорежимный лагерь), одного із багатьох таборів Норильська, в 1952 році було тривожним. Точилася велика боротьба між в'язнями і табірною адміністрацією, яка за підтримки так званих "сук" підтримувала суворий режим. Були й смертельні випадки через недотримання правил техніки безпеки. Надто "бдительный" конвой стріляв у робочу та табірну зони.
       До п'ятого табору прибув етап з Караганди. Переважно то була молодь із західних земель України і Прибалтики. Цей етап з перших днів розпочав організовану боротьбу з табірними "суками" і сексотством. Був вбитий відомий всьому табору "сука" - Ворона. За ним прослідувало ще кілька вбивств, що і підштовхнуло (спонукало) нас не піддаватися терору і гніту зі сторони табірного керівництва.
       1953 рік. Наближається заполярна весна. Помирає Сталін. З'являються надії на якісь зміни. Проте всім добре відомо кому потрібна дармова каторжна праця. Одного разу перед закриттям бараків з вартової вежі застрочив автомат. Постріли були спрямовані на територію зони, наслідок - поранено 7 чоловік. Пострілами з вежі убитий Абрамов, який випадково вскочив у заборонену зону. В'язні збунтувалися і не дали закрити себе в бараках, а на другий день не вийшли на роботу. Усі намагання табірної адміністрації випровадити нас на роботу були марними. Кожен відчув, що він є людина, і ніякі погрози нас не лякали.
       Страйк підтримали в'язні всіх національностей. Наш табір налічував приблизно 5 тисяч чоловік. Серед в'язнів було багато офіцерів, колишніх фронтовиків. Організували страйковий комітет і висунули свої вимоги:
       1. Перегляд прокуратурою усіх судових справ
       2. Звільнення малолітніх засуджених
       3. Скорочення робочого дня
       4. Дозвіл писати більше двох листів на рік
       5. Зняття табірних номерів, що наносились фарбою на верхню одежу
       6. Не зачиняти бараки
       7. Не стріляти в робочу та табірну зони
       Після того, як ми висунули вимоги, навколо табору була виставлена додаткова охорона, встановлені динаміки. В декількох місцях порізали загорожу з колючого дроту і зробили додаткові проходи. Цілодобово лунав громоподібний голос: "Не слушайте кучки провокаторов, выходите за зону и приступайте к работе!" Так продовжувалось тижні зо дві. За цей час були різні спроби зачинити нас в бараках. Приїздив генерал Семьонов намагаючись переконати нас вийти до праці, але це було безрезультатно, доки не появилась Московська Комісія.
       Після переговорів страйк припинили, бо кілька вимог із списку були прийняті: зняті номери, не зачиняли бараків; дещо відчувалось послаблення режиму. Але це тривало недовго. Поступово режим знов підсилився. Безслідно щезали учасники страйкового комітету, і "суки" знову активізувались.
       Ми знали, що усі табори навколо також страйкують. Так минув місяць і наш табір забастував удруге. Знову заговорили динаміки, і цього разу з погрозами.
       Серед страйкуючих були і наші Кременчани: Красевич Михайло, священик Сойно з Крагандийського етапу, Мінчук Григорій Петрович, котрий захворів і потрапив до лікарні, Терновий Павло з Млинівець, Хольницький Іван Назарович з Каменецького району. Зі мною в бригаді були Кріль Іван з Теребовлянського району, Кондратенко Сергій Григорович з Чернігівщини (колишній старший лейтенант, військова частина його стояла в м. Дубно), Кугули Михайло з Тернопільщини (гарні писав вірші на папері з цементних мішків - іншого не мали).
       Усі знали, що нас чекає, але ніхто не падав на коліна, ніхто не схиляв голови перед начальством. Я бачив на власні очі, як колишні фронтовики сивіли.
       Так минуло більше десяти днів. Ніхто не роздягався, ніхто не лягав спати. Якось я задрімав і прокинувся від великого шуму. За стінами бараку побачив стривожений натовп. Коли я протиснувся вперед, то побачив що до нас наближаються озброєні енкаведисти. Серед тисячі голосів десь близько біля себе впізнав голос Кондратенка який кричав: "Опомнитесь, что вы делаете?" В сторону солдатів полетіло каміння. Пролунала команда "Огонь!" і я упав притулившись до стіни складу. Строчили автомати, кричав натовп; стогін, крики, прокляття і погрози - все злилося в один гул.
       Декілька разів було чути команду: "Прекратить огонь!" Як тільки змовкли автомати, не розуміючи, що роблю, зірвався і кинувся назад, щоб заскочити до бараку. Біг я, чи летів тих 30 метрів, проте встиг забігти за ріг, коли знову пролунала команда: "Огонь!" Заскочити в барак через бокові двері мені перешкодив якийсь чоловік. Я його підхопив, і ми опинилися на підлозі бараку. За нами ще заскочило двоє. Притулившись до підлоги, ми чекали кінця стрілянини. Тут я помітив, що під мене тече кров - побачив закривавлені ноги незнайомого. Стихла стрілянина, і котрийсь з нас сказав, що як понесемо пораненого, то в нас стріляти не будуть. Так і зробили. Пішли на центральний вихід. Я ніс за два кінці ковдри зі сторони ніг і йшов заднім. Коли мої напарники переступили поріг, то на них посипались удари прикладами і пораненого ми кинули. Мені кричали "Выходи!", а самі в барак не заходили. Я вирішив, що краще нехай б'ють не в бараку, щоб було всім видно, і пішов на вихід. Бити мене не дав офіцер, він показав рукою на сидячих за зоною і скомандував: "Бегом! И не оглядываться!" Щоб не бігти по лежачих людях, я спинився. Тоді офіцер показав мені дерев'яний настил над теплотрасою, і я побіг. Садили нас плечима до табору так щільно, що піднятися міг лише той, хто сів останнім.
       Так минуло кілька годин. Після цього нас ще довго рахували і через тундру погнали в напрямку до іншого табору. Метрів за 200 перед табором нас зупинили, і з правого боку конвой зробив додаткове оточення. Начальник конвою оголосив: "Кто не желает идти в зону лагеря - пусть идет в это оцепление."
       Я ніяк не міг того зрозуміти, що вони надумали. Мене турбувало те, що нам дають вибір. Такого в таборі ще ніколи не було. Коли ми рушили і наблизилися до табору, я побачив за вахтою купу людей з палками. Серед них я впізнав: Менжесова, Маркелова, Карпенка, Лебедєва і зрозумів, що нас сортуватимуть з допомогою тих "сук", що втекли за зону. З цілої нашої колони я першим звернув в оточення. А як перші п'ятірки увійшли до табору і почалась бійка, тоді переважна більшість пішла в оточення. Із наших Кременчан під кийки потрапив священик Сойко. Сортування тривало кілька годин, після чого нас знову довго рахували і погнали ще на 12 кілометрів до "Надежды" - в підготовану для нас зону старого табору. Часу на все вистачало, бо день полярний, не темніє.
       Через днів 15-20 нам в табірну зону вкинули газету. То для нас була велика подія, бо ніякі вістки вже багато років до нас не доходили. З газети ми дізналися, що Берія - "враг народа".

       Після розгрому норильських страйків табірне життя трохи змінилося. Від нас поступово відсіялись люди, яких доля випадково закинула до політв'язнів. Табірна адміністрація перестала вербувати помічників - так званих "сук" і ми трохи ожили.
       1955 року ми нарешті дочекались московської комісії з перегляду справ. Я був звільнений 1956 року, після того, як відбув 9 років і 24 дні, залишивши начальнику ще 16 років. Хотів продовжити навчання в нашому Гірничо-металургійному інституті, але через те, що я мав ще 5 років позбавлення прав, мої документи повернули з резолюцією: "Пишите в Москву, чтобы вам разрешили учиться".
       Виїхати з Норильська було складно. До цього часу мої батьки повернулися із заслання додому, але ні хати, ні майна їм не повернули. Жити вони залишились у сестри.
       Старший брат Михайло - інвалід ІІ Світової війни, із заслання не повернувся: 1953 року загинув за загадкових обставинах у Томську. Трупа не знайшли.
       Потрібно було хоч якось допомогти батькам, і я вирішив залишитися на деякий час у Норильську. Влаштувався працювати електромонтажником, згодом став бригадиром. Завів сім'ю, і виїхати з Норильська стало складно. Отже прожив не на батьківщині 36 років. В Україну повернувся 1987 року. 1991 була реабілітована вся моя сім'я.
       Ось уже 6 років борюсь за повернення мені, як спадкоємцю, батьківської хати. Юридично уже її маю, а от практично - ні.

Туницький Володимир Тимофійович, м. Кременець
7.04.94 р.