Визнавці класичного духу в літературній творчості — Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт — також починали зрідка, ще дуже несміливо появлятися на арені, здебільшого читаючи свої твори у тісніших гуртках вибраних слухачів, переважно прихильників та друзів.

Проте духовний вождь цього гуртка, який скоро став широко відомий, як гурток неокласиків, Микола Костьович Зеров, у реальному житті не був таким несміливим. Я ніколи не забуду того захоплення, що межувало з побожністю, з яким Григорій Михайлович Косинка завжди розповідав про лекції Миколи Костьовича. Казав Косинка, що Миколу Костьовича всі студенти слухають з завмиранням сердець; казав, що він, викладаючи, не то забував, не то навмисне ігнорував сувору комуністичну дійсність і дикі вимоги комуністичної педагогіки, що тоді ще сама не знала, на яку ногу стати, але вимагала від професорів ламання всіх вікових підвалин, не даючи натомість нічого вартого уваги. Він викладав надто, як на тодішні умови, сміливо, запалюючи серця жадібної знання української молоді до творчої праці на користь свого народу.

Григорій Косинка, сам дуже нестриманий у прихованні своїх почувань до московських поневолювачів, не раз, поділившися зо мною враженнями від чергової лекції Зерова, казав стурбовано:

— І як він не боїться бути таким одвертим з тими сотнями своїх слухачів? Таж поміж ними багато є всяких типів...

Десь на околиці Києва — не то на Солом'янці, не то на Лук'янівці — в майже порожній, позбавленій всякого затишку кімнатці, в якій повернутися було ніде, жив і творив талановитий поет Максим Рильський. Спадковий український шляхтич, поет високої художньої культури, він був дуже популярний серед київської молоді. До нього, після академіка Сергія Олександровича Єфремова, найбільше горнулась українська літературна молодь. Розуміється, що Рильський був для юнацтва завжди доступніший, хоча, може, й менше авторитетний у питаннях творчости, ніж академік Єфремов. Коли заходила мова про Єфремова, Косинка, наприклад, завжди поважнів, намагався зосереджено насупити брови і не звав Сергія Олександровича інакше, як "совістю й честю українського народу".

Під благодатною, невимушеною опікою згаданих трьох — Єфремова, Зерова і Рильського, а також великого майстра української літератури Степана Васильовича Васильченка, людини надзвичайно скромної, що вчителював у першій українській середній школі Дурдуківського на Лук'янівці, і зростала, набиралася сили і національне гартувалась тодішня краща українська літературна молодь.

Літературна творчість українського Києва буяла, вирувала, але вийти в широкій світ не мала змоги: не було видавничих можливостей. Кооперативне видавництво "Книгоспілка", яким у Києві керував симпатичний Микола Володимирович Качеровський, людина з високою духовною освітою, не задумувалася над тим, в який спосіб воно могло б допомогти молодим авторам у реалізації їх продукції.

"Державне видавництво", якийсь час кероване молодим укапістом чи боротьбістом, а таки комуністом і "землячком" Григоруком, не квапилося дати вихід літературній творчості української молоді в світ через друкарський верстат.

Але наприкінці 1922 року, несподівано для всіх появився в Києві двотижневик, видаваний "Книгоспілкою", під традиційною назвою "Нова громада". В ньому поруч імен відомих майстрів слова спочатку несміливо, а далі ширшим і ширшим струменем почали випливати на світло денне імена молодих українських письменників.

З Миколою Костьовичем Зеровим — людиною середнього зросту, з білявим, інтелігентським, завжди привітним обличчям, що чомусь уперто навіювало мені здогад про походження його з духовної родини (цей здогад дійсності проте не відповідав), я вже був знайомий... Теж мало. Чув про нього багато від студентів — слухачів його талановитих лекцій. Чув дуже багато хорошого про нього від Косинки, про що вже згадував; але особисто пізнав його ближче і розмовляв з ним віч-на-віч в день відвідин ним редакції "Нової громади".

Я схопився із-за стола і кинувся до гостя так, як кинувся був учора через Володимирську назустріч мені Филипович. Микола Костьович і собі прискорив ходу в напрямку до мене, привітно простягаючи руку і, осяяний своєю чудовою усмішкою, сказав:

— Ну, то вітаю вас із новонародженим! Нехай велике росте та здорове буде!

І, не давши мені належно подякувати, поспішив запитати мене тими самими словами, що й Филипович учора:

— Але як же це вам пощастило?

Я відповів, що особливих напружень мені це не коштувало.

Просто надокучило мати справу з редагуванням сухого кооперативного матеріалу в "Правобережному кооператорі", от я й вирішив одного дня перемінити обкладинку...

— Але ж не тільки обкладинку, — заперечив Микола Костьович, — я ще вчора ознайомився з усім змістом першого числа... Добре, дуже добре...

Він поволі перегортав журнал. Дійшовши до сторінки, де були вміщені фотознімки Косинки та Осьмачки і короткі біографії їх з висловленням від редакції надії, що з обох цих початківців будуть колись визначні літературні майстри, Микола Костьович сказав:

— І це добре. Дуже добре... Але чи не думаєте ви, що таке пошанування цих двох молодих авторів викличе бурю заздрощів у протилежному, хоч і українському теж, літературному таборі?

— Я це передбачаю, Миколо Костьовичу. Але в нашому таборі це буде великим заохоченням для молоді, а для цих двох — справжнім, несеменківського гатунку "семафором у майбутнє". Тим більше...

І я зупинився. Не знав, чи ділитися з Миколою Костьовичем інтимними своїми думками.

Зеров глянув на мене допитливим поглядом:

— Тим більше?.. — перепитав.

— Тим більше, що — вірте чи не вірте, шановний Миколо Костьовичу, — саме ці два молодики були краплинами, що переповнили чашу моєї туги за місцем для нашої, української духом і змістом, літературної творчости молоді...

— Нашу чашу, — може, ви хотіли сказати?

— Так, нашу, спільну, — вдячно прийняв я поправку гостя.

При цій нагоді я розповів йому, що зовсім недавно, коли про "Нову громаду" я не наважувався й мріяти, а тільки зрідка містив у "Правобережному кооператорі" малесенькі звістки з українського літературного життя, до мене одного дня (тоді я вже жив на Столипінській, ч.42 — нехай не здивується шановний читач, коли я скажу, що за дванадцять змін у Києві влади я ні більше, ні менше, як дванадцять раз міняв своє житло), несподівано завітали два вбого одягнені гості — селюки-студенти: Косинка і Осьмачка, — і впродовж кількох годин знайомили мене з своїми писаннями. В кімнаті не було на чому сісти; обидва вони притулилися спинами до кафельної печі і читали та декламували. Косинка, дбайливо зупиняючись на кожному розділовому знакові, прочитав свою, зовсім свіжу, сатиричну, уїдливу новелку "На пароплаві" і нарис "Зелена сорочка", а Осьмачка — цілу низку поезій, сильних, але важких до зрозуміння, бо пересичених невколупними покладами майже апокаліптичних образів. Враження в мене, єдиного слухача того "літературного вечора", було надзвичайне. І вже тоді я вирішив, що такій творчості треба знайти вихід у люди.

— І ось уже в першому числі "Нової громади", як бачите, дещо з їхньої творчости вихід собі знайшло, — закінчив я.

— Як же вам дали дозвіл на таку різку зміну журналу? — спитав Микола Костьович.

— А ніяк. Ні по який дозвіл нікуди я й не звертався. Гість був немало здивований:

— А чи не вважаєте ви, що ви трохи ризикуєте?

— Ані на одну йоту не більше, ніж ви, шановний Миколо Костьовичу.

— Як? Я? А чим ризикую я?

— Вашими лекціями перед такою масою студентства.

— А-а, ви про лекції... Бачите, то ж — моя професія...

Я запевнив Миколу Костьовича, що дуже високо ставлю його професію і що, може, якраз з нього я взяв собі приклад ризикувати. Ризикувати в наші часи мусимо всі, якщо хочемо чогось досягти, — додав я.

Микола Костьович з цим погодився і на моє прохання охоче пообіцяв співпрацювати в "Новій громаді". Слова свого додержав: він не тільки був постійним співробітником "Нової громади", а й досить частим відвідувачем редакції, а пізніше — редакційного "клубу".

Не можу промовчати: я був гордий з свого починання. Така прихильна зустріч першого числа "Нової громади" не тільки Павлом Петровим та Миколою Костьовичем, а і всією плеядою найвидатніших тоді в Києві наших літераторів піднесла мій дух і підтримувала в найскрутніші моменти праці над журналом...