Імення Миколи Зерова й Павла Филиповича в моїй пам'яті завжди в'яжуться з моєю молодістю, з рідним Київським університетом (тоді позбавленим цього титулу), з 1920-ми роками — світлою й радісною добою українського культурного розквіту, що так скоро й так люто був обірваний і розтоптаний чужою й ворожою силою.

Минуле минуло лише для тих, кого вже нема. Для нас — живих — воно живе. І тому згадувати про Київ того часу мені й солодко, й боляче...

Але не згадувати не можна. Небагато — зовсім небагато — залишилося нас — тих, що тоді розпочинали свою наукову діяльність, що глибоко захоплені були виром бурхливого й яскравого національного життя. Більшість моїх товаришів і друзів загинула у кривавому погромі української культури 1930-х років. Вони не залишили й не могли залишити своїх спогадів про 1920-і роки. А те, що пишуть тепер про цю добу там, на совєтській Україні, здебільшого цілковита неправда або ж дійсність, спотворена до невпізнання. Тож ми, ще живі, мусимо згадати й про наших товаришів і друзів, і про ту добу, коли вони, разом з нами, жили, творили й боролися за українську правду та її перемогу.

Писати про ті часи справді нелегко. Ще й на чужині, де нема найпотрібніших матеріалів. Документи й листування або загинули, або ж залишилися в моєму київському архіві. Пам'ять розгубила багато важливих фактів — подій, імен, дат, деталей, розмов тощо. Якби не мій щоденник 1920-х років (на жаль, збережений лише частково), важко було б мені писати й ці скупі спогади...

Моє знайомство й товариські відносини з Миколою Костьовичем Зеровим і Павлом Петровичем Филиповичем почалися й проходили на фоні старого Київського університету св. Володимира, що його ми всі (хоч і в різний час) були вихованцями. Це була вже доба Вищого інституту народної освіти ім. Михайла Драгоманова, як тоді звався Київський університет, професорами якого ми стали, майже водночас, на початку 1920-х років. Звичайно, ми зустрічалися й тоді, й пізніше, і в Академії наук, і деінде, на різних зборах та засіданнях, а також у приватному товаристві. Але всі наші зносини починалися й оберталися навколо того великого червоного (в 1920-х роках не раз перефарбованого) будинку, з яким пов'язані були майже всеньке наше життя й діяльність.

Коротка історія Київського Вищого інституту народної освіти (ВІНО) — це історія довгої й запеклої боротьби двох академічних концепцій, які стисло можна визначити, як університетську й педагогічну, а що важливіше — двох національних ідей — української й російської, в різних політичних забарвленнях. Заснований декретом совєтської влади 1920 року, ВІНО мав бути не лише наступником, але й "могильником" Університету св. Володимира й прилучених до нього, таким же декретним порядком, Українського державного університету, Вищих жіночих курсів і низки інших, зокрема педагогічних високих шкіл, які існували в Києві до й після 1917 року...

Одною з причин негативного ставлення тодішнього НКО УССР і персонально Гринька до університетської системи було, мабуть, те, що на Україні після поразки визвольних змагань, наслідком якої була фактична ліквідація українських університетів і еміграція багатьох академічних сил, залишилися тільки російські університети, професори яких, не зважаючи навіть на свої зв'язки з денікінщиною, мали більші можливості вдержатися на поверхні академічного життя. Це створювало безперечну загрозу для української високої освіти й дальшого розвитку української науки. Мабуть, це й вирішило перемогу "української схеми", на яку, хоч і з цілком інших міркувань, змушена була погодитися Москва. Отож, Україна на довгий час залишилася без університетів, які були ліквідовані в 1920-1921 академічному році.

...Почалася боротьба за відновлення університетської системи на Україні взагалі і Київського університету зокрема — або принаймні збереження основ і змісту університетської освіти. Ця боротьба була досить напруженою, гострою й іноді набирала дуже драматичного характеру...

Ідея університету захопила й нас, молодих київських професорів того часу. Пригадую 1922 рік — перший рік "нормального" існування Київського ВІНО. Нормального в лапках, бо воно було цілком ненормальним. Колишній університет конав у холоді й голоді... В авдиторіях стояв морозний туман, а нагорі, де бібліотека, була правдива "арктика", і працювати там було справжнім подвигом... Ще більше, як ця холоднеча, допікала нам думка про хліб насущний. Ця думка володіла всіма, від правління (бюра) ВІНО й професури — до останнього службовця. Над усім панувала фатальна цифра — 3% (перша половина 1922 року). Уряд, який або не міг, або ж не хотів забезпечити високі школи бодай мінімальним утриманням, давав лише 3 % встановленої ним самим професорської платні...

...Діяла й українська професура, яка висунула ідею утворення нового Українського університету в Києві на базі ВІНО, себто старого Київського університету й прилучених до нього установ. Десь, здається, на початку осені 1922 року в будинкові ВУАН скликано було довірчі збори української професури, на яких головував акад. А.Ю. Кримський... Не пригадую вже всіх, хто був на тих зборах, бо було багато люду, і кімната була .повнісінька. Добре пам'ятаю лише С.О. Єфремова, монументальні постаті обох Черняхівських — Олександра і Євгена. Головним питанням було важке становище високих шкіл у Києві і проблема відновлення Українського університету, зокрема в світлі відповідних заходів російської професури на чолі з Мітіліно. Виступало багато промовців і говорили довго. Всі підтримували ідею Українського університету, але ніхто не міг порадити, що й як треба робити, щоб її здійснити. В мене залишилося враження, що організатори зборів і зокрема Кримський підходили до цієї справи стриманіше й обережніше, ніж загал зборів. Пригадую, що гарячий і рішучий виступ Павлуцького, якого підтримав Євген Черняхівський і, здається, Яната, на користь негайного відновлення Українського університету був досить скептично зустрінутий Кримським, який вказував на формальні труднощі й особливо застерігав перед небезпекою з боку російської професури в разі відновлення старого Київського університету. Я — на свої молоді літа — був цілком на стороні Павлуцького, і скептицизм Кримського не припав мені до вподоби. Але, оглядаючись тепер з далини майже півстоліття на ті події й тодішню ситуацію, бачу, що Кримський мав певну рацію. Адже ж негайне відновлення університетів на Україні в тих умовах дало б безперечну перевагу старій російській професурі, а тим самим було б водою на млин не українського, а російського університету...

...Основною проблемою того часу було введення до складу професури ВІНО молодив українських науковців. Це не була легка справа. З одного боку, університетські традиції, яких додержувалося правління ВЇНО, вимагали від кандидатів певних формальних кваліфікацій, що їх тоді ще здебільшого не мали молоді українські науковці. Це давало російській професурі змогу блокувати низку українських кандидатур. З другого боку, деякі українські вчені були безпосередньо пов'язані з визвольними змаганнями, в яких вони брали іноді керівну участь. Ясна річ, що тут могли виникати певні ускладнення, а іноді навіть перепони й одверті заборони з боку совєтської влади. Приміром, восени 1922 року було одержано розпорядження (не пригадую вже, чи з НКО УССР, чи від місцевої влади) про усунення від професури всіх колишніх міністрів УНР і Української Держави. Наслідком того втратили професуру в київських високих школах М.П. Василенко, С.О. Єфремов, В.М. Чехівський, С.С. Остапенко і, мабуть, ще хтось.

Та був один шлях, яким тоді низка молодих українських науковців могла дістатися до професорської колегії ВІНО. Це був т.зв. основний курс, який на правах факультету існував у 1921-1923 рр. і метою якого було готувати студентів для основних факультетів ВІНО — профосвіти й соцвиховання...

Не дивно, що українська професура КІНО дістала велику підтримку з боку українського студентства, яке широкою лавою посунуло до вищої школи, шукаючи там не вузько-педагогічної професіоналізації, а широкого й глибокого університетського знання. І хоч КІНО й надалі залишився педагогічним учбовим закладом, хоч можливості університетської науки були там чимало обмежені, але навіть і в цих вузьких рамках жив і творив правдивий дух українського університету. Науковий характер університетських курсів, які провадилися кращими українськими науковими силами старшої й молодшої генерацій, відновлення лекційної системи (за ректури С.М. Семка-Козачука, 1925-1929), семінари підвищеного типу, аспірантура (хоч вона формально й не входила тоді в систему високих шкіл, але комплектувалася здебільшого з їх абсольвентів, що давало можливість рекомендації й селекції майбутніх науковців), відновлення наукового видавництва ("Записки Київського ІНО", І-ІV, 1926-1930), а передусім поповнення професури молодими й талановитими українськими вченими (М.К. Зеров, П.П. Филипович, О.Ю. Гермайзе, М.П. Кравчук і багато інших) — фактично перетворювало Київський ІНО на український університет, хоч і позбавлений цього титулу. Таким був Київський ІНО у другій половині 1920-х років, приблизно до 1930 року, коли почався совєтський погром української науки й культури, пов'язаний з процесом СВУ.

Саме тоді й розгорнулася академічна діяльність М.К. Зерова й П.П. Филиповича. Вони увійшли до складу професорів ВІНО трохи раніше, спочатку Филипович (приблизно 1922 року), а потім (не пізніше 1924 року) Зеров — й одразу зайняли визначне місце на літературному відділі факультету профосвіти, а ще більше — в академічному студентському житті, власне, в тому творчому єднанні національно-культурних інтересів і прагнень, яке так характерне було для української професури, особливо молодої, й студентства 1920-х років. Ми, тодішні професори Київського ВІНО, були й самі молоді: вік багатьох з нас мало чим різнився від наших студентів, серед яких нерідко були люди значно старші за нас, іноді навіть наші студентські товариші, які з тих чи тих причин мусіли були перервати свою освіту. Нас єднала ще більше пошана й любов до науки, палке прагнення наукової істини. А найбільше, глибоко-інтимно, єднали нас спільні національно-культурні, а іноді й політичні інтереси, думки, мрії й прагнення — свідомість і почуття свого національного обов'язку перед Україною й українським народом. Ми ще не мали тоді того "комплексу страху", що був масово прищеплений совєтською вадою у 1930-х роках. Це була найкраща доба в нашому житті — і я ніколи не забуду з почуттям сердечної радости і вдячности ті молоді, щасливі й бурхливі роки, коли ми, українська професура й українське студентство Київського університету ВІНО, єдиною академічною родиною жили, працювали й творили нову українську науку й культуру.

...Я був молодший за Миколу Костьовича й Павла Петровича, і в Київському університеті св. Володимира вже їх не застав. Обидва вони були досить відомими в київському культурному світі. Микола Костьович — як знавець античної класики, український поет і перекладач, співробітник "Літературно-наукового вісника" й редактор "Книгаря". Павло Петрович був відомий як автор гарних російських віршів за підписом Павел Зорев, як український літературознавець і член Історично-літературного товариства, учасник різних цікавих імпрез, які воно влаштовувало в Києві 1917-1918 років. Тоді я ще не був знайомий особисто з ними.

З Миколою Костьовичем я познайомився десь, мабуть, 1922 року в домі мого великого приятеля Миколи Івановича Лободи, з кузиною якого — Софією Федорівною Лободою був одружений Зеров. Микола Іванович, молодший товариш Зерова й Филиповича по Київському університету, літературознавець (він цікавився новою російською літературою, зокрема Чеховим, і написав у проф. А.М. Лободи, свого далекого родича, дипломову працю про листування цього письменника), але з виразним ухилом у бік соціології і взагалі соціальних наук, був тоді ректором Київського ВІНО. В його гостинному домі на Павлівській вулиці (дім належав його батькові...) в 1921-1924 роках досить часто збиралося невеличке товариство старших і молодших вчених, товаришів і приятелів Миколи Івановича, а також митців і артистів, знайомих його дружини Марії В'ячеславівни, яка мала гарне, хоч і невеличке, сопрано й готувалася тоді до артистичної діяльности (згодом вона була артисткою Київського оперного театру, а потім співала в Москві)...

Звичайними гостями Миколи Івановича, крім мене, були два його близькі приятелі: Б.В. Якубський, згодом відомий літературознавець, автор цікавих праць з теорії літератури, дослідник творчости Лесі Українки і Шевченкових текстів, і Б.Є. Радзиковський, історик з освіти й економіст з фаху, — обидва майбутні професори Київського університету. Поруч з нами на вечорах у М.І. Лободи бували також наші колеги по Київському ВІТЮ, члени його правління, зокрема Г.Г. Павлуцький, визначний історик античного й українського мистецтва, якому належить честь встановлення тепер такої простої й безперечної істини, як існування самостійного українського мистецтва, починаючи з найдавніших часів. Людина широких культурних інтересів, закоханий у мистецтво й сам талановитий маляр і гарний піаніст, Григорій Григорович був моїм вчителем, старшим товаришем і щирим другом, світла пам'ять про якого (він помер 1924 року) назавжди залишилася в моєму серці.

Частим гостем Лободи був Л.М. Беркут, відомий історик-медієвіст, колишній професор Варшавського і Ростовського університетів, киянин родом і вихованець Київського університету, який продовжував свою наукову підготовку в Мюнхені, людина веселої вдачі і дуже мила в товаристві. Бували також П.П. Филипович, К.Ф. Лебединців, методист-математик, син фундатора й першого редактора "Киевской Старини" Ф.Г. Лебединцева, Дмитро Остапович Белінг, професор зоології, дуже весела, дотепна й товариська людина, якого всі жартома називали "Дніпро Остапович", а ми "риб'ячим царем" (за фахом — іхтіолог, він був директором Дніпровської біологічної станції ВУАН), та інші.

На одному з вечорів у Лобод я й познайомився з М.К. Зеровим. Це було, мабуть, улітку 1922 року. Перше враження, як це часто буває при зустрічі з людьми такого формату, як Зеров, було не дуже добре. І зовнішність Миколи Костьовича, зокрема його трохи шепелявий голос та зіпсуті зуби, і ще більше його звичка багато і швидко говорити, і досить відчутне почуття своєї інтелектуальної вищости, якого він не міг приховати, мимоволі дратували нового співбесідника, що змушений був тільки слухати й слухати Зерова. Правда, розмова Миколи Костьовича була завжди розумна, доречна і цікава, повна того ехргії і шарму, які так чарували всіх, хто ближче знав Зерова. В кожнім разі, Зерова треба було в м і т й слухати й, звичайно, треба було до нього звикнути. Тоді забувалося і його трохи курйозний одяг — це вічне "професорське" пальто й завжди пожмаканий капелюх, і його зуби, і нестримний потік його слів. Тоді співбесідник ставав уважним слухачем, який був зачарований його милою й щирою посмішкою й захоплений його глибокою й яскравою думкою. Такої ж метаморфози зазнав і я — і після того кожна розмова з Миколою Костьовичем була цікава і приємна для мене. Ми зустрічалися з Зеровим досить часто, іноді навіть щодня;

в університетській бібліотеці, у професорській лекторії, на різних засіданнях тощо. Рідше це бувало в Академії наук, з якою я був ближче зв'язаний щойно з 1926 року. Але наші зустрічі й розмови були здебільшого "на людях", і в моїй пам'яті збереглося дуже мало, що заслуговувало б особливої згадки. А втім, київське культурне та громадське життя було тоді таке повноводне і швидке, що просто на ставало часу на довші особисті зустрічі й бесіди. Кожен з нас мав своє власне, інтимне коло знайомств і зв'язків, зокрема у ВІНО. Удвох з Зеровим ми зустрічалися на вулиці (здебільшого на Володимирській, тоді Короленка), бігцем по дорозі до університету або з університету, обмінювалися кількома привітними словами і запитаннями, свіжими академічними новинами і — нема де правди діти — плітками, рідше науковими планами чи задумами. Ми говорили про козацькі літописи (я цікавився тоді Самовидцем і знав, що Зеров колись писав дипломову працю про Грабянку), про Василя П. Горленка (листуванням його ми обидва захоплювалися), про пам'ятки старої київської архітектури — і найменше про сучасну літературу. Та особливо любили ми згадувати про Чернігівщину, батьківщину мою й почасти Зерова, який провів там (у Кролевці) свої шкільні роки. Ми навіть збиралися побувати там разом і планували спільну подорож пароплавом по Десні, від Києва до мого рідного Новгорода-Сіверського, десь улітку чи восени 1929 року. На жаль, наступні події (арешти у зв'язку зі справою СВУ) не дали здійснити цей намір.

Пригадую зустріч з Зеровим у березні 1930 року у поїзді Шепетівка—Баку, який віз нас до Харкова. Зеров їхав на судовий процес СВУ, куди його викликано було за свідка. Микола Костьович був надиво мовчазний, сумний і трохи розгублений. Не було ні знайомої милої посмішки, ні веселої іскри в очах. У розмові раз-у-раз знизував плечима. Його подорож була справді неприємна і навіть небезпечна, тим паче, що й сам Зеров давно вже був об'єктом гострих і брутальних нападів з боку офіційної совєтської критики. Ми мовчки потиснули один одному руки на харківському двірці. Ніхто з нас не міг знати своєї дальшої долі.

Мій арешт і ув'язнення в 1930-1931 роках, а потім прилюдний "суд" над моєю науковою творчістю в актовій залі Київського університету навесні 1931 року надовго розлучили мене з рідним університетом. Хоч я ще пару років (до 1933 року) числився професором на той час вже Інституту професійної освіти й навіть читав лекції, але між мною і офіційним університетом постав мур недовір'я і образи, який змусив мене врешті зрезигнувати з професури в ньому (я повернувся туди щойно в 1938 році), тим паче, що я був тоді дуже зайнятий, окрім ВУАН, на своїх нових посадах — в Історичному музеї й Архіві стародавніх актів. Університет чи те, що від нього залишилося, став мені чимсь чужим і неприємним. Навіть буваючи в тому будинкові щодня (як директор архіву, що там містився), я швиденько переходив довжелезні коридори, поспішаючи до свого архіву. А на початку 1934 року й цей зв'язок урвався. Відтоді я вже рідко зустрічався з М.К. Зеровим, який залишився в університеті, здебільшого лише обмінюючися з ним на вулиці дружнім вітанням, чув про нього від спільних знайомих, які працювали в університеті, або в Секції наукових робітників, чув і про "суд" над ним і зраду його учня Колесника (це було тоді звичайним явищем), про смерть сина, про звільнення з університету й виїзд Зерова до Москви. Вістка про його арешт (як і арешт Филиповича) мене вже, як і всіх нас, не здивувала.

Це також стало звичайним і навіть неминучим явищем — як ніч, як смерть.

Три брати Зерови — Микола, Дмитро, Михайло. Дмитра Костьовича, нині академіка й сеньйора української ботанічної науки, пам'ятаю ще асистентом покійного академіка О.В. Фоміна, який високо цінив Зерова. А Михайло Костьович, який так рано відійшов од нас, був тоді ще молоденьким студентом і моїм слухачем (я читав історію України також на літературному відділі). Лише на еміграції я міг оцінити Михайла Ореста, глибокого поета-лірика, визначного літературознавця й людину незвичайної культури. Три брати — слава й честь української науки й культури.