Ім'я Миколи Костьовича Зерова в 20-х роках користувалося великою популярністю і глибокою пошаною не тільки серед київських студентів, але також і серед студентів, що жили і вчилися в інших містах України, зокрема серед студентів Ніжинського інституту народної освіти (НІНО) і особливо серед аспірантів Ніжинської науково-дослідної кафедри історії культури та мови з секції української мови та літератури.

Студенти в той час виявляли великий інтерес не тільки до художньої прози, але й до поезії, зокрема до поезії неокласиків. Поезії Миколи Зерова приваблювали своїм високомайстерним поетичним стилем і глибоким змістом, а також зразковою мовою. Коли мені, а також іншим студентам доводилося викладати українську мову на численних тоді курсах українознавства, ми завжди ілюстрували великий поступ у розвитку української мови за час від Гулака-Артемовського до наших днів зіставленням двох перекладів Горацієвої оди до Деллія: бурлескно-вульгарного переспіву Гулака-Артемовського з мистецьки досконалим перекладом М. Зерова. Сто років відділяє один переклад від другого, але яка велика різниця між ними! Той самий текст мали перед очима обидва поети, але їх переклади цілком відмінні. У Гулака-Артемовського стоїть:

А в М. Зерова:

У Гулака-Артемовського:

А в М. Зерова:

Треба сказати, що твердження викладачів курсів українізації не було правильним. "Недосконалість" української мови в цій речі Гулака-Артемовського була цілковито визначена моментом жанровим: він робив не переклад, а травестію. Розумінню дистанції виглядатиме зовсім інакше, якщо взяти переробки з "Псалтиря" того ж самого Гулака-Артемовського з їх поважним трактуванням теми і відповідною до цього лексикою.

З оригінальних поезій М. Зерова ми найбільше любили сонет "Князь Ігор", "Київ з лівого берега", "В степу".

Захоплювали нас і переклади з римських поетів, що вийшли з-під пера М. Зерова. Тоді в Ніжинському інституті були ще досить міцні традиції пошани до античної літератури і культури. Студенти, серед яких у той час ще було багато колишніх учнів класичної гімназії, читали і студіювали твори класиків римської літератури і тому з великим інтересом читали майстерні переклади М. Зерова. В 1928 році, будучи аспірантом, я деякий час жив на квартирі у професора Івана Григоровича Турцевича, великого фахівця в ділянці античної літератури і культури. Професор Турцевич (за національністю білорус) дуже добре знав українську мову. Він у той час був уже дуже старим і не викладав в інституті, але наукової праці не кидав. Коли я заходив до нього, він цілими годинами не випускав мене з свого кабінету, і я мав щасливу нагоду не тільки розмовляти з ним, а й слухати його надзвичайно цікаві лекції. Одного разу він показав мені свої переклади українською мовою творів Овідія. Ці переклади, на жаль, ніде не були надруковані. Вони були, безперечно, добрі, але мова їх була досить архаїчна. І хоч своїм стилем вони були майстерніші від перекладів-переспівів Гулака-Артемовського та С. Руданського, все ж вони ніякою мірою не могли дорівнятися блискучим перекладам М. Зерова. Професор Турцевич, очевидно, відчував це і тому не посилав їх до друку.

Микола Зеров був у той час також найбільшим авторитетом у ділянці літературної критики. Коли з'явилася з друку книжка "Шляхи розвитку сучасної літератури", в якій були зібрані промови учасників відомого київського диспуту 24 травня 1925 року, то думки, що їх виклав на диспуті М. Зеров, зустріли захоплений відгук серед студентів Ніжинського ІНО. Студенти — члени семінару української літератури підвищеного типу, керівником якого був великий прихильник творчості М. Зерова професор Є. Рихлік, взагалі дуже уважно стежили за літературною дискусією і відкрито виявляли свою прихильність до позицій М. Зерова і М. Хвильового. М. Зеров проголосив, що для розвитку української літератури потрібні передусім "засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів". Ця теза Зерова була для нас, так би мовити, "директивою", головною вказівкою і великим стимулом для впертої і наполегливої праці над поширенням нашої літературної освіти. Ми читали і в оригіналі, і в перекладах твори класиків світової літератури, а також головніші праці про геніїв світової літератури.

Коли з'явився роман В. Винниченка "Сонячна машина", в Ніжинському ІНО відбулася дискусія. Я також брав участь в цій дискусії, пропагуючи і розвиваючи думки М. Зерова, що їх він висловив у спеціальній статті, присвяченій аналізу цього на той час сенсаційного роману В.Винниченка.

Микола Зеров був у ті роки і найавторитетнішим істориком української літератури. Його книга "Нове українське письменство" (1924) була нашим основним підручником. На жаль, у світ вийшла тільки перша частина цієї праці. Ми уважно читали, студіювали і реферували на засіданнях семінару і наступні праці М. Зерова: збірники статей "До джерел" (1926) і "Від Куліша до Винниченка" (1929), а також його статті по журналах (наприклад, про Квітку-Основ'яненка і Старицького).

Вступна стаття М. Зерова до видання творів Лесі Українки (1923) викликала серед студентів великий інтерес до її творчості. Ця стаття М. Зерова та книгоспілчанське видання творів Лесі Українки остаточно визначили мою дорогу в ділянці вивчення української літератури. Інтерес до творчості Лесі Українки вперше виник у мене ще в Гадячі, коли я вчився в сьомому класі гімназії і жив у будинку Драгоманових. Тоді ж на засіданні гуртка українознавства гадяцької української шкільної молоді один із студентів виступив з доповіддю про Лесю Українку. Цінні матеріали для біографії Лесі Українки я дістав у Олени Пчілки. Про один епізод з життя Лесі Українки (участь Лесі в літературному гуртку "Плеяда") Олена Пчілка написала свої спогади і дала мені стосовний рукопис, щоб я передав його доповідачеві. Оригінал я, проте, залишив собі, а передав доповідачеві копію.

Цей молодий інтерес до творчості Лесі Українки тепер, під впливом М. Зерова, остаточно зміцнився і визначив мій вужчий фах — дослідження життя та творчості Лесі Українки. За три роки аспірантури мені пощастило опублікувати п'ять статей науково-дослідного характеру про Лесю Українку та дві рецензії на нове видання творів великої української поетеси. Дві статті і майже готова дисертація загинули під час мого арешту в 1929 році. Про одну з цих праць М. Зеров згадав у другому виданні своєї статті про Лесю Українку ("Цікаві матеріали до з'ясування задуму "Блакитної троянди" див. у замітці П. Одарченка, "Література", кн. 1, вид. УАН, 1928"). Ця коротка згадка про мою роботу дуже підбадьорила мене.

Працюючи над кандидатською дисертацією про Лесю Українку, я мріяв особисто зустрітися з Миколою Костьовичем і одержати від нього потрібні для мене поради.

Моя мрія здійснилася двічі: в 1927 і 1929 рр.

В серпні 1927 року я одержав від секції наукових працівників путівку в кримський будинок відпочинку "Буюрнус" у Гурзуфі. Прибув я туди 15 серпня і мав відпочивати один місяць. І тут, у Гурзуфі, я мав щастя зустрітися і познайомитися з Миколою Костьовичем Зеровим, а також і з іншими видатними діячами науки, літератури та мистецтва, зокрема з П.П. Филиповичем, В.П. Петровим, П.М. Поповим, П.К. Ріттером і композитором М.І. Вериківським.

Коли я прибув, Микола Костьович, на жаль, уже закінчував свій відпочинок. Проте він ще пробув у Гурзуфі днів десять…

…До моря було трохи далеко; особливо після купання тяжко було йти вгору. Їдальня була на відкритому повітрі. І от тут під час обіду та вечері або і в інший час — особливо після вечері — часто відбувалися надзвичайно цікаві дискусії на літературні, мистецькі та філософські теми. Головними учасниками цих дискусій були Микола Костьович Зеров та Віктор Платонович Петров. Ці дискусії притягали увагу майже всіх, хто відпочивав тоді в "Буюрнусі". Я, звичайно, не можу тепер пригадати подробиць цих дискусій, але одне добре пам'ятаю: надзвичайно виняткову ерудицію, дотепність та красномовність обох дискутантів.

Микола Костьович розвивав свою думку, доводячи тези чіткими, ясно сформульованими арґументами. Віктор Платонович намагався заперечити думки свого опонента, сипав парадоксами, дотепами. Це був справжній словесний двобій високої майстерності. Відбувалися ці дискусії в милій, приязній атмосфері. Микола Костьович 1927 р. написав дві поезії, присвячені Кримові ("Партеніт", "Джерела Качі"). Окремі групи науковців, що відпочивали в "Буюрнусі", влаштовували екскурсії і подорожі до Ялти, Нікітського саду, до Карасану та Партеніту. Микола Костьович брав у таких подорожах діяльну участь. Відвідуючи окремі місцевості Криму, він захоплювався не тільки їх чудовою природою. Зір поета і вченого сягав у глибінь віків, і в його поетичній уяві поставали давні античні міста Північного Причорномор'я: Ольвія і Херсонес еллінського та римського періодів з їх багатою і своєрідною культурою.

Серед усіх тих людей, що набиралися сили у будинку відпочинку СНР "Буюрнус" у серпні 1927 року, Микола Костьович Зеров був найяскравішою постаттю. Всі його знали, любили і поважали, за винятком хіба що ортодоксальних партійців, яких тоді, до речі, було дуже мало в цьому будинку відпочинку. Одним із таких суворих і гордих партійців був Василь Сидорович Бойко (який пізніше, в 1935—36 рр. був таким милим і симпатичним у м. Уральську, де він викладав тоді античну літературу в педінституті і став... безпартійним). Але в 1927 р., перебуваючи у "Буюрнусі", він тримався цілком осторонь, ні з ким не розмовляючи, ні з ким не приятелюючи і не беручи участі в літературних дискусіях. Найпершими друзями М. Зерова в Гурзуфі були В.П. Петров, П.П. Филипович, П. Ріттер (великий знавець індійської культури і перекладач поеми "Хмара-вістун", славнозвісного твору Калідаси, одного з найвидатніших поетів Індії).

Виявом великої пошани до Миколи Костьовича були гучні урочисті проводи його, коли він виїжджав із Гурзуфа до Києва. Велика група відпочиваючих на чолі з професором П. Ріттером влаштувала Миколі Костьовичу справжню овацію. Після коротких, палких і щирих промов йому вручили величезний букет квітів. Потім усі підходили до нього, дружньо тиснули руку, бажали щасливої подорожі і плідної творчої та наукової діяльності. Микола Костьович з широкою радісною усмішкою дякував усім присутнім за увагу і добрі побажання.

Умови курортного життя, розуміється, залишали дуже мало часу для ділових зустрічей і розмов. Проте час для розмови з Миколою Костьовичем, про яку я давно мріяв — для розмови про Лесю Українку, зокрема про дослідження стилю її ранньої творчості, звичайна річ, знайшовся.

Микола Костьович дав мені цінні загальні поради щодо плану моєї кандидатської дисертації та метод опрацювання теми. "Якщо будете в Києві, то обов'язково зайдіть до мене і поінформуйте, як іде ваша праця і які ви маєте труднощі", — сказав Микола Костьович. Микола Костьович вчасно виїхав з Криму, бо через десять днів, здається, вночі з 11 на 12 вересня стався в Криму страшний землетрус...

…Одного разу я відвідав Миколу Костьовича і мав з ним довгу розмову. Ознайомившися з моєю, ще тоді не зовсім закінченою кандидатською дисертацією, він дав мені цінні поради і звернув особливу увагу на потребу підкреслити вплив П. Куліша на Лесю Українку. Пантелеймон Куліш, на думку М. Зерова, був для Лесі Українки авторитетом в "ars poetica". На цю тему Микола Костьович прочитав мені цілу лекцію, яку я докладно записав. Його цінні зауваження і вказівки я використав у своїй праці повністю.

Микола Костьович був дуже гостинним і привітним, почастував мене чаєм і позичив мені на тиждень літографований курс своїх лекцій з історії української літератури, який я докладно простудіював.

Коли я сидів у робочому кабінеті Миколи Костьовича (це була одночасно і їдальня, а взагалі, його квартира складалася лише з двох кімнат), звернув увагу на його чудову бібліотеку. Всі стіни до самої стелі були заставлені полицями з книжками. Микола Костьович ласкаво дозволив мені оглянути бібліотеку і при цьому показав деякі книжкові раритети, що він мав. Книжкове багатство мене вразило; але ще більше вразило і навіть зворушило надзвичайно любовне ставлення Миколи Костьовича до книги як такої. Всі книжки були оправлені, і ця оправа була незвичайна: для неї були використані матерії різного кольору, підібрані з великим естетичним смаком.

Коли наша розмова закінчилася, Микола Костьович, привітно усміхаючись, сказав: "До побачення! Щиро бажаю вам успіху! А як будете в Києві, то конче заходьте до мене знов!".

Але мені вже більше не довелося побачитися з Миколою Костьовичем. Восени того ж року я був заарештований і висланий етапом у Казахстан, де я пробув сім років. Пізніше дійшла до мене тяжка звістка про арешт Зерова.

Минуло тридцять два роки з того часу, як я востаннє бачив Миколу Костьовича; але й досі, як живий, стоїть перед моїми очима образ великого вченого і поета, мого незабутнього вчителя. Я бачу його привітне, усміхнене обличчя, я чую його блискучу мову — і я з найглибшою пошаною схиляю свою голову перед цим великим діячем української культури.

Лютий ворог знищив Миколу Зерова в розквіті його творчих сил. Але ніяка ворожа сила ніколи не зможе знищити безсмертних скарбів його думки і слова, його багатої і цінної літературної спадщини, його великого вкладу в розвиток української поезії, літературної критики та історії української літератури.