|
Лестригони
Одiссея X, 80 — 134
"Тут, царю, дикий край неситих лестригонiв
Та струджених рабiв, що вiвцi стережуть.
Як привела тебе твоя заклята путь
В цi селища смутнi недолi та прокльонiв?
Ти кажеш: "Полiфем!.." Нащадок Посейдонiв,
Вiн знав вогонь, а цi — сире i свiже рвуть;
Не має впину їх непогамовна лють,
Не вiдають святих гостинностi законiв.
Не йди, зостанься тут. Є схови серед скель.
Вночi я справлю твiй стовеслий корабель
У тиху сторону народiв хлiбоїдних.
А сам лишуся тут у горi та бiдi,
Я тiльки думкою до скель полину рiдних,
Я тiльки чайкою... з тобою... по водi!"
З циклу "Мотиви Одiссеї",
1926
Київ з лівого берега
Вiтай, замрiяний, золотоглавий
На синiх горах... Загадався, спить,
I не тобi, молодшому, горить
Червлених наших днiв ясна заграва.
Давно в минулiм днi твоєї слави,
I плаче дзвонiв стоголоса мiдь,
Що вже не вернеться щаслива мить
Твого буяння, цвiту i держави.
Але, мандрiвче, тут на пiсках стань,
Глянь на химери барокових бань,
На Шеделя бiлоколонне диво:
Живе життя, i силу ще таїть
Оця гора зелена i дрiмлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
З циклу "Київ"
1923
Куліш
Давно в трунi Тарас i Костомара,
Грабовський чемний, лагiдний Плетньов.
Сивiє розум i холоне кров;
Лiта минулi — мов блiда примара.
Та вiн працює. Фенiксом з пожару
Мотронiвка народжується знов;
Завзяттям вiє вiд його промов,
I в очах — вiдблиск молодого жару.
Вiн боре тупiсть i муругу лiнь,
В Європi хоче "ставляти курiнь",
Над творами культурникiв п'янiє;
I днiв старечих тягота легка,
I навiть в смертних муках агонiї
В повiтрi пише ще його рука.
З циклу "Культуртрегери"
11.05 1926
Kosmos
Зринає вiн, дзвiнкий i розмаїтий,
На шiстдесят земних коротких лiт
З грузького дна — латаття нiжний цвiт,
Щоб нам жагу безмежну напоїти...
Як тiшать нас озера, гори, квiти,
Роса, i теплий грiм, i шепiт вiт —
I людська творчiсть пiдiймає мiт
У саме небо, зорями розшите.
Та скоро попiл сутiнних обслон
Спадає; глушить веселковий тон
Думок, жадань та щирого завзяття.
А днi летять, як вiтер; рвуть стерно
I топлять нас. I бiлий цвiт латаття
Вертають на мулке i чорне дно.
З циклу "Poor Yorick!"
22.04. 1931
Cон Святослава
Я бачив сон. Важенних перел град
На груди сипали менi, старому,
Вдягали в довгу чорну паполому,
Давали пити не вино, а чад.
Я зiр будив — обводив кругогляд
I вiдчував крiзь димку нерухому,
Як обсипався дах княжого дому,
Як крякав крук i як клубочивсь гад.
О, що за туга розум мiй опала!
Яка крiзь серце потекла Каяла,
Що за чуття на серце налягло!
Нiч мiсячна кругом, така студена,
Антена гнеться, як струнке стебло,
I чорний день десь дзвонить у стремена.
З циклу "Cor anxiym!"
23.04.1931
"Та як нам жить хвилиною легкою"
Та як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам'ятi тягар
Речей, обставин, люду i примар
Лiг i лежить нестерпною вагою?
I як нам крен направити з тобою,
Коли щодня погроза i удар,
I пилу впав на душу сiрий шар,
I все значиться смутком i нудьгою?
I як чуттям пустити буйну рощ,
Коли їм кригою грозиться дощ —
Вони слабi, без хати, без покрова;
Коли спадає мла, немов хижак,
А ця на бруку знайдена пiдкова —
Єдиний добрий на майбутнє знак.
З циклу "Параду"
11.12. 1931
Саломея
П. Филиповичу
Там левантiйський мiсяць дiє чари
I колихає в серцi теплу кров,
Там диким цвiтом процвiла любов,
I все в кровi — шоломи i тiари.
А з водозбору вiщуванням кари
Гримлять громи нестриманих промов...
Йоканаан!.. Не ясний шум дiбров, —
В його словах пустиня i пожари.
I Саломея!.. Ще дитя (дитя!),
А п'є страшне, отруєне пиття
I тiльки меч i помсту накликає.
Душе моя! Тiкай на корабель,
Пливи туди, де серед бiлих скель
Струнка, мов промiнь, чиста Навсiкая.
З циклу " Образи i вiки"
18.06. 1922
Oi Triakonta
О.Ф. Бургардтовi
А кругом пустка, як гудина, як гич:
Ви пам'ятаєте: в днi тридцяти тиранiв
Була та сама навiсна пора:
Безмовний Пнiкс, безлюдна Агора
I безголосся суду i пританiв.
I тiльки часом, мов якась мара,
Ще озивався смiх Арiстофанiв,
Сократ, як перше, виявляв профанiв,
I весело роїлась дiтвора.
Так само i тепер. Усе заснуло,
Все прилягло в чеканнi Трасiбула.
А ми? Де ж заступ нам на нашу гич,
I сапка на бур'ян, i лiк на рани?
Дитяча слiпота? Сократiв бич?
Чи невтишимий смiх Арiстофана?
З циклу " Lucrosa"
30.03. 1921
Обри
Секвестратор їде в село за податками…
Весна цвiте в усiй красi своїй,
Вже одгримiли Зевсовi перуни,
Дощу буйного простяглися струни,
Зазеленiв сподiваний рижiй.
На полi котяться зеленi вруна,
В кущах лящить-спiває соловiй,
А на шляху, немов казковий змiй,
На зсипище сiльське ватага суна.
I в селах плач. Герої саг i рун,
Воскресли знов аварин, гот i гун,
Орава посiпацька, гадь хоробра:
Сiльської ситостi останнiй трен, —
Усюди лемент — крик дулiбських жен
Пiд батогом зневажливого обра.
З циклу "Lucrosa"
25.05. 1921
Чистий четвер
I абiє пiтел возгласи…
Свiчки i теплий чад. З високих хор
Лунає спiв туги i безнадiї;
Навколо нас — кати i кустодiї,
Синедрiон, i кесар, i претор.
Це долi нашої смутний узор,
Це нам пересторогу пiвень пiє,
Для нас на дворищi багаття тлiє
I слуг гуде архiєрейський хор.
I темний ряд євангельських iсторiй
Звучить як низка тонких алегорiй
Про нашi пiдлi i скупi часи.
А за дверми, на цвинтарi, в притворi
Весна i дзвiн, дитячi голоси
I в вогкому повiтрi вогкi зорi.
З циклу "Lucrosa"
29.06.1921
Класики
Ви вже давно ступили за порiг є
Життя земного, лiрники-пiвбоги
I голос ваш — рапсодiї й еклоги —
Дзвенять у тьмi Аїдових дорiг.
I чорний сум, безмовний жаль налiг
На берег наш, на скитськi перелоги —
Невже повiк не знайдете спромоги
Навiдатись на наш пiвнiчний снiг?
I ваше слово, смак, калагатiя
Для нас лиш порив, недосяжна мрiя
Та гострої розпуки гострий бiль.
I лиш одна ще тiшить дух поета,
Одна вiдроджує ваш строгий стиль —
Ясна, дзвінка закiнченiсть сонета.
З циклу "Ars poetica"
15. 12. 1921
Pro domo
Яка ж гiрка, о Господи, ця чаша,
Ця старосвiтчина, цей дикий смак,
Цi мрiйники без крил, якими так
Поезiя прославилася наша!
Що не митець, то флегма i сiряк,
Що не поет — сентиментальна кваша...
О нi! Пегасовi потрiбна паша,
Щоб не загруз у тванi неборак.
Класична пластика, i контур строгий,
I логiки залiзна течiя —
Оце твоя, поезiє, дорога.
Леконт де Лiль, Жозе Ередiя,
Парнаських зiр незахiдне сузiр'я
Зведуть тебе на справжнi верхогiр'я.
З циклу "Aris poetica"
23.04. 1921
Cамоозначення
Я знаю: ми — тугi бiблiофаги,
I мудрiсть наша — шафа книжкова.
Ми надто рiзьбимо скупi слова,
Прихильники мистецтва рiвноваги.
Нiхто не скаже нам: "Жерцi i маги!
Ви творите поезiї дива..."
Чутливiсть наша вбога i черства
I не вгамує молодої спраги.
Що слово точене? Чарує звук
Акторських реплiк та уданих мук,
Розливних слiз, плиткої гiстерiї.
I промовляє критик: "Скинь кашкетi
Он свiтич наш, вiн грiє i зорiє,
Люби i поклоняйся: то — поет!"
З циклу "Aris poetica"
29.12.1929
Арістарх
Б. Якубському
В столицi свiтовiй, на торжищi iдей,
В музеях, портиках i в затiнку алей
Олександрiйських муз нащадки i послiдки,
Вони роїлися, поети i пiїтки,
Ловили темний крок лiтературних мод,
Сплiтали для владик вiнки нiкчемних од
I сперечалися — мирились i змагались.
I був один куток, де їх невтомний галас
Безсило замовкав: самотнiй кабiнет,
Де мудрий Арiстарх, фiлолог i естет,
Для нових поколiнь, на глум зухвалiй модi,
Заглиблювався в текст Гомерових рапсодiй.
З циклу "Олександрiйськi вiршi"
3.04. 1923
&nbap;
Аргонавти
М. Рильському
Так, друже дорогий, ми любимо одно:
Старої творчостi додержане вино,
I мед аттiцьких бджiл, i гру дзвiнких каталiй.
Хай кволi старчуки розводять млявi жалi,
Хай про сучаснiсть нам наспiвує схоласт,
Хай культiв i фактур неважений баласт
У човен свiй бере футуристичний тривiй, —
Ми самотою йдем по хвилi бiлогривiй
На мудрiм кораблi, стовесельнiм Арго,
А ти як Тiфiй нам, i вiд стерна свого
Вже бачиш свiтлу цiль борнi i трудних плавань:
Дуб з золотим руном i колхiдiйську гавань.
З циклу "Олександрiйськi вiршi"
30.04.1924
Молода Україна
Яка ж гiрка, о Господи, ця чаша,
Цей старосвiтський повiтовий смак —
Цi мрiйники без крил, якими так
Поезiя прославилася наша.
От Петька Стах, мiстечковий сiряк,
От Вороний, сантиментальна кваша.
О нi, Пегасовi потрiбна iнша паша,
А то — не вивезе, загрузне неборак.
Прекрасна пластика i контур строгий,
Добiрний стиль, залiзна колiя —
Оце твоя, Україно, дорога:
Леконт де Лiль, Хозе Ередiя,
Парнаських зiр незахiдне сузiр'я,
Зведуть тебе на справжнє верхогiр'я.
23. IV. 1921
Sonnetarium
* * *
Чорнiє лiд бiля трамвайних колiй,
Синiє в темних улицях весна,
Мого юнацтва радiсть осяйна
Встає назустрiч нинiшнiй недолi.
"Це справдi ти? В якiй суворiй школi
Так без жалю розвiялась вона,
Твоя веселiсть буйно-голосна,
Якi смутять тебе нудьга i болi?
А згадуєш, яке тодi було
Повiтря? небо ?.. Гусяче крило,
Здається, з нього пил i бруд змiтало;
Як лiд дзвенiв, як споро танув снiг,
I як того, що звалося "замало",
Тепер би й сам ти пiднести не змiг".
Берхтесґаден, в-во
"Орлик", 1948, стор. 156.
26.II.1934
Sonnetarium
В гостях у поета
Я слухаю: "Єдиний вiн, баштан,
Ще зброя нам на голод i на злиднi;
День ясен там i вечори погiднi,
Та вранцi часто холод i туман".
Я думаю: крiзь степовий бур'ян,
Крiзь прикростi iти не день, не три днi —
I в резиньяцiї, такiй лагiднiй,
Не знати зла, не вiдчувати ран...
I в затишку запущеної хати
Обаполи прожитих лiт єднати,
Старе й нове збирати в свiй альбом —
То значить: мати серце, зiр i вухо...
Хто смiє не вiддать свого "чолом"
Цiй неуйнятностi людського духа?
Берхтесґаден, 1948, стор. 93.
2.X.1934
Sonnetarium
То був щасливий, десятилітній сон.
Так повно кров у жилах пульсувала,
І екстатичних сонць ясні кружала
Злітали в неба голубий плафон.
І кожний рік звучав на інший тон,
На кожнім дні своя печать лежала,
І доля, бачилось, така тривала,
Не знатиме кінця і перепон.
Вмить розійшлося чарування щасне:
Осінній день, тепло і сонце ясне
Побачили мене сухим стеблом.
Стою німий і жити вже безсилий:
Вся думка з білим і смутним горбом
Немилосердно ранньої могили.
Берхсгесґаден, 1948, стор. 161.
|