Життя людини проминає надто швидко. Тільки молодість не бачить цього, не думає про це. Ніколи не писала я щоденників, не зберігала листів: усе це здавалося зайвим. Лише тепер, на схилі віку, бачу, як би вони мені придалися. А все ж багато чого з дорогого, далекого минулого пам'ять таки зберегла. Незважаючи на те, що життя моє склалося не просто, а часом і не легко, я вдячна своїй долі за мою зустріч із Зеровим, за мої радощі й печалі, що їх ця зустріч мені подарувала...

Коли я пригадую молоді роки, образ Миколи Костьовича постає переді мною цілком виразно. Він був середнього зросту, досить стрункий, дуже рухливий, худорлявий. Одягався скромно, але дбайливо; взуття було вбоге, як і в усіх студентів у ті роки, але завжди чисте. Гарним на вроду назвати його не можна було, але й не помітити його серед натовпу студентів теж було неможливо. Він явно вирізнявся вмінням поводитися, якоюсь милою та природною інтелігентністю, життєрадісністю. Правильний овал обличчя, велике розумне чоло з зачесаним догори прямим русявим волоссям, невеликі, але дуже уважні, трохи насмішкуваті сірі очі за скельцями окулярів — він був короткозорий, — досить правильний ніс і повняві, часто складені в іронічно-добротливу усмішку губи, — такий він був у той час, коли я вперше його побачила.

Студенти швидко знайомляться й легко обмінюються відомостями один про одного. Ще перед нашим знайомством мені вже було відомо, що звуть його Коля Зеров, що вчиться він, як і я, на історико-філологічному факультеті (тільки я — на Вищих жіночих курсах, а він — в університеті), має великі знання, обдарований незвичайними здібностями, винятковою пам'яттю. Він теж знав мене в обличчя і був відповідно поінформований не тільки про мене, а й про двох моїх сестер — Євгенію й Ганну, оскільки всі ми тоді мали те саме дівоче прізвище — Лобода і майже завжди бували втрьох.

Познайомилися ми з Зеровим навесні 1912 року в студентській їдальні. Містилася вона на колишній Гімназійній вулиці, тепер вул. Леонтовича. Це був дуже великий зал, в якому стояли довгі столи, а на них були розставлені плетені корзинки з накраяним хлібом. Їжу кожен студент вибирав собі відповідно до власних смаків та наявних коштів, здебільшого досить скромних. Стипендій у ті роки студенти не одержували, й кожен існував або з фінансової допомоги батьків, або вже з самостійних заробітків. Мої матеріальні можливості були не надто погані, оскільки батьки надсилали з Луцька щомісячну субсидію сестрам і мені, але харчуватися доводилося все-таки по-студентському. Бюджет Зерова був скромніший. Сподіватися на допомогу з дому він не міг, у батьківській родині дітей було семеро, а платня батька, вчителя, а згодом інспектора народних шкіл, була невелика, і Зеров заробляв лекціями, а також одержував за свої літературні праці невеликі гонорари: друкуватися він почав іще на студентській лаві.

Зеров приходив до їдальні завжди в один і той самий час після лекцій в університеті, часто з кимось із товаришів. Я звільнялася після слухання лекцій приблизно тоді ж таки і йшла обідати зі своїми сестрами — курсисткою Євгенією та гімназисткою Ганною. Обідали часто у великому товаристві за спільним столом із студентами, жваво розмовляли, жартували. По обіді Зеров звичайно йшов нас проводжати, а оскільки моя молодша сестра ходила ще у гімназичній формі, знайомі Миколи Костьовича говорили: "А Зеров усе за якимись гімназистками бігає?" Але це його зовсім не бентежило. Та й усім нам, трьом сестрам, його товариство було приємне й цікаве. Завжди він був жвавий, дуже рухливий, раз у раз із захопленням оповідав щось нове для нас. Поводився він завжди скромно, просто, природно, був веселий без фамільярності, насмішкуватий без ущипливості, ввічливий без набридливості. Часто він вигадував дотепні жарти на свою й на нашу адресу, ми щиро сміялися, ніхто не ображався. Одне слово, ми почували себе дуже добре й легко в товаристві Зерова і швидко заприятелювли.

Дуже часто Зеров декламував нам вірші, які він дуже любив і яких знав напам'ять силу. Декламував він гарно, й ми охоче його слухали.

Одного разу ми з сестрами чомусь запізнилися на обід і, коли прийшли до їдальні, ні Зерова, ані його товаришів уже не було. Зате на виделці, застромленій до одного з кошиків для хліба, на нас чекала така записка від Зерова:

Усі ми, три сестри, були молоді і, звичайно, задоволені таким приємним епітетом, але мої сестри вирішили, що він стосується головним чином мене. Мабуть, вони зауважили, що з деякого часу Зеров почав приділяти мені найбільше уваги, але я сама ще не надавала цьому ніякого значення.

Коли була гарна погода, всі ми ходили по обіді на прогулянку, а що навесні під час великого посту в Києві відбувалися так звані "контракти", то ми любили цілим товариством вирушати туди. Цей великий гомінкий ярмарок був на Подолі. На просторий майдан біля солідного двоповерхового будинку, приділеного для торгівлі, з'їздилися з усіх сторін, з близьких і далеких місць, численні купці зі своїм крамом. Гамір стояв неуявленний. Кожен продавець голосно вихваляв свій крам, закликаючи покупців, тріскотіли так звані "тещині язики", надувні чортики пищали: "Йди геть-геть", а торговці всіляким дріб'язком, намагаючись заглушити всіх, кричали: "Три копійки, дві копійки, а за пару — п'ятака!" Ми почували себе чудово в цій метушні, з цікавістю розглядали розкладений крам, але купували собі тільки дешеві солодощі, такі, як "кам'яна халва" або розмальовані медівники. Пряників було дуже багато, і то найрізноманітніших.

Зеров постійно супроводжував наше веселе товариство, вражаючи всіх своїми знаннями, красномовністю, жартами. Він згадував "Сорочинський ярмарок" Гоголя й робив цікаві порівняння. А коли ми пішли подивитися в балагані на ліліпутку, що її привіз якийсь винахідливий чолов'яга, аби на ній заробити, Зеров пригадав Джонатана Свіфта з його "Мандрами Гуллівера" і розповів нам про його подорож до ліліпутів.

Знав Зеров напрочуд багато, пам'ятав усе, що прочитав, розповідав про прочитане жваво, невимушене. Ми прозвали його жартома "енциклопедією". Говорив він завжди розумно, захоплено і при цьому ніби світився якоюсь особливою, тільки йому притаманною радістю. Ця його риса була особливо симпатична.

Коли надійшла пора іспитів, треба було більше сидіти вдома й готуватися, отже, й зустрічалися рідше. А після іспитів усі роз'їхалися по домівках: Зеров від'їздив до Зінькова на Полтавщину — до батьків, а ми з сестрами — до Луцька, де ми також проводили канікули у своїх рідних.

Пам'ятаю, що одного разу — це було наприкінці липня 1913 року — ми прочитали жалібну вістку про смерть Лесі Українки. В часописі докладно розповідалося про її урочистий похорон у Києві, а також згадувалося про те, що на її могилі проголошувалися прощальні промови і що найкращу, дуже змістовну й сердечну промову виголосив студент Київського університету Микола Зернов.

І хоч у прізвищі трапилась друкарська помилка, усі ми відразу здогадалися, що це був наш приятель Микола Зеров, який чудово знав українську літературу. Так, це був справді він. І, звичайно, його шанси в наших очах, особливо в моїх, набагато зросли.

На початку навчального року ми всі знову зібралися в Києві. Тепер ми зустрічались не лише в студентській їдальні, але й вдома. Вечорами в нас завжди сходилося студентське товариство, люди були все цікаві. Вечори наші проходили досить гомінливе, й господарка нашого помешкання казала жартома, що в нас завжди гармидер. Серед студентства тоді були у великій моді суперечки. Сперечалися про все: про політику, літературу, мистецтво. Кожен намагався довести, що має рацію саме він, а всі інші помиляються. Зеров сперечатися не любив, зате любив говорити про літературу, декламувати вірші й прегарно розповідати різні епізоди з життя у батьків. У Зінькові, де жили його батьки, у них був невеликий будиночок із садом. Батько його був людиною широко освіченою, розумною, доброзичливою і тактовною, мати була іншого складу, в чоловікові справи не надто вглядалася, натомість пильнувала господарства й виховання дітей. Батько Зерова був росіянин, мати — українка. Вона прагнула прищепити дітям любов до української мови, хоча батько, чиновник, цього не підтримував. На мовному грунті у них траплялись непорозуміння, про що мені потім розповідала саме матір Миколи Костьовича, коли приїздила гостювати у нас.

Родина Зерових була велика, трудова й вельми дружна. Микола Костьович був найстарший, крім нього було ще четверо синів і дві доньки. Всі діти одержали вищу освіту, молодші вже за радянської влади. Спеціальності вони набули різні, тільки один брат Михайло пішов дорогою найстаршого й став філологом.

Микола Костьович розповідав, що в дитинстві був великий мазунчик і плаксун. Особливо ображався, коли приходили забирати його від бабуні, яка теж жила в Зінькові. Він дуже полюбляв у неї бувати. Коли за ним приходили, починав плакати й казав: "Бабуся запрошувала мене на цілий день, а я ще до вечора не добув".

Батько приділяв своїм синам багато часу й уваги. Навчав їх діловодства, керував читанням, привчав до самостійності, прищеплював любов до праці, природи, книжок. Не легко було поставити на ноги семеро дітей, і достатку в домі не було, дошкуляли матеріальні труднощі. Діти рано виходили на самостійну дорогу. Коли Миколі Костьовичу було лише 12 років, він, закінчивши зіньківську прогімназію, приїхав до Києва, пішов до 1-ої гімназії, переговорив з директором, подав документи і став гімназистом 5-го класу. Жити він улаштувався в інтернаті при цій самій гімназії. Вчився дуже добре, особливо любив літературу, захоплювався античними авторами. Згодом, блискуче закінчивши історично-філологічний факультет Київського університету на класичному відділі, Зеров завжди з великою вдячністю згадував батька, який прищепив йому ще за ранніх юнацьких років любов до античних мов і літератур.

На літні канікули Микола Костьович завжди їздив додому. Його батько добре знав астрономію, розповідав дітям про небесні світила, розташування зірок, знайомив з їхніми назвами, які хлопчина хутко й міцно запам'ятовував. Зеров добре засвоїв усі одержані від батька відомості, читав багато з цієї галузі й сам, і зоряне небо знав чудово. Без жодної підготовки він міг прочитати охочому цілу лекцію з астрономії. Крім того, він умів за розташуванням зірок досить точно визначити час, і це інколи допомагало йому, коли він забував удома годинника. Ті, хто ставився до його знань і визначень часу скептично й перевіряв його, швидко переконувались, що він визначав час правильно.

З батька Миколи Костьовича був також великий аматор природи, він міг легко робити великі прогулянки, привчав до цього й дітей; крім того, він був іще й завзятий рибалка. З Миколи Костьовича рибалки не вийшло, але природу він також полюбив, знав безліч рослин, трав, квітів, пам'ятав їхні латинські й народні назви, лікувальні властивості; він так само звик багато ходити пішки, легко долав дуже великі відстані. Батькова наука придалася й другому синові: один з братів Миколи Костьовича, Дмитро, зробився згодом ученим-ботаніком, академіком АН УРСР. Ще один брат, Костянтин, багато років працював в Інституті гідробіології.

Зеров закінчив університет раніше за мене, 1914 року, вельми успішно: його відзначено як науково й поетично обдаровану людину. Одержавши диплом кандидата, він виїхав учителювати до Златополя. Не пам'ятаю, чи ми тоді листувалися. Улітку 1914 року розпочалась перша світова війна. Мої батьки переїхали з Луцька до Києва, а тоді до Білгорода. 1915 року я скінчила курси і з групою курсисток і студентів поїхала на фронт. Я працювала на Волині й у Галичині спочатку за сестру-господиню на харчувальному пункті для робітників, що копали окопи, а згодом мене призначили завідувати цілим районним харчувальним пунктом. Робота була велика й не легка, але давала моральне задоволення.

Коли розпочалася Лютнева революція, фронт почав розвалюватися. Солдати відходили, оголюючи цілі дільниці, харчувати було нікого, і всіх цивільних працівників, у тому числі й мене, відпустили додому.

Незабаром нашим зустрічам із Зеровим було суджено відновитися. Він розповідав, що працював у закутковому містечку Златополі, де викладав історію у місцевій гімназії. Учні його полюбили, але для Зерова, з його палким пориванням до наукової й творчої праці, умови склались не надто сприятливо: добрих бібліотек там не було, високоосвічених людей — теж, і Зеров увесь час чекав нагоди, щоб звідти вирватися.

Цю можливість надала революція 1917 року, й Микола Костьович вирішив повернутися до Києва. Його учні влаштували для нього врочисті й зворушливі проводи, виголошували промови, на які він також відповідав, а потім схвильована молодь, що його гаряче полюбила, внесла Зерова на руках до вагона поїзда.

У Києві також зраділи з повернення Зерова. Він одразу поринув у свою улюблену педагогічну діяльність і став викладачем 2-ої української гімназії, де його відразу оцінили й полюбили. Він жив просто, підлікував розхитану нервову систему й зробився схожий на колишнього Зерова. Трохи згодом він обійняв посаду редактора журналу "Книгар". Адже він знав усі книжкові новинки, стежив за всіма сучасними виданнями, не кажучи вже про старі, міг подати будь-яку бібліографічну довідку в галузі української літератури. Тепер Зеров почав писати статті, рецензії, читав чужі праці, виправляв їх. Багато часу в нього як у редактора відбирало приймання відвідувачів, розмови з якими часом тривали неймовірно довго. Ставився він до цього свого обов'язку дуже сумлінно, хоч це й заважало його творчій праці, так що Зеров якось навіть написав такі жартівливі рядки тодішньому секретареві журналу Євгенії Іванівні Бігановській:

Повернувшись до Києва наприкінці 1918 року, я разом із сестрою Ганною, яка під час війни нікуди з Києва не виїздила, поселилася на Володимирській вулиці. Розпочалася громадянська війна, вчитися через постійне безладдя в місті і в навчальних закладах було майже неможливо. Я стала на роботу, але й тут не було ще нічого певного. Одні інституції щезали, розформовувалися, інші зливалися, об'єднувалися, виникали нові, так само не дуже тривкі, й мені доводилося досить часто змінювати роботу. Нарешті пощастило влаштуватися на постійнішу, спокійнішу й приємнішу для мене працю — до Книжкової Палати. Туди дуже часто приходив Зеров, що мав звичку постійно знайомитися з новими книжками; він також любив обмінюватися думками про них з начальником нашого відділу, своїм добрим знайомим, Юром Олексовичем Меженком, який добре знав і любив книжки. Під час перерви Зеров підсідав до мене, й ми довго і гарно розмовляли. Приязнь наша не тільки відновилася, але зростала й міцнішала. З ним завжди було цікаво. Він дуже уважно й тепло ставився до мене, і я віддячувала йому тим самим.

Зеров взагалі був дуже товариський, любив людей, охоче розмовляв не лише з людьми власного кола, але й з тими, хто жодного відношення до літератури не мав. Наприклад, він охоче відвідував зі мною моїх родичів Лобод. Вони мали п'ятьох синів, але одного з них, Сашка, розумного й вродливого, втратили. Він загинув під час "Трипільської трагедії", коли загін комсомольців разом із Сашком післали на боротьбу з бандою Зеленого. Ми всі дуже любили нашого милого Сашка й тяжко переживали його трагічну загибель. Але особливо тяжка була вона, звичайно, для його батьків. Микола Костьович завжди знаходив якусь нейтральну, але дуже цікаву тему для розмови, надовго відвертаючи увагу посиротілих батьків од їхніх переживань, і моя тітка дуже раділа, коли ми приходили разом. Вона дуже симпатизувала Зерову.

Удвох ми часто бували ще в моєї приятельки Ксенії Павлівни Різниченко, також колишньої курсистки, з якою я заприятелювала під час роботи на фронті. Це була дуже своєрідна й енергійна жінка, на той час уже заміжня, яка ніколи не розгублювалась, вольова, розумна, рішуча. Вона вміла корити людей своїй волі, всіма командувала і скрізь запроваджувала свої порядки — і не на шкоду, а на користь справі. Я називала її "єдина в своєму роді", привернулася до неї і, здається, деякий час перебувала під її, зрештою, цілком непоганим впливом. Приходила я до неї не лише з Зеровим, але й з іншим моїм приятелем, Сергієм Володимировичем Назимовим, вродливим, розумним й освіченим чоловіком, якого я жартома прозвала "великою енциклопедією" і якому — я знала це — я дуже подобалася. Ксенія, прониклива, розумна, з добрим знанням людей, приглядалася з великою увагою до обох моїх друзів і спостерігала. Зеров більше подобався Ксені, хоч Сергій, можливо, був яскравіший і вродливіший. Одного разу вона сказала мені тоном, що не терпить заперечень: "Соню, за Сергія ти заміж не підеш. Сергій — це чоловік для вітальні, а тепер не такі часи; віталень у нас більше не буде, і він нам не пасує. Ти вийдеш заміж за Миколу Зерова". Я засміялася. Тоді я ще зовсім не думала про одруження. Однак слова Ксені справили на мене враження й запам'ятались.

Надходили тяжкі роки повоєнної руїни й громадянської війни. У Москві і в більшій частині країни уже справляла перемогу Жовтнева революція, розпочинався період відбудови, але за Україну й Київ ішла ще велика, гостра боротьба; лінія фронту була ще нестала, постійно змінювалася. Ми, кияни, прокидаючись вранці, не завжди певно знали, яка влада в місті, чи будуть відчинені харчові крамниці, чи можна купити що-небудь на базарі. Бували дуже тяжкі хвилини, ніхто не був певний завтрашнього дня, ніхто не їв досхочу, майбутнє видавалося неспокійним і неясним. Так хотілося миру — демократичного, міцного. І, звичайно, ні про що особисте тим часом і не думалося. Але слова Ксені про моє можливе одруження виявилися далекоглядними й майже пророчими.

У місті одна влада змінювалась іншою, і з кожною знайомих ставало все менше. Наприкінці 1919 року білі, під натиском Червоної армії, змушені були залишити Київ, і цього разу залишити так, щоб ніколи вже більш до нього не повертатися. З ними пішов і Сергій. Але я зробити цього не хотіла й не могла.

Незабаром я захворіла на тиф і опинилась у лікарні. Зеров дуже діяльно й сердечно турбувався про мене під час цього нещастя. До лікарні його не пускали. Але він щодня, хоч і був надзвичайно зайнятий, приходив додому до моєї сестри, довідувався про мій стан і температуру, давав їй грошей, за які вона купувала сякі-такі харчі, щоб мені передати. Звичайно, він відривав від себе, але ми з сестрою приймали його допомогу, відчуваючи її щирість. Коли в мене підвищувалася температура або мені робилося гірше, Зеров дуже хвилювався. Однак молодий організм подолав хворобу, та й турботи сестри й Зерова цьому сприяли. Поступово я стала видужувати, мені дозволили потроху їсти м'ясо, про яке в лікарні у ті тяжкі часи, звичайно, й мови не було. Їдальні не працювали. Зеров мешкав тоді на Великій Підвальній, 36, де й харчувався. Господарям він віддавав свій мізерний академічний пайок і, ясна річ, іще дещо доплачував. Тож він почав замовляти у своєї господині котлети з м'яса для передачі мені. Апетит після тифу у мене був великий, і котлети я дуже любила. Вони підтримали мої сили і, очевидячки, сприяли якоюсь мірою моєму видужанню. Правда, мене дещо турбувала думка про те, як я зможу заробити стільки грошей, щоб оплатити Зерову його витрати на мене. Згодом, коли ми вже одружилися, Зеров часом дражнив мене й казав, що "всю справу вирішили котлети", що я — далекоглядна й хитра: не схотіла сплачувати боргів, а воліла вийти заміж, щоб ліквідувати їх у такий спосіб.

Коли я виписалася з лікарні, Зеров дуже радів, і від цього мені було приємно: я ясно зрозуміла, що він по-справжньому прихилився до мене. Приязнь наша, що мала вже тепер восьмилітню давність, росла й міцніла, перетворюючись на інше серйозне й сильніше почуття. І ось 12 лютого 1920 року відбулася вирішальна розмова про наші дальші взаємини, під час якої Микола Костьович запитав мене, чи не розраховую я на нього в своєму майбутньому житті, а він би сам цього дуже хотів. Я відповіла: "Гаразд, давайте повінчаймось і живімо разом".