Мороз-Стрiлець Т.

Син Буковини

— Знайомтеся! — сказав Григорiй Косинка. — Моя дружина Тамара.

В ту мить я почула:

— Дмитро Загул.

Григорiй повторив:

— Дмитро Загул, твори якого ти так любиш.

Дмитро Юрiйович гаряче поздоровив нас з одруженням. Вiн щойно повернувся з Харкова й розповiдав столичнi новини, про товаришiв i знайомих, про лiтературне життя. Саме тодi Дмитро Загул мрiяв про органiзацiю Спiлки революцiйних письменникiв Захiдної України i згодом став одним з її органiзаторiв.

У цих розмовах я участi не брала — готувала стiл.

За вечерею Дмитро Юрiйович запитав iм'я мого батька. "Михайло", — вiдповiла я. А вiн чомусь назвав мене "Тарочко Михайлiвно", — це iм'я i лишилося назавжди.

— Так Вам подобаються мої вiршi? — запитав Дмитро. Я розповiла, як ми з товаришами захоплювалися його творами, як вiдшукували його збiрочку "З зелених гiр". Як переписували та декламували:

Я бачила, що слова мої Дмитровi Юрiйовичу приємнi, але вiн вiдповiв:

— Який жах! — зiрвалося в мене.

Григорiй i Дмитро взяли мене на глум. Я тодi не знала, що це рядки з його вiрша.

Так уперше завiтав до нас Дмитро Загул.

I ось передi мною поет зеленої Буковини. Високий на зрiст, широкий у плечах, смаглявий. Темно-карi очi iнодi дивилися спiдлоба i надавали його обличчю зосереджено-пильного вигляду. Ця звичка давала привiд художникам таким його i малювати. На багатьох портретах, шаржах i карикатурах Дмитро Загул — занадто суворий i наче аж лихий. Це мене завжди дивувало, бо насправдi вiн був привiтний I приємно усмiхався. Був чемний i уважно ставився до всiх. Намагався зробити людинi щось корисне та приємне: "Для милого друга — i вола з плуга". Дмитро любив, збирав i часто вживав приказки та прислiв'я.

Вiн знав, що Григорiй i я дуже любимо квiти. Завжди приносив, як улiтку, так i взимку. На дворi лютує мороз, а вiн принесе живi-живiсiнькi. Згадував буковинськi квiти. I менi здавалося, що польовi йому бiльше до вподоби. Роздивляючись їх, iнодi казав:

— Диви, а я таких i не бачив! Вираз "диви" любив вживати, коли був здивований.

Дмитро Юрiйович часто бував у нас, i ми з Григорiєм вiдвiдували Загулiв. Вони жили недалечко, на вулицi Гершунi (тепер Чкалова, 36).

Дмитро Загул був редактором ВУФКУ (Всеукраїнське фото-кiноуправлiння) в той час, коли i Григорiй Косинка працював там.

У нашому домi обговорювалися сценарiї, новi фiльми. Я знала всi новини у цiй галузi, i чим бiльше знайомилася з кiномистецтвом, тим бiльше мене приваблював фах кiнооператора. Отож я i вступи" ла до Київського художнього iнституту на кiно-фотовiддiл.

Одного разу на день народження Григорiя Косинки Дмитро Загул подарував йому нове видання творiв Ольги Кобилянської — "Новели" — з дарчим написом: "Дорогому друговi Григорiю Косинцi цей спiв та стогiн рiдного краю дарує син Буковини Дмитро Загул".

Спiльнiсть поглядiв, iнтересiв, любов до лiтератури, мистецтва були джерелом теплих дружнiх взаємин, якi тривали мiж Загулом i Косинкою протягом багатьох рокiв.

Григорiй любив i поважав Дмитра Юрiйовича. Залюбки читав його поезiї, високо цiнував його роботи з лiтератури й мистецтва. Завжди читав йому свої новi твори й радився з ним.

Якось, прослухавши новий твiр Косинки, Дмитро Юрiйович сказав:

— Як менi хочеться написати рецензiю на вашi, Григорiю, твори. I я не можу цього зробити. Скажуть, дружня рецензiя.

Згадую, як Григорiй прочитав йому начерки до своєї новели "Серце", а потiм сказав:

— Я маю бажання присвятити "Серце" Василевi Стефаниковi.

— Така чудова думка! Чи встигнете закiнчити до приїзду Василя Семеновича? Маю надiю, що Василь Стефаник побуває у Києвi на нашому з'їздi.

Нас часто вiдвiдували товаришi-письменники — читали свої твори, радилися. А Загул любив читати свої твори тiльки Григорiю. Коли хтось у нас був I Дмитро Юрiйович, зiтхаючи, тихенько менi говорив: "Як менi сьогоднi не пощастило!" або: "Знову менi не поталанило", — я розумiла, що вiн має щось нове. Часто й дозвiлля проводили разом. Залюбки "мандрували" днiпровими кручами. Саме тут народилися рядки:

Пригадую наш вiдпочинок разом iз Загулом та iншими письменниками у Криму.

Григорiєвi подобалося раненько навiдуватися до моря або в далекiй прогулянцi помилуватися краєвидами. А Дмитро Юрiйович любив працювати вранцi, казав тодi: "Вранiшня година трьох вечiрнiх варта". А ввечерi частенько нагадував iншу приказку: "Що можеш зробити ще сьогоднi, не лишай на завтра".

Згадую, коли я вперше завiтала до Загулiв, Дмитро Юрiйович познайомив мене з дружиною. А потiм додав: "Iринi Матвiївнi я зобов'язаний своїм життям". У мене залишилося враження, що зустрiлися вони у шпиталi десь у 1915-1916 роках.

Iрина Матвiївна справдi пiклувалася про Дмитра Юрiйовича, дбала про його не дуже мiцне здоров'я. В домi все сприяло творчiй роботi.

Загул був надзвичайно працьовитий. Друзi дивувалися його невтомностi. Багатогранна творчiсть його вiдома. Окрiм поезiй, Загул має теоретичнi працi, рецензiї, лiтературнi портрети, численнi переклади, а також пародiї на багатьох письменникiв i навiть на самого себе.

Товаришi любили й поважали його. В пресi й по радiо Дмитра Загула називали "одним з найвизначнiших буковинських та всеукраїнських поетiв".

1926 року громадськiсть широко вiдзначила 20-рiччя лiтературної дiяльностi Дмитра Юрiйовича. До цiєї дати пiдготували до друку збiрник його творiв "Мотиви". Всi журнали й газети друкували матерiали до цiєї дати.

Я пообiцяла, що ми допоможемо йому зiбрати весь ювiлейний матерiал. I ми придбали все, де було хоч слово про нього.

У нас назбиралося багато примiрникiв журналiв i газет. Невдовзi пiсля ювiлею

Дмитро Юрiйович вирiшив забрати їх додому. А пакунок вийшов чималенький i досить важкенький. Дмитро Юрiйович i так, i сяк примiрявся до нього, а тодi сказав:

— Коли б на спину, то було б зручно.

Я запропонувала торбу.

Дмитро Юрiйович голосно розсмiявся й сказав:

— Останнiй акорд ювiлею — лантух за плечима!

А Григорiй Михайлович вигукнув:

— Дай бог кожному письменниковi мати такий лантух до 20-рiччя!

Урочисто пройшов ювiлейний вечiр. Багатолюдно було того дня на святi у клубi робiтникiв освiти. Письменник Якiв Савченко у доповiдi ознайомив присутнiх iз творчим шляхом ювiляра. Вiтали й поздоровляли Загула представники рiзних органiзацiй. Вiд лiтературної групи "Ланка" виступив Григорiй Косинка. Загул одержав багато привiтань, телеграм, якi зачитували на вечорi.

Хвилююче слово-вiдповiдь Дмитра Загула було коротеньким, але бурхливi оплески тривали довго.

Григорiй Косинка читав на вечорi поезiї Загула. Дякуючи Григорiю, Дмитро Юрiйович кинув: "Диви, а я й не думав, що у мене є такi виразнi твори".

В програмi концерту взяли участь найкращi актори й виконували улюбленi твори письменника.

За кiлька днiв Дмитро Юрiйович святкував ювiлей у колi близьких знайомих. Напередоднi ми з Григорiєм приготували маленькi записочки-цитати з творiв Загула, де рядок починається зi слова "хай", а таких рядкiв у нього багато. Непомiтно для Дмитра ми роздали гостям по кiлька записочок. Коли закiнчилися тости, поздоровлення та побажання Загуловi, Григорiй Михайлович урочисто проголосив:

З протилежного боку долетiв тост:

То тут, то там лунало:

Так по черзi ми цитували його рядки:

Спочатку все було серйозно. Дмитро Юрiйович здивовано, навiть збентежено поглядав на всiх, а потiм розсмiявся. Ми не витримали i, смiючись, продовжували:

А смiх все голоснiшав:

I було вже ледве чути:

Потiм Дмитро Загул при нагодi говорив: "Менi того вечора складали букет з моїх мрiй i бажань". Григорiй Косинка i Дмитро Загул любили посмiятися, пожартувати. Пригадую, як першого квiтня зайшов мiй товариш по школi.

Григорiй як нiколи зрадiв тому, й поки я поралась на кухнi, вiн весь час жваво з ним про щось розмовляв. А тут завiтав до нас i Дмитро Юрiйович.

Григорiй Михайлович звернувся:

— Знайомтесь, Дмитре! Це молодий поет з Буковини — Тарох Навпаки!

— Дуже приємно, але... це прiзвище чи псевдонiм?

Григорiй, не вiдповiдаючи на запитання, метушливо сказав:

— Ви тiльки послухайте його чудовi вiршi!

Я ледве стримувала своє здивування, а так званий Тарох почав читати:

Дмитро напочатку уважно слухав, а потiм дiстав з кишенi блокнот й почав щось писати. Коли "Тарох" закiнчив, Дмитро Юрiйович цiлком серйозно сказав:

— Так, цей поет далеко пiде! А тепер послухайте мiй новий твiр:

Ми покотилися зо смiху. Було зовсiм несподiваним слухати "навпаки" початок новели "На золотих богiв" Григорiя Косинки.

— Нiколи не думав, що ви, Дмитре, знаєте мої твори напам'ять, — схвильовано сказав Григорiй Михайлович.

— А ви гадали, читаючи мiй твiр з кiнця на початок, одурите мене? А ще й назвали буковинцем, бо знали, що кожний земляк дорога менi людина.

Одного разу, коли у нас був Загул, зайшов поет Мелетiй Кiчура. Побачивши Дмитра Юрiйовича, вiн вигукнув:

— А, й ви, Дон-Кiхоте, тут?!

Я запитала Мелетiя Омеляновича:

— А чому ви так називаєте Дмитра?

З'ясувалося, що Кiчура у своїй лiтературнiй пародiї до ювiлею писав, що Дмитро Загул "не раз нагадував старого Дон-Кiхота".

Того вечора Григорiй i Дмитро попросили Мелетiя Омеляновича прочитати будь-який свiй твiр. Вiн погодився й сказав, що читатиме твори, якi незабаром вийдуть друком у збiрнику "На стартi". I ми слухали тодi: "Далека Iндiє", "Заклик", "Червоний марш" та "Ех, Україно ти моя". Читав вiн хороше, з запалом:

Нас пройняв поетiв настрiй, i ми слухали у захватi... Коли Мелетiй Омелянович прочитав останнi рядки твору, Григорiй з оплесками кинувся до нього, потискуючи руку, поздоровляв iз творчим успiхом. Раптом почувся голос Дмитра:

Це пролунало як крик наболiлої душi, схвильованої творами Кiчури.

Здавалося, з такою експресiєю Дмитро ще нiколи не читав. Це вразило всiх, i твiр слухали затамувавши подих...

Дмитро Загул до болю любив свiй народ, свою батькiвщину. Я пригадую його розповiдi про Буковину:

Про рiдне село Мiлiїв над Черемошем:

Про своє дитинство:

Про свою матусю:

Про сiльського вчителя Василя Завадюка, який, за словами Дмитра Юрiйовича, "зробив з мене людину". Я звикла, що Загул читав Косинцi свої недрукованi твори, а того вечора Дмитро ще прочитав:

Твiр присвячений пам'ятi поета Володимира Кобилянського, який помер молодим у 1919 роцi в Києвi.

Дмитро Юрiйович глибоко й тяжко переживав втрату Кобилянського, свого друга-земляка. Свято берiг усе, що лишилося по ньому. Ми бачили фотографiї Кобилянського, вiдомi з книг та збiрникiв, а також i не друкованi.

Загул найбiльше любив портрет Володимира у вiйськовiй формi ("Форма нагадує менi iншу — гiмназичну. Тут вiн такий, як я побачив його вперше: очi такi i навiть такий же погляд").

Володимир Кобилянський був не тiльки художником слова. Дмитро Юрiйович зберiгав в окремiй тецi два його акварельнi малюнки — "Буковинськi пейзажi", перекладенi цигарковим папером.

Мене здивувала смiлива, впевнена рука художника. Милуючися ними, я сказала Дмитровi Юрiйовичу:

— Мене вабить своєрiдний колорит пейзажiв.

— Так, це характернi краєвиди Буковини, — вiдповiв Дмитро Юрiйович I розповiв, як цi акварелi полонили його i вiн не мiг стриматися й попросив Володимира презентувати їх йому. А далi додав:

— Вони надихали мене, дивлячись на них, я написав "Отчизно дорога!" i присвятив Володимировi Кобилянському.

Справдi, цей твiр дає уявлення про своєрiдну природу Буковини, а слова: "Розкiшна зелена колиско" так влучно вiдтворюють те, що я бачила в малюнках Кобилянського.

Дмитро Юрiйович частенько розповiдав нам про Володимира Кобилянського, "з яким прожив до самої смертi в близькiй приязнi, з яким довгi роки спiльно працював, мрiяв I страждав". Вiн так яскраво передавав риси Кобилянського, його думки та почуття, що ми глибше сприймали його твори: "Я сокiл з гiр...", "Пiсня", "В моїй душi" та "Мiй кожний крок".

I нам здавалося, нiби й ми особисто знали його.

Загул мрiяв видати до 10-ї рiчницi з дня смертi Кобилянського все, що належить його перу. Коли що не день у цiй роботi з'являлися прикростi, ми щиро спiвчували й уболiвали разом з Дмитром Юрiйовичем.

Вивчаючи архiв, Загул виявив, що багато вiршiв Кобилянського не закiнченi, деяких перекладiв з польської мови не було. З часом стало вiдомо, що одержати раннi твори, друкованi на Буковинi, — нездiйсненне бажання.

— Кордон, одне слово — кордон! — того вечора декiлька разiв повторював Дмитро. А потiм, iронiчно посмiхаючись, згадав: — А я ще й писав колись:

Дмитро Юрiйович був стiйкою людиною. Свої переживання переборював i знову наполегливо працював.

Косинка знав цю рису Загула й радив йому зупинитися на тому, що є й видати тiльки поезiю Кобилянського, щоб швидше ознайомити всiх з вiршами революцiйного змiсту.

— А ви, Григорiю, вже й запам'ятали?! Я бачу, що так воно, мабуть, i буде, — сказав Дмитро Юрiйович.

Хоч як дбали, а перешкоди й прикростi спричинилися до того, що збiрка вийшла з друку тiльки до 11-ї рiчницi.

Ми частенько ходили з Загулом до театру, й я була свiдком, як щиро й сердечне поздоровляли Загула й дякували йому за цю збiрку.

— Це зовсiм не те, що я хотiв, — говорив Дмитро Юрiйович i все-таки щиро радiв з того, як читачi сприймають збiрник Володимира Кобилянського.

Загуловi було приємно, коли надднiпрянськi письменники брали теми з життя Захiдної України.

Одного дня вiн прийшов до нас i побачив на столi журнал "Червоний шлях", де було надруковано оповiдання Калiстрата Анищенка "Побачення".

— О, й ви вже маєте цей номер! — сказав Дмитро, а тодi розгорнув журнал i прочитав те мiсце в оповiданнi, де Рудик звертається до бабусi Iвася iз запитанням, чи доведеться йому "...побачити ще Чорну Ославу, Сан величний та Зеленi Гори?.." Рудик, називаючи рослини, згадував, як цвiте-буяє гiрська трава, "...а перекотиполе учепилося за скелю над безоднею i зазирає в пащi гiрськi...". Прочитавши уривок, Загул вiдзначив:

— Як хороше автор знає захiдноукраїнську гiрську флору!

Григорiй Михайлович усмiхнувся i, показуючи Дмитровi дарчий напис на журналi, запитав:

— А чи вiдомо вам, Дмитре, що цей автор — мiй вуйко?

— Диви! Чую вперше! Григорiю, виходить, любов та пошана до захiдних українцiв у вас у роду? — Загул знав, що Косинка листувався iз Стефаником i Черемшиною.

— Вiдповiм вам мудрим словом Тараса Шевченка:

Якось Григорiй одержав вiд Володимира Сосюри з дарчим написом журнал "Зоря", де був видрукуваний вiрш "Поневоленiй Захiднiй Українi". За кiлька днiв ми одержали запрошення на якесь свято до Загулiв. Григорiй Михайлович прочитав там цього вiрша. Назвавши автора — "Володимир Сосюра", — Григорiй навмисне зробив паузу й поглянув на Дмитра. I не помилився. Дмитро миттю обiзвався:

— Як менi подобаються його твори! Я вважаю його за найсильнiшого i найталановитiшого поета нашого часу. — Так Дмитро зазнайомив з автором своїх гостей.

Коли Григорiй оголосив назву, Дмитро Юрiйович вiд несподiванки випростався й зосереджено слухав:

Я не могла вiдвести очей вiд Дмитра. Його виразне обличчя передавало все, що вiн вiдчуває.

А голос Григорiя звучав з приємною гучнiстю, набираючи сили та впевненостi:

— Тiльки друг, справжнiй друг мiг зробити менi такий дарунок! — з хвилюванням у голосi сказав Загул, обiймаючи Косинку.

Григорiй Михайлович, усмiхаючись, вiдповiв:

— Та це ж не я, — це наш улюблений Володимир Сосюра!

Дiйсно! Тогочаснi мрiї, помисли, думки та почуття народу лунають у словах прекрасного вiрша Володимира Сосюри.

Про це саме читаємо й у творах Загула "З-за буйних рiчок...", "Братам поза межi", "Ждуть нас тучi неминучi", "Сурмач" тощо.

Теми Великого Жовтня надихали Дмитра Загула на урочистi вiршi, гiмни i пiснi.

1966 року я прочитала повiдомлення, що в серiї "Назустрiч 50-рiччю Жовтня" видано ноти "Грими, грими, могутня пiсне!". Музика В. Верховинця, слова Д. Затула. Я стрепенулась: I пригадався далекий вечiр-концерт, де поруч нас сидiв Дмитро Загул, а хор пiд керiвництвом Верховинця мав виконувати цей твiр уперше.

Пiд час антракту Дмитро Юрiйович запропонував познайомити нас iз Верховинцем. Ми зайшли у кiмнату бiля сцени. Коли Григорiй сказав: "А це моя дружина", — Василь Миколайович пильно подивився на мене й звернувся до Григорiя:

— Очi вашої дружини менi нiби знайомi.

А я вiдповiла:

— Певне. Я спiвала у народному хорi пiд керiвництвом Михайла Верикiвського. А потiм прийшла до вас. Ви прослухали мене й не залишили.

Дмитро Юрiйович, смiючись, звернувся до мене:

— Тарочко Михайлiвно, треба було спiвати ще гiрше, от тодi Василь Миколайович i запам'ятав би вас. Кепське довше залишається у пам'ятi.

А Григорiй Михайлович докинув:

— Було й таке: Максима Горького до хору прийняли, а Федора Шаляпiна — нi...

Отак у гуморi пройшла коротенька розмова, наприкiнцi якої Загул запросив нас i Василя Миколайовича зустрiтися позавтра в обiд у ресторанi готелю "Київ".

Останнє вiддiлення концерту закiнчилося урочисто. Пролунало:

Василь Миколайович запросив на сцену Дмитра Загула.

Потискуючи руки, дякували один одному. Їм подарували багато квiтiв. Зал, стоячи, без упину аплодував. На бiс виконали гiмн.

Дмитро Юрiйович, опинившись на сценi, теж спiвав. Потiм у ресторанi запитував Василя Миколайовича:

— Я шкоди не зробив, пiдспiвуючи вам? Наближався вечiр... I ми з лiтнього ресторану, що на даху готелю, милувалися краєвидами мiста. На обрiї ще червонiло сонце, i сизо-чорнi хмари повiльно затьмарювали його... Повiяло приємною прохолодою. Григорiй Михайлович звернувся до всiх:

— А може, ще пройдемо до Днiпра?

Нiхто не встиг вiдповiсти, як вiн процитував:

Поезiї Дмитра Загула i тепер перевидають: