Лiтературний процес — складне явище, яке й вивчати потрiбно у всiй його багатогранностi, без штучного вичленування окремих визначних його творцiв, а тим бiльше без бiлих плям.

Таким забутим, залишеним поза увагою iсторикiв лiтератури кiлькох десятилiть був один iз талановитих українських письменникiв Дмитро Загул.

Молодий поет захоплювався символiзмом, не раз прагнув знайти "чисту красу", пiддавався сумним настроям, iнодi аж до розпачу. Але сумнi ноти викликалися важкою долею трудящих на Буковинi, поневоленiй цiсарською Австрiєю. Пiд час першої свiтової вiйни доля закинула Д. Загула в Росiю i на Схiдну Україну, де i розквiтнув талант поета. Згодом, оглядаючи пройдений Д. Загулом шлях, О. Бiлецький писав: "Революцiя не лише всиновила його: у свiй час вона врятувала його вiд смертельної недуги. вдмухнула в нього новi сили — i хто може сказати, як iще широко розгорнуться крила заслуженого i все ще молодого поета i скiльки ще нових мелодiй сплете його пiсня в серцях справжнiх i прийдешнiх читачiв! Останнього слова вiн ще не сказав..." (Див.: Загул. Д. Мотиви. — К.: 1927. — С. 26—27).

Так сталося, що не всi слова поет мiг сказати. А краще з його спадщини — оригiнальнi вiршi й майстернi переклади вiршових творiв багатьох поетiв рiзних країн, критичнi й публiцистичнi статтi, теоретичнi узагальнення — у пожовтневi роки активно впливали на свiдомiсть багатьох людей, отже, i допомагали їм у життi й роботi. Чимало його творiв витримали випробування часом, актуальнi вони й зараз.

Дмитро Юрiйович Загул народився 28 серпня 1890 р. у буковинському селi Мiлiєвi, тепер Вижницького району Чернiвецької областi. Його батькiвщина не одне столiття була силомiць вiдiрвана вiд України, її поневолювали iноземнi загарбники. У тi часи нею правили австрiйськi Габсбурги, а з 1918-го до 1940 р. — румунськi бояри.

Родина майбутнього поета жила дуже бiдно. Про це Д. Загул пiзнiше так розповiдав у "Автобiографiї": "Заробiток у "пана-дiдича" не мiг вистачити, а своєї землi — клаптик суглинку та супiску. Доводилось жати на панському лану за п'ятнадцятий снiп або працювати за 40 копiйок з досвiта до ночi. Важке було наше життя" (Загул Д. Автобiографiя // Мотиви. — С. 33). Про це мовиться i в одному з раннiх вiршiв "Нiби грiб, хатинка низька":

* * *

Батька постiйно гнiтили нестатки й борги, турбота про те, як прогодувати сiм'ю. Вiн, як i бiльшiсть селян його часу, був неписьменним, але умiв чудово розповiдати рiзнi життєвi iсторiї та грати на флоярi (своєрiднiй сопiлцi). Тому до нього горнулися сусiди. Особливо зимовими вечорами була повна хата людей, точилися жвавi розмови i про героїчне минуле України, i про славних буковинських месникiв, про опришкiв Довбуша, Петрiя та Мухи, i про важке тодiшнє життя. Хлопчик вслухався в цi розмови й запам'ятовував їх. Мати Сафта i сестра Марiя знали багато народних пiсень, часто спiвали їх у вiльний час. Тi пiснi до глибини душi хвилювали Дмитрика, Вабила його чарiвна природа Карпат, таємничий шелест букiв i смерек, спiв птахiв, плескiт хвиль на оспiваному в пiснях швидкоплинному Черемошi, по якому плотогони сплавляли лiс. Оточення настроювало на поетичний лад. I, наслiдуючи коломийки, вiн складав власнi пiснi.

Сестра Марiя навчила його читати ще до школи. Учився хлопчик старанно, рано виявив зацiкавлення до художньої лiтератури, став багато читати. Спершу то були переважно пригодницько-фантастичнi романи. Потiм захопився творами Г. Квiтки-Основ'яненка, М. Гоголя, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, П. Кулiша, I. Франка, став читати українськi газети та журнали, якi видавались у Львовi та Чернiвцях.

1902 року батько помер вiд сухот, i стало жити ще важче. На здiбностi Д. Загула звернув увагу директор школи, теж селянський син Василь Завадюк, i послав його на навчання до другої Чернiвецької класичної гiмназiї. В самiй гiмназiї та i в бурсi наставники оберiгали молодь вiд усяких нових вiянь. Та прогресивно настроєнi гiмназисти збиралися в таємному гуртку, встановлювали зв'язки з робiтничими органiзацiями, цiкавились соцiологiєю, читали К. Маркса, Ф. Енгельса, Л. Фейєрбаха, Г. Плеханова, М. Драгоманова, Л. Толстого та iн. Серед читаних книг були працi анархiста М. Бакунiна, опортунiста К. Каутського, фiлософiв М. Штiрнера та Ф. Нiцше, твори багатьох захiдноєвропейських поетiв-декадентiв. За пiзнiшим визнанням Д. Загула, "ця лектура творила в наших юнацьких головах повний хаос i сумбур..." (Загул Д. Автобiографiя // Мотиви. — С. 35). А на заняттях у гiмназiї, знову ж за словами поета, вчителi "забивали дiтям голови усяким старим смiттям, яке в життi не могло нiколи на що-небудь придатися..." (Загул Д. Володимир Кобилянський // Кобилянський В. Твори. — К.: Захiдна Україна, 1930. — С. 6).

Були в гiмназiї й такi вчителi, — а серед них Юлiан Кобилянський, брат видатної української письменницi, — якi дали хорошi знання класичної грецької й латинської фiлологiї, сучасної нiмецької мови та лiтератури, всесвiтньої iсторiї. Вони цiкавилися творчiстю молодих поетiв, допомагали їм порадами, ставили завдання. Неабиякi здiбностi до вiршування виявив Д. Загул. Вiн очолив творчий гурток, в роботi якого брали участь вiдомi потiм лiтератори В. Кобилянський, П. Галензовський, I. Клевчук, М. Лютик та iн. До їх поетичної творчостi, крiм учителiв-словесникiв, виявляли увагу О. Маковей, Ольга Кобилянська, С. Яричевський, а також популярнi тодi "молодомузiвцi". Навчаючись у гiмназiї, Д. Загул здiйснив переклад на українську мову другої пiснi "Енеїди" Вергiлiя, кiлькох Горацiєвих сатир та "Пiснi про дзвiн" Ф. Шiллера. Iз власних поезiй у 1909 р. в газетi "Буковина" надрукував вiршi "Високо вгору здiйму свої руки" та "Що менi iз того, мила". Там пiзнiше ("Нова Буковина", 1912) опублiкованi цикли поезiй "Веснянi мрiї", "Думки", "В темрявi" та "Хвилi кохання".

Пiд час навчання Д. Загул заробляв собi грошi репетиторством, iз 1912 р. став працювати в чернiвецьких газетах "Нова Буковина" та "Народний голос", де й друкував свої вiршi. На раннiх творах початкiвця був помiтний чималий вплив модернiстiв, що гуртувалися у львiвськiй "Молодiй музi". Це виявилося в сумних акордах, плачах за втраченим коханням i молодiстю, розбитими надiями тощо. Але були окремi вiршi, у яких йшлося про реальнi подiї... Вони загалом звучали оптимiстично. У них автор самокритично заявляв, що вiн сам "своєї долi творець" i що вже досить з нього "дурних солених рабських слiз". Iнодi звучали i заклики до боротьби "iз неправдою лихою":

Громадськi мотиви й визвольнi прагнення звучали у вiршах "Гнуться високi тополi", "Я не для вас оцю пiсню спiваю", "Лiтає смуток над селом", "Чорний лiс, убогi села", "Ждуть нас тучi неминучi". В останньому читаємо:

Заклики до боротьби проти гнiту, любити рiдний край i спiвчувати "меншому брату" були абстрактно-гуманiстичнi, як i вияв готовностi автора "за добро, красу i волю повести людей до бою iз неправдою лихою". Найвиразнiше турбота про тих, хто жив пiд "обдертою мужицькою стрiхою" i чию долю "тирани посеред поля зарили", виявилися в поезiї "Заграли дзвони", надрукованiй у 1913 р. в газетi "Народний голос" пiд псевдонiмом Iван Майдан:

* * *

* * *

Уже в раннiх вiршах молодий поет виявляє вмiння знаходити засоби яскравої образностi. Його поезiї вiдзначаються мелодiйнiстю, експресивнiстю, настроєвiстю. У них вдало використовуються алiтерацiї, асонанси, звуконаслiдування, як, наприклад, у вiршi "Мiж межами жваво, живо...". Виявленню версифiкацiйної вправностi й винахiдливостi сприяло, зокрема, хороше знання народної поетичної творчостi, її художнiх засобiв, ритмiки. Улюбленим для поета був популярний у пiснях коломийковий розмiр, частi фольклорнi паралелiзми, постiйнi епiтети тощо. Це яскраво виявилося в пiснях-поезiях "Ой пiду я в чисте поле", "Дай любистку, дай васильку", "На долинi двi калинi". А в той же час були наслiдування не тiльки форми, але й змiсту вiршiв поетiв-модернiстiв з їхнiм "чорним смутком", безнадiєю, розпачем, втечею у свiт вигаданий.

Крiм власних поезiй, Д. Загул публiкував у "Новiй Буковинi" й переклади. Це були оповiдання I. Л. Переца "Коли ще не вище", Шiллерова "Пiсня про дзвiн", декiлька переспiвiв бiблiйних легенд. У цих переспiвах молодий поет не змiг пiднестися до великих узагальнень та актуалiзацiї, але i в них висловлювалося сподiвання, що "скоро минуться днi брехнi i лжi", що "настане грiшникам вiдплата", бо "вже гострить серп могутнiй жнець".

Пробував Д. Загул свої сили i в публiцистицi. Особливо примiтнi статтi "До психологiї полiтики", "Україна i емiграцiя", "Анкета в справi емiграцiї", "Направляймо самi лихо!" та iн. I нинi привертає до себе увагу його стаття "Розум i нерозумне серце", спрямована проти фiлософiї Нiцше та Шопенгауера. Автор закликав прогресивну iнтелiгенцiю "трудитися невпинно в тiм напрямi, щоб чимось прилучитися до будови iдеального свiту, де не буде нi пана, нi пiдданого, нi жодних рiзниць i противностей".

Улiтку 1914 р. розпочалася перша свiтова iмперiалiстична вiйна. Скоро її тереном стали захiдноукраїнськi землi. У лютому 1915 року росiйська армiя вступила до Чернiвцiв, а невдовзi вiдступила. При цьому було взято немало заложникiв з української iнтелiгенцiї, серед них був i Д. Загул. Спершу вiн жив у Нижньому Новгородi, там i одружився. Згодом переїхав до Одеси, а звiдти — до Києва. Тут зустрiвся з товаришем своєї юностi, поетом Володимиром Кобилянським, який утiк з пiдневiльної Буковини ще в 1912 р. До речi, вiн тодi активно перекладав росiйських символiстiв В. Брюсова. К. Бальмонта, А. Бєлого. їхнiми творами зацiкавився i Д. Загул. Заробляти на хлiб довелося на рiзних роботах — був бухгалтером, санiтаром, учителем, редактором. У той же час писав новi вiршi, перекладав з росiйської та зарубiжних лiтератур, виступав iз публiцистичними статтями, серед них i росiйською мовою.

Лютнева революцiя 1917 р. повалила самодержавство, появилася можливiсть друкувати книжки українською мовою, i Загул вiдразу ж скористався цим. Вiн зiбрав вiршi, написанi в 1914-1915 рр., i видав їх книжкою "З зелених гiр". Датована вона 1918р. Як писав пiзнiше О. Бiлецький, "i ритм вiрша, i образна символiка майже не пiдноситься в цiй першiй, сiренькiй на вигляд, книжцi, вище за середнiй сiренький рiвень українського модернiзму".

Вiдiрваний вiд зруйнованої воєнним лихолiттям Буковини. вiд рiдного села i родини, поет переважно вiдтворював особистi тужливi почуття й "безсилi зiтхання". Вiн уявляє колишнє передвоєнне село, злиденне, бiдне i голодне. Тепер же воно здавалося поетовi мало не раєм...

Окремi вiршi збiрки вiдбивали впливи символiзму. У них вiдчувалася зневiра автора, що на землi може настати краще життя, i вiн "справляв у душi похорони сподiванням i снам золотим". Образи були абстрактними, метафори ускладненими. Часто використовувалася релiгiйна лексика ("Моя душа — то ангел раю, упавший херувим"; "в нашому серцi дзеркало раю, вiдблиски неба, вiчна краса" тощо).

I все ж Д. Загул часу вiйни не ховався у "баштi з слонової костi", вглядався в життя, переймався мотивами народних пiсень, лiрики Ю. Федьковича. Його романтичнi настрої, душевна нiжнiсть, любов до народної пiснi особливо виявлялися в лiрицi про кохання.

Ряд Загулових поезiй стали народними пiснями. Це "Iз буйнесеньким вiтром в погонi", "Ти приходиш до мене щоночi" та iн. З нiжнiстю писав поет про чарiвну красу карпатського краю, яка облагороджуюче впливає на його лiричного героя.

Пiсля перемоги Жовтневої революцiї почалася тривала кривава громадянська вiйна:. У Києвi протягом трьох рокiв дванадцять разiв мiнялася влада. Справжньою трагедiєю був прихiд армiї пiд командуванням колишнього пiдполковника Муравйова. Вiдомий державний дiяч В.П. Затонський пiзнiше згадував: "Тодi розстрiлювали всiх, хто мав якийсь зв'язок з Центральною радою, просто на вулицях". Муравйов влаштовував на Українi кривавi оргiї, виявляв огульне недовiр'я до української iнтелiгенцiї, буквально змiтав пам'ятники української культури, принижував нацiональнi почуття народу, поводився як запеклий великодержавний шовiнiст. "Революционная месть, — хвастався згодом в Одесi Муравйов, — заставила нас быть беспощадными. Я велел артиллерии бить по самым высоким й богатым дворцам, по церквям, попам, монахам" (Див.: "Iлюстрований Український Нацiональний календар на рiк 1928". — Перемишль, 1927). Це робилося в той час, коли з воєнних цiлей нищити їх не було жодної необхiдностi. Вандалiзм, безпощаднiсть великодержавного шовiнiста виявлялись у цинiчному руйнуваннi всього того, що для Д. Загула, як одного з активних творцiв культури, було нацiональною святинею.

На Українi особливо часто мiнялася влада, й кожна її змiна супроводжувалася кривавими розправами. Рiками лилася кров, часто гинули невиннi люди.

Багато представникiв демократичної iнтелiгенцiї були враженi розмахом терору, загибеллю невинних людей. Вони з осудом ставилися й до розправ червоних, намагалися переконати їх, що розстрiли людей без суду не сумiснi з уявою про новий суспiльний лад. Вiдомо, що в 1917-1918 роках М. Горький публiкує цикли статей "Несвоєчаснi думки", в яких закликав не вiдштовхувати вiд революцiї демократичної iнтелiгенцiї слiпим озлобленням, виявами дикунського звiрства. В. Короленко, який жив тодi в Полтавi, у листах до А. Луначарського гостро засуджував "обопiльне звiрство", яке "досягло вже крайнiх меж", ставало змаганням у жорстокостi. Кривавi вакханалiї насильства викликали розпачливий зойк молодого П. Тичини в циклi вiршiв "Скорбна мати" (опублiкованому в груднi 1918 року): "Не буть нiколи раю у цiм кривавiм краю". Тужливими нотами пронизаний i його "Золотий гомiн". У збiрцi "Замiсть сонетiв i октав" (1920) поет писав: "Прокляття всiм, хто звiром став!" Його глибоко вражало, що "звiр звiра їсть", те, що "людина, що казала: убивати грiх! — на ранок з простреленою головою. Й собаки за тiло на смiтнику гризуться" ("Терор").

Подiбнi настрої в час громадянської вiйни виявилися й у творах Д. Загула. Вiн створює цикл вiршiв "Вогнi". В хаосi боротьби поет не завжди мiг усвiдомити, "хто брат, а хто нам ворог, як розiбратися в iмлi". Громадянська вiйна видавалася йому "кривавим весiллям", на якому "п'яний раб i пан" ("Вгорi лопочуть шарфи"). Д. Загул закликав ворогуючi сторони до примирення, радив присипати "попелом кров, що помсту накликує". Але боротьба все бiльше загострювалася. Вiд неї в поета "лезо в грудях студене". Вiн прагне зрозумiти її суть.

А зробити це було непросто, i не лише Д. Загуловi, якому серце розривав "жах вiд божевiльних драм".

В окремих письменникiв виявлялися занепадницькi настрої. Однi вiд жахiв земних намагалися втекти в свiт мiстичних уявлень, iншi вдавалися до таємничої умовностi, незрозумiлих натякiв тощо.

Такi настрої Д. Загула досить помiтнi у збiрках "На гранi" та "Мара", виданих 1919 року. Першу з них автор збирався назвати "Розп'яття", а потiм змiнив назву. Збiрку ж "Мара" опублiкував пiд псевдонiмом Г. Юрисiч, а пiзнiше й не згадував про неї в "Автобiографiї".

Оглядаючи життєво-творчий шлях Д. Загула, О. Бiлецький писав, що збiрка "На гранi" виявила в Загуловi високий поетичний хист, майстернiсть вiрша, цiлiснiсть i своєрiднiсть поетичного свiтовiдчування. Разом з цим це одна з найстрашнiших i безнадiйних книг, що її створив український модернiзм... Цiла книжка — дiйсно безупинна панахида, що її проспiвав поет собi самому i своїм однодумцям" (Загул Д. Мотиви. — С. 15-16). Дiйсно, "На гранi" i, додамо, "Мара" — останнi модернiстськi книжки поета. Але i в них та вiршах, опублiкованих тодi ж у перiодицi, автор виявляв уже й незадоволення, що "увiйшов до чужої каплицi", що вiн пiддавався мiстичним настроям. У поезiї "I невже ж це правда, що напередоднi" вiн навiть полемiзував iз занепадниками:

Пiсля закiнчення громадянської вiйни на Українi Д. Загул активно включається в громадське життя, в культурно-освiтню роботу. Його все бiльше полонять Шевченковi погляди на художню творчiсть... Вiн пише кiлька статей про Т. Шевченка, вiрш "Читали ми твої слова".

У зруйнованому Києвi спершу було важко iнтелiгентам знайти роботу. I частина з них виїхала в навколишнi села вчителювати. Д. Загул став викладачем лiтератури на педагогiчних курсах у мiстечку Ставище. З вересня 1922 р. спершу вчителював, а потiм став директором школи села Саварка. Через рiк переїхав до Києва на посаду редактора сценарного вiддiлу "Українфiльму", згодом зайняв посаду наукового працiвника Академiї наук (ВУАН). Активна участь у освiтньо-культурнiй роботi, зв'язки з трудящими допомогли поетовi долати "серця сум вiковий", перейнятися усiм новим. Рiвняючись на П. Тичину, В. Сосюру та iнших, Д. Загул i сам пише революцiйнi вiршi. Вони з'являються в альманаховi "Червоний вiнок" (1919), журналi "Мистецтво" (1920), газетi "Галицький комунiст" i збiрниковi "Гроно" (1920) та iн.

У 1925 р. виходить у свiт збiрка поезiй Д. Загула "Наш день", скомпонована з вiршiв 1919-1923 рр. Вона свiдчила про сприйняття її автором пролетарської iдеологiї, повний розрив iз символiзмом й утвердження на реалiстичних позицiях...

* * *

В окремих вiршах Д. Загула вiдчувалися вiдгуки попереднiх модернiстичних захоплень, траплялася ускладнена символiка тощо. Це передусiм поезiї "Попiл i полумiнь палахкотить", "Реквiєм", "Чотки часу" та iн. Вказуючи на них, деякi критики принижували i його революцiйнi твори, якi нiбито писалися на замовлення, як "агiтки". Мав рацiю О. Бiлецький: "важко повiрити, що її написало перо, яке колись викреслювало ледянi мережива вiршiв з циклу "На гранi" (Бiлецький О. Двадцять рокiв нової української лiрики. — Х.: ДВУ, 1924. — С. 29).

I тим, хто докоряв Д. Загуловi за "грiшне минуле", i тим, хто осуджував його вiдхiд вiд "чистої краси", поет вiдповiдав:

Кращим вiршам Д. Загула був властивий революцiйний пафос, навiть патетика.

Мали певну рацiю тi критики, якi доброзичливо зауважили деяку схематичнiсть окремих вiршiв i оголену тенденцiйнiсть їх, вказували на використання архаїчного словесного реквiзиту. I все ж треба сказати, що збiрка "Наш день" забезпечила Д. Загуловi почесне мiсце у лавах талановитих поетiв. Поет, за його висловом, прагнув грати на арфах душi трудящих ("Ранкове сонце"). I це йому вдавалося. Зокрема став популярною пiснею-маршем вiрш Д. Загула "Грими, грими, могутня пiсне!", покладена на музику В. Верховинцем. На рiзних зборах тодi її часто спiвали, спiвали i на мотив "Iнтернацiоналу".

Дмитро Загул — нiжний поет-лiрик, вiн зробив i кiлька вдалих спроб у написаннi лiро-епiчних творiв. Це, найперше, революцiйна балада "Будка 440" та поема "Марiйка". У них вiдтворено героїзм трудящих у боротьбi з контрреволюцiєю.

1927 р. за редакцiєю та з передмовою О. Бiлецького вийшла в свiт нова, пiдсумкова книжка вiршiв Д. Загула "Мотиви". До неї включено твори, написанi з 1923 до 1926 р. До збiрки була додана поетова "Автобiографiя" i стисла бiблiографiя його творiв. "Мотиви" засвiдчили дальший iдейно-творчий гарт автора. Вiн пiдносив важливi соцiальнi проблеми, досягав глибших узагальнень, удосконалював поетичну майстернiсть, позбувався iнодi властивої йому ранiше декларативностi й оголеної тенденцiйностi. Провiдний настрiй книжки — сприйняття бурхливої дiйсностi, трудових звершень народу.

Д. Загул роздумує про мiсце поета в будiвничому строю й, по сутi, виголошує власну декларацiю поета i громадянина. У тi роки з подiбними декларацiями виступало чимало поетiв. На думку Д. Загула, поет повинен перебувати в гущi мас, "серед працi титанiв, зоряних сердець", гартуватися в горнилi соцiальних звершень народу:

* * *

Погляди Д. Загула на iсторичне минуле й сучасне України розкриває поема "Минулий сон", написана пiд впливом iсторичних пiсень, народних дум та "Слова о полку Iгоревiм".

Пiдневiльному життю трудящих Буковини i їх боротьбi проти румуно-боярського поневолення Д. Загул присвятив цикл "Heimweh" ("Туга за рiдним краєм")

* * *

Пiсля 1927 р. власнi вiршi Д. Загула окремими книжками не виходили, хоч у перiодичнiй пресi час вiд часу з'являлися. Це поезiї "Як замовчать на тротуарах звуки", "Яка ж то буря буйно грає" та iн.

Багато сил i натхнення поет вiддавав перекладам. Крiм того, з 1927 до 1930 рр. вiн редагував альманах "Захiдна Україна", де часто виступав iз статтями.

У свiй час Д. Загул був одним з найпопулярнiших перекладачiв вiршованих творiв свiтової лiтератури на українську мову. Цьому сприяло досконале знання свiтової лiтератури, умiння вибрати для перекладiв яскравi й спiвзвучнi часовi твори, блискуче знання iноземних мов, версифiкацiйна вправнiсть. Особливо високо цiнувалися його переклади творiв нiмецьких поетiв: Й. В. Гете, В. Шiллера, Г. Гейне, Й. Бехера, В. Газенклевера, А. Лiхтенштайна, Л. Брахман, Л. Уланда, А. Грiна, А. Германа, Ф. Геббеля, Е. Зейделя та iн.

Бiльшiсть Загулових перекладiв приваблювали важливiстю тем i яскравiстю образiв, поетичнiстю й красою мови, вдалим вiдтворенням змiсту i форми творiв.

Д. Загул писав цiкавi статтi й передмови до власних перекладiв, науковi розвiдки. Свого часу високо цiнувалися Загуловi дослiдження "Фауст в iсторiї всесвiтньої лiтератури", "Iдеологiчнi злами в творчостi В. Гете", "Генрiх Гейне", "Життя та творчiсть Ф. Шiллера", "Дещо про баладу", "Жорж Занд", "Георг Брандес", "Сучасна лiрика в Данiї" та iн.

Цiкаве повiдомлення з'явилося в альманасi "Захiдна Україна": "Д. Загул редагує та наново перекладає для ДВУ (Державне видавництво України) повну збiрку творiв Г. Гейне в шести томах. Готуються до друку переклади творiв Гете (в десяти томах) та твори Шiллера в шести томах. До збiрника пам'ятi В. Маяковського переклав декiлька його вiршiв, мiж ними "На повний голос" i "Лiвий марш". Працює також над шостою збiркою своїх поезiй та над прозовим твором "Моя Одiссея" (Див.: Захiдна Україна, 1930, N 10. — С. 49).

Але, на жаль, цi задуми лишилися не доведеними до кiнця.

Плiдно працював Д. Загул i на нивi публiцистики та лiтературної критики. Вiн як поет i як лiтературний критик займав промiжне становище мiж пролетарською й попутницькою лiтературою У своїх статтях i прилюдних виступах Д. Загул виявив турботу про високий iдейно-естетичний рiвень творiв, про розширення тематичних обрiїв лiтератури й художню майстернiсть.

Кiлька статей Д. Загул присвятив Т. Шевченковi.

У першi пореволюцiйнi роки вульгарнi соцiологи проголосили вiйну iнтимнiй лiрицi, вважаючи її суб'єктивiстською й нiгiлiстичною, несумiсною iз завданням будiвництва соцiалiзму. Д. Загул у ґрунтовнiй статтi "Спад лiризму в сучаснiй українськiй поезiї" (1924) пiддав критицi такi погляди, засуджував примiтивiзм, схематизм i антихудожнiсть. Вiн закликав молодих авторiв учитися поезiї й революцiйностi в П. Тичини, В. Еллана-Блакитного, В. Чумака та iн.

Позитивну роль у розвитку молодого тодi радянського лiтературознавства вiдiграли Загуловi науковi працi "Рима в "Кобзарi" Т. Шевченка" (1924), "Стара й сучасна строфiка" (1926), пiдручник з теорiї поезiї "Поетика" (1923), статтi "Зрiст i сила творчостi П. Тичини" (1925), "Сосюра вчорашнiй i Сосюра сьогоднiшнiй" (1927), "Лiтературно-мистецька спадщина В. Еллана-Блакитного" (1925) та iн. У 1930 р. Д. Загул пiдготував i видав iз своєю передмовою збiрку творiв В. Кобилянського.

Не все з написаного ним витримало iспит часом. Але й сьогочасний дослiдник може знайти в нього чимало рацiональних думок, точних спостережень над лiтературним процесом, вдалих оцiнок окремих творiв.

У 1933 роцi Д. Загул був безпiдставно звинувачений у нацiоналiзмi i висланий у Сибiр. У байкало-амурських таборах його призначили редактором багатотиражної газети "Строитель Бама", що виходила на станцiї Урульга. Був лiтературним оформлювачем в агiтбригадi. Пiсля пiдлого вбивства С.М. Кiрова справу Д. Загула переглянули. Його перевели в пiвнiчно-схiднi табори на Колимi. Тут вiн займав рiзнi "посади": був асистентом у фельдшера, помiчником у маркшейдера, дровозаготовлювачем, облiковцем на вивезеннi торфу i золотоносних пiскiв, обмiрником забоїв, днювальним у барацi i просто рiзноробочим, — всього не перелiчити. Загальнi роботи вимагали твердих мускулiв, живучостi, фiзичного здоров'я. З роками, коли Дмитровi Загуловi перевалило за п'ятдесят, почались рiзнi хвороби. Стало важче заробляти на черпак кандьору.

Одначе вiн навiть у нелюдських умовах каторги продовжував вiддавати те, що в нього залишалось. Треба вiдчути трагiзм долi, щоб зрозумiти велич духу цiєї насильно приниженої Людини.

У рiзних статтях i довiдниках зазначається рiк смертi Дмитра Загула — 1938, коли вiдбувались масовi розстрiли репресованих. Але є свiдчення теж репресованого росiйського лiтератора Ф.I. Тихменьова, який добре знав останнi роки поета, що ця дата смертi помилкова. Ф. Тихменьов згадує, що, вiдбувши в 1943 роцi визначений йому десятирiчний термiн, Д. Загул зажадав вiд начальства законного звiльнення, але йому, як i iншим, сказали: "Сидiти далi до особливого розпорядження". Пiсля того, згадував Ф. Тихменьов, Дмитро Загул отримав додатковий (i вiчний) термiн. Звичайно, упав духом, фiзично ослаб на "мускульних" роботах i "дiйшов". Помер Дмитро Загул, як свiдчить Ф. Тихменьов (листи-спогади про це зберiгаються у спiвавтора вступної статтi С. Далавурака), вiд паралiчу серця влiтку 1944 року на Колимi у таборi десь мiж "Палаткою" i "М'якитом" на шляху мiж Магаданом i Ягодним — значному пунктi районного типу. Там i похований.

Творчий шлях Дмитра Загула був сповненим невпинних пошукiв.