|
* * *
Кину жаль і смуток лишу,
Власне лихо заколишу
І братам співати стану
Про любов, красу весняну.
Дам їм світло серед ночі,
Просвіщу їм сонні очі,
Серед пущі стежку вкажу
І про рідний край розкажу.
Поведу людей до бою
Із неправдою лихою
І про волю в ріднім краю
Браттям-другам заспіваю.
* * *
Ніби гріб, хатинка низька,
Де на світ родився я;
Там була моя колиска,
Там живе рідня моя.
Я родився серед смутку.
Виростав я в морі сліз...
В кождім кутику-закутку
Чув прокльони, зойки скрізь.
Чим ми, бідні, винуваті,
Що гризе нас вічний біль?
Голод, холод в нашій хаті,
А по стінах бруд і цвіль?!
Я родився серед болю.
Хоровитим виростав,
Туча вбила хліб на полі,
В хату голод завитав.
З нужди батько в гріб звалився
І лишив нас без часу...
Я в широкий світ пустився:
Може, щастя принесу...
* * *
Співала пташка на гіллі
Про долю давних днів,
Стелився-слався по землі
Її веселий спів.
Лунала пісня голосна,
Шумів дрімучий ліс...
Співала пісню вся весна,
А вітер голос ніс.
Я слухав пісеньки весни
Про рай весняних днів,
Згадались давні злоті сни,
Що я в колисці снив.
Світило сонечко з небес
Промінням золотим...
По нім летів я в край чудес,
Весело грався з ним...
* * *
Віє казкою чудною
З зачарованих гаїв...
Ти ходила враз зі мною,
Ти співала, я радів.
Ти співала так чудово,
Чарувала той гайок,
Заплітала слово в слово,
Ніби цвіти на вінок.
Я ловив слова веселі
І про щастя в серці мрів,
І твої пташині трелі
Я затримати хотів...
Та слова мене дурили
І втікали в синю даль,
В хворім серці полишили
Тільки смуток, біль і жаль.
З циклу "Весняні мрії"
* * *
Багато акордів на струнах моїх,
Душа їм і ліку не знає,
Життя повнозвучно торкається їх
І звуки пісень викликає
Ловлю невловимі хвилини життя,
Лечу за святою красою,
Пісні переливні — ті діти чуття —
Посію до сонця росою.
Пряду павутинки тонесенький льон,
Я тчу і мережаю ткані.
Життя повнозвучне перейде, як сон,
Зістануться співи весняні.
Гори, сподівайся і в нічку, і вдень!
О серце, будь сміливим, гордим!
І виспівай душу потоком пісень,
І вмри за останнім акордом!
* * *
Ніччю в полі, на просторі
я зітхаю до зірниць...
Розгадайте, вічні зорі,
таємницю таємниць:
Перед вами розгорнули
небеса свої знаки,
Ви ще щастя не забули, —
де лежать його стежки?
Роз'ясність, таємні зорі,
тайну чорних наших днів,
Чом в несказаному горі
божий світ закам'янів?
Нащо, нащо нас создала
всемогучого рука,
Коли долі нам не дала,
тільки слабість до гріха?
Доки будемо блукати
серед темряви і тьми?
Розкажіть! Вам легше знати
все, чого не знаєм ми.
Ніччю в полі на просторі
припадаю до землі...
Не говорять ясні зорі,
вічно ясні, та німі.
Я даремно жду хоч слова,
в небо дарма я кричу.
І стиха моя розмова
серед зойку і плачу.
* * *
Тихше, серце моє!
Хай остання хвилинка кохання
Пролетить, прошумить непомітно!
Хай остання пісня-зітхання
Загомонить і пропаде безслідно!..
Тихше, серце моє!
Тихше, серце моє! — То не смерть,
то не смерть наблизилась,
Лиш розбились мої сподівання.
Казка-щастя так гарно скінчилась,
І проспівана пісня остання...
Тихше, серце моє!
Тихше, серце моє! —
То розбилась найкраща надія
І розсіялось світло химерне...
Вже ніяка рожевая мрія
Пережитого більше не верне...
Тихше, серце моє!
Зі збірки "З зелених гір" (1918)
З циклу "Лірика І"
* * *
Ти чудова, як вечір весною.
Ти чарівна, як нічка в маю, —
О, з якою гіркою журбою
Я дивлюся на вроду твою!
Як вечірня зоря над горою,
Так твій погляд веселий горить, —
Я багато хотів би з тобою
Про любов, про печаль говорить.
Наче сонечка захід рум'яний,
Твої щічки принадні горять...
Я тобою, красо моя, п'яний
І ні слова не можу сказать.
Як вечірня імла за рікою,
В'ються коси розкішні твої, —
Нерозгадним жалем і журбою
Оповила ти душу мені.
* * *
Мене твій погляд ловить
З-під тих шовкових вій,
І чистим сріблом дзвонить
Веселий голос твій.
Твій ніжний голос
В'ялить мене щодня.
Від нього, мов той колос,
Хилюсь до тебе я.
Від погляду одного
Я таю, мов той віск,
А ти — холодна скеля,
Бездушний обеліск.
* * *
Мов та лілія ніжна і біла,
Що росте на дзеркальній воді,
Так і ти в моїм серці зацвіла,
Пелюстки розгорнула бліді.
Нахилила маленьку головку
І до серця шепочеш: люблю...
І листками м'якенького шовку
Оповила ти душу мою.
Я з кохання і сохну, і млію,
Та ніколи його не згашу,
Бо в душі я твій образ лелію,
Мов лілею ту, в серці ношу.
* * *
Ти приходиш до мене щоночі
В ту хвилинку, як міцно я сплю.
Зазираєш в заплакані очі
І шепочеш: не плач... я люблю?..
Я слова твої чую душою
І крізь сон усміхаюсь тобі.
Твої очі горять надо мною
В невимовній, глибокій журбі.
Ти жагуче мене обнімаєш,
В тих обіймах я млію вві сні,
Поцілунками душу виймаєш,
Вириваєш ти серце мені.
Відкриваю заплакані очі...
Навкруги — порожнеча німа.
В тишині таємничої ночі
Мого щастя нема як нема...
З циклу "Лірика ІІ"
* * *
І невже ж це правда, що напередодні
Вічної руїни, повного кінця,
Освітило сонце на краю безодні
Променем надії змучені серця?
Ні! Я вам не вірю, що кінець так скоро,
Що й оця надія згине з нами враз,
Що впаде остання нетривка опора
І безодня чорна поховає нас.
Ні, я вам не вірю, що даремна праця,
Запал і завзяття довгих поколінь,
Що діждаться щастя нам таки не вдасться
І прийдеться впасти трупами в глибінь.
Із збірки "На грані" (1919)
Майбутнє
Тобі, надіє трудящого люду,
До ніг падуть турботні наші будні;
І з голоду, з безладдя, з цього бруду —
Простуєм шлях у мрійливе майбутнє.
Бо ця доба, що з нами настає,
Цей рік і місяць, день і ця година —
Співають нам про владарство твоє,
Що тільки ти — надія їх єдина.
Батьки вмирають, родяться сини.
Ростуть вони і прийдуть на готове.
Чи не для них натужувались ми?
Чи не для них пролляли стільки крові?
І заснемо, як листя восени,
Одійдемо, як ті хмарки на небі...
Про тебе снили дивовижні сни,
До тебе прагли, гинули за тебе.
І селянин із плугом у руках.
Що борознами ці поля мережить, —
І той літун, що наче дужий птах,
За ворогом з далекогляду стежить, —
І робітник, що глиби скелі коле,
І військовий, що спокій береже, —
З них кожний творить, кожний молить:
Приходь уже! Приходь уже!
Чи не для тебе родяться співці,
Що в холоді убогої кімнати
Збирають вирази та образи багаті,
Виносять їх на площі й вулиці?..
Вони, — самітні все своє життя, —
Виховують, захоплюють борця,
Бо ритмом днів твоїх зворушують серця.
Тобі ж і я оддав свої чуття.
І маляри малюють без кінця —
Картини, краєвиди та портрети,
А потім з рук голодного митця
Оті ескізи, радісні сюжети
Так ваблять і милують очі,
Бо це про тебе наші сни пророчі,
Ти зміст пісень, картин і всіх поем, —
Основа всіх різноманітних тем.
Дивлюсь на фільму в кілька тисяч
метрів,
На Гіггінса, Некрополь чи на Газ, —
Мене виводить із сучасних нетрів
Чиясь рука у той майбутній час,
Де буде світло, радісно, прозоро,
Де буде серцю і рукам просторо
І легко так для працьовитих мас...
Вже близько він, отой веселий час!
Як віоліна чи п'яніно дзвонить,
Мов з леготом у березні фіалка, —
А балерина голову наклонить
Чутливим жестом, мов сумна весталка,
Про тебе марю, марю ніч і день.
Майбутнє, ти мотив моїх пісень,
До тебе ритм і кожна рима кличе —
Й вони твої надійні будівничі.
Тобі складаю цю весільну оду,
Майбутня втіхо змучених сердець.
З мільйонами розкутого народу
До тебе ротом молиться й співець:
Приходь уже, надіє цього люду!
Зроби вже раз минулому кінець!
Тобі одній співати буду,
Тобі сплету останній свій вінець.
1923 p.
Із збірки "Наш день" (1925)
Авіапісня
Пливіть, полумінні пілоти,
В повітрі — плинному склі —
До сонця на зальоти
З півсонної землі!
Линьте з леготом-вітром,
Своєвільні лицарі мрій, —
Розвійте прозорим повітрям
Попіл серця старий!
На вас майбутнії надії, —
На вас, герої висот,
В кожному серці зоріє
Ваш понадземний льот.
Шикуються сили ворожі
За тином колючих дротів...
Будьте всі насторожі!
Вартуйте волю братів!
Що вам границі-кордони?!
Що вам ріки й моря?!
Вільні птиці червоні,
Під вами вільна земля!
1923 p.
Із збірки "Наш день" (1925)
Може, й так
Може, й так.
Я не справдив надій
і малого гуртка...
Але знаю:
В праці важкій
Не скривала рука.
Може, й так.
Я одсталий для вас, —
віра моя замала...
Але знаю:
Любов до пригноблених
мас
в моїм серці росла і цвіла.
Може, й так.
Помилявся, схибив,
Згайнував,
змарнував свій час.
Але руки свої
Потом солоним кропив
Не раз і не раз.
Тільки брехня:
Я не кликав ніколи назад.
Не покличу й тепер!
До останнього дня
Свого поту з чола
Не обтер.
1923 p.
Із збірки "Наш день" (1925)
Марійка
І.
В вечірню, химерну годину,
Як обрій гине в імлі,
Не раз без руху застигну,
І тужно стане мені.
Згадаю зимовий вечір
І фастівський вокзал,
Здригнуться од холоду плечі,
А в серце ввіп'ється жаль.
І встане знову в уяві
Той дев'ятнадцятий рік —
Розправи, пожежі криваві
І сотні мерців, калік...
Тоді я зустрів на пероні
Дівчину, просто таку...
Вона, як ще були червоні,
Служила в "Більшовику".
Наше далеке знайомство
Недовгий тривало час, —
Вона розмовляла просто
І дзвінко сміялась не раз.
Сьогодні знову під вечір
Чогось пригадав її —
До речі чи не до речі,
Дозвольте вповісти мені.
II.
У Фастові на вокзалі
Марійка з "Більшовика"
Сиділа в третій залі,
Чекала дзвінка.
Не була вона більшовичка —
Дівчина просто така...
Мізерна, невеличка...
Коректорка з "Більшовика".
Вертала до Києва з дому,
З Волині, із села,
А в ногах відчувала втому —
З Житомира пішки йшла.
На лівім боці звисала
Торбинка, як у калік, —
Шматочок хліба і сала
Загорнуто в "Більшовик".
В залі блищали погони
Денікінських сіпак,
Обличчя п'яні, червоні,
А очі — вовкулак.
Марійка вийняла сало
З торбинки і хліба шматок;
Розклала і снідати стала,
Доки не вдарить дзвінок.
Враз за її плечима
Гримнув підпилий крик —
Один з офіцерського чина:
"Ти відіш? Большевик!"
III.
В Фастові на семафорі
Схитнувся маленький труп —
Вітри, мов собаки хворі,
Виють, в дротах гудуть.
Бийте, вітри, телеграму
Туди, в волинське село,
Сповістіть рідню про драму,
Де снігом труп занесло.
Дзвоніть у світи червоні,
Хай знають пригоду сумну,
Хай прийдуть, як буйні коні,
І розпорошать зиму.
У Фастові, на вокзалі,
Розітнувся третій дзвінок —
Потяг вирушив далі,
А в ньому сотні жінок.
Тільки одна Марійка
Сама залишилась тут...
Кров на замерзлих рейках
І на семафорі труп.
Я їду до Білої Церкви
І фастівський бачу вокзал —
Згадаю обличчя мертве,
І в грудях загрузне жаль.
Із циклу "Вогні" (1918-1919)
|