Я знаю: загину

У дахiв iржавiм колоссю
Никає мiсяць кривавий,
Удосвiта серп укосить
Молоду зiв'ялу отаву.

Яке ще сонце глибоке,
Як виють собаки на мiсто
Гей кликом тисяч i тисяч!

Я знаю: загину високий,
В повiтрi чистiм i синiм.
Мене над мiстом повiсять:
Зорi досвiтнiй в око,
В холодне око дивитись.

1920. "Обiрванi Струни"

* * *

Люблю тебе — не знаю слiв
Тiєї пiснi лiсової.
Крiзь верховини ясенiв
Снiжини розтають весною.
Пташиний виклюнеться спiв
Iз лiсового спокою:

Хай пронесеться листям спiв
I спиниться понад тобою.

1920. "Обiрванi Струни"

* * *

Поля синiють вечорами,
Рiка говорить з берегами,
I так таємно
На небi бiлiї намети
Димлять:
— Вечеря вариться борам.
Все ближче, ближче вечiр суне,
Все нижче плачуть трави-струни.
Тихо й темно
Бори-поети
В хмарах сплять.

1920. "Обiрванi Струни"

* * *

Заячий вечiр. Снiг.
Ах! Блакитна стеле сунiч
I лягає, як стомлений синiй китаєць,
З-поза сосонок
Звiриних нiг,
Iз забутих
Дитячих книг
Знайомий з'являється заєць.
Заяри, заялини, заячмiнь
Замаячить
Заяча
Тiнь.

1920. "Обiрванi Струни"

* * *

Днi мої, мої дивнi дiти,
Вiддав вас вольнiй волi.
Ви, мов вино, мов вiтер,
Мав вагони в дикучiм полi.

Он: сховались хмари за обрiй,
Он: бори стають на колiна,
Днi мої, мої першi хоробрi
Кораблi в ворожi країни.

1921. "Обiрванi Струни"

Посуха

Над селами хмари
Похилi,
I тоскно в блакить
Простягають руки безсилi:
Оце тiльки лишилось,
Що плакать.

О, так залетiки далеко
В такий голубiючий рiй,
Бiлопiняве пiр'я стелили
Над селами хмари:
Слiз нi краплi —
Оце нiчим лишилось
I плакать.

1921. "Обiрванi Струни"

Голод

Над полем сохлим
Мертвi вiтряки,
Немов хрести над вiршем
Вiдзабутим:
Руки не сила пiдвести:
Ще гiрша, о, ще гiрша
Доля буде.

I поле й голод.
Це все — ти.
Шляхи — твої пошорхлi руки.
Над тим, що пишеш,
Цi хрести
I в борознах твоїх не зiйшли звуки.

Сiй же строфи люте насiння,
Сiй же,
Поки рiже твiй син твого сина,
Сiй же,
Пазурями землю копай,
Лушпайя
Сiй бараболi —
Ще карам не край,
Ще боротись довго за волю.

1921. "Обiрванi Струни"

* * *

Ви, що, не знаючи мети,
Спиняли стомленi здорового,
Лежiть собi — до неба йти
Ще довго.

I ви, що до небес мости
Своєю окропили кров'ю,
Простiть ви нам. Iдемо. Йти
Ще довго.

I пiють пiвнi на путi,
I кличуть вiковiчним зовом.
Забули все.
Iдемо. Йти
Ще довго.

1921. "Обiрванi Струни"

Весна

На зими нескiнчену поему
Упала, розтала веснинка —
Перша тема
На останню бiлу сторiнку.

Iду поважний, похмурий i мрiю
Про щось: про подiл земельної ренти.
А навколо грають, пустують дурнi весновiї
I смiються з мене iнтелiґента.

Гей, що солодким духом цигарки
Пахнув на мене старенький робочий.
Наче воно не зима й не Харкiв,
А степ полином пливе й лоскоче.

I от стою: i думаю так приближно:
Вiрю: зробимо весну на свiтi.
Щось пiдходить близько, нiжно:
Товаришу, дозвольте прикурити.

Революцiя

I

Коли Прометей
Пiдвiвся руба
З чотирьох нiг на двi
I, вогонь з запаленого блискавкою дуба
Узявши у кострубатi руки,
Повстав проти Зевса,
То перша була
На землi
Пiсля незчисленних ночей
Революцiя.

1925

Метемемфiсис

А нас, тих, що знали заранi пiсню,
Заспiвають у трави квiти й корiння,
Вiтерець хвильовий пролетить i свисне,
Тичину блакитний елан оповине.
Закиває лiсними очима сосюра,
I знайдеться десь перекручений корiнь,
Такий незґрабний, такий чудернацький i бурий,
Що для нього назвищ не стане тих,
Ще раз плiзуть в iсторiю
I наречуть йому химерне наймення:
Лiтература.

1925

Колискова

Моє, моєньке миле, сяне-мi
Спи, золотава вовно,
Летить-лелiє лiтень в ви-со-тi, —
Кiмната весен повна.
Сотайтесь со-не сот-нi снiжнi днi,
Одчиниш дверi — лiто.
Сичить i сiє сiчень по вiк-нi,
Днi в мiсячнеє сито.

Коли б не ко-нi нi-ж-нi i смут-нi,
Тебе б не по-не-сли в осоннi,
Спи, сину мiй тоненький, на яснiй,
На соняшнiй долонi.

1926

Ось iду по рейцi

Ось iду по рейцi i хитаюсь,
Чи дiйду до краю, чи впаду,
Лiс лiворуч, мов зелений заєць,
Задивися на мою ходу.

Десь далеко одинокий коник
Пiсню травам i лiсам згадав:
Наче гасне дерев'яний дзвоник,
Наче спить i падає вода.

Скiльки днiв любилося з ночами,
Розтавало вранцi у вiкнi,
Скiльки птиць летiло над полями,
Не верталося до мене увi снi.

Я iду по рейцi i хитаюсь,
Чи дiйду до вiку, чи впаду.
Лiс спинивсь. Лiс, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу.

1926

Ясень

I спiвай тепер, що не ця
Була остання сторiнка.
Я тебе прочитав до кiнця,
I зосталась одна картинка:

"Ти мов тонесенька ясень
Зросла в голубе озеро".
Ах, засмiялась ясна,
I стала на порозi.

Не сховаєш тепер лиця,
Крiзь пальцi горить i рдиться.
Я тебе прочитав до кiнця
I до себе несу на полицю.

1927

* * *

Випливає чапля з туманiв:
Тихо крилами моя махає птиця,
Мов у истя ранiшнiх лiсiв
З серця точить кров — i кров стає суниця.
I ще тихше канула за гранi
I розтала десь за сосанми далеко.
Чапля — може то була лелека —
Потонула в сутишi багранянiй.

I над плахтою картатою полiв,
Що мiцнiше, що солодше сниться
В нiч любови, край останнiх снiв
Народилось сонце — полуниця.

1928

* * *

Овес росте край неба у пiсках,
Мов сивий дiд, над ним куняє хмара.
Похмурий сон: на головах
Стоять столiття i бездумно марять. —
Росте овес, киває i мовчить.

Далеко в морi хилять кораблi
Латинський парус у вечiрнiй iрiй. —
Овес росте i виростає в лiс.
Стовпи страшнi, змертвiлi й сiрi,
Гниють i з крахом падають на шлях: —
Росте овес край неба у пiсках.

1929

Поезiя

Ми родили з тобою стiльки слiв,
Що ними можна мiсяць заселити.
Ми виснували стiльки, стiльки синiх снiв,
На всiх плянетах нашi грають дiти.

Ми всi з тобою обпливли моря,
Усi затоки в тихоокеанi.
Шакалом мiсяць з хмари визирав,
Над головами марили лiяни.

То ж ми робили в рижових полях,
Нас нагаями били бiлi люди.
Всi рани свiту — на твоїх руках,
Весь бiль i гнiв — в моїх широких грудях.

То ж ми збудуємо останнi барикади,
Це ж ти останньгго застрелиш короля.
По всiй землi великi встануть ради
I ти умреш, подруженько моя.

1929

* * *

Вернiться!
Так голос пролунав з туману,
Мов птиця,
Схопилось серце, руки опустились в давнину,
Трамвай прорiзав тишу й увiрвав.
Я чув, як палав день, росла трава
Гей вище вiд гаїв, вiд гайворонкiв, так
Що її люто рвали i клювали птицi.
Та знову:
Вернiться!
нижче
I нечутнiше, нiж далекий гуд
столицi
У незлiченних тротуарах вмерло слово.

1929

Вiкно зимового вагону

Лежать, лежать
снiги,
пливуть лiси
у крайню
Раїну, де над вiтром
— дальня путь.
I гаснуть голоси
гракiв i вечiр витре
З усесвiту iсторiю снiгiв.

З яруги викотивсь багряний ґалаґан
I цапки став над падлими полями
Подобень мiсяця. Туман
Топив в затонах пам'ять. Рами
Небес розчахли. Зорi забрели в нiгич
у чорний чад,
I, звiвши вгору темнi руки навзнаки, назад
Упала нiч.

I все ж лежать, лежать снiги,
Пливуть лiси у крайню
Раїну, де над вiтром вольна путь,
Де гори з гiр
Родяться, де у дальнiй
Похiд веде вода i не дає зануть,
Доводить, що у день веде, у виноград,
Цiлує листя, спорить i свариться,
Верзе, що встане,
Устає
i падає назад:
— Немов iзроду небуло снiгiв,
Немов весна в вагонi i рука
Дiвоча нiжно на вустах присниться
Й чабан, що десь увечорi гукав,
Перетворивсь на теплу й сонну птицю.

1929

Мисливська легнда

Плесо спить. В очерет
Тiкають переляканi брижжi.
Келiх, наповнений нiччю вщерть,
Келiх нiччю по вiнця — смерть, i от
Над щетиною бору
Появляється Мертвий Крижень.

Крила йому свистять залiзнi,
Оливом повнi потужнi жили,
Вiн летить, i пiзнi
Птахи ховають голову пiд крила.

Трава тремтить у чорній водi.
Поволi вiн облiтає озеро,
Голову витяг вперед, вперед, вперед,
Залiзнi крила сiчуть очерет,
На колiна падають лози.

I от стрiлець починає бить,
Божевiльними пальцями шукає набоїв,
Б'є i б'є, а Мертвий Крижень свистить
Усе ближче, все нижче над головою.

I коли ранок встає, змучений в смерть
Борнею коло чорного бору,
Човен, води повний вщерть,
Качає тiло з пониклою головою,
Тiло стрiльця, убитого вчора
З його останнього набою.

1929

* * *

Ах, життя моє — кругле, як м'яч,
Пружне й палюче — як любов.
Падай. Злiтай. Смiйся. Плач.
Цiлуй дужче, знов, i знов.

До вогню цiлуй. До зубiв,
До холодного цiлуй поту.
Так нiхто тебе не любив
Не пив слину з крепкого рота.

1930