Ми Майка Йогансена любили. Ми — студенти Харкiвського державного унiверситету, який тодi, в 1929—1933 рр., ще звався iнститутом профосвiти (до 1933 року) унiверситетiв у системi Наркомосу України не було, де Михайло Гервасiйович викладав одну iз мовознавчих дисциплiн, здається, загальне мовознавство. Як опинився серед колег професора Булаковського — вiдповiсти не можу, але запевняю, що вiн був знакомим лiнгвiстом. Правда, i в цьому випадку його, губила пристрасть до парадоксiв. Ми були студентами перших курсiв, мрiяли про лiтературну дiяльнiсть (Дорошко, Зiсман, Шмичельський, Гавриленко, Крижанiвський), i нам iмпонувала компанiйська вдача нашого викладача, його щирий демократизм. Вiн умiв настроюватись на студентську хвилю, саме настроюватись, а не пiдстроюватись, бо це була його, натури життєрадiсної i комунiкабельної, природна властивiсть.

Звичайно, ми знали Майка не лише як викладача мовознавчих дисциплiн. До того ж ця частина його дiяльностi була скорiше епiзодичною, нiж систематичною, бо вiн, приступаючи до нової сфери дiяльностi, швидко запалювався, але й швидко остигав. Знали його насамперед як поета, прозаїка, автора химерних повiстей та досить реалiстичних книг.

Це був час розквiту групи "А", до якої разом iз Смоличем належав Йогансен, та журналу "УЖ", який iз захопленням робили той же Ю. Смолич, М. Йогансен, О. Слiсаренко, прагнучи надати йому, при правильному iдейному звинуваченнi (що не завжди вдавалося) обличчя журналу європейського типу, речника науково-технiчного прогресу, так, як вiн уявлявся тодiшнiм iнтелектуалом.

Трохи про зовнiшнiй вигляд Майка. Вiн був людиною огрядною, пiкнiчного типу; я таких людей подумки називаю "доброякiсними". Майк iншого разу мiг бути й зовсiм байдужим до того, в чому вiн з'являвся на люди, але загалом одягався "по-європейському", i для його зовнiшностi характерна не лише шляпа (хоч iнодi кепi), а навiть замiсть галстука — бабочка.

Бувши людиною високого росту i, як уже сказано, огрядною, Майк прекрасно грав у тенiс, волейбол, раз у раз вибирався на полювання i загалом був вiчним мандрiвником.

Майк належав до тих, кому не чуже усе людське. I коли я згадав про полювання, то не можна не згадати про його улюблену гру — про бiльярд, в якiй Майк вважався чемпiоном. Це саме вiн iнодi змушував лазити пiд стiл iншого чемпiона цiєї гри — Маяковського. Я ще пам'ятаю пiдвальний поверх будинку Блактиного, де була їдальня i окрема бiльярдна кiмната. Там часто можна було побачити Йогансена iз килем в руках.

Я любив i тепер люблю Майка як поета. Досi пам'ятаю вiрш "Ясен", який справив на мене великий вплив.

Хорошi були в Йогансена вiршi про Комуну, про Ленiна, про Перекоп, хороша й iнтимна лiрика. Правда iнодi вiн в експериментальних вiршах збивався з тону, i тодi там оселялися холоднiсть, сухiсть i порочнiсть.

У колi колишнiх поетiв-романтикiв (Бажан, Яновський) Йогансен займав особливе мiсце. Вiн був так би мовити романтиком з романтикiв, що посвiдчує i його художня проза, зокрема, "Подорож ученого доктора Леонардо i його майбутньої коханки прекрасної Альгести у Слобожанську Швейцарiю", в повiстi дiяли нетиповi характери в нетипових обставинах. Приблизно в такому ракурсi сприймався М. Йогансен i тодiшньою критикою. Ось як писав про нього у нарисi "Шiсть i шiсть" (1923) Володимир Коряк: "Майстер слова. Ювелiр форми. Пише дивно. Залюблений у Комуну соромливо й iнтимно. Роздум бере гору над уявою, що дасть не знати. Перед ним, як то кажуть цiле життя, а гевал у нього добрячий, хоч i пише про хору душу. Дуже вчений, i це — бiда його i козир воднораз".

На жаль, я не знав ближче побуту та творчої лабораторiї Майка. Кiлька разiв був у його квартирi в будинку "слова". Там панував нелад. Стiл був захаращений не лише рукописами, а й пижами для набоїв до мисливської рушницi. Його ж особистi зiзнання в цiй галузi, як завжди, мають парадоксальний характер. Так, пiдсумкову збiрку "Поезiї" (1933) супроводить така передмова:

В цих двох реченнях — найстислiша характеристика цiлої поетичної творчостi Майка i його окремих етапiв — етапу "Доробку" (1924), етапу "Ясена" (1930), етапу "Балад про вiйну i вiдбудову" (1933).

Майк був не лише лiрик та епiк, а також гуморист i сатирик. Я певний, що майбутнiй дослiдник гумору та сатири ще звернеться до його книжок — "Муб'яне решето" та "Салоннi зайцi" (1929), якi виходили у гумористичнiй версiї серiї "Весела книжка". Щоб хоч якось вiдтворити цю забуту сторiнку творчого дiяння прекрасного письменника, процитую тут надруковану в "Унiверсальному журналi" (1929, номер 2) самохарактеристику пiд назвою "Ледачий автор", з тим же незмiнним нахилом до парадоксiв, за якi йому не раз "перепадало на горiхи":

Мушу ще додати, що М. Йогансен iнтенсивно творив аж до часу виходу з лiтературного процесу, про що свiдчать книжки "Подорож у Долестан" (1933), "Кос-Чачил на Ельбi" (1936) i твори для дiтей "Джан та iншi оповiдання" (1937).

Ми не вiрили у винуватiсть Майка. Такою вiн був гарною людиною.

Хоч жили в одному мiстi, навiть в одному будинку, але зустрiчалися рiдко. Адже Майк справдi був невтомним мандрiвником. I остання зустрiч, що запам'яталося, теж була у мандрах.

1935 року на пароплавi "Комунар" велика група письменникiв подорожувала Днiпром вiд Києва до Херсона й назад. I там востаннє випало зустрiтися з милим товариським завжди дотепним i приязним Майком, романтиком у життi й лiтературi.