|
Замість прологу
Крови б, крови і сили відерцем
Святогором понести до мас!..
Якби можна помножити серця,
Я помножив би тисячу раз!
І роздав би, роздав би, роздав би,
Як проміння моєї снаги,
Так, що світ загорівся і став би,
І розбив би старі береги!
1927 p.
Романтикові
Тривай, тривай, о, мрійний
брате!
Покиньмо стуму і печаль!
З життям ще довго треба грати
І нести серце на одчай!
Вже не задзвонять, ні, шоломи
Забутих скитів і сармат!
Навіщо жаль? Новітні зломи
Бринять в оркестрові гармат!..
І ти, і він, і я — малеча
У безіменні гроз і мас!
Приймай життя без заперечень,
Бо з ним і логіка і час!
Серце
Гей, ти, серце, — соняшно гаряче,
Гей, ти, серце, — сонцем золоте!
Від колиски невгамовна вдача
Оселилась з нами і росте!
Понесем же, серце, голі й босі
На одчай голівоньку свою!..
(...Скоро, скоро прийде злота осінь
І повисне тишею в гаю...)
Мабуть, так накреслено дороги
Та стежки зазорені мої, —
Щоб лягали вічно попід ноги
З голубого міста на гаї!
1927 p.
Туман
І тут, і там вітрила волохаті, —
Суцільний дим од моря до небес,
і тільки іноді прорвуться з плес
далеких сонць проміння кострубаті,
і зірвуть млу, де піняться прибої,
та крутять хвилі виром карусель,
а десь летить сп'янілий корабель
між двох морів, — і під, і над тобою...
...І знову, знову... Сторогатим чортом
охристить все похмурий капітан
і вдарить в дим, одчайно, мов таран,
сирени тон над портом.
1927 p.
* * *
Чую, чую: — обіймає жаль, —
За великим невимовна туга,
За незнаним!..
Ну, хоча б ножа
Та дорогу зоряну в подруги!
Та окраєць хліба у карман.
І пішов би босяком, гультяєм —
Хороше ж то нюхати туман, —
Аромат конвалій серед гаю!
Хороше ж то в пущах і степах
Спати ночі... Міряти дороги...
...Поцілунки вітру на губах...
...Сині крила тихої тривоги...
Марю, марю: — обіймає жаль,
За незнаним золотава туга...
Та нема дороги і ножа,
Тільки кицька на печі — подруга!
1926 p.
Порт
Одплив буденний сказ, немов би шумний катер,
за брязкіт ланцюгів сховалася іржа,
і знову в морі день упав за елеватор,
над бортом золотим канатом з-під ножа.
О, тихий порте мій, — вечірня заводь трансу,
що серце і думки за рейдами запер,
де віє з-поза плеч м'язистим ренесансом,
та з люльок, — за димком, — пахучий канупер.
Люблю твоє лице, і ці поснулі стяги,
і скромний орнамент бетонових аркад,
...а десь, такі як, як ти, цвітуть архіпелаги, —
романтика моя залізних естокад.
Химерної? Правда!? Так!? Яку ж ліпити норму
на серце молоде — зрадливу оболонь!?
Привіт тобі, привіт... і бурі, бурі, шторму!
У нас з тобою все... за тишею вогонь!
1927 p.
Рейд
За елеватором маяк
на роздоріжжі
бур і мряк
у білій піні,
наче в крейді, —
на урвищі
в зеленім рейді,
вогнями жовтими прорізуючи млу,
мов Прометей, напружує кайдани на валу
і в даль стремить,
де грім і шторм
у хаосі
первісних форм,
неначе ті титани, що повстали,
забарикаджують міжзоряні квартали
важкими хмарами,
дев'ятими валами,
розламуючи глиб під п'яними вуглами,
за гострими рефлектами
вогню.
За елеватором маяк
на роздоріжжі бур і мряк,
мов Прометей у хмар закляк.
А там, де чорний виднокруг в
скаженому оркестрові оглух, —
у трюмах — помпами — зализуючи рани,
в обвали вод летять стальні левіятани.
І повно в них людей,
і зводять райни хрест
(за вдаром у буґшприт спадаючи
на вест під стогін молитов, тортур і покаяння...
Регочеться норд-ост. —
Ця ніч для вас остання...
Останній рейс
і смерть...
...У склянки дзвонять чверть...
...Світання...
За елеватором маяк
на роздоріжжі бур і мряк
скорботно, тужно в хмар закляк.
1930 p.
Матроси
Загартовані сонцем, вітрами,
Перепливши незнані світи,
Ми не маємо стежки і брами, —
До якої прийти.
Серце кинувши в шторм і штилі
Ми в обличчя плюєм сатані
І незрушно на тонни, на милі
Розраховуєм дні.
Наша зброя — гартований кортик,
Наші думи — морський бурецвіт,
Наше серце — у чорному порті,
Де цвіте антрацит!
1930 p.
Рейс
Регочуть і свистять на палубі матроси
(штурмує у бакборт важкий зелений вал),
а берег золотий зникає у провал...
Команда: Поворот! — Кріпити троси!
За хмарами пахтять багряні папіроси.
У сказі шестерень реве машини шал.
За вдарами у кіль, мов бомба... Інтервал...
На палубі свистять за працею матроси...
Вода, вода й вода, та хвилі океану...
У рубці капітан — схиливсь на карту рвану:
О, важко, важко як у чорну пітьму йти!
Як би не завести на скелю чи на камінь...
І карта, наче пух, кружляє під руками й
обвалами вали гарпунять у борти.
1930 p.
* * *
Одлетіла
конвалійна Леда
на далекі сніжні гаї,
і не пахнуть вже
липовим медом
поцілунки холодні
твої. Це початок кінця,
о, кохана,
о, до лютого болю чужа!
Це навіки
найкраща рана
і до споминів літ іржа.
1930 p.
Чуєш, брате,
як — од ребер —
серце —
золотим м'ячем із
грудей
плигає шкереберть,
загубивши
всяку чемність!?
Як поводитися
з ним і
голубим таким,
широким —
тим коханням,
що з святими
навіть не вспокоїш
Блоком!?
Ось дивлюся —
і не на ніж —
крізь історію — на себе:
теж раніше серце,
аніж
"ноги
загубив
Мазепа!"
1930 p.
Плякат одлиги
І дзвенить
золоте цебро,
і струмить
золотий Дніпро.
І однаково сонце б'є
у чужі серця
і моє.
І страшенно багато підстав
написати
всім
листа
про загальне відоме,
про те,
що під сонцем
невпино росте
вся країна
і зіницями дня
примружується, як кошеня...
Заєць зоряний
шлях перетнув,
повернув
у кущі
і заснув.
1930 p.
* * *
...І я тоді ставав на перехресті,
Безсилий рвати злі кодоли пут —
В літературі, в інституті, в тресті
Тікав з кута я в ще глухіший кут.
Става спецом, попутником, і порох,
Що дав би полум'я, в мені сирів...
Тоді питалися: союзник я, чи ворог?
І знову вперто пхали в яму, в рів.
Тоді, байдужий і сухіший вобли,
Дививсь я тупо на плянети ґльоб;
Весь світ здавався за одну оглоблю,
Скеровану на мене прямо в лоб.
Мого термометра чим раз дрібніла скаля,
Мене з'їдав мовчання чортів гріх;
Вперед мене рогатки не пускали,
Назад мені вже булу доріг...
Дев'ятий вал
Холодний штор,
холодна злоба,
обвалами —
холодний гул
і моря лютого
оздоба, —
летить дев'ятий
карбункул, —
що вдарить
в камінь, —
розгориться,
мов п'яний геній
трьох секунд,
над скелями
розпалить бунт
і враз ущухне,
розлетиться,
в ніщо,
в ніщо.
Отак
і ти —
поете
мрійної мети!
В порті стоять кораблі
В порті стоять кораблі, і поснули над щоглами стяги,
штормом потріпані трохи, ну та нічого, веселі
ходять матроси, їм у вечірньому тихому сквері
любо сміються дівчата, маком розквітивши щоки.
Що ж, і дівчата й матроси веселі, всі безтурботні, —
завтра кудись попливуть у далеке море матроси,
завтра дівчат обійматимуть з радісним усміхом інші, —
Так вимагає море... В порті стоять кораблі.
1933 p.
Дев'ята симфонія
(Монолог)
Вогню, вогню! — Надлюдської любови!
Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о, світе мій терновий,
В обійми соняшні!
Як теплий птах
І птах вогненний, облітаю серцем
По всіх світах, — над людом простягаю
Безмежні крила. — Хай приходять всі
Під їх покрови. — Як не знайдуть раю,
То знайдуть пекло молодих обіймів,
Вселюдських, сильних, що під ними злоба
Згорить на попіл, — і звіряче серце,
Що зубом клацає та смокче кров
Свойого брата, — упаде й не встане;
Не встане, ні, й ніколи не воскресне,
Як не воскресне той, хто упаде
У кратер вогневий, бездонний кратер
Вулкана грізного — мов людське серце!..
Вогню, вогню! — Надлюдського буяння!
Любови нової, без слів, побитих
Устами євнухів, устами серць,
В перчатки вкладених, — щоб не побачив хто.
Який там льох вонючий і отруйний.
Із хробаками й червами — шляхетним брудом,
Що берегли нащадки рахітичні
Дегенератів з "голубою кров'ю", —
З гербами пишними, "красою дому",
Та гниллю ран під золотим плащем!..
Вогню, вогню! — Надлюдської любови! —
Живої — сильним, мертвої — зогнилим.
Любови буйної, гарячої (вогню!), —
Усіх речей любови чарівної,
Щоб враз любити землю, звіря, люд,
І жити сонцем, тільки сонцем жити,
Та власним потом здобувати щастя
Своїм синам, онукам і нащадкам
Далеких днів!..
Вогню, вогню, — любови!
Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о, світе мій терновий,
В обійми соняшні! — В любов мою,
Мов на вогонь кладу! Засяй гарячим світом,
І очі хворі бідному зціли,
І осліпи того, хто тьму сподобав, —
Сховався в льох!..
Любови і вогню!!!
1927 p.
* * *
Крови б, крови i сили вiдерцем
Святогором понести до мас!
Якби можна помножити серце,
Я помножив би тисячу раз!
I роздав би, роздав би, роздав би,
Як промiння моєї снаги,
Так, щоб свiт загорiвся i став би,
I розбив би старi береги!
Останнiй з могiкан
З циклу
Я його зустрiчав уже не раз i не два, безперечно,
Зазирав пiд дугу, пiд задуху масного пенсне.
Нiби дух потойбiчний зустрiнеться, вклониться гречно,
Нiмо шляпу пiднiме i чемно мене обмине.
А удома один, як моремух, сидить серед моху,
Потемнiлi вiд цвiлi сторiнки старого горта
Й, живучи в величезну двадцятого вiку епоху,
Вiн од неї верта, вiн не бачить у нiй нi чорта.
Час вiд часу рвучись в iдеали з тортур гемороїв,
Вiн сидить, нiби крук, не пускаючи "зброї" iз рук,
Мiж томiв анахронiй, з марою забутих героїв,
В рукавичках, що з ними збирався у похiд Мальбрук.
Щоб триматись поверхнi, вiн робить останнi зусилля,
В живоплоти робiт заплiтається скромно, як хвощ,
I стає за каталог чудного архiвного зiлля,
За живу патерицю нудних до iсторiї прощ.
Я його зустрiчав вже не раз i не два, безперечно,
Зазирав пiд масне, засмальцьоване, давнє пенсне.
Вiн при зустрiчi завше вклоняється ввiчливо, гречно
I смiшить, як контраст, молодого й живого мене.
|