В 1928 році Олекса Слісаренко видав книгу своєї вибраної лірики "Байда". Книга ця охоплювала його поетичну творчість за 1911-1927 рр. Сам автор так пояснював основу свого видавничого задуму: "Через об'єктивні умови, з чотирьох книжок поезій, що я їх у свій час виготовив до друку, тільки дві побачили світ. Ці дві книжки, по черзі перша й третя ("На березі Кастильському" — 1919 р. та "Поеми" — 1923 р.), природна річ, не могли скласти суцільну картину моєї поетичної роботи. Це перше, через що я вважаю за потрібне видати цю збірку, подаючи в ній і вибірки з другої й четвертої по черзі книг ("Земними дорогами" і "Байда"). Я без жалю одкинув усе, на мою думку, випадкове й нехарактерне, взявши до цієї книги тільки те, що становить мистецькі та ідеологічні етапи моєї поетичної праці. Книги поставлено в зворотно-хронологічному порядку, бо я хочу, щоб мій творчий шлях розглядався через призму сьогоднішнього дня".

Нині, однак, вже не варто читати цю книгу так, як пропонує автор, а треба починати саме там, де й він починав: "На березі Кастальському". Там Слісаренко показав, що його поезія міцно зв'язана з українською літературно-художньою традицією Олесівського типу. Його перші вірші не приносять нічого такого, що досі українській поезії не було б відоме. Критика двадцятих років в особі Я.Савченка дивилася на Слісаренка як на поета, що формувався в умовах глухої реакції, ріс на руїнах українського громадського життя і тому вступив у письменство під знаком песимізму, втоми і зневіри, сприймаючи й конструюючи життя в символістично-містичних схемах. Це було явне перебільшення. Адже ж у ранніх, ба навіть і в пізніших, зрілих Слісаренкових творах символізм не виявився в своєму чистому, викристалізованому вигляді. Увільнення структури вірша, виключно фантазійний поетичний вираз, відшукування знаку для евокації реальності (а не опис дійсності), поетичний образ-символ (а не інтелектуальний зміст) — цього всього немає в Слісаренка, як, зрештою, і в багатьох інших українських поетів (тієї доби і того рівня), що зараховувалися до символістів. Слісаренко не зважується, а то, мабуть, і не може потрапити в сферу чистої символіки й фантазії. Зовнішні описи, пейзажі, логічні й реалістичні зв'язки між висловлюванням поета і світом наявні в цілій поетичній творчості Слісаренка. З другого ж боку, не дивлячись на коротке й непослідовне захоплення футуризмом, в його поезії побутують своєрідні образи, окремі виразно суб'єктивні настрої, окремі символістичні елементи, що не дозволяють говорити про нього виключно як про епігона символізму. Коли він в 1918 р. написав вірш "Тиша", то це було свідченням того, що поет не тільки задумується над формою (напр., вишукані алітерації), а й відчуває музику слова, увільненою співзвучністю вірша перемагає раціоналізм поезії і переконує в непотрібності утилітарного підходу до неї. Недарма в "Ренесансі української літератури" Лейтесові мимоволі вирвалося про Тичину: "Музична сила автора "Соняшних кларнетів" настільки велика, що спочатку не хочеться навіть і питати його ідеологічного паспорту". Лейтес, видно, дуже правильно відчув, що в цьому випадку не може бути й мови про "зображення" чи "описування" дійсності, таке звичне і часте в українській літературі, а що тут ідеться про створення нової художньої дійсності, яку вже не можна визначити за допомогою термінологічних засобів на кшталт "прийняття" чи "неприйняття революції", "занепадницькі настрої і тенденції", "дрібнобуржуазні ухили" і т.д. і т.п. Слісаренкові ніколи не вдалося осягнути тієї абсолютної поетичної вершини, яка не піддається літературній моді, впливові сильніших індивідуальностей і авторитетові директивної критики, а виростає виключно з внутрішніх потреб самої творчості. Та все ж лінія його поетичного розвитку — від "Кастальських берегів" до "Байди", — хоч і не завжди висхідна, не кінчається глухою безперспективністю. Слісаренкова поезія, принаймні в певній своїй частині, ховає в собі латентний зміст, що може діяти в двох напрямах: культивувати традицію художнього вислову та збагачувати й розширювати поетичний ґрунт українського письменства і давати свідчення про характер індивідуальних стилів у час, коли українська література увійшла в нову фазу свого розвитку з новими силами і великими надіями.

"Полон", "Яктоскно", "Вечори", "Пам'яті В.Кобилянського", "Мої коні" та інші пізніші вірші перевершили Слісаренкову поетичну продукцію малоплідного періоду Першої світової війни; він, здасться, вже ніколи не повторив нудних банальностей на зразок:

На відміну від тих небагатьох українських поетів, що приносили тоді в літературу готову всебічну майстерність, Слісаренко відкривав і здобував свій художній материк поступово. Поверхові вислови про те, як поет "ворожив над тихим ставом", як "закохався у волошки сині" поволі замінюються відчутним напруженням між світом живих людей і творцем символічних образів. За цими складнішими й винахідливішими образами, однак, нема виключного буяння фантазії. З них можна пізнати й пережити ідейну проблематику світу, що оточував поета. Його світовідчуття й світосприймання не завжди цільне. В своїх віршах він відбиває свою власну непевність на непевність і переломовість своєї доби.

Але майже одночасно вибухає він футуристичне компонованими рядками, повними впевненості в перевазі своїх ідейних і художніх переконань.

Але й у цій безпідставній хвацькуватій позі виявляється неспокійність і неврівноваженість епохи, яка, відвертаючись від культурних здобутків минулого, вважала, що дух і сила нового суспільства здатні зовсім самі й відразу викресати культурні цінності несподівано високого рівня. Слісаренко часто не тільки відвертався від минулого, але й на тривожне сучасне дивився: як на тимчасовий короткий полон, після якого прийде велике і щасливе Майбутнє, репрезентоване в першу чергу розумом.

Космічний, апокаліптичний пафос Слісаренка, притаманний головно його поемам, вражає своєю силуваністю, штучністю.

Деякі його висловлювання звучать сьогодні аж парадоксально-гротескно, коли бадьору безтурботність їх тону ("Ми ідем в епоху другу! Тру-ля-дя! Тру-ля-ля!") співставити з тією неймовірно трагічною долею, яка саме на грані епох чекала автора і його ровесників.

Слісаренко розумів, яким шляхом ішла його поезія: від наївно настроєвої пейзажної лірики і млявих розважань про долю — до міського руху, до перебудови світу.

Але "терпкі слова наказів" не перебудували світ, як поет уявляв, та й сам він свою поезію не завершив якимсь виразно окресленим, однозначним гармонійним акордом. Елементи футуризму у Слісаренкових поемах, правда, сильні, але деструкція синтаксису не така вже радикальна, крикливість увільнених слів і звуків не така вже виразна, щоб раз на все відвести поета від тієї, по суті, традиційної основи його поетичного вислову. Тому й зовсім не дивно, що в 1927 р. в журналі "Вапліте" Слісаренко (член літературного угруповання цієї ж назви) надрукував вірш, який своїм загальним характером перегукується ще з українською реалістичною поезією перелому XIX і XX століть:

Наприкінці двадцятих років Слісаренко перейшов від поезії виключно до прози. Він випустив ряд збірок оповідань ("В болтах", "Плантації", "Камінний виноград", "Сліди бурунів" та ін.), а також кілька повістей ("Бунт", "Чорний ангел", "Страйк"). У свій час він був відомим прозаїком. Та не тільки відомим, а й бажаним, бо в українську прозу, перевантажену ліризмом, він вніс гостросюжетність. При глибшому аналізі Слісаренкової прози ми, мабуть, побачили б, що автор має дар гарного, дотепного, часом легко іронічного оповідача, але його зв'язки дріб'язкові, діють непереконливо і розчаровують надзверхністю обсервації. Та це вже тема окремого дослідження, що могло б дати цікаві спостереження про міру поетичного і прозаїчного таланту письменника.