Дебютний прозовий твiр "Ми" опублiкував у лiтературно-мистецькому альманасi "Гроно" (1920). Перша збiрка поезiй — "Психотези. Вiтрина третя" (1922) — побачила свiт у київському видавництвi панфутуристiв "Гольфштром". Через рiк вийшла збiрка "Барабан. Вiтрина друга". Обидвi написанi в стилiстицi футуристичної поетики, чим дев'ятнадцятирiчний автор здобув неабияку приязнь панфутуристiв i навiть увiйшов до ядра київського Аспанфуту. Власне, Шкурупiй виходив на лiтературну арену, коли футуристичний рух в Українi вступив у свiй другий етап, себто коли вiн iдеологiчно почав сходитися з росiйським "комфутом", i це повною мiрою позначилось на згаданих збiрках — заполiтизованiсть автора не заперечити. Щоправда, в добу романтикiв революцiї це сприймалося позитивно. Переважає у творах суспiльно-полiтична тематика, вона давала пiдстави першому критиковi М.Йогансену сподiватися, що iз Г.Шкурупiя вийде якщо "не поет революцiї, то визначний поет революцiйної доби". З 1925 р. Г.Шкурупiй виступає i як прозаїк. Про його першу книжку гостросюжетних оповiдань "Переможець дракона" О.Бiлецький вiдгукнувся як про цiкаве явище в нашiй белетристицi: "збiрник розмаїтий, талановитий", хоча надмiру залiтературений. У 1928 р. побачив свiт роман Г.Шкурупiя "Дверi в день", який засвiдчив ще один напрям пошукiв тогочасної прози — "лiво-експериментальний". Автор по-своєму реалiзував тут iдею синтезу, поєднавши елементи авантюрного й пригодницького романiв та репортажний жанр. Ще в своїй першiй поетичнiй збiрцi вiн закликав "двигунами двигати по головi мiщан". Ця популярна на той час тема розкривається в романi. Головний герой твору Теодор Гай намагається вирватися iз мiщанського середовища в простiр оновленої України, де панує рух вперед i завзята боротьба, символом якої стає Днiпрельстан. Щоправда, авторськi мiркування щодо його ролi у майбутньому України нинi звучать наївно. А деякi думки суголоснi й сьогоденню. Так, автор вiдчуває "нефутуристичний" пiєтет перед старовиною, розмiрковує про українiзацiю пiвденноукраїнських земель. Якщо роман "Дверi в день" не втрачає певного пiзнавального значення й донинi, то зовсiм по-iншому прочитується схвально зустрiнута свого часу репортажна новела "Сiчневе повстання". По-перше, сучасна переоцiнка iсторичних подiй примушує нас сприймати сiчневе повстання київських робiтникiв 1918 р. проти Центральної ради як пiдтримку однiєї з найбiльших кривавих провокацiй. Вiдкрилася правда i про сумнозвiсну "муравйовщину" (в оповiданнi Муравйов поспiшає до Києва "на допомогу" з бородатими сибiрськими стрiльцями, що "наводили жах на гайдамакiв"). По-друге, оповiдання слабке з художнього боку: примiтивний, "спекулятивний" сюжет, невмотивована, дешева розв'язка. Порiвняно з ним, художнiшi "Монгольськi оповiдання", що з'явилися внаслiдок подорожi Г.Шкурупiя до Монголiї влiтку 1930 р. Автор у передньому словi стверджує: у країнi, щойно звiльненiй вiд китайського ярма та росiйського купецтва, його насамперед цiкавить "людина з її звичаями, свiдомiстю, психологiєю, боротьбою за iснування". Свiдомiсть та психологiя цiкавили письменника i в романi "Жанна-батальйонерка" (1930), де вiн простежував роль iнтелiгенцiї в час розвалу царської iмперiї. На жаль, розв'язання цих проблем уже йшло у рiчищi вимог радянської iсторико-революцiйної прози. У 1930 р. Г.Шкурупiй очолив київську фiлiю "Нової Генерацiї", ставши редактором її друкованого органу — "Авангарду-альманаху пролетарських митцiв "Нової генерацiї" (вийшло всього два номери). Хоча вiн опублiкував на сторiнках альманаху кiносценарiй О.Довженка "Земля", репортаж О.Влизька "Поїзди їдуть на Берлiн", вiршi I.Маловiчка, П.Мельника, Ю.Палiйчука, статтi К.Малевича, М.Ушакова, слiд наголосити, що на його власних працях ("Нове мистецтво в процесi розвитку української культури" та "Реконструкцiя мистецтва") позначилися не так позицiя "Нової Генерацiї" чи авторське розумiння мистецького процесу, як нездоровий дух тогочасної загальної суспiльно-полiтичної атмосфери. Г.Шкурупiя заарештували в 1935 р. Подальшi слiди його губляться на Соловках. Для лiтературного процесу 20-30-х рокiв Гео Шкурупiй — постать характерна: вiн то "одкривав семафори в майбутнє", бадьорився, то плутався i невтомно шукав, бiдкаючись, що "нащадки не побачать краси руїн". Письменник-авангардист, вiн так i не встиг роздмухати "жарини слiв" своїх, але в ньому "жив непереможний гiн модернiзацiї i росту української лiтератури".