Чи знав я Валеріана Поліщука? Знав, але знайомий з ним не був. Наприкінці двадцятих, коли я приїхав до Харкова і прилучився до літературного життя, він був визнаним лідером літературної спілки, об'єднання "Авангард", а я початкуючим поетом, студентом ІНО, правда, ще й членом "Молодняка". Він — автор багатьох книжок віршів, поем, дорожніх нарисів, літературно-критичних полемічних книжок, а я — кількох віршиків... Погодьтеся: "дистанция огромного размера"!

Звичайно, я багато разів бачив і чув Валеріана, читав його твори, слухав виступи на різних диспутах, де він завше обстоював свою думку; ці дискусії, як правило, відбувалися у Будинку Блакитного, і цей же клуб зводив докупи всіх літераторів, навіть тих, що ворогували між собою. Там часом приводів для особистого знайомства не траплялося, бо у Поліщука була "своя команда", до якої я не належав. Більше того, у вирі тих групових пристрастей, а іноді й одвертої гризні у пристрасного Валеріана були якісь рахунки із керівництвом моєї "команди", "Молодняка", зокрема з Павлом Усенком. Він навіть писав на нас уїдливі епіграми, одна з них кінчалася словами: "а то росте молоднячок, залізши під гнилий сучок..."

Загалом він був вічним бунтарем і завзятим полемістом. Полемізував з "Гартом", ще бувши в ньому, а надто після його розпаду та утворення свого, не першого угруповання "Авангард". Улюбленим словом, яким він таврував супротивників, було "назадництво".

Не мирився Поліщук і з тодішніми "володарями дум" М.Хвильовим, П.Тичиною та В.Сосюрою, хоч приводи для полеміки різні... Хвильовий узивав його "ахтанабілем сучасності", делікатний Тичина на випади Поліщука в його статті "Дутий кумир" здебільшого відмовчувався, а з Сосюрою позови були на парубоцькому грунті, стикалися вони не лише духовно, а й фізично... Щоб порахувати всіх опонентів Валеріана, потрібно багато часу й місця. До того ж це належить історії. Тільки зараз ми маємо змогу прочитати памфлет М. Хвильового "Ахтанабіль сучасності, або Валеріян Поліщук у ролі лектора Комуністичного Університету".

Але досить цікаво, як же характеризували Валеріана Поліщука тодішні історики. Ось характеристика В. Коряка з етюда "Шість і шість".

"Прийшов до "Гарту", визнав марксизм, комунізм. Як перетвориться в його все це? З природи людина "скомплікована", як галичани кажуть, єретик і норовистий.

Поет цікавий, вразливий, чудово схоплює живі шматки життя, відтворює, малює полотнища, що в них пульсує кров і рухаються живі істоти. Псує йому потяг до філософії і різних "ризикованих концепцій". Іще рве пута старих спогадів, у полоні того життя, що з нього вийшов: прийшов із старої літератури і часами намагається перекинути місток через провалля, зв'язати пролетарську літературу з українською. Інакше він не може".

А ось характеристика іншого авторитетного критика О. Білецького: "...В.Поліщук... визначається особливою плодовитістю… Поволі звільняючись з-під влади відомого американського поета Уїтмена…, Поліщук дає в своїй творчості радісне виправдання життя у всій його повноті, з усіма стихійними пориваннями тіла й духу, з усіма іноді різними й жорсткими контрастами. Він уславлює сонячну міць, що переливається в здоровому тілі і в невичерпній, постійно рухливій природі; він співає гімн революції і в своїх поемах пробує дати широкі картини її загалом і в окремих ментах. Йому шкодить іноді резонерство і занадто вільне відношення до метру..."

Дослідник творчості В. Поліщука, автор книжки про його творчість І.Капустянський відзначає, що він "вражає художністю, непідробленістю чуття, відсутністю штучності, щирістю й вірою в поступ і працю".

Такий букет був сплетений уже в 1927 році.

Коли говорити про моє особисте сприймання Валеріана Поліщука як поета, то слід признатися, що моїм кумиром він не був. У різні часи були кумирами В.Сосюра, М. Бажан, Є. Плужник, М. Рильський, але не Поліщук. Причиною цього могло бути те, що все-таки як поет Поліщук дуже нерівний, не всі його новації, як і той же верлібр, сприймалися нами, дітьми провінції, фізичної і духовної. А втім, "Юнацький марш" співався, був однією із найпопулярніших революційних пісень, а вірш "Ні, я не Уїтмен" чітко окреслював творчі позиції поета.

Отже, грунту для особистих контактів було, але виступи бунтівливого Поліщука слухалися залюбки. Коли я недавно із здивуванням запитав О.С.Леваду, яким чином він забрів у команду В. Поліщука, той ввічливо пояснив, що "то була не та Левада", а лише однофамілець, здається, художник. Загалом у групі "Авангард" були дуже різні люди; я з них пригадую хіба що Л. Чернова (Малошийченка), талановитого поета, такого ж пристрасного бунтаря проти усяких неподобств тогочасного суспільства, що більше й більше ставало унітарним, та ще "українську Сафо" Раїсу Троянкер.

Заарештували Валеріана Львовича наприкінці 1934 року. Я в цей час служив у Червоній Армії, і тому ця подія у моїй пам'яті не зафіксувалася. Арешти чим далі більше ставали щоденним, точніше — щонічним побутом, а сам будинок "Слово", в якому жив Поліщук, а після повернення з армії також і я, в письменницьких колах називався "предвариловкою"...

Удруге я мав дотичність до В.Поліщука уже в післявоєнні, післясталінські роки. Буваючи в Москві, я послухав поради мого фронтового друга, нашого тодішнього українського літературного повпреда у Москві Івана Федотовича Карабутенка, навідати сім'ю В.Поліщука.

Розшукав цю родину Десь у районі Сивцова Вражка, в старому, приреченому на знесення будинку, в тісній двокімнатній квартирці. Тут жила дружина поета, його дочка Люцина, яка й виявилася найактивнішою спадкоємницею і яку ми всі подружньому іменували Еля, і син останньої. Син Поліщука Марко (Реон) загинув на фронті. До речі, й дочка мала ще одне ім'я — Електра. В цьому відбилася експансивна вдача Валеріана Львовича, якому у всьому, зокрема й в іменах дітей, хотілося бачити "зорі грядущого".

Коли заарештували Валеріана, якийсь добрий чоловік із КДБ потайки порадив сім'ї якомога швидше "здиміти" з Харкова, що вони й зробили, кинувши все напризволяще, але таки прихопивши з собою деякі книжки, рукописи й листи письменника. Ці матеріали й були згодом за нашою домовленістю передані у відділ рукописів Інституту літератури Української Академії наук.

Треба сказати, що земляки Валеріана, літератори і громадськість Ровенської області, багато зробили для увічнення пам'яті письменника після його реабілітації. На його батьківщині в селі Більче встановлено меморіальну дошку, в Млинові одну з вулиць названо ім'ям поета. Була заснована обласна літературна премія імені В.Л.Поліщука. Урочисто відзначилося 90-річчя з дня його народження. Вийшло нове видання творів. З'явилися нові дослідники його творчості, в тому числі й з-поміж земляків (Є.Шморгун, 3.Суходуб)...

Востаннє Валеріан побував на рідній землі десь у 1919-му — приїхав із Петрограда, де вчився в Інституті цивільних інженерів...

В обласній молодіжній газеті "Зміна" (І.X.1987) опубліковано його листи до батьків, написані незадовго до арешту. Як відомо, слідом за Валеріаном подалися на Східну Україну його брат Панкрат і сестра Аполлінарія. Поля стала геологом, Панкрат інженером. Одначе їх спіткала та сама гірка доля, що й брата, і, може, навіть не через нього, а тому, що підозрілість у зраді нависла тоді над усіма галичанами та волиняками, які тікали від імперіалізму до "батьківщини міжнародного пролетаріату", Грізні часи, велике лихо насувалося й на самого Валеріана, та в листах до батьків він іще бадьориться, тримається оптимістичної ноти:

"Марко зараз у четвертому класі і навіть головою класу. Вчиться добре, бігав добре, назоляє добре, словом, настоящий хлопець. Еля теж виросла, тоненька, чорненька, жвавенька, щебетушечка і пройда. Вже навчилася читати, але в школу ще не ходить. Недавно привіз її від бабусі з Ленінграда, де вона була чотири місяці, поки мені було скрутно".

Мені було скрутно... А як же з братом? Теж не дуже весело:

"Панкрат у нас невезучий. Зараз він забрався дуже далеко на Північ і, здається, там учителює..." Учителює? У цьому ж листі є постскриптум: "Якраз лист затримався, а в той час прийшла звістка від Панкрата. Він у місті Чиб'ю, працює агрономом у казенному господарстві. Почуває себе добре, здоровий і прохає послати йому книжок" (лист від 2-4 жовтня 1934 року).

Почуває себе добре... Чиб'ю, в районі Ухти, один з погибельних таборів ГУЛАГу, а "казенне господарство" не радгосп, а одне з тих місць, у яких працювали зеки. І нічого шукати за Панкратом якоїсь провини, досить, що він український інтелігент і "звідти", звідки В.Бобинський, М. Ірчан, В. Гжицький, батько й брати Крушельницькі, Мечислав Гаско і ще багато-багато відданих Батьківщині жителів Західної України, які перебігли із напівфашистської панської Польщі в обітовану землю комуни й опинилися на Соловках чи в тому ж Чиб'ю... Ех!

Така ж доля рівно за місяць спіткала й самого Валеріана. Що ж передувало цій катастрофі? Лишився лист, що ним Валеріан Поліщук намагався довести свою лояльність до Комуністичної партії та Радянської влади; цей лист до офіційних інстанцій якнайкраще малює становище українського письменника в тоталітарному суспільстві. Ось він, цей вражаючий людський документ і одночасно обвинувальний висновок:

Через кілька днів Валеріан Поліщук був заарештований.

Коментарі, як кажуть, зайві. Але ж вони напрошуються. Самий зміст листа, безперечно, щирого, що називається "крик душі", визначає і ступінь провини бідолашного письменника, якого за тодішніми ярликами іменували "попутником". А хто "керував" літературою і мистецтвом, в чиїх руках були долі митців? Я знаю не поіменно, а особисто усіх перелічених "вершителів судеб", бо й сам їм підлягав. Кілерог, Ганс, Чередник, Агуф, Галушка, Байдебура (не виключаю звідси й останнього — мого друга, на той час шахтаря-висуванця, початкуючого письменника) — що у них було за душею, які прерогативи, який рівень освіченості, крім вседозволеності партократії, які права на "керівництво" літературою?

Зрозуміло, що вічний бунтар і протестант Валеріан Львович вижити у такій атмосфері не міг... Сьогодні він повертається до своїх нащадків:

А де ж написані ним романи й нариси — "Завзятий вік" та "До серця Азії"? Чи знайдемо їх?..