В. Полiщук — ще один яскравий представник українського поетичного авангарду 20-х рокiв.

Автор понад сорока книг, вiн розпочинав свiй творчий шлях з переспiвiв лiрики О. Олеся, С. Надсона та iнших поетiв, проте перiод поетичного учнiвства проминув досить швидко. Сприятливим був його приїзд до тогочасного Києва, де нуртували молодi творчi сили, знайомство з П. Тичиною, що вiдбулося 25 червня 1918 р. у редакцiї газети "Нова Рада", i тiсне тимчасове зближення з поетом, а тодi й М.Хвильовим (з яким В.Полiщук опублiкував спiльну збiрку "2", 1922 р.).

Раннiй В. Полiщук проголошував "неореалiзм пролетарського змiсту, що виростав з революцiйного романтизму" i мало чим вiдрiзнявся од гасел "пролетарського iмпресiонiзму" I. Кулика та iнших численних модних "пролетарських" "iзмiв" 1, наполегливо шукав синтезу "здорових зерен усiх течiй", зокрема "психологiчного iмпресiонiзму та футуризму" 2, намагався згуртувати на цьому грунтi провiдних українських письменникiв. Таку надiю вiн покладав на альманах "Гроно" (1920), де проголошувалася спроба "бодай хоч наблизитися до того iстинного шляху" в мистецтвi, який би вiдповiдав духовнiй структурi "нашої доби великих соцiальних зрушень".

Iнтерес до "динамiзму", ще не пов'язаного з конструктивiзмом, з'являється в молодого поета 1921 р., тодi ж в альманасi "Вир революцiї" опублiковано його статтю "Динамiзм у сучаснiй українськiй поезiї".

Поворот до конструктивiзму накреслився у В. Полiщука в серединi 20-х рр. При цьому його естетична концепцiя в порiвняннi з поглядами конструктивiстiв у Росiї (Лiтературний центр конструктивiстiв) чи Нiмеччинi (лiтература "нової дiловитостi") виглядала менш рацiоналiстичною. Автомобiлi, лiтаки, електрифiкацiя, кiнематограф тощо — все це викликало щире захоплення, однак сприймалося поза етичним критерiєм — лише як iлюзорне благо, як запорука прискореного прогресу. Такий абсолютизований "технофiльський" пафос був притаманний багатьом представникам "лiвих" течiй:

Доробок В. Полiщука поповнювався зразками поетичного сцiєнтизму (триптих "Металевi вiхи", "Радiо", "Медуза актинiя", поеми "Асканiя Нова", "Органи фiлармонiї" тощо), де предметом художнього осмислення були не тiльки технiчнi пристрої, а i явища природи та людської культури.

Прагнучи пiднести рiдне поетичне слово до рiвня запитiв сучасностi, В. Полiщук особливi надiї покладав на верлiбр як, на його думку, єдину вiршовану систему, здатну передати стрiмку ритмiку нової доби. Вiршованi верлiбри i склали основу першої збiрки В. Полiщука "Сонячна мiць" (1920), з якою вiн по-справжньому увiйшов в українську лiтературу. Вони засвiдчили вiдповiднiсть цiєї форми його поетичнiй натурi, пiдвладнiй розбурханим стихiям асоцiацiй, невпиннiй зливi образiв. Iмпульсивний темперамент В. Полiщука, всупереч декларацiям "динамiчного конструктивiзму", поцяткованим гаслами утилiтаризму та беземоцiйностi, доцiльностi та прозаїзацiї поетичного мовлення, виходив за межi суто авангардистських настанов. Про це свiдчать передовсiм його пейзажнi замальовки, написанi як полемiчний "прийом", спрямований проти позицiй, "волошкових", тобто традицiйних поетiв, творчiсть яких вiн вважав анахронiчною в добу iндустрiалiзацiї. Любов до свiту, його барв i згукiв ("Лiтом", "Асонанс"), захоплення його невичерпним розмаїттям i таємничiстю ("На мавський Великдень") дiстають своєрiдне стильове вираження. О. Бiлецький, рецензуючи збiрку "Радiо в житах" (1923), найдовершенiшими вважав поетичнi пейзажi ("Цвiркуни", "Лан", "Хуга"), якi "по своїй музичностi й глибокому чуттю, можливо, не уступлять" П. Тичинi.

Мистецька позицiя В. Полiщука досить неоднозначна, хоч i вiдчутно перейнята авангардистською войовничiстю: "...приємно руйнувати якiсть норми, що закоснiли, що в'яжуть волю людини, приємно звiльняти суспiльство од забобонiв як життєвих, так i лiтературних". У дусi естетики "лiвих" В. Полiщук закликав "одгетькувати якомога рiшучiш "селосованi" (О. Вишня) традицiї дотеперiшньої української культури". Вiдомi його нетолерантнi випади проти П. Тичини, що викликали гостру реакцiю М.Хвильового (памфлет "Ахтанабiль сучасностi..."), котрий застерiгав полемiста вiд необдуманих i зухвалих критичних випадiв. I при цьому, хоч як парадоксально, поет був по-своєму пов'язаний з народно-пiсенною традицiєю i йому були близькими, за визнанням критикiв, традицiї Шевченка i Франка. Йдеться передовсiм про такi його твори, як "Франко у трунi", "Сковорода" та iн.

Суперечливе ставлення В. Полiщука до художньої спадщини, до творчостi сучасникiв — типове для авангардистiв. Вони, одержимi й непримиреннi, виростали з класики i навiть у своєму запальному її запереченнi залежали вiд неї. Та й не вона власне дратувала їх, а каламутнi хвилi епiгонства та провiнцiйщини, що заливали простори української лiрики 20-х рокiв, i їм вони силкувалися протиставити новi, так їм здавалося, нiкому ще не знанi форми.

Складну еволюцiю пережив В. Полiщук вiд вторинних учнiвських переспiвiв до "динамiчного конструктивiзму" з малочисельними прихильниками (О.Левада, Л.Чернов, Малошийченко, Р.Троянкер, В.Ярина та iн.), названими "авангардiвцями" (од видання "Авангард", 1928-1929), якi протистояли футуристам, тим наполегливiше, що належали з ними до одного iдейно-естетичного напряму. У 30-тi роки В. Полiщук критично ставився до своїх попереднiх авангардистських захоплень, називав їх "романтичними".

Наприкiнцi 1934 р. поет був заарештований, засланий на Соловки, де загинув у 1937 р.