Валер'ян Львович Полiщук (1897-1942) — колоритна i суперечлива постать у контекстi першого пореволюцiйного двадцятирiччя української радянської лiтератури. Яким бачимо його сьогоднi, з вiдстанi часу? Передовсiм — талановитим поетом-новатором, який пристрасно i щиро оспiвував революцiйне оновлення країни, шукаючи вiдповiдних часовi форм i засобiв поетичного вислову. В. Полiщук — один iз зачинателiв поетичної Ленiнiани (автор першої в українськiй лiтературi поеми про В.I. Ленiна), бiографiчного i вiршованого романiв, перекладач, публiцист, яскрава постать у тогочасному лiтературному процесi республiки.

Випущенi у 1958 роцi у Москвi, 1960 i 1968 роках у Києвi томики "Вибраного" В. Полiщука якоюсь мiрою явили сучасному читачевi творче обличчя поета — спiвця, скажемо його словами, "великого Жовтневого сполоху", тiєї бурхливої доби, коли "буря шарпнула всесвiтом" i понесла "земну юдоль" до "свiтової комуни", до вселюдського щастя. Валер'ян Полiщук був спiвцем того героїчного многотрудного часу, коли в боях i працi кувалася перша в iсторiї людства соцiалiстична держава. Щоправда, не все в творчостi поета було однозначно позитивним. Складний час, в який жив i творив Валер'ян Полiщук, позначився i на його поезiї: поряд iз щирими, по-справжньому революцiйними i новаторськими творами часом натрапляємо на поетичне штукарство, поверховiсть, iдейно плутану декларативнiсть. Однак з самого початку треба сказати, що кращi поетичнi твори В. Полiщука, пройнятi революцiйним пафосом, романтичним пiднесенням, правдиво i щиро вiдтворюють патетичну героїку революцiйних перетворень у нашiй країнi в першi пожовтневi роки. Поет славить красу людини соцiалiстичного суспiльства, говорить про її високе призначення для творчої працi, радiсно вiтає нове життя, розумiючи грандiознiсть перетворень, якi воно несе.

* * *

Валер'ян Львович Полiщук народився 1 жовтня 1897 року в селi Бiльче, Боремельської волостi, Дубенського повiту, на Волинi (тепер Млинiвський район Ровенської областi).

"Мiй батько — Лев Олександрович,— напише вiн у своїй автобiографiї,— тiльки-но ставав на ноги з господаркою i тому був бiдний, аж синiй, як приказують у нас... Батькiвський рiд — крiпаки з дiдiв-прадiдiв. Прадiд був панським чередником i, передавали, що граф Солтан вимiняв його за собаку та привiз iз Полiсся на Дубенщину — з того ми й Полiщуки".

"Дiд Олександр — пригадує сестра поета Аполлiнарiя (померла, рукописнi спогади датуються 1967 роком) — у своїй хатi органiзував школу, де вчилися його дiти i дехто iз сiльських, — тому наш батько Лев був бiльш-менш грамотний. Ця школа була першою у селi Бiльче".

Ще й досi односельчани пам'ятають батькiв В.Полiщука, зокрема матiр, Софiю Миколаївну, — спiвучу, дотепну жiнку, котра вмiла "приказувати вiршами". Саме вона займалася вихованням свого первiстка Валер'яна. Надзвичайно працьовита, розсудлива i добросердна, мати "все робила з пiснею,— згадував брат поета Панкратiй. Скiльки пiсень тих вона знала... Часом сама складала i слова, i мелодiю. День, два спiває, i все нових. А коли хто з нею є,— то стiльки казок, загадок, прислiв'їв та всяких оповiдок розкаже! Всi свої знання передавала дiтям. Вона виховувала в нас любов до природи i людей, справедливiсть i прямоту".

До того, як Валер'ян почав ходити до школи в сусiднє село Малеве, вiн пройшов "профосвiту" селянської дитини: пас гусей, свиней, корову — роботи не бракувало. А увечерi мама розповiдає казку, а то й цiлу поему про дiвчинку "Яленку, що була як тополька — так рiвненька, як снiжечок — так бiленька" — i все вiршем. Потiм наспiває пiсень, а дiтлахи мов зачарованi, слухають.

Багато дала Валер'яновi школа — вiн захопився читанням. Найулюбленiшою його книжкою був мамин пiсенник.

Закiнчивши на "вiдмiнно" початкову школу в Малевi, Валер'ян, за порадою учителя, продовжив навчання у селi Мирогоща бiля Дубна. Учився вiн добре, а найбiльше любив геометрiю та природознавство. "Математика меле захоплювала своєю логiчнiстю i послiдовнiстю в життi,— писав вiн.— Крiм того, очевидячки, з дитинства я мав нахил до абстрактного мислення, i математика перша вiдкрила менi шляхи". ("Дороги моїх днiв").

Пiсля закiнчення Мирогощанської школи Полiщуки хотiли вiддати свого сина в Бiлокриницьку сiльськогосподарську школу чи до духовної школи у Кременець. Однак цi професiї не приваблювали хлопця. Завдячуючи щасливому випадку, батько познайомився з iнспектором Луцької гiмназiї, який, теж виходець iз бiдної родини, вирiшив допомогти хлопцевi. Для вступу до гiмназiї потрiбно було пiдготуватися з нiмецької, французької i латинської мов, алгебри та iсторiї. Латину сам iнспектор узявся викладати задарма, а для iнших предметiв потрiбен був репетитор. Тодi батько продав 1,5 десятини землi, корову, годувальницю дiтей, щоб син мiг цiлу зиму жити в Луцьку i ходити на лекцiї.

У 1912 роцi Валер'ян вступив до 4 класу Луцької гiмназiї. "Ото бачиш, — казав батько синовi, — я все зробив, що мiг, спродався, витягнувся до кiнця, щоб ти не був таким слiпим, як я. Тримайся ж i вчись. А як вивчишся на якогось там пана, то щоб мужикiв не забував".

Спочатку Валер'ян заробляв на прожиття приватними лекцiями у своїх же товаришiв по гiмназiї, а роком пiзнiше одержав земську стипендiю — зразу 103 карбованцi, — то викликав батькiв до Луцька i купив корову.

У Луцьку Валер'ян давав уроки синовi командира полку, через що й мав можливiсть користуватися полковою бiблiотекою, в якiй вiн перечитав майже всi книги, i серед них — Шевченкiв "Кобзар".

Нелегко було Полiщуковi серед гiмназистiв — синкiв помiщикiв, купцiв, попiв. Приїжджаючи додому на канiкули, скаржився батьковi, що йому докоряють його мужицьким походженням.

Пiд час першої свiтової вiйни, коли вiйськовi дiї захоплюють Луцьк, Валер'ян iз братом Никандром (помер 1920 року в Катеринославi, — 3.С.) переводяться у Катеринославську I класичну гiмназiю. У 1914 роцi Полiщук iз товаришами без вiдома гiмназiйного начальства випускає українсько-росiйський збiрник "Первая ласточка", де друкує свого першого вiрша "Крутi i низькi береги". Згодом виходить збiрник "Блуждающие огни".

Валер'ян добре вчився й у гiмназiї, але пiп, який був класним наставником, чомусь не злюбив хлопця. Одного разу на лекцiї Валер'ян почав суперечку з попом про те, чи мають тварини почуття i розум, чи не мають. Iз закону божого i попiвського виходило, що не мають, лише одна людина в iстотою розумною i безсмертною. Полiщук, озброївшись ученням Дарвiна, виступив проти. Клас роздiлився. Дискусiя тривала кiлька годин. А невдовзi клас зiрвав лекцiю з iсторiї. 13 учнiв не допустили до екзаменiв, а Валер'яна виключили з гiмназiї.

Попрацювавши конторником в експедицiї Брянського заводу та на київському "Арсеналi", Валер'ян поновився в гiмназiї, одержавши "трiйку" з поведiнки. Пiсля закiнчення гiмназiї iз Золотою медаллю, якої йому так i не видали, їде у Петроград, де вступає до iнституту цивiльних iнженерiв: його вабить архiтектура, яка "спiвав мистецько-математичною гармонiєю". В.Полiщук працював вантажником, заробляючи грошi на прожиття, i вчився.

У фондах Iнституту лiтератури iм. Т.Г. Шевченка АН УРСР зберiгається "Щоденник" В.Полiщука з цiкавими спостереженнями поета про той час: "I листопада 1917 року. Що в нас дiється у Петроградi, аж голова кругом iде".

Про цей перiод вiн напише: "Центральна Рада з Керенщиною сперлася, Совiти викривають гниль коалiцiї. Мiтинги... i врештi — Жовтнева революцiя. Пам'ятаю, перед самим Великим Жовтнем хтось мене повiв на районний мiтинг кадетiв. Один кадет, журналiст, розпинався: "Россия пала!" Якийсь товстопузий банковець собi крiзь сльози декламував про загибель культури, гукаючи до спасителя Корнiлова. I от Жовтень ударив по всiх їх. Як було приємно тодi жити!"

В. Полiщук у той час працював контролером на складах острова Сельдяной Буян. I ось вiн та ще кiлька робiтникiв узялися охороняти склади. На допомогу їм було прислано 20 солдатiв. Близько п'яти дiб удень i вночi вони видавали для революцiйної армiї харчi.

Потiм В. Полiщук їде на Україну. Якийсь час навчається у Кам'янець-Подiльському унiверситетi. На рiднiй Волинi його обирають головою Боремельського земельного комiтету — вiн розподiляє землю селянам. I, звичайно, пише вiршi, спiвзвучнi часовi.

У час соцiалiстичної революцiї, громадянської вiйни, коли вiдбувався процес полiтичного розмежування лiтературних сил, В. Полiщук твердо стає на бiк революцiї. Вiн займається органiзацiєю народної освiти, створенням нових осередкiв культури, бiблiотек.

Як довiдуємось iз "Щоденника" письменника, 27 червня 1918 року вiн знайомиться у Києвi з Павлом Тичиною. Через чотири днi В. Полiщук зробить такий запис: "Балакав сьогоднi з Тичиною. Славний вiн, тихий, нiжний". А у книзi "Народнi пiснi в записах Павла Тичини" (К., 1967) знаходимо двi пiснi "Ой за гаєм зелененьким" та "Ой до того жита та жита", записанi ним у 1921 роцi вiд В. Полiщука. Становлять iнтерес щоденниковi записи П. Тичини, датованi 2.Х 1921 р. з оцiнкою творчостi В. Полiщука: "Зустрiвся учора в театрi з Валер'яном... прочитали один одному новеньке. I нiчого, прекраснi поезiї. Юнi, здоровi".

1920 року в Києвi, з iнiцiативи В. Полiщука, органiзовується лiтературна група "Гроно", а через п'ять рокiв, у Харковi, — група "Авангард". Поет органiзовує перший на Українi регулярний радiоальманах i стає його редактором. У першiй половинi 20-х рокiв В. Полiщук входить у Спiлку пролетарських письменникiв "Гарт".

В кiнцi 1925 — на початку 1926 року В.Полiщук, разом з П.Тичиною та О.Досвiтнiм, — у творчому вiдрядженнi в Прибалтицi, Чехословаччинi, Нiмеччинi, Францiї. У Празi вони побували в гостях у чеського дiяча культури Зденека Неєдли, зустрiчалися з Олександром Олесем. У Парижi В.Полiщук познайомився з I.Еренбургом, бачив ветеранiв Паризької комуни 1871 року, автора "Iнтернацiонала" Ежена Потьє.

Через три роки В. Полiщук знову мандрує по країнах Захiдної Європи: вiдвiдує Польщу, Нiмеччину, країни Скандiнавiї. У Львовi, через який пролягав його шлях, поет зустрiчався iз західноукраїнськими лiтераторами — С.Тудором, П.Козланюком, В.Щуратом, М.Рудницьким, художником О.Новакiвським й залишив їхнi виразнi портрети у книзi нарисiв "Рейд у Скандiнавiю" (1931).

У цiй книзi та у листах до дружини В.Полiщук яскраво змальовує зустрiчi у Варшавi iз сином М.Коцюбинського Юрiєм, в Осло — iз повпредом СРСР О.М. Коллонтай, у Берлiнi — з поетом Й.Бехером.

Зарубiжнi мандрiвки дали можливiсть В. Полiщуковi на власнi очi побачити кричущi суперечностi капiталiстичної дiйсностi, про якi вiн пише у рядi вiршiв та нарисах — "Розкол Європи" i "Рейд у Скандiнавiю".

В 1928 роцi В.Полiщук у складi делегацiї українських лiтераторiв побував у братнiй Бiлорусiї.

Останнi роки творчого життя письменника були дуже продуктивними: крiм кiлькох поетичних збiрок, iз друку вийшли iсторичний роман у прозi i в вiршах "Григорiй Сковорода" (1929), книжка нарисiв про Донбас "Повiсть металу i вугiлля" (1930), поетичнi книжечки для дiтей. Твори В.Полiщука входили у хрестоматiї, його вiршi "Юнацький марш", "Першотравневе" та iншi було покладено на музику, i вони стали популярними пiснями. У вiршах цього перiоду поет славить красу людини, радiсть творчої працi: трудовi ранки країни.

У неспокiйному серцi Валер'яна Полiщука зароджувалися новi й новi творчi задуми. Повернувшись у вереснi 1934 року iз I з'їзду радянських письменникiв, вiн у листi до батькiв писав: "Тепер цими днями маю ще поїхати на Кавказ... i тодi сяду писати новий роман. Один, що зветься "Завзятий вiк", я уже написав i здав друкувати. За кiлька мiсяцiв вiн вийде в свiт..." Однак замiрам письменника не судилось збутися i вiн був на довгi роки виключений з лiтературного процесу.

* * *

За життя В.Полiщука вийшло з друку понад 40 його книжок, у тому числi — 15 поетичних збiрок, книга "15 поем", поема "Роден i Роза", романи у вiршах "Ярина Курнатовська" та "Червоний потiк", роман у прозi i вiршах "Григорiй Сковорода", кiлька книг нарисiв, публiцистики, лiтературної критики, широка автобiографiя "Дороги моїх днiв", десяток поетичних книжечок для дiтей. Доробок, як за пiвтора десятирiччя лiтературної працi, — чималий. Творча продуктивнiсть була характерною для Полiщука, що, зрештою, вiн стверджував та вмотивовував сам: "зараз пора українського ренесансу, доба повнокровна. Ми прийшли дати роботу, багато поживи, а не рафiнерiї".

Початок лiтературної працi В.Полiщука припадає на першi пореволюцiйнi роки — час надзвичайно складний в iдейно-естетичному планi, — коли вiдбувалася диференцiацiя лiтературних сил. Цей процес особливо активно проходив саме у першi пожовтневi роки, коли в українськiй поезiї iснували, активно обстоюючи свої творчi платформи, школи символiстiв, футуристiв, "неокласикiв". Як зазначав О.Бiлецький, "лiтературнi явища цiєї доби становлять надзвичайно строкату картину". Ряд поетiв старшого поколiння, не прийнявши Жовтневої революцiї, опинилися в емiграцiї, значна група, зокрема "неокласики", прагнули залишитися на позицiях "чистого мистецтва", хоч бiльшiсть iз них поступово переходила до табору революцiйних митцiв.

Така строкатiсть лiтературного життя не могла не позначитися i на творчостi В.Полiщука. Маємо на увазi формалiстичнi шукання Полiщука-поета, його прагнення бути лiдером, законодавцем лiтературного життя, а звiдси — поспiшнi пишномовнi декларацiї. Правда, потрiбно одразу зазначити, що В.Полiщук, влившись до загону революцiйних митцiв, iдейно завжди залишався вiрним темi революцiї. Вiн глибоко усвiдомлював високе покликання й обов'язок митця — свiдка i лiтописця всесвiтньо-iсторичних подiй: "...Бо я ж один iз тих, що вдихнув Революцiї, такої, якої ще мир не знав. Українцi й росiяни повиннi показати її всьому людству.., в лiтературi нiмцi i французи за нас її не покажуть". (З листування поета).

Рання творчiсть поета (1918-1919 роки) досить широко представлена у роздiлi "Творчий ранок" другого видання "Книги повстань" (1929). Як зауважує у примiтцi В.Полiщук, цi вiршi i кiлька перекладiв (з Гете, Бальмонта, Мережковського) покажуть читачевi, "в колi яких заплутаних iнтересiв та можливих впливiв був автор... напередоднi свого справжнього лiтературного виступу". Дiйсно, бiльшiсть iз його раннiх вiршiв є лише пересiчним наслiдуванням, зокрема поетiв-декадентiв. Але вже у цю пору свого учнiвства поет шукає власного голосу. Це виявляється навiть у тематицi його вiршiв. Тут i громадянська лiрика, у якiй висмiюються мiщани-псевдопатрiоти (сатиричне перо В.Полiщука зазвучить на повну силу через два роки у київськiй газетi "Бiльшовик"), i вiршi про кохання, i пейзажна лiрика. Важливо, що вже в окремих раннiх творах про природу поет виявляв себе проникливим тонким лiриком ("Хай iде дощ", "Червнева нiч", "Перший снiг", "Шум майовий ходить садом"). В його елегiйних пейзажних замальовках звучить виразне слово, оригiнальне порiвняння: "з дощем веселюсь, перебендюю", "снiг по листi шелепить". Поет говорить про призначення людини жити у гармонiї з природою, протиставляючи цьому деструктивнiсть воєн.

I в раннiх вiршах про природу, i пiзнiше поет виявляє себе майстром точної деталi, слова, що засвiчується якоюсь новою гранню, звуковi образи у його вiршах органiчно вплiтаються .у зоровi картини. Кращi з пейзажних вiршiв В. Полiщука належать до здобуткiв української поезiї у цьому жанрi.

Дещо риторичнi, але переконливi, щирi i визначальнi щодо дальших iдейно-естетичних шукань його вiршi "Батьковi", "Народ мiй монолiтом став", у яких знайшли вiдображення драматичнi подiї,, що вiдбувалися на Українi...

Важливими на шляху творчого становлення В. Полiщука були 1920-1921 роки, коли вiн не лише активно працює як поет, а й виступає одним iз органiзаторiв лiтературного життя на Українi. Створена з його iнiцiативи група "Гроно" випускає у 1920 роцi в Києвi однойменний лiтературно-мистецький альманах, а наступного року у Катеринославi-альманах "Вир революцiї". Як зазначає у програмному виступi головний iнiцiатор альманаху "Гроно", завдання його "бодай хоч наблизитись до того iстинного шляху у мистецтвi, який би вiдповiдав духовнiй структурi нашої доби великих соцiальних заворушень", учасники групи прагнули "знайти синтез iснуючих течiй, взявши од них все найбiльш здорове, природне i вiдповiдаюче принципу зрозумiлостi", вважаючи "найбiльш визначними формами сучасностi iмпресiонiзм та футуризм...". "Гронiсти", не маючи виразної iдейної позицiї, розiйшлись згодом по рiзних угрупованнях.

В. Полiщук виступив у цих альманахах iз добiрками вiршiв, де вiн, з одного боку, прославляє революцiйне горiння ("Революцiйний поет", "Колос Мемнона"), аз iншого, пише: "Борня борнею: дайте менi дихнути", "ми хочемо поза вiйною творити, взявши у революцiї одноденний одпуск". А в опублiкованiй у "Гронi" статтi "Як дивитися на мистецтво" вiн заявляє: "мiсце, де створено мистецький витвiр, обставини й мистецькi засоби не вiдiграють ролi..." Непослiдовнiсть, суперечливiсть поглядiв, поспiшнiсть i недодуманiсть висновкiв ще не раз проявлятимуться у практицi В.Полiщука, поета i теоретика. Вiн намагатиметься стати фундатором нової революцiйної теорiї мистецтва, виявляючи водночас нiгiлiзм щодо класичної мистецької спадщини, що, зрештою, було у тi роки помилкою багатьох, а власну поетичну творчiсть розглядатиме як "спортивний гiн вперед". Але у творчостi вiдходитиме вiд своїх плутаних теоретичних постулатiв, що йтиме їй лише на користь.

На деяких вiршах В.Полiщука початку 20-х рокiв позначився вплив У.Уїтмена, якого, як зауважував О.Бiлецький, В.Полiщук "у перших своїх речах просто переказує". Правда, таке "запозичення" приносило у молоду українську радянську поезiю новий образно-Тематичний матерiал. Сам Полiщук згодом напише: "Нi, я не Уїтмен. Новий я, ще незнаний, Що бунтом полоснув мiж хвилями знамен... В менi-бо сила й бiль працюючих рамен. Я йду в переднiй лавi... Робочої Вкраїни живе в менi душа, i їй — моя любов..."

Вiд глобальностi, космiзму у зображеннi революцiї у збiрках "Сонячна мiць" (1920), "Вибухи сили" (1921) поет поступово переходить до зображення конкретної людини-трудiвника, людини-iндивiдуума — зодчого нового щасливого суспiльства. В.Полiщук, щораз бiльше утверджуючись як спiвець революцiї, порiвнював її з весною, яка "в нашi душi вдихнула палаючий огонь у весняному пiднесеннi свойому", зробила народ повновладним господарем своєї долi.

Одним iз перших у пожовтневiй поезiї В.Полiщук звертається до жанру балади, легенди. Тема цих творiв — революцiя, їхнi герої — рядовi бiйцi-революцiонери. Широке використання народнопiсенної лексики i символiки зближує їх з дожовтневими баладами, але твори В.Полiщука пройнятi новими iдеями, у них дiють новi люди.

Окремої розмови заслуговують полiтичнi сатиричнi вiршi поета, якi мали агiтацiйний характер. З серпня 1920 року В.Полiщук регулярно публiкував у газетi "Бiльшовик" — органi Київського губкому КП(б)У вiршованi фейлетони, гуморески та байки, спрямованi проти ворогiв молодої Країни Рад — куркулiв, панiв, попiв. Цим творам, пiдписаним псевдонiмом Микита Волокита, В.Полiщук не надавав особливого значення i бiльшостi з них у майбутньому не передруковував, вважаючи, що це була "пiднесена, майже щоденна чорна праця робiтника художнього слова в безпосереднiй обстановцi боїв i перемог Червоної Армiї. I в цiй боротьбi червоних iз бiлими та жовтоблакитниками авторовi прийшлось узяти посильну участь своєю зброєю — пером". Серед кращих можна назвати вiршованi оповiдання "Пан та селянин", "Серце з нюхом", байку "Що краще". Оповiдачем у них виступає дотепний, меткий на слово селянин, який дошкульно висмiює ворогiв народу. Цi твори, як правило, мали традицiйне закiнчення:

У другому номерi журналу "Шляхи мистецтва" за 1921 рiк опублiковано роман у вiршах В. Полiщука "Ярина Курнатовська". Головна героїня, iменем якої названо твiр, дочка колишнього помiщика, пориваючи iз своїм класом, поступово приходить до розумiння змiн, що вiдбуваються у країнi пiсля революцiї, й своє призначення знаходить у служiннi народу. Роман написаний класичним ямбом, окремi роздiли — верлiбром. У творi багато персонажiв з рiзних полiтичних таборiв. Дiють вони часто у ситуацiях надуманих, мало пов'язаних мiж собою. Та й окремi частини твору не завжди поєднуються найкращим чином. Є тут i натуралiстичнi надмiрностi. Авторовi не вдалося достатньо глибоко розкрити поставленi проблеми, досягнути iдейної виразностi. Але попри перелiченi вади, цьому твору, як зазначає С.А. Крижанiвський, "не можна вiдмовити в реалiстичностi, оскiльки, даючи широку панораму людей i звичаїв епохи i, з цього боку, випереджуючи прозу взагалi i радянський роман зокрема, вiн має певне пiзнавальне значення".

Не вдалася В.Полiщуку в цiлому i поема "Ленiн" (1922), хоч деякi сцени в нiй, як, наприклад, засiдання з'їзду Рад, де Ленiн говорив про план електрифiкацiї країни, написанi яскраво, з пiднесенням. Поема розтягнута, їй бракує архiтектонiчної цiлiсностi, спiвзвуччя окремих композицiйних елементiв. Та все ж вона була помiтним кроком поета на шляху художнього освоєння й епiчного втiлення великої теми.

Цього ж року В.Полiщук створює одну з найкращих своїх поем "Думу про Бармашиху", яку Ю.Смолич, як i поему "Пацанок", вiднiс до творiв, "що назавжди ввiйшли в скарбницю української радянської класики..."

В основу поеми покладено реальний факт, взятий В.Полiщуком iз публiкацiй у газетi "Вiстi ВУЦВК" за 17 червня 1922 року. Тут, у замiтцi "Незаможна селянка Бармашова i її смерть" розповiдалося про те, що 65-лiтня Текля Михеївна Бармашова iз села Засiлля на Миколаївщинi була "ревною оборонницею Радянської влади", "членом Комунiстичної партiї бiльшовикiв: України", "делегатом i членом президiї 2-го Всеукраїнського з'їзду незаможних селян". У голодний 1921 рiк Текля Михеївна органiзувала у своєму селi комуну, а в попiвському будинку створила притулок для дiтей. Селянка закликала вилучати церковнi цiнностi, щоб було за що годувати голодуючих. Куркулi та церковники жорстоко розправилися з жiнкою. Вражений цiєю трагiчною подiєю, В.Полiщук створив поему i опублiкував її через два тижнi у цiй же газетi.

Стилiзована пiд українську народну думу, написана з пiднесенням i драматизмом, поема стала одним iз творiв новiтнього епосу. Закiнчується вона пророчими словами:

Постановою ВУЦВК цей твiр було розiслано через РАТАУ для надрукування в усiх газетах України, i вiн мав великий резонанс серед читачiв.

Етапною можна вважати книгу поезiй В. Полiщука "Радiо в житах" (1923), рецензуючи яку, В. Еллан (Блакитний) зазначав: "маємо тут низку блискучих, яскравих творiв, цiнних придбань для лiтератури пролетарської революцiї". Вiршi цiєї збiрки вiдзначаються мажорним свiтосприйманням, фiлософiчнiстю, свiжiстю i яснiстю поетичної лексики.

Пейзажною лiрикою, що увiйшла до циклу "Життя", В.Полiщук засвiдчує збагачення своєї поетичної палiтри. Цi вiршi характеризуються образною насиченiстю, живописною пластикою слова, елегiйнiстю. Поету вдається зафiксувати тонкi порухи душi лiричного героя. Вiн говорить про гармонiйнiсть природи, про взаємозв'язок, взаємозалежнiсть та доцiльнiсть рiзних форм життя.

У любовнiй лiрицi В.Полiщук теж на щабель вищий, глибший, нiж ранiше, хоч i тут подекуди ще трапляються твори, позначенi еротизмом. Вiн замислюється над одвiчною таїною кохання, оспiвує високе призначення жiнки — материнство. Цi поезiї — гiмн коханню, як первоосновi життя ("Зоряна симфонiя", "Гiмн жiнкам").

Фiлософською заглибленiстю думки вiдзначаються вiршi циклу "Життя", у яких поет вiд iменi людства каже: "Ти могутня, о земле! Але я вищий за гори твої, Глибший за океани, сильнiший за урагани, Мiй розум без меж, бо я — людство". В.Полiщук, твердо стоячи на матерiалiстичних позицiях, говорить про пiзнаванiсть свiту ("Боротьба"). Вiн радiсно вiтає життя у всiй його багатогранностi, славить вiльну творчу працю, технiчний поступ молодої Країни Рад ("Поступ").

Свiтлi, радiснi перспективи нового життя поет вiтає i у вiршах "Аеропiсня", "На пiсенний лад", "Веснянка", "Всесвiтня революцiя". Вiльна праця, стверджує поет, створює можливостi для рiзнобiчного й глибокого розвитку особистостi, творчостi, це, вважає вiн, — один iз найбiльших здобуткiв соцiалiстичного ладу, яскравий приклад для трудящих усього свiту, що запалює їх на боротьбу за краще життя. У вiршi "Юнацький марш" поет висловлює вiру у щасливе прийдешнє людства: "Зорiє нам всесвiтня перемога — нехай тремтить всесвiтнiй кат!": з рiзнотемними творами великої епiчної форми виступає В.Полiщук у книзi "15 поем" (1925). I хоч багатьом з них ще бракує художньої довершеностi, iдейної чiткостi, книга викликала iнтерес у читачiв i лiтераторiв i вiдзначалась критикою, як "щабель у творчостi Полiщука". "Тут поезiя творення i творчої працi, — писав О. Лейтес. — I найвищим щаблем творчостi... залишається чудова пiд усяким поглядом поема "Асканiя-Нова". Тут поет уникнув спокуси машино-поклонства (типової дитячої хвороби пролетарських поетiв) i виспiвав не машину, протиставлену природi, а машину, що працює вкупi з природою i вдосконалює її".

У поемi "Асканiя-Нова" звучить гiмн працi, людському розуму, якi перетворюють випалений сонцем степ на квiтучий сад. Водночас поет уже тодi передбачав екологiчнi проблеми, якi стали перед людством на повен зрiст у нашi днi: вiн говорить про необхiднiсть дбайливого ставлення до природи, розумного й доцiльного втручання у природнi процеси. Описуючи перетворення в Асканiї-Нова, поет проектує свої висновки на всю планету, на все людство — "спiлку народiв", говорить про те, що "Тiльки людина працi, Як брата, Прийме всi нацiї в коло своє. О, тiльки-но б вiйни останнiм ударом спинити..." У майбутнє поет дивиться з оптимiзмом:

Цiкава поема "Франко у трунi", в якiй 50-рiчний Каменяр, згадуючи про важке дитинство, проводить паралель мiж своїм життям i долею рiдного народу, якому австро-угорська монархiя "почварою вп'ялась у груди". "Невже, народе мiй, прообразом твоїм Життя моє навiки стане?" — запитує Франко. Й з вiрою у майбутнi "днi пригожi" звертається до народу:

Плiдною для В. Полiщука була друга половина 20-х рокiв, хоч, мабуть, саме цей перiод — найбiльш складний i суперечливий, як у його творчостi, так i в теоретичних шуканнях. 27 квiтня 1927 року В. Полiщук зробив у своєму "Щоденнику" запис, який свiдчить про те, що письменник знаходився перед новим кроком у творчому зростаннi: "...мислiв багато, проблем не менше... Почуваю, що розумом, iнтелектом виростаю... Хочеться якихось велетенських форм, образiв та творiв". Згадаємо, що у кiнцi 20-х на початку 30-х рокiв В. Полiщук звернувся до прози — запланував цикл романiв на теми соцiалiстичного будiвництва.

У поезiю В. Полiщука широко входять iндустрiальнi та урбанiстичнi мотиви, вiн знову захоплюється верлiбром, обстоюючи думку про те, що "верлiбр висунули урбанiзм i iндустрiалiзацiя", що "революцiя i сучаснiсть з'єднуються, спираючись на верлiбр" (стаття "Завдання доби"). Вiн вважав, що верлiбр є показником iндустрiального розвитку країни: "Чим бiльш одстала в iндустрiальному розвитку країна, тим труднiш i пiзнiш там виявляється поетична форма верлiбру... Верлiбр iде поруч... з найбiльшою революцiйнiстю, яка любить i знає значення iндустрiї" (стаття "Верлiбр i його соцiальна основа"). Поет обстоює "динамiчнiсть творчостi", яка полягав в тому, що для "передачi почування вiд творця до людей приймаючих виявляється мистецькими засобами духовне напруження в експресивнiй формi ритму евфонiї, образiв, сюжету та iдей, маючи завданням дати гармонiйний синтез усiх творчих здобуткiв та наукового знання" ("Завдання доби"). Однобокiсть таких тлумачень i тверджень очевидна.

У 1925 роцi так званi конструктивiсти-динамiсти, лiдером i теоретиком яких виступає В.Полiщук, утворили лiтературну групу "Авангард", яка проголосила програму "конструктивного динамiзму" або "спiралiзму", розумiючи пiд цим мистецтво модерної технiки й цивiлiзацiї; пануючою поетичною формою вони вважали вiльний вiрш. "Авангардiвцi" випустили три альманахи: "Бюлетень Авангарду" (1928), "Мистецькi матерiали "Авангарду" i "Авангард" (1929), позначенi певною мiрою мiщанським анархiзмом, властивим свiтогляду деяких учасникiв угруповання. Орiєнтуючись на "лiвi" течiї захiдного модернiзму; "конструктивiсти-динамiсти" займались формалiстичним експериментаторством i, по сутi, не опублiкували тут жодного визначного твору. Правда, як позитивне, можна вiдзначити прагнення "авангардiвцiв" залучити до спiвробiтництва в альманасi широку автуру (тут опублiковано невеликi поетичнi твори росiйського письменника I. Сельвiнського та нiмецького поета Й. Бехера).

Сам В. Полiщук видрукував в альманахах кiлька власних вiршiв та статей (українською мовою i в перекладi нiмецькою та есперанто), в яких, зокрема, було висловлено цiкавi думки щодо органiзацiї культурно-мистецького життя у республiцi.

У перiод з 1926 по 1930 роки виходять з друку поетичнi збiрки В. Полiщука "Генiальнi кристали", "Остання вiйна" (1927), "Електричнi заграви" (1929), "Зенiт людини" (1930), роман у вiршах "Червоний потiк" (1926), повнiший варiант роману "Григорiй Сковорода" (1929), книга статей "Лiтературний Авангард" (1926), книга прозових мiнiатюр, афоризмiв та вiршiв "Козуб ягiд" (1927), мистецтвознавчий нарис про художника Василя Брмилова (1931).

Звичайно, не все iз створеного у цей перiод витримало iспит часу: зустрiчаємо тут розтягнутi описовi вiршi, ексцентричнi, претензiйнi висловлювання, так званi "бризки мислi" у "Козубi ягiд". Поезiя В. Полiщука, того перiоду певною мiрою вiдображала тi процеси, що вiдбувалися у тогочасному українському письменствi на його шляху до вершин соцiалiстичного реалiзму.

У своїй основi творчiсть В.Полiщука живиться життєстверджуючим пафосом радянської дiйсностi. Поет прагне бачити свою країну у числi наймогутнiших, найпередовiших, а шлях до цього, на його думку, полягав в iндустрiалiзацiї. Через те у його творах домiнують iндустрiальнi мотиви, у вiршi проникає виробнича лексика, що, правда, не стає самоцiллю. В. Полiщук створює оригiнальнi поетичнi "бiографiї-гiмни мiдi, залiзу, алюмiнiю, називаючи їх "Металевими вiхами", говорить про машини, якi полетять "за кордони атмосфери", про "атом-мотори".

Оспiвуючи здобутки людського генiя, В. Полiщук вважав, що через технiчний прогрес пролягає шлях до духовного вдосконалення людини. На цю проблему вiн дивився не однобоко. Ось, наприклад, поет захоплено пише про полiт великого сучасного лiтака над мiстом:

Вiтаючи поступ i величнi перспективи людської цивiлiзацiї, В.Полiщук висловлює глибоку думку-застереження, пiдтверджену у майбутньому трагiчним досвiдом людства: "...може, так само за кiлька рокiв отакий самий нiчний корабель, тiльки вже з погашеними вогнями, лiтатиме над мiстом, де живе ваш батько, сестра чи друг,— i тодi нагромадження руїн поставатиме з людських осель пiд драгливий страшний струс вибухiв бомб, кинутих з цього аероплана" ("Рейд у Скандiнавiю").

У своїй науковiй поезiї, зокрема, у вiршах циклу "Матерiя" збiрки "Генiальнi кристали", В. Полiщук виявляє матерiалiстичне розумiння виникнення й еволюцiї життя. Тiльки створивши людину, вищу форму високоорганiзованої матерiї,— природа змогла пiзнавати сама себе,— стверджує вiн у вiршах "Ступенi", "Кристал живого", "Медуза Актинiя". Але й ставши на найвищий щабель розвитку, вважає поет, людина не втрачає зв'язку iз своєю першоосновою — природою. Поет є матерiалiстом i в тлумаченнi безсмертя, яке полягає у перетвореннях матерiї: "Бачу, листя опале торiк, догнивав: Тлiн i смерть. Але думка новая iде, що, не вмерши, не встанеш наново... Зогниває зерно — зеленiє обнова". I все ж поет прагне земного безсмертя, бо лише людина може усвiдомлювати всю багатограннiсть буття:

Цiкавим є роман В. Полiщука "Григорiй Сковорода", в якому автор намагається розкрити свiтогляднi принципи видатного українського просвiтителя, фiлософа i поета.

Життєствердженням i щирими почуттями сина своєї землi вiдзначаються вiршi В.Полiщука, що увiйшли до його останнiх збiрок "Електричнi заграви" (1929), "Зенiт людини" (1930). Поет пише про грандiозний трудовий поступ Радянської країни, щасливе життя її народу, про свiтлi прийдешнi часи i "льот мiжземної ракети". Вiн вiрить у братерське майбутнє народiв усiєї планети, називаючи її своїм домом, у переможну силу людського розуму.

Знайомлячись iз поетичною творчiстю В.Полiщука, сучасний читач наче перегорне живi, пульсуючi сторiнки рокiв молодостi нашої Соцiалiстичної Вiтчизни — рокiв надiй i боротьби, романтики i творення, а вiдтак зможе краще зрозумiти сьогоднiшнiй день, пройнятися до нього глибшою любов'ю, вiдчути зв'язок поколiнь i усвiдомити свою вiдповiдальнiсть перед нащадками. У цьому — непроминущiсть i сила поезiї Валер'яна Полiщука.