|
Із збірки "Книга постань"
Жовтень
Вагон постукує, як серце унизу,
Коли душа захлинається жахом,
І, немов розгніваний
Везувій,
З махом
Летючи,
Сопе паротяг.
Ускочили в осінній ліс,
Як хлопці у горох,
І наробили бешкету.
А хтось, напевне сторож,
Гнався й гукав,
Забігаючи кругом здалека,
Розносив рокіт,
Як горіхзд в збанку просторів —
І все дзвеніло полив'яною луною.
Жовтогаряче листя,
Немов жартома дівчина,
Відпихало з солодким посміхом
сонячний блиск,
А з того — у вагоні ставало жовтого
сяєва,
Мов у кошику з помаранчами.
І думалось: то ж ми ускочили,
як паротяг,
У вогкість замріяно-жовту
Городів Європи,
Сколихнули,
Ступили у драглі насичених
гнилизною кварталів;
То ми гукнули,
Щоб сірома повстала
І Жовтень запалав
На світових полях,
Рубінами заграв...
Вагон.
Під вечір.
Рельси біжать вперед на захід сонця,
Як два гострих промені
З червоно-металевим полиском
Із кожного мого ока.
Вони прошивають сивий туман —
долину опалову.
Встрягаю зором, мов стрілою,
У мозок хмар,
Що препаровані лежать
На скривавленій тарілці неба.
І увижається, що шпиль на Ейфелевій
башті
(Ще й зірка на чолі)
Плащем обкинувся червоного
прапора
На вітру
І гордо став у позу,
Як лицар, оглянувши поле:
"Усе поборю!"
А як кордон пересікли —
Сичало панство
Клубком голодних гадів,
Що обложили нас кільцем ненависті.
О, сила породила вже гіпноз —
І зачарована кобра
Спиналася, щоб танцювати:
Та новий маг
Заграв на комишеву сопілку.
І шпигунів удав покірно ззаду повз.
То світовий приходить Жовтень.
Із збірки "Зеніт людини"
Відносність
Все, що в око моє бездонно встрягає,
Свіжістю світла, тонкими дротинами,
Все, що дзвенить у вухах моїх
двиганням —
Все, що було лише, все, що незнанеє,
Лише наближенням чутким осліплений
Розум торкається тих образів
вічності —
Марев, накреслених гінко уявою —
Слідів тих відносності світу химерного.
У вічному промені справжнє впіймати,
Мислю скувати в холодні кристали все,
Ясні, як числа, незміннії сталістю —
Людство тиняється в хащах наближення,
В затуманілих натяках реального,
Десь у волокнах дріб'язку числового,
За семизначною бідною точністю.
1929 р.
Із збірки "Електричні заграви"
Огні
Креше форштевень пароплава
Зеленаві фосфоричні іскри,
Що закутуються одразу
В біло-молочную воду піни морської,
Залатані мороком ночі
Унизу під ногами моїми.
Там, на темній, погнутій хвилями,
неспокійній рівнині,
Це водяна бавовна шуршить і
вуркоче, різана носом,
розкидаючись
обіч бортів.
Крім мене, ще на вахті стоїть
кам'яний силует правнука
вікінгів — краще матроса.
Іскри моря — їх небагато, німих
світлячків —
Вискакують то тут, то там у пінявих
мітках
І не запалюють їхньої мутної вати;
Це — іскрі холодні,
Феєричні вогні водяні,
Мов зелені брильянти,
Викрешує з кременя моря
Стрімчастий ніс пароплава.
Ніч їх перебирає і топить на моїх очах,
Показуючи нашвидку кожний
мені,
Що стою високо на кубрі,
обвіяний
Вітром, приласканий зорями.
Здається — не море хита пароплав,
А вітер гойдає забуту колиску.
Тільки з західнього краю
Низький окраєць місяця бідного
Креслить горби темних хвиль
Своєю однобокою позолотою.
Ніч дозріла стоїть.
Під безмежжям неба
На щоглах, уквітчаних електричними
вогнями,
Мирно гойдається пароплав.
Я на ньому стою, заворожений вітром
крилатим
І обвіяний крильми думок моїх,
Таких широких, як безвість...
Куди ти несеш мене, доле?
У безвість!
Іскри холодні чи жаркі
викрешуєш мною?
Загориться навколо життя
А чи ні?
Із напруги вогнем повні груди мені,
І не бачу йому кінця вглибині.
1928 р.
Із рукописної збірки
"Багатогранність"
Скляний тихий хруст
Зашерх у калюжках,
Сухо поламавсь, —
Перші подихи зими
Висушили соки днів.
* * * * *
Стомлений сиджу,
Тихо клюкає вода
В рурі у стіні.
Так по жилах кров моя
В струмі вічності пливе.
Хокку
Голос надлетів,
Позривавши днів листки
З верховіття дум.
В запічку цвіркун...
Так свідрує вічно мисль
Броню небуття.
Танка
1. Ніч
В запічку цвіркун...
Так свідрує вічна мисль,
Що пройде час і...
Мохом камінь обросте —
Серце стане порохом.
2. Світанок
Світло поточив
Туману молочний дим.
Віки сон підвів,
[На] обрій мутно подививсь
Та й, зітхнувши, знов заснув.
3.Ранок
Заставки підняв
Клопотливий день — млинар —
Світлий ранок став, —
І му чиста, ситна мла
В рань півсонну потекла.
1930 р.
Три танка
М. Скрипниковi
1
Переламні дні
Над епохою летять.
Мали свій танок:
Характерник з-над Дніпра
Стався скрипником для них.
2
Хмурий дуб гуде
Під ударами вітрів,
Міці не здає:
Та й не диво — з грунту він
Силу кості собі взяв.
3
Непохитний дуб
На верховині стоїть
І вартує день —
Коло нього гай густий
Круто гілля переплів.
1931 р.
Із рукописної збірки
"Валер'ян Поліщук твори"
Футурйози
Фу ти, ну ти,
Ну й панфути,
Як напишуть,
Не встругнути.
Як загрузнуть,
Не зіпхнути —
Ну куди вам, шалапути,
До майбуття підстрибнути?
От панфути,
Ну й панфути —
Підійти й колінком пхнути.
|