Хочу жити в прийдешніх поколіннях, як мій Ньютон. Коли у Верхарна чи у Бєлого зустріну думку чи образ сильніші за мою, я готов себе розірвати, але від того їх ще дужче люблю, — вони показують мені дорогу, як їх обминути, та дають змогу приміряти свою силу до них. Тарас Шевченко мене піднімає. А до сучасних я не маю заздрості ні на грош. Чому я буду заздрити? Хай вони мені заздрять, багато так і робить. Леся Українка і Коц[юбинський] для мене зорять. T[ичина] каже, що я од К[оцюбин]ського вийшов, і я готов згодитись. Мене за мій розмір і поглиблення в проблеми часто не розуміють — один Пилипенко та Хвильовий. (...) [Я] залишився незадоволений собою, — хоч би прожити, хоч би створити те, що в мені зарито природою. Ця думка, як зубний біль, не дає мені спокою, хоч перед товаришами я часто задаюсь тим, що зробив.

Спішу робить, може, наскочу на свій шлях, бо ще боюсь, щоб мій порок не вбив на дорозі (...), бо я ж один із тих, що вдихнув Революції, такої, якої ще мир не знав. Українці й росіяни її повинні показати всьому людству і в літературі, німці й французи за нас її не покажуть...