5. XI. 1934 року, Київ. Закінчивши роботу в Будинку вчених, де я працювала, я зайшла до Будинку письменників на Фундукліївській вул. Там треба було мені виконати доручення мого чоловіка Євгена Плужника, який був тоді в санаторії у Криму (Карасан).

Надходили жовтневі свята. Людей в Будинку письменників було мало, бо всі готувалися до свят. Лише в кутку клубної кімнати сидів з кимсь Косинка і грав у шахи. Побачивши мене, він запитав:

"Галю, ви звідси йтимете додому?" — "Так", — відповіла я. Тоді він попросив зачекати, щоб іти разом.

Йшли вгору по Фундукліївській, потім вулицею Короленка аж до Прорізної, де я мешкала. Гриша був надзвичайно сумний того вечора. Таким бачила його чи не вперше. Багато було різних зустрічів з ним, також рік праці разом в редакції журналу "Нова громада". Часто він нарікав на те чи інше, але потім знову підбадьорювався і навіть здебільшого був у якомусь саркастично-піднесеному настрої, якщо можна так висловитись.

А от цього вечора він був сумний і все говорив про те, що єдина його втіха останнього часу — це надія одержати окреме приміщення в будинку для письменників "Роліті", який уже закінчили будувати. На будову приміщення він сплачував пай, стягаючись з останнього, бо хотів мати, як і кожний з письменників, окремий куток, де можна було б працювати. І от ніби два дні тому його викликали до управління будівлі і сказали, що на приміщення він не повинен розраховувати, бо його передадуть якомусь, очевидно, партійному чи лівому письменникові, який переїздить з Харкова. Що той письменник поверне йому виплачений пай... Це його дуже пригнітило і, головне, зникла надія коли-небудь мати окремий куток. "Гавкав я, — каже, — в радіо (так він називав свою працю, бо був диктором при Радіокомітеті), і звідти мене звільнили, і приміщення не дали"... і багато, багато ще болю було в його розмові, який прийшов в його душу не сьогодні і не вчора, а давно, давно. Кожного разу, після кожної неправди по відношенню до нього, як письменника, відкладалася ця краплина болю.

Попрощалися ми на розі Прорізної і Короленка. І ніколи не могло прийти мені тоді на думку, що ця зустріч з Гришею була остання. Настрій його, такий важкий, і вдома мені не давав спокою, але все ж я не могла думати, що більше його ніколи не побачу.

Шосте листопада пройшло у прибиранні кімнати, пранні, прасуванні — коротко — в приготуванні до свят.

7-го листопада була святкова вечірка в Будинку письменників. На столі у мене лежало запрошення, але йти не хотілося без Євгена. І от уже перед самим початком вечірки прийшов Борис Тенета (він тоді жив деякий час у нас) і намовив мене йти, обіцяючи багато всяких розваг і цікавих спостережень. І ми пішли. Була майже вся "література" — це так говорилося завжди, коли збиралися всі письменники. Наближався час сідати за стіл. До мене підійшов Тенета і сказав, що його дуже турбує те, що й досі нема Гриші Косинки і Міті Фальківського. Але відсутність Міті турбує його менше, бо він міг сісти за піаніно (Фальківський часто, сівши грати, не хотів уже нікуди йти), а от що нема Гриші — це його вже дуже турбує, бо Гриша ніколи не пропускав жодної вечірки. На таких вечірках він завжди мав багато об'єктів для спостережень, багато вражень, ділячись потім якими з своїми товаришами, він смішив їх до сліз. Крім того Гриша любив добре й смачно попоїсти, а на таких вечірках всього було досхочу. Я обов'язково піду на ту вечірку, — казав Гриша, — "бо там Іван Ле в чорній парі буде танцювати фокстрота так, як його муштрували кілька місяців перед тим, як вислати з якоюсь місією кудись" (забула вже).

Страви скоро з'їдалися, пляшки швидко спорожнювалися. Іван Ле вже протанцював знаменитий фокстрот. Всім було дуже весело. Тільки ми з Борисом не могли ані їсти, ні пити. І навіть фокстрот Ле не викликав у нас цікавості. І не дочекавшись кінця, ми пішли додому. Вдома до ранку не могли заснути, бо певні були вже, що з Гришею сталося щось трагічне, і що це трагічне є початком катастрофи і мого, і Борисового життя, а також життя ще багатьох письменників. І ми не помилилися — це був початок катастрофи.

Дочекавшись ранку, я пішла просити свою сестру, щоб вона зайшла до Косинки і дізналася, чи все там гаразд.

Передчуття не обманули. Сестра, повернувшися, сказала, що Гриша заарештований в ніч з шостого на сьоме листопада (1934), і що, крім нього, заарештований Мітя Фальківський і молодий письменник Влизько; про останнього я нічого не буду писати, бо знала його дуже мало, лише з офіційних зустрічів в редакції. Говорити з ним було тяжко, бо він був глухонімий. І розмова з ним велася письмово. При обшуку у Гриші були взяті якісь листи, книжки, а головне — якийсь австрійський багнет (доказ терористичної діяльності Косинки). Коли при обшуку (це розповідала дружина Косинки, Тамара) спитали у Гриші, що це за багнет і де він взявся, він відповів, що цим багнетом колов завжди вугілля для опалення, а яке його походження — не знає, бо багнет був у приміщенні ще тоді, коли він до нього переїхав.

Дізнавшись про арешт Гриші, я послала телеграму Євгенові: "Гриша захворів і лежить в Лук'янівській лікарні" (на Лук'янівці — передмісті Києва — була в'язниця і лікарня). Здебільшого всіх ув'язнених відвозили до Лук'янівської в'язниці, тому умовно так завжди повідомлялося про арешт. Таку ж телеграму я послала і Підмогильному Валеріянові в Харків, який одразу зрозумів все і прислав мені у відповідь дуже теплого листа з подякою за інформацію І попередження (звичайно, сильно завуальованого, зрозумілого мені одній). Також ніколи не гадала я, що цей лист Валеріяна був останнім (час від часу в листах до Євгена він вкладав і до мене кілька слів. Особливо його завжди дуже цікавила моя думка про той чи інший його твір).

15-го листопада, по закінченні перебування в санаторії в Криму, повинен був повернутися Євген, якого я нетерпляче чекала, бо дуже тяжкий настрій у мене був усі ті дні. Але 15-го він не приїхав, бо поїхав з Криму ще до Харкова, щоб побачитися з Підмогильним і іншими, і повернувся лише 18-го листопада. Був увесь час якийсь дуже сумний, але спокійний і рішучий. Часто підходив до вікна, довго дивлячись в далину, бо з вікна нашого [це був шостий поверх) було видно бані св. Лаври і Дніпро. Він говорив: "Який прекрасний Київ, який чудесний Дніпро; як я люблю його, яке прекрасне сонце, а я не буду жити, мене розстріляють. Вони хочуть знищити нас всіх, хоч ми й ні в чому не винні".

І коли я, холодіючи від таких страшних слів, підходила до нього і не говорила, а кричала: "Замовкни, не говори так, я не можу цього чути! Ти мусиш жити", — він відповідав мені: "Я хочу жити, але мушу вмерти, так вони хочуть, а тобі говорю це для того, щоб тебе підготувати пережити це страшне".

Протягом цього часу від 7-го листопада до 1-го грудня ми увесь час дізнавалися від Тамари про Гришу, про Мітю і про Влизька. Вона казала, що у Лілі (це дружина Фальківського) і у дружини Влизька (ім'я забула) справи цілком добрі. І той і другий пишуть, що їх незабаром випустять. Листи посилають і поштою, і при поверненні корзинок з передач. Справи Гриші трохи гірші, але, що, безумовно, його також випустять, а в найгіршому випадку одержить максимум три роки, лише слідство його трохи затягнеться. Отже, відомості були зовсім втішні. Але це було до 1-го грудня.

1-го грудня, прийшовши на роботу і відкривши газету, я прочитала, що в Ленінграді вбито Кірова (секретаря Ленінградського обкому партії). Убив його в колишньому "Зимомову Палаці" якийсь Миколаєв. Увесь день говорилося про це вбивство і всі були якісь дуже занепокоєні цією звісткою, ніби несла вона за собою багато горя.

Коли я прийшла додому, Євген був як темна ніч і сказав: “Тепер нам кінець, вони (НКВД) тепер оскаженіють і сліпі в своїй люті знімуть багато неповинних голів". Того ж вечора, повернувшись з Будинку письменників, він поклав на стіл 1000 крб. "Оце, Галю, повернули мені частину паю за збудоване для нас приміщення в будинку "Роліт" і сказали повернути від нього ключ (10-го грудня ми мали переїздити в це нове, окреме приміщення), бо воно мені більше не належить, а передається комусь іншому. Чи не так було перед арештом з Гришею Косинкою?"

1, 2 і 3-го грудня по Києву провадилися страшні арешти. Тільки і чути було... того забрали, того забрали... і т. д.

4-го грудня пізно увечері я вже була в ліжку, бо застудилася, мала гарячку, але лежачи допомагала Євгенові звіряти після передруку якусь статтю Радека (яку він перекладав з російської мови), я читала, а він звіряв. Була 12-та ночі. Раптом я почула гуркіт автомашини, яка, наблизившись до воріт, стала. Будинок наш був у дворі, жили ми на шостому поверсі, але стояла така тиша, що чути було все дуже добре, а до того нервове напруження було таке сильне. І я почула незабаром кроки кількох пар чобіт, які піднімалися по сходах. Насувалося щось страшне. Я почала погано читати, дихання мені здушила спазма, я спинилася, а Євген, не помічаючи за роботою нічого, каже мені: "Чого ти так погано стала читати, мабуть, ти таки хвора?" В цей час різкий дзвінок, пронизуючи тишу, заставив його піднести голову від роботи. Так могло лише дзвонити НКВД (цей дзвінок і я і він уже знали, бо в нашому приміщенні вже не раз брали. Приміщення було спільне, мешкало кілька родин).

"Хто це так пізно?" — сказав Євген. "Женічка, — кажу я, — піди відкрий — це по тебе". "По мене, чого ж так рано, лише 12, почекали б ще!" З цими словами він пішов відчиняти .двері, та до кімнати вже повернувся не один. Першим увійшов якийсь відповідальний з НКВД, потім Євген з піднятими руками догори, а потім ще два з рушницями і двірник.

Увійшовши до хати, цей головний витяг папірця з кишені, показав його Євгенові і сказав: "Ордер на арест и обыск. Понятно?.." — "Зрозуміло", — сказав Євген. І почався цей безкінечний "обыск". Затрималися ще трохи зі мною, бо мусили серед мешканців знайти жінку, яка зробила б мені особистий обшук. Мужчини були настільки чемні, що цього не робили. Отже, в одязі (бо я мусила одягтися), в плащі, бо мене сильно трясла пропасниця, все було обшукано (повивертано кишені) і тоді дозволено мені одягтися... Євгенові не дозволено було рухатися, а тому всі речі, книжки, листування, рукописи показувала їм я.

Обшук тривав дуже довго, перевернена була вся кімната, здіймалися багнетами килими, перетрушувалися постелі і т. п., а забрав уповноважений НКВД дуже мало:

1. Пашпорт на ім'я Євгена Плужника,

2. Книжечку для дітей Винниченка "Бабусин подарунок",

3. Книжку Ніковського "Віта нова",

4. Один примірник журналу "Україна" за редакцією Грушевського, оце і все.

Жодного листа, а листів було дуже багато, жодного рукопису (зверху на столі лежав примірник недрукованої п'єси "Фашисти"), жодної записної книжки, чернетки... Нічого. Очевидно, того, що взяли, було цілком досить для встановлення злочинної діяльності письменника.

Потім запропонували Євгенові зібратися в дорогу, при чому просили багато з собою не брати, бо йде він ненадовго, і буде в таких умовах, як в найкращому готелі (так казали "вони"), отже, йому нічого не треба. А потім, дуже чемно перепросивши за заподіяні турботи, вийшли, забравши з собою Євгена і залишивши копію акта обшуку, яку я маю і досі при собі.

Другого дня сестри пішли в комендатуру, хотіли дізнатися, в якій в'язниці Євген, щоб понести йому передачу (сама я була дуже хвора), але їм сказано було, щоб до 10-го грудня їх не турбували. За час з 4-го по 10-те грудня вже були оголошені списки засуджених до кари смерти після вбивства Кірова по Ленінграду, Москві і Мінську, залишався неоголошеним список лише по Києву. Знаючи, що такий список може бути кожного дня, всі ті, хто мав кого-небудь у в'язниці, а таких уже були тисячі, божеволіючи чекали цього списка, бо ніхто не міг бути певним, що його найближчої, найдорожчої йому людини в цьому списку не буде. І от 11-го грудня ранком (газети приносив поштар о 8-ій ранку) всі кидалися до поштової скриньки і зі страхом відкривали газету. Борис Тенета (який, як я вже згадувала, жив тоді у нас) встав рано і пішов назустріч поштареві, ніби передчуваючи, що на цей раз буде вже список. Я цього не помітила, і коли він повернувся — не чула, але раптом почувши з кухні якийсь розпачливий не то крик, не то стогін, швиденько вибігла в кухню і побачила таке: серед кухні з газетою в руках стояв Тенета, але руки в нього так сильно тремтіли, що він не міг добре читати газету. Біля нього стояли моя двоюрідна сестра, тітка, деякі мешканці.

Побачивши мене, він дико закричав: "Галю! геть звідси!"

Раптом ніби блискавка прорізала мій мозок!.. Список... Євген... і я як скошена впала на підлогу, але свідомості не втратила. Мене занесли до кімнати, і всі увійшли за мною. Список був на 43 особи. Борис Тенета так хвилювався, що не міг його дочитати до кінця, лише в кімнаті, напруживши останню волю, він, кілька разів спиняючись, бо не вистачало йому повітря, дочитав його і знову, як божевільний, закричав: "Нема Євгена, нема, але Гриша, Мітя, Влизько! Що "вони" роблять, що "вони" роблять! Розстріляють, розстріляють! За що, за що!" І, бігаючи по кімнаті, рвав на собі волосся. Багато років список цей, вирізаний мною з газети, був у мене, і лише після цих переїздів, я його не можу знайти. Пригадую лише, що на першому місці були троє Крушельницьких — батько й два сина, які незадовго перед цим (два роки, здається), приїхали з Галичини до Києва, як люди комуністичних настроїв. Потім в цьому списку стояли; Косинка, Фальківський, Влизько і останніми в списку були Мисик і Буревій (також письменники).

Прийшовши трохи до пам'яті, я одразу ж пішла на Інститутську вул. ч. 5 в комендатуру НКВД дізнатися ж нарешті, в якій в'язниці перебуває Євген. Прийшовши туди, перших, кого я там побачила, були дружини Косинки, Фальківського і Влизька. Вони принесли передачі і чекали, коли у них приймуть. По їх обличчях я одразу побачила, що вони газети не бачили і не знають, що чоловіки їх засуджені до розстрілу. Сльози заливали мені очі і я не могла їх стримати, а вони ж усі потішали мене й казали; "Не плачте, Галю, от бачите, ми вже не плачемо, то ви ще не привикли, а ми вже привикли і от дочекалися того, що наших скоро випустять, і ви також дочекаєтесь, що Євгена випустять". Так говорили ці три нещасні жінки, а я вже знала інше...

Передач цього дня від них не приймали, і Тамара, яка перший раз цього дня мусила йти на працю до Київської кінофабрики, поїхала туди, перепоручивши свою передачу двом останнім. Ще багато людей було там, які вже знали страшний вирок, але ніхто не наважувався, звичайно, їм цього сказати.

Пробувши в комендатурі НКВД не менше чотирьох годин, я, зрештою, дочекалася довідки про те, що Євген є на Катерининській вул. (там теж в'язниця). Я пішла туди й понесла передачу. На Катерининській вул. в комендатурі була сила-силенна людей, здебільшого, звичайно, жінок, які чекали, щоб у них прийняли передачу їхнім чоловікам. Там була і дружина Підмогильного Валеріяна, і Валеріяна Поліщука, Епіка Григорія, сестра Василя Вражливого, дружина Гео Шкурупія, Миколи Куліша і ще багато, багато дружин письменників. Бо всього письменників з Києва, Харкова і інших міст України було заарештовано в ніч на 4, 5, 6 грудня — 35 чоловік... і всіх їх сьогодні привезли до Києва на Катерининську вул. Передачі були прийняті і ще через кілька годин повернені кошики з короткими записками. Від Євгена була така записка: "Галю, передачу одержав, дуже дякую, повертаю металеву ложку, принеси дерев'яну". Ввечері я повернулася додому, де мене чекав нетерпляче Борис Тенета, бо вирішено було всіма нами, близькими йому людьми, щоб він негайно виїхав до Нового Афону, де була в одному з санаторіїв лікарем його дружина. Він зовсім був розгублений, напівхворий від усього пережитого, і пасивно покорився нашому рішенню. Від'їздив він з тою думкою, що всі, кого мають розстріляти, перебувають на Інститутській вул. 5, а всі, хто ще має витримати слідство — на Катерининській... Прощаючись, він сказав: "Коли мене заарештують, як і інших, і вишлють хоч на десять років... я і там десь далеко житиму. Я так люблю життя, так хочу жити, що житиму і на Соловках, і на Печорі, аби жити і бачити, як сходить і заходить сонце... А от коли мене засудять до смерти... я не дам їм себе розстріляти як бандита, а покінчу з життям сам..." Це було з Тенетою останнє прощання.

Пізно ввечері моя сестра пішла до Тамари Косинки провідати її, бо, безперечно, вона вже знала про страшний вирок. Повернувшись розповідала таке. Хтось з сусідів відкрив їй двері, вона зайшла в кімнату. В кімнаті було темно, світло не світилося. В кутку кімнати сиділа нерухомо Тамара, а біля печі, схилившись низько на руки, — її мати. На скрип дверей Тамара ворухнулась і глянувши на сестру божевільними очима, сказала: "Ви прийшли... це перша людина, яка прийшла до нас, всі бояться..."

Про те, як дізналася Тамара про список, її мати розповідала так: Тамара з комендатури НКВД поїхала на кінофабрику, там працювала перший день і ставились до неї там в той день якось особливо, але ніхто нічого їй не сказав. Закінчивши роботу на фабриці, вона, не заходячи додому, поїхала знов до комендатури, сподіваючись з кошиком одержати записку від Гриші. Хтось із знайомих мужчин, який працював на фабриці, вийшов разом з нею, сів в один трамвай, увесь час з великою турботою розпитував про Гришу і, очевидно, упевнившись, що Тамара і досі нічого не знає, провів її аж до дверей комендатури і, прощаючись, дав їй газету зі словами: "Та мусить же хтось сказати, може ще можна буде якось рятувати. Тамаро, прочитайте!" На вулиці було вже темно і тому увійшовши в освітлену кімнату комендатури, де ще й досі сиділи дружини Фальківського і Влизька (не знаючи нічого), Тамара розкрила газету і на першій сторінці побачивши список, почала його читати, а дочитавши до прізвища Косинки, ойкнула ніби від страшного удару в серце, упала, випустивши з рук газету. До неї підбігли дружини Фальківського і Влизька, взяли газету і, прочитавши те саме, так заридали і закричали, що всі присутні підбігали до них, і в комендатурі зчинився такий крик і ридання, що прибігло кілька НКВДистів і почали встановлювати порядок. У дружини Фальківського віднялися ноги, вона зовсім не могла йти (мали її каретою швидкої допомоги відвезти додому), Тамару забрала мати, яка, турбуючись, що її довго не було вдома, пішла і сама до комендатури. Дружину Влизька забрали якісь знайомі, бо вона мешкала дуже далеко за містом.

Розпачливі заяви до великого вождя і менших вождів, які писали всі родичі засуджених про помилування, звичайно, не дали жодних наслідків. 15-го січня (1935) в газеті, десь на останній сторінці, зовсім непомітно було надруковано: "Вирок виконано". Мисику і ще кільком невідомим мені людям смерть була замінена 10-ма роками.

Після виконання вироку Тамара сильно захворіла, ніби психічне зрушення в неї було, і тихо говорила: "Гриша не вмер, я його не ховала, мертвим не бачила... він живий".

Ліля Фальківська лежала в ліжку з паралізованими ногами і кілька місяців не говорила зовсім, все мовчала. Дружину Влизька батьки відвезли з Києва кудись дуже далеко.

Швидко після цього НКВД видало наказ всіх жінок розстріляних вислати за межі Києва на відстань не менше 100 км. Дружину Фальківського, зовсім хвору, лежачу, перевезли знайомі до Білої Церкви, де її прийняли на помешкання якісь євреї. Видужавши трохи, вона відробляла їм за помешкання, допомагаючи пороти і перешивати якісь старі лахи — господар був кравець. Тамара була хвора (психічне захворювання) і тому батьки дістали дозвіл взяти її до себе в Харків, хоч у великих містах не дозволяли їй жити. Дружина Влизька виїхала кудись зовсім далеко за межі України.

У березні довелося мені бачитися з дружиною Фальківського в Києві. Я йшла Фундукліївською вгору і біля вітрини якоїсь великої книгарні побачила Лілю, власне, лише догадалася, що то була вона. Стояла і повними сліз очима дивилася на книжки. Я обережно підійшла до неї. Замість привітання, вона сказала мені: "Я ходжу, Галю, по кладовищу... Книгарні... книжки — це кладовище... Мітя так любив тут ходити... дивитися на книжки... і от я приїхала спеціально подивитися на ці місця, де він ходив... але це все вмерло, поховано..." Я зрозуміла, що Ліля ще не була здоровою людиною, а до того ж вся тремтіла... Мені захотілося відвести її звідси десь до теплої кімнати, зігріти, напоїти чимсь гарячим, і я умовила її зайти до кав'ярні, замовила каву, тістечка і силою заставила її пити і їсти. Коли ж хотіла розрахуватися з кельнером, Ліля раптом тремтячими руками вийняла з кишені 3 крб., поклала на стіл і сказала: "Галю, не платіть самі, я теж маю ще гроші, я заробила 3 крб., я ще не зовсім жебрачка". Я лагідно попросила її сховати гроші... Більше я Лілі ніколи не бачила, так само як не бачила ніколи і Тамари.

Була середина березня, а жодного побачення з Євгеном мені не давали, хоч інші дружини вже мали їх. З роботи в Будинку вчених мене звільнили, і тому я майже увесь час просиджувала в комендатурі НКВД або просто на вулиці проти будинку, де, знала, у підвалі, перебуває Євген. Здавалося, що все ж я ближче біля нього. А надворі вже була весна і тому можна було вільно годинами ходити чи сидіти на вулиці близько того будинку.

Десь 20-го березня від Євгена по пошті прийшов лист, в якому він писав, щоб я просила побачення, бо тепер уже мені його дадуть. Я подала через комендатуру заяву і на 25-те березня мені було дозволено побачитися з Євгеном. Лише той, хто чекав побачення з найдорожчою людиною у в'язниці, може зрозуміти, що я відчувала, готуючись в таких умовах побачити кохану людину. В комендатурі мені була виписана перепустка, і з нею, пройшовши багато дверей і перед кожними дверима показавши її і пашпорт вартовому НКВДисту, я потрапила до кімнати слідчого мого чоловіка. Постукала, увійшла. Сидів проти мене грубий, широкоплечий єврей. Прізвище його було для мене "Иванов", а справжнє Хайєт. Подивившись на мене уперто, довго, він спитав мене: "Что вы, собственно, от меня хотите?" — "Від вас я нічого не хочу, — відповіла я йому, — лише прошу показати мені мого чоловіка, бо він є дуже хворий (мав сухоти, кавернозний процес), а ви тримаєте його у в'язниці". "Но ведь вы же будете плакать, а плакать тут не разрешается". — "Ви не дочекаєтесь побачити жодної сльози на моїх очах", — сказала я. — "Но ведь у вас глаза на мокром месте", — сказав слідчий. — "Не турбуйтесь, я плакати не буду", — повторила я. Після цього натиснуто було на електричний ґудзик і сказано: "Привести ко мне подсудимого Плужника". Серце моє завмерло... зараз я побачу Євгена... а потім, хвилин через п'ять, я почула кроки військових чобіт. Відчинилися двері, попереду увійшов один НКВДист зі "свічкою" в руках (це так називалась піднесена догори рушниця в руках супровідника), потім Євген, а потім ще один НКВДист теж зі "свічкою".

Я встала, кинулась до Євгена, ми поцілувались, потім він поцілував мені руки, а я йому. І, напруживши останні сили, я посміхнулась і сказала: "Женічка, та ти не дуже й змінився, виглядаєш непогано, лише дуже блідий — це, мабуть, тому, що без повітря". Це я так говорила, а серце моє кричало: "Подивіться всі, на кого він став схожий, та він же не житиме, бо він хворий, він же не витримає тут". Вигляд у нього був жахливий, а як додати ще те, що на ньому одяг висів, мов на кілку, бо не можна було одягти ані паска, ані краватки, а людина схудла І все висіло, нічим не стримане, то жаль огортав моє серце, що людина, яка завжди була так чисто й акуратно вбрана, має тепер такий вигляд. Говорити не можна було ні про що, бо тут же, не зводячи очей то з одного, то з другого, сидів слідчий, і тому говорилося про що завгодно, лише не про те, що хотілося сказати, і що треба було сказати. А тому, побачивши його в такому розхристаному вигляді, в чорному спортовому вбранні (лещатарському), я почала розмову про те, що я принесу йому якусь світлу сорочку, що йому самому приємно буде вбрати її. Але він сказав мені: "Зрозумій, Галочко, що мені нічого не треба, що життя вже скінчилося і навіщо мені та сорочка…". А потім, ніби на хвилинку згадавши щось дуже важливе, він додав: "А й справді принеси мені мою улюблену сорочку, ту сіру, в паски, я таки одягну її ще раз, бо скоро буде останній виступ українських письменників — parad alle. — Потім, нахилившись близько до мене, ледве чутно сказав: — Суд... І от на цей останній виступ я таки зодягну ту сорочку, хоч і буде він не з академічних підмосток, а з лави підсудних". Тут слідчий, розлютившись, скажено стукнув п'ястуком по столі і крикнув: "Плужник, замолчите, должны уже знать, о чем можно говорить". Потім я ще говорила Євгенові, що не треба так занепадати духом, що прийде ще час, коли він буде знову думати і писати, та він, болісно посміхнувшись, сказав мені: "Ні, такого часу ніколи вже не буде, про нас уже подумали, і про нас уже написали", — при цьому злегка показав головою на слідчого... І так хотілось, щоб хоч на одну хвилину ця потвора вийшла з кімнати, хотілося сказати Євгенові щось таке ніжне, таке велике своїм значенням, щоб хоч на одну хвилину заспокоїти, зменшити його страждання, поцілувати його, пригорнути його нещасну голову до себе... Та не можна було, бо слідчий не вийшов ні на одну хвилину... А тому ще поговоривши, як висловлювалися тоді про таке побачення, про погоду, я мусила вже йти, бо скінчилися ті 15 швидких хвилин, яких ми чекали чотири безконечно довгих місяці. Я не плакала, я напружувала останні сили, бо не хотіла, щоб та потвора бачила мої сльози. Прощаючись, у Євгена скотилася ніколи не бачена мною сльоза. Я до того не бачила, щоб він плакав. Та швидко змахнувши її, він поцілував мене і, прощаючись, просив бути сильною, мужньою, готовою перенести велике горе. Як я йшла назад тими безконечними коридорами, знов повз тих так само безконечних вартових — я не пригадую. Знаю лише, що вийшовши на вулицю, я побачила чотири дорогих руки, простягнені до мене моїми двома сестрами, і на ті руки я впала і почала не плакати, а ридати так, що вони мусили покликати візника, відвезти мене додому й покласти в ліжко. "Боже, коли ти є, — просила я, — зроби так, щоб він помер сам, щоб його не розстрілювали", бо я зрозуміла, що скоро буде суд і що Євген сподівається розстрілу.

Другого дня сіру сорочку в паски віднесла сестра з передачею, а 30-го березня надійшов від Євгена поштою такий лист:

Два рази в листі була підкреслена ця дата. Пояснень до листа багато не треба. 28-го березня був суд, залишене життя! Не розстрілюватимуть! А на скільки років і як далеко вивезуть, то вже, порівнюючи з розстрілом, було не таке страшне, а поскільки лист був такий радісний, і про кількість років нічого, то я і сестри увесь той день і те багато днів потішали себе надією, що може засудили не на багато років, що, може, присуд взагалі не такий тяжкий і т. д...

Подібного ж змісту листи, лише, звичайно, в інших висловах, одержали дружина. Підмогильного Катя, і дружина Гр. Епіка — Віра.

Протягом тижня в комендатурі НКВД між жінками письменників з'явилася така чутка, що їх судили закритим судом 28-го березня, на суді був присутній сам Ульріх — головний прокурор СРСР, що їх всіх було засуджено до розстрілу, а потім замінено 10-ма роками заслання в далеких таборах. Отже, після цих чуток надії на нежорстокий присуд зникли... Всі ми знову стали просити слідчого про побачення: нарешті побачення було дозволено (дати не пригадую). Першою на побачення пішла дружина Епіка, після неї безпосередньо я (слідчий у Епіка і в Плужника той самий). Я і Віра Епік купили квітів (був сезон тюльпанів і нарцисів) і пішли до в'язниці. Та сама потвора-слідчий зустрів мене словами: "У меня сегодня день тюльпанов и нарциссов, все жены приходят к мужьям с цветами". "На скільки років ви засудили мого чоловіка?" — спитала я слідчого, не звертаючи уваги на його репліку про квіти. "А вам не все ли равно на сколько. Надо будет все же искать другого мужа... может быть на пять, может на десять, может быть на три... все будет зависеть от политической международной ситуации. Чем ситуация будет спокойнее, тем скорее мы их возвратим домой. Они нам нужны, мы знаем кого ссылаем. Они попали под плохое влияние, а головы на плечах имеют хорошие". Так говорив слідчий. Я знову сказала йому, що чула, ніби 10 років має Євген, що це жорстоко, що він хворий, що він навіть на заслання не доїде, не витримає... "Все выдержит, — сказав слідчий. — Если уж тут выдержал, то все выдержит. Вот вы его сейчас увидите, он совсем молодцом. — І, відкривши двері, голосно сказав: Евгений Павлович, зайдите сюда!" Уже не "приведите подсудимого такого-то", а "зайдите"... Ніби він десь зовсім близько. Це мене здивувало, та там не треба було нічому дивуватися...

Через кілька хвилин, без супровідників зі "свічками", з газетою в руках увійшов Євген. "Доброе утро (це був ранок), Евгений Павлович, — подаючи руку, привітав його слідчий, — как себя чувствуете?" Ми з Євгеном привіталися так, як і в перше побачення. "Женічка, — сказала я, — ти так вільно прийшов сюди. Що це значить?" "Теперь Евгений Павлович не мой подсудимый, я к нему больше претензий не имею, — сказав слідчий. — Мы с ним просто знакомые". В очах Євгена світилася, якщо можна так висловитись, сумна радість, і ніби вони говорили мені: я ще житиму... "Женічка, чи правда, що тебе засудили аж на десять років заслання? І куди? Як далеко?" — питала я. — "Таку мерзоту, яку зробили з нас (це він сказав зовсім тихо), висилають лише у вічну мерзлоту" (міста вічної мерзлоти — є такі на Крайній Півночі). Він і тут підібрав риму. Скільки гіркої образи було у цьому вислові. "Так, Зорька, на десять років, але ти не турбуйся, аби вистачило сил, приберу якийсь фах дроворуба, чи якийсь інший... і може витримаю, а ти мужньо мусиш зносити цю довгу розлуку... а я любитиму тебе ці довгі десять років понад усе..." Побачення було коротке, бо ніби в той день слідчий дозволив багато побачень і не мав часу давати довше як 10 хвилин. Перед прощанням я попросила дозволу передати Євгенові все, що принесла. Передати це з рук в руки не мала права, лише все повинно пройти через руки слідчого. То були солодощі й інші приємні для Євгена дрібнички. Слідчий брав у руки, розглядав, потім знову давав мені, а я передавала Євгенові. Руки мені тремтіли, я хвилювалася, боялася, що це побачення перед засланням останнє. Євген це помітив, витяг з кишені пачку дуже доброго ґатунку цигарок і, попросивши дозволу у слідчого, передав мені зі словами: "Бачиш, Зорька, не лише ти мені носиш подарунки, але й я тобі можу подарувати цигарки, запали і не хвилюйся. Нам дозволили купувати після суду". Я вдень ніколи не палила, лише коли дуже хвилювалася, тому взяла цигарку, попробувала затягнутися, але цигарки були такі мокрі, що не можна було їх палити. "Чого такі мокрі цигарки?" — спитала я. — "Це в моєму льоху така вогкість", — сказав Євген. Слідчий глянув на нього так, що він далі мені не пояснював. Я вже мусила йти, але просила слідчого перед від'їздом дати мені ще одне побачення, щоб я могла з ним попрощатися і принести на дорогу потрібні речі.

Він обіцяв, що Євген не виїде не побачившись зо мною. До 3-го квітня мене на побачення не викликали. Приймали передачі, теплі речі, чоботи. Грошей у мене вже не було (я ж не працювала, заробити не могла). Продавала речі, стягалася з останнього, щоб купити все найкраще, найтепліше. Чоботи подарували знайомі люди. Взагалі треба сказати, що знайомі допомагали всім, чим могли в різний спосіб. Були випадки, коли хтось приходив, залишав гроші, говорячи "Це мій борг Євгенові Павловичу, я раніше не зміг йому повернути". Боргу жодного не було (але треба було передати гроші так, щоб мене не вражало це, і тому вигадували всякі причини). Одного разу прийшла людина мені мало знана, так само принесла гроші і просила запитати при побаченні з Євгеном, що він хотів би найсмачнішого з'їсти. При наступному побаченні Євген відповів, що нічого не хоче, боючись, щоб я не витрачалася на дорогі речі, а потім, коли я настоювала, то сказав, що з'їв би шматочок червоної риби (балик, сьомга, тешка). Знову прийшов той же чоловік і запитав, що сказав Євген. "Трохи червоної риби з'їв би", — сказала я. І другого дня було прислано великий пакунок з різними найдорожчими закусками, а до того ще й багато солодощів, помаранчів, мандаринів, і так повторювалося кілька разів. Людину, яка це приносила, я навіть не розпитувала, бо знала, що люди бояться бути упізнаними. Лише через деякий час. ближче познайомившися з невідомою людиною, я дізналася від нього, що всі ці передачі ішли від Максима Рильського. З письменників — це був єдиний, хто допомагав мені і тоді і пізніше, даючи мені ту чи іншу роботу для передруку. А одного разу, зустрівшись з ним на вулиці, а він був трохи напідпитку, взяв мене під руку і з очима повними сліз говорив: "Пані Галю, я скоро збожеволію, я не можу витримати вже більше, мені хочеться взяти телефонну рурку і кричати по прямому проводу до Кремля: що ви робите, ви виймаєте мозок у країни і залишаєте її без мозку, ви заливаєте кров'ю нашу землю і на цій землі, зрошеній кров'ю і слізьми, ви засаджуєте всюди троянди й інші квіти, а я, ходячи по Києву і бачачи ці троянди, хочу топтати їх і кричати: то не квіти, то кров найкращих, найчесніших людей України!" Багато ще дечого він говорив так голосно і так знервовано, що я мусила завести його в глухий переулок, щоб менше було людей, бо прохожі звертали вже на нього увагу, а то було небезпечно. І коли часто тепер я чую, як засуджують Рильського за його вірші і орден, мені хочеться сказати: "Не судіть, і не судимі будете".

30-го квітня рано, як і завжди, я понесла передачу Євгенові. Підійшла до віконця коменданта за дозволом. Почувши моє прізвище, комендант сказав мені, що зараз по мене слідчий послав післанця, бо Євген має сьогодні або завтра виїхати, і що сьогодні я буду з ним мати останнє побачення. Я швидко ще повернулася додому, взяла приготовані речі на дорогу, що мали бути передані напередодні від'їзду, окинула оком кімнату з думкою, що можна б взяти, щоб там десь, далеко, він мав з собою річ, яка нагадувала б йому цю кімнату. Посередині кімнати у нас висіла велика лампа (люстра) з бронзи, абажур рожевого венеціанського скла, а біля лампи прив'язаний був маленький оксамитовий ведмедик на довгій червоній нитці і малесенький чорнесенький целюлоїдний негритосик (лялька). Це були Євгенові забавки. Він, коли писав, то завжди ходив по кімнаті з кутка в куток, торкав рукою ці цяцьки і вони гойдалися, а Євген в ритм гойданню ходив і думав. Я відчепила від лампи ці іграшки, взяла зі столу своє фото, яке Євген дуже любив, загорнула в шовкову хусточку і, взявши інші речі, пішла знову до комендатури, чекаючи на побачення.

Це побачення я дістала швидко. Слідчий зустрів мене словами: "Вот видите, я исполнил свое обещание, послал за вами вестового, чтобы вы попрощались". Швидко привели Євгена, вигляд у нього був зовсім хворої людини. Я кинулася до нього, щоб поцілуватися, але він відвернув уста, щоб в уста не цілувала. Я спитала його чому, а він каже: "Нам зараз давали таку погану смердючу рибу на сніданок, мене несподівано викликали, я не встиг пополоскати рота". Я знала, що це вигадка. Нахилила його голову до себе і поцілувала міцно в губи. Жодної риби не чути було. Серце в мене похололо: отже, у Євгена знову відкрився процес, бо до в'язниці у нього каверна була залікована, йому два роки робили вдування (пневматорикс), а тепер процес в цих страшних умовах знову почався. Раніше так само, коли у нього був процес бацилярний, він завжди відвертав уста, щоб не занести мені інфекції. І от тепер, коли я завжди так нетерпляче чекаю цих 10-ти хвилин, щоб його поцілувати, він відвертає уста... Мені стало страшно: кінець, думала я, жити він не може. Там, на засланні, в таких страшних умовах, при тяжкій праці і поганому харчуванні він не може витримати.

Слідчий попередив мене, що побачення коротке, він не має часу, а до того ж завтра велике свято — 1-ше травня... "И вот все будут на убранных улицах, будут петь, танцевать, участвовать в вечернем маскараде на улице... Весь день будет играть музыка, а ваш муж будет в тюрьме сидеть, но хорошо, что это тюрьма советская, а не капиталистическая..." Знову почалася процедура передачі речей, бо я принесла цього разу і приладдя для голення, і дорожний ніж, і пасок для вбрання, і ще багато речей, які можна було лише передати на дорогу. Слідчий все переглядав і передавав Євгенові, а потім, розгорнувши шовкову хусточку і побачивши там загорнене фото і дві маленькі Євгенові іграшки, посміхнувся (і навіть без злоби) і також передав Євгенові. "Це, Женічка, я принесла тобі маленький шматочок нашої кімнати, забери її з собою туди, далеко. Я просила, кажу Євгенові, у військового прокурора, щоб мене заслали разом з тобою, що я хочу бути там, де ти, але такої великої ласки мені, звичайно, не могли зробити". Євген просив дозволу передати через мене листа моїй матері, якого слідчий, звичайно, мав прочитати і тоді передати мені. Я спостерігала, коли він читав, і помітила, що навіть ця бездушна потвора була зворушена. Це справді був надзвичайний лист. Я дуже шкодую, що не скопіювала його, а потім сталося так, що мама вмирала без мене і сестер, і ніхто не міг взяти того листа. В ньому Євген дякував мамі, що народила вона мене, що він, проживши зо мною десять років, був такий щасливий, що зараз прийшов час заплатити за це щастя, бо занадто воно було велике те щастя, щоб так безкоштовно міг його мати. Далі Євген просив маму берегти мене для нього, бо все ж сподівається повернутися і побачити мене... і т. п. Другий лист був для мене; "Так мало нам дали хвилин для прощання, що я не міг би сказати тобі всього того, що хотів, і тому написав усе в листі..." А потім треба було прощатися... Я відчувала, що ридання мені розривають груди, та не плакала, не можна було... "До побачення, Женічка, — сказала я. — хоч як мені болюче знати, що не побачу тебе так довго, але хочу, щоб ти виїхав сьогодні, щоб завтра грала музика, всі раділи і сміялись... І щоб ти вже не сидів у цій в'язниці, а їхав потягом" (слідчий запевняв мене, що, зважаючи на Євгенове здоров'я, його повезуть окремо з Епіком звичайним пасажирським поїздом, а не етапом) Я вийшла з кімнати слідчого та, дійшовши до кінця коридору, відчула раптом, що я вже ніколи, ніколи більше не побачу Євгена, і от тоді, круто повернувшись, я почала бігти назад до кімнати слідчого, боячись, щоб мене не затримали, бо це порушувало всі в'язничні правила. Прибігши до кімнати, я, не стукаючи, бо боялася, що почую "не можна", швидко відчинила двері і зі словами до слідчого; "пробачте, я мушу ще раз його поцілувати", кинулася до Євгена і міцно поцілувала його, і швидко вийшла. Прийшовши додому, я прочитала Євгенового листа:

Передано мені листа ЗО.4.1935 р. при побаченні. Всю другу половину цього дня ми провели на двірці (я і сестри), чекаючи, що може побачимо десь хоч на одну хвилинку Євгена, коли його будуть проводити до поїзда. Від залізничників ми уже дізналися, куди під'їздить "Чорний ворон" (тюремна карета), якими дверима проводять на платформу... Так вартували ми увесь день і 1-го травня і 2-го, та Євгена не було. За весь час нашого перебування на двірці привезли лише одного ув'язненого. Супроводжували його чотири НКВДисти. Я ніколи не забуду обличчя цієї людини: поставили його в глухому кутку двірця і оточили навколо ці НКВДисти, а він, може, по багатьох місяцях, а може й по року небачення людей, з такою жадобою бігав по них очима, ніби шукав когось, ніби комусь щось хотів сказати. Часто очі його спинялися на нас, бо, очевидно, він зрозумів, що ми не випадково тут, що ми так само когось шукаємо і хочемо щось сказати, але не можна було. Помітивши, що ми так уперто ходимо біля того місця, НКВДисти попросили нас звідти піти. Отже, Євгена не було. 4-го травня я знову пішла до НКВД пішла і дружина Епіка — Віра, взяли на всякий випадок передачі і одержали дозвіл на передачу — це говорило про те, що їх не вивезли і вони перебувають тут у в'язниці. Згадаю ще про маленького синочка Григорія Епіка, Йому було два роки — Роман. Віра його часто брала з собою нести передачу таткові, бо дома не було на кого його лишати. Дитина все чула — "прошу прийняти передачу Григорію Епікові", і подавала у віконце коменданта кошик з харчами чи щось інше. Одного разу Віра дала в руки хлопчика шоколад і сказала: "Передай від себе таткові" і підняла його на руках до віконця. Дитина встромила голівку у вікно і сказала комендантові: "Дядьку, візьми мене на руці і передай мене таткові, я сам йому там передам шоколаду". А коли одного разу Віра взяла його з собою на побачення, дитина помітила, що тут сидить стороння людина (слідчий) і що він не може з татком вільно бавитися так, як вдома, хлопчик взяв з рук матері газету, яку вона хотіла передати чоловікові, і сказав, даючи слідчому: "На, читай, і не дивись на мене і на татка, я з ним трохи побавлюсь". А коли йому було вже чотири роки і дитина почала багато дечого розуміти, в розмові при ньому Віра, згадуючи Епіка, говорила, що він перебуває у довготерміновому відрядженні, Роман сказав: "Навіщо ти, мамо, говориш неправду... татко мій на СОЛОВКАХ". І хлопець виводив ці сім літер своєю малою ручкою, копіюючи їх з пам'яті, бо так писала Віра перше слово, куди чоловік був засланий. Так відірвані від батьків росли їх діти...

І от аж до 12-го липня кожного разу від нас приймали передачі в комендатурі НКВД, а чоловіки наші сиділи у льохах в'язниці без повітря, без сонця. А в Києві стояло чудове літо... Дніпро купав у своїй воді тисячі людей. Та я не помічала того літа... Знала одне: в льоху в'язниці сидить Євген і, очевидно, вже плює кров'ю, бо я певна була після того разу, як він відвернув від мене вуста, що у нього знову відкрився сухотний процес, і що там, в льоху, кохана людина може доживає своє життя. Побачень нам більше не давали і тому я не знала, як зараз почуває себе Євген і як він виглядає.

12-го липня, як і завжди, я понесла передачу, але комендант сказав мені, що передача не може бути прийнята, бо Плужника уже тут нема, його вивезли, а куди і коли саме — це ми не повинні знати. Кошик випав мені з рук... Євгена нема вже... І ніби одразу все життя стало порожнім, ніби й Київ став порожнім. Я ледве дійшла до помешкання сестри, все навкруги було мертве і непотрібне. Сестри потішали мене, говорячи, що краще десь там, ніж у в'язниці... все ж дихатиме повітрям. 14-го липня я одержала від Євгена останнього з в'язниці листа:

Отже, Євгена в Києві вже не було. Про його перебування на засланні я напишу в дальших розділах, а тепер хочу написати про долю Бориса Тенети. Нагадаю ще раз, що він виїхав до Нового Афону з думкою, що ті, кого мають розстріляти, перебувають на Інститутській вул., 5, а ті, хто проходить слідство — на Катерининській. Нагадую про це тому, що незнання ним дальших в'язничних приміщень відіграло трагічну роль в його долі. Ми всі, боячись листуватися з ним і з дружиною, щоб не викрити його місцеперебування, не писали туди листів зовсім, і від нього і його дружини не мали так само жодного слова. Отже, Борис не знав, що після того як вирок смерті по списку було виконано, всіх письменників відокремили в окрему групу і перевезли з Катерининської вул. на Інститутську, 5, де і провадилося слідство. 5-го лютого 1935 року раптом приїхала до Києва його дружина і розповіла, що Бориса заарештували у неї в помешканні у Новому Афоні 20-го січня і оскільки в Новому Афоні не було в'язниці (чудо!), його перевели до Сухумі з тим, щоб там посадити на пароплав і везти далі до Києва. Одержавши на роботі в лікарні, де вона працювала, короткотермінову відпустку, дружина (Таня) поїхала наступним пароплавом до Сухумі і пішла до в'язниці передати йому дещо. На превелике здивування, вона почула, що він перебуває в лікарні (вчора ж був ще зовсім здоровий). Це її дуже занепокоїло і вона, завдяки знайомству з місцевими лікарями, добилася побачення з ним у лікарні. У Бориса було забандажоване горло і виглядав він дуже зле. Треба ж додати, що Борис Тенета — це людина, сповнена такої життєрадості, що, здавалося б, і в'язниця не повинна була вбити цю життєрадість. Та було не так: смерть товаришів, арешт інших товаришів, власний арешт занадто вразили його душу — він уже не був такий як раніше. На запитання дружини, що з горлом, він відповів, що має не то ангіну, не то нарив у горлі, але вона помітила, що він дуже старанно тримав рукою бандаж і не хотів, щоб вона дивилася в горло. Це її занепокоїло, вона відчула, що тут щось не так і силою відгорнула бандаж від того місця, де він тримав рукою, і побачила, що там була рана — цілком відкрита (поріз ножем для голення). Борис хотів відібрати собі життя. Борис, який, як ніхто, мабуть, любив його!.. "Мене як бандита не розстріляють, я не дамся...", — так він казав. Думка, що його мусять обов'язково розстріляти, була для нього настільки правдивою, що він інакше не міг мислити, і хотів якнайскорше зробити це сам. Очевидно ж, наглядач підоспів вчасно і не дав йому цього зробити, а тому кінчилося цей раз лише порізом. Багато разів він просив у дружини отрути (вона, як лікар, могла її швидше дістати — це було ще до арешту), та вона не дала йому. Того ж самого дня, коли приїхала Таня, вона пішла в комендатуру за довідкою, до якої в'язниці можна нести передачі, і дізналася, що Борис перебуває на Катерининській вулиці — туди і понесла передачу. У відповідь одержала надзвичайно бадьору записку, таку заспокоюючу, що Таня одразу й сама стала бадьорішою. Борис писав, щоб вона принесла йому багато сухої ковбаси (на запас), багато махорки, якихось довготривалих кексів чи сухарів, а сама щоб поверталася на місце праці, бо він боявся, щоб вона не залишилася без роботи: тепер її праця годуватиме і його, й маленьку донечку, і її саму. Накупивши у великій кількості замовлених продуктів, Таня понесла їх передати Борисові, але їй відповіли, що він переведений на Інститутську вулицю. Вона пішла туди, щоб передати ці речі, та їх у неї не прийняли, а відповіли, що він має якусь провину і в передачі йому відмовлено. Дуже це було для неї прикро, але, знаючи вдачу Бориса, вона цілком могла припустити, що провина є, і тому, скорше досадуючи, а не хвилюючись, повернулася до нас...

Після того вона ще залишилася на кілька днів і кожного дня носила передачу. І кожного дня чула ту саму відповідь: "Наказан, передача запрещена". З цим і поїхала Таня назад до Нового Афону, нічого більше не добившись, та просила нас усіх час від часу передавати щось Борисові лише для того, щоб почути, чи буде відповідь "передачу дозволено". Протягом місяця, раз чи два на тиждень, ми носили йому передачу, але чули одне й те саме: "Наказан, передача запрещена". Ми писали про це Тані. Через півтора місяця вона не витримала і, діставши знову тижневу відпустку за свій кошт, приїхала до Києва і знову понесла передачу та, як і раніше, почула ту саму відповідь. Після цього вона пішла до військового прокурора (треба сказати, що справи всіх письменників, як особливо важливих злочинців, були не у цивільного прокурора, а у військового) дізнатись, чому ж таки не приймають передач Тенеті. Військовий прокурор повторив те саме, що відповідали у віконці комендатури. Пробувши тиждень і, як минулого разу, не дізнавшися нічого, вона знову повернулася на місце праці. Тоді по двох тижнях моя двоюрідна сестра — велика приятелька Бориса і його дружини — пішла до прокурора з надією, що може їй, як людині цілком сторонній, скажуть правду, бо і в комендатурі, і в прокуратурі дуже боялися сліз і часто від дружин, матерів і дітей ховали правду. Повернувшися додому пізно ввечері, я постукала до кімнати цієї двоюрідної сестри (жила вона в одному приміщенні зо мною). В кімнаті було темно, біля вікна сиділа, низько схиливши голову, Маруся (так звали сестру). На скрип дверей вона підвела голову і, не чекаючи від мене запитання, тихо сказала: "Нема Бориса, помер..." і гірко заплакала. Дізналася вона про смерть Бориса так: прийшла до прокурора і сказала, що вона йому ні сестра, ні родичка, а просто знайома і просить сказати їй правду, що вона не буде ні плакати, ні кричати. Прокурор відкрив якусь течку з паперами, подивився і сказав, що Борис Тенета помер 6-го лютого. Це був день, коли його перевезли з Катерининської в'язниці до Інститутської, 5. Тоді вона попросила дати їй офіційну довідку. Прокурор видав таку довідку: "Арестованный писатель Борис Тенета, не находясь еще под следствием. 6-го февраля умер от разрыва сердца". Оце і все.

Знаючи, що всі ті, кого розстрілюють, перебувають на Інститутській. 5, і не знаючи того. що на Інститутській всі письменники, що їх тримають ізольовано від усіх, Борис Тенета не захотів віддати себе на розстріл, а тої ж ночі, як його туди перевезли, покінчив самогубством. Це було таке наше припущення, а потім це припущення було підтверджене. Сестра повідомила дружину, і Таня негайно приїхала до Києва і стала уперто домагатися повернення їй Борисових речей (одягу). Вона все казала, що серед одягу знайде або якусь зашиту записку (що вони так умовлялись з Борисом), або щось таке, що відкрило б їй очі на його смерть. Дуже довго вона чекала і нарешті по кількох днях їй було передано під розписку зв'язані жмутом речі Бориса. Записки вона не знайшла, але необачливі НКВДисти забули розв'язати зв'язані до купи порізані вздовж рушник і так само порізані вздовж і зв'язані кальсони (власне, не перевірили, очевидно, речі). Отруїтися він не міг (не мав отрути), повіситися не міг, бо за ним дуже пильно стежили, а тому зв'язавши так шматки, він під ковдрою, щоб ніхто не міг бачити, прив'язав себе за горло до ліжка і сильно тягнувши зроблений ним шнур, задушився. Це не перший випадок самогубства у в'язницях у такий спосіб. Через багато років, уже під час німецької окупації, знайшовся хтось, хто перебував в той час у в'язниці, який підтвердив, що, сидячи там, він чув, що Тенета скінчив самогубством у такий спосіб. Так загинув Борис Тенета. Боб — як звали його близькі товариші. Завжди такий веселий, такий хороший Боб! Пригадую, він часто говорив, коли заарештовували ще раніше когось з письменників старшої генерації: "Кулі рвуться в окопах, небезпека наближається, скоро і по нас прийдуть, а жити так хочеться, що, здається, я зроблю так: піду до річки, залишу свій одяг на березі, покладу в кишеню всі документи на ім'я Бориса Тенети, а сам на голову нав'яжу якийнебудь одяг, такий, щоб можна було прикрити грішне тіло, перепливу річку... і нема мене... піду, куди очі глядять, без документів, без нічого... Був Боб Тенета, і нема Боба... А хтось знайде на березі мій одяг з документами, передасть у відділ розшуку міліції, міліція — в НКВД. Ну, що ж, скажуть, утопився сам раніше, ніж ми його утопили... А Боб десь забреде далеко, далеко і буде жити... жити!" А це все!

І от коли Маруся сказала: "Борис помер", мені хотілося крикнути голосно: "Борисе, чому ж ти не переплив річки і не залишив одягу зі своїми документами на березі, чому прив'язував свою голову до ліжка і душив себе, чому всі ви не перепливали річок, не тікали в дрімучі ліси. не жили там зі справжніми звірами, може вони були б до вас добріші, чому ви віддали себе в руки людей-звірів, які знущалися над вами, мучили вас... і знищили вас?" Та відповідь на це сама собі дала: мабуть, тому, що тікають і ховаються лише злодії та вбивці, а ви ж не були ні тим, ні тим, ви були лише українцями, ви мали розумні голови й чесні, непродажні серця і душі, і доля ваша нарекла вас "українцем — не людиною" (Осьмачка, "Сучасникам"), от тому ви не ховалися, не тікали. Приїхавши, дружина Бориса з Марусею пішли на Лук'янівський цвинтар. Десь дізналися, що всіх, хто вмирає в якійсь в'язниці, привозять на Лук'янівський цвинтар і там у глухому закутку закопують і що ніби службовці, які працюють на цвинтарі, знають, де саме. Дійсно, після довгих намовлянь старенького цвинтарного робітника, який, очевидно, мав людське добре серце, пощастило їм в супроводі його, (власне, він ішов вперед, а вони десь оподаль за ним, бо він не мав права показувати такі могили і взагалі говорити про це, і тому боявся) знайти те місце, де закопано було тіло Бориса. Старий сказав, що 6-го грудня на світанку привезли машиною НКВД чотири трупи і от зарили їх тут. Прізвищ він не знає, бо про це НКВД їм не говорить. Чотири могили. В одній із них Борис (так треба було припускати), Соняшний Боб. Смерть і Борис — як це було несполучне! Показавши швиденько на ці чотири могили, старий відійшов, боячись бути ким небудь помічений, а Таня і Маруся пішли купити квітів і поклали їх на ці чотири нікому невідомі могили. Розстріляних сюди не привозили ховати, де їх закопували — ніхто не знає.

Про Бориса ще можу сказати, що він перед арештом написав листа Сталінові і Максиму Горькому, які його дружина власноручно вкинула в поштову скриньку, та чи одержали вони їх на власні руки — це нікому невідомо. Копію вона залишила в себе і читала нам ці листи, але докладного змісту їх я не пам'ятаю, пригадую лише, що головною темою було те, що вони не злодії і не бандити, яких треба ув'язнювати і карати, що вони чесні люди — українці, і звертав увагу на ті неприпустимі методи катування й знущання, яких вживає НКВД.

В лютому (1935) привезли до Київської в'язниці і Бориса Антоненка-Давидовича з Алма-Ати. Антоненко-Давидович, як і Микола Зеров, заслали себе заздалегідь самі. Антоненко-Давидович поїхав до Алма-Ати, а Микола Зеров десь під Москву, але і того і другого заарештували там і перевезли до Києва. Дуже мало можу розповісти про час перебування у в'язниці Бориса Антоненка-Давидовича — майже нічого, бо його дружина Наталя була така перелякана, що зовсім нічого не хотіла оповідати ні про листи, ні про розмови на побаченні. Згадала лише, що їздило його арештовувати київське НКВД і що весь час ці два службовці НКВД лаялися, що їм прийшлося так далеко їхати по нього. Засланий Борис був у зовсім інше місце, десь на Далекий Схід. Взагалі, минуло багато часу, поки його розшукали і привезли до Києва, тому приєднати його до загального процесу 35 осіб НКВД не пощастило. Суд уже відбувся, і тому Антоненко-Давидович йшов цілком окремо. Незабаром після його заслання була заарештована і дружина Наталя (ніби листувалася з родичами з-за кордону). Прийшли її заарештовувати, як звичайно, вночі, а її шестирічна донька Яринка була тоді тяжко хвора на скарлатину і в той час, коли прийшли з НКВД, лежала непритомна в сильній гарячці. Коли Наталя відкрила на дзвоник агентам НКВД і вони показали їй ордер на арешт і обшук, вона почала дико кричати, що дитина її тяжко хвора, лежить непритомна, може кожної хвилини померти, що вони не мають права її брати в такий для неї тяжкий час, що вона не має на кого залишити дитину, бо мати її була в той час у другої доньки в Москві. Та коли НКВДисти сказали їй не кричати і збиратися в дорогу, бо інакше не може бути, вона впала непритомною і такою її на руках винесли НКВДисти та одвезли до в'язниці. Дитину доглядали сусіди, потім бабуня, яку викликали з Москви. Дитина видужала і залишилася жити удвох зі старою бабунею без жодних засобів до життя, завдяки допомозі родичів (був у Наталі в Харкові брат, який трохи допомагав цій дитині) та добрих людей. По кількох місяцях Наталю вислали на п'ять років заслання до Алма-Ати, вона там працювала і писала час від часу листи своїй малій доньці та матері. Борис також писав з Далекого Сходу сумні, безнадійні листи. Писав, що дуже тяжко йому працювати (сам він був дуже тендітний), що він сильно хворіє на цингу, що втратив майже всі зуби.

Та жорстока доля не переставала переслідувати Антоненка-Давидовича. Тут, на Україні, він залишив двоє дітей від першої дружини Віри (а з нею він розлучився), мав сина Левка, якого божевільне любив, від другої дружини — Наталі — доньку Яринку, про яку я згадувала вище. Діти ці одне одного не знали, бо перша дружина, Віра, з Борисом не зустрічалася і переїхала з Києва працювати лікарем десь на провінцію. Та коли Борис пішов на заслання, а потім і його друга дружина, мати Бориса намовила свого онука Левка (Борисового сина) провідати маленьку сестричку, яка живе без батька і матері. Левко тоді уже учився в Києві, мав вісімнадцять років. Він пішов провідати Яринку, діти познайомилися і дуже полюбили одне одного. Яринка була слабенька, тендітна дівчинка, часто хворувала, бо не мала належного харчування. Левко всіма силами старався дістати їй масло чи щось споживне. І от розповідали мені, — не знаю, чи це абсолютна правда, — що одного разу він пішов у чергу в п'ять годин ранку по масло, а тому що був дуже легко вбраний, а надворі було сильно холодно, застудився, дуже тяжко захворів і по короткій тяжкій хворобі помер. Два рази труїлася по його смерті мати його (перша дружина Бориса), та її врятували. Не могла перенести смерті 19-річного сина. Довго про цю смерть не писали Борисові, та нарешті довелося сказати йому правду. Страшний лист надійшов від нього у відповідь на повідомлення про смерть сина. І от Яринка залишилася знову без брата, якого лише недавно була знайшла і який так полюбив її, а вона його.

Під час німецької окупації мені довелося бачити її у Києві. Дуже вона бідувала зі своєю бабунею, а друга бабуня — мати Борисова (бо перша була мати Наталі) під час німецької окупації збожеволіла від голоду і перебувала в якомусь притулку для старих. Деякі українці і я взяли під свою опіку Яринку і вишукували різні заходи, щоб допомогти цій дитині (їй був тринадцятий рік), одягли її, діставали харчі. Дівчинка трохи поправилася, відійшла. Часто бувала у мене і все просила розповісти їй про батька, бо їй же було всього чотири роки, коли Борис виїхав до Алма-Ати, а потім вона бачила його лише в шість років на побаченні у в'язниці. Від мами я, казала, маю хусточку, яку вона вишивала для мене у в'язниці і передала мені при побаченні, а татко мені, прощаючись, нічого не міг дати, бо не мав. Ту мамину хусточку вона завжди мала при собі і показувала мені.

Була змога забрати її з собою при виїзді з Києва, та не могла вона залишити старої бабуні, яка вже майже не ходила, а потім ще казала, що не може їхати і через те, бо може мама і татко повернуться. Була гарна дівчина. Мала Борисові прозоро ясні очі, лише горе наложило на них якийсь надзвичайний, зворушливий сум.

У квітні (здається 22-го) 1935 р. заарештували неокласиків: Миколу Зерова, Павла Филиповича, Ананія Лебедя і Михайла Драй-Хмару. Про перебування у в'язниці з них усіх знаю докладніше лише про Ананія Лебедя, бо часто ходила довідуватися про нього до його матері і сестри; про інших майже нічого не знаю, бо з їхніми рідними не зустрічалася. Випадково трапилося так, що і в перший раз і в другий А.Лебедь потрапив до в'язниці, повернувшися додому від нас. Перший раз він був заарештований 30-го (а може 31-го року), точно не пригадую. Прийшов відвідати нас, довго засидівся, заговорився з Євгеном, пізно повернувся додому, а на нього уже чекало НКВД. Перший раз його протримали дев'ять місяців в одиночці, три рази симулювали розстріл, виводячи роздягненого в страшний мороз розстрілювати, проробляли все, як належалося, кидали на довший час до коридору смерті і т. п., казали "Стояти нерухомо, стріляємо!", потім випалювали з кількох рушниць в повітря і після того швиденько заставляли одягатися і галопом везли з Лук'янівської в'язниці у місто на допит до слідчого. Там одразу уводили до кімнати, освітленої такими великими лампами, що людина після всього пережитого (симульованого розстрілу), темних коридорів, попавши в таку спеціально освітлену кімнату, майже непритомніла і божеволіла. А це робилося для того, щоб заставити ув'язненого признатися в тому, в чому він ніяк не хотів признаватися, будучи ще не божевільним. Та Лебедь і це витримав, і вкриту як лепом слизькими мокрицями камеру, та не признався в тому, в чому вони хотіли, щоб він признався. І по 9-ох місяцях його випустили, а 22-го квітня він довго увечері сидів у мене і, пригадую, казав: "Галю, ви ще плачете, невже за всі роки не звикли до всього, що діється?.. А мене вже ніщо не дивує і не разить, я став кам'яним". Повернувшися додому, застав НКВДистів, які чекали на нього. Сестра його розповідала, що, роблячи у нього трус, НКВДисти старанно шукали якийсь рукопис серед його дуже великої і надзвичайно дібраної української бібліотеки, а він іронічно казав їм: "Навіщо так багато часу марнуєте, наслідки ж будуть однакові, чи знайдете щось, чи не знайдете — дасте ж десять років, заміну кари смерті. Якщо Плужникові дали десять років — цій дорослій, ліричній дитині, то мені ж менше не дасте". Тримали Ананія у в'язниці на цей раз, здається (точно не тверджу), коло семи місяців. Мало чого можна було дізнатися про хід слідства з його коротеньких записочок при передачі або кількох слів при побаченні. Було таких два місяці в процесі слідства, що йому зовсім не дозволяли писати й не давали побачення. Мати була цим сильно стурбована (мав він сестру — хіміка за фахом і стареньку маму — 77 років, одружений не був, батько був заарештований у зв'язку з процесом СВУ, у в'язниці сильно захворів, був випущений через хворобу і швидко помер). Побачення було дане лише перед засланням. Сидів він перед від'їздом у Лук'янівській в'язниці і побачення відбувалося не в кімнаті слідчого, а за дротами у спеціальній кімнаті для побачення. Ув'язнених приводили і ставили за дротами, а рідні підходили по другий бік дротів і так розмовляли, а вартовий ходив і спостерігав. Мати Ананія розповідала, що побачила його в жахливому вигляді і на запитання, що сталося, він відповів, що пролежав два місяці в. лікарні, а коли вартовий відійшов далі, швиденько розщебнув свою ватянку і показав матері, що був увесь забандажований. Мати запитала, чому, чи не фурункульоз має він. Гірко посміхнувшись, Ананій сказав: "Ні, мамо, не фурункульоз... Це мене так сильно побили, що тримали потім два місяці у лікарні і лікували побої". Більше нічого не встиг він розказати матері, бо і побачення закінчувалося, і вартовий не відходив дальше.

За кілька місяців до матері прийшла людина, яка сиділа в одній камері (уже загальній, перед від'їздом) з А. Лебедем і розповіла усе, що чула від Ананія про його допити. Він, як і першого разу," ні в чому не хотів признатися, і як довго не допитував його слідчий, яких тільки не вживав засобів примусити його признатися, Ананій був непохитний. Слідчий казав йому: "Лебедь, вы хотите испытать, у кого сильнее нервы — у вас или у меня". Так тривало дуже довго, а одного разу під час тривалого допиту, коли слідчий дуже образив Ананія, той узяв з його столу дуже важке на мармуровій плиті приладдя для писання і, високо піднісши догори та замахнувшись на слідчого, кинув його на підлогу і розбив на дрібні куски... А потім, звернувшись до слідчого, сказав: "Тепер я маю провину: я вчинив замах на урядову особу, судіть мене, а до цього часу я не мав жодної провини, а ви мене заставляли в чомусь зізнатися..." Після цього його дуже сильно побили і він пролежав у лікарні два місяці.

Висланий був на Соловки, як і всі. Туди ж заслали і Миколу Зерова, і Павла Филиповича. Про їхнє перебування у в'язниці не можу нічого сказати, бо з дружинами їхніми не була близько знайома, а до того ж дружина П. Филиповича збожеволіла, не витримала, і перебувала в лікарні.

З Соловок А Лебедь писав матері й сестрі листи до 37-го року, а після 37-го, коли із Соловецьких островів вивезли усіх в'язнів, він, як і всі інші в'язні, ніколи вже нікому не писали і де вони перебували, нікому невідомо.

Писав він, що по 10 годин на день для загального котла чистив картоплю. На тяжкі роботи в ліс його, очевидно, не послали через слабе здоров'я. Потім кілька місяців чистив по 10 годин на день цибулю і писав, що "так, мамочко, наплакався в житті від тої цибулі, що думав, зовсім вона мені виїсть очі". І нарешті його зробили конюхом. Там, при стайнях, він і жив. Коней було дуже багато і він наглядав за ними. "З кіньми мені найкраще, писав він матері, краще ніж з людьми". Інколи в листах згадував про М. Зерова, писав, що той влаштувався краще — читав лекції для ув'язнених.