...Що ж, не будемо сперечатися — поет з Є.Плужника винятковий, неповторний. Але ж він себе виявив і як прозаїк, і як театральний драматург, пробував свої сили в кінодраматургії, для чогось це ж було йому необхідно. Чи дозволено комусь не звертати уваги на волю письменника?

...Шановний читачу, ви повинні знати — перед вами твори, що їх не вельми захвалювали сучасники і байдуже проминали нащадки! Щоб не виглядало твердження це голослівним, наведемо кілька різноаспектних і різножанрових відгуків.

Ось виходить Плужників роман "Недуга". Публіка сприйняла його прихильно, і наступного року "Недугу" було перевидано.

Реакція колег була стримана: буває, мовляв, і краще! Ну, а вимоглива критика? Літературознавець В.Державін (він, до речі, писав про Є.Плужника і на еміграції) прорецензував щойно з'явлену книгу якнайуважніше. І яких же висновків дійшов фахівець, що його важко запідозрити в злонавмисності? Читаємо: "Є.Плужник після "Недуги" залишається значним ліричним поетом, і його спроба поширити свою письменницьку творчість у зовсім іншій галузі показує, у всякому разі, інтенсивний зріст його письменської свідомості; а той факт, що він удався до найактуальнішої — в даний момент — проблеми "міського роману", дозволяє надалі надіятися на кращі конкретні здобутки, в разі, коли він зуміє вдумливу лаконічність своєї лірики перекласти на мову белетристики" (журнали "Червоний шлях", 1928, NN 9 — 10, с. 2б1).

В журналі "Життя й революція" Є.Плужник публікує свою п'єсу "Професор Сухораб". Високовчена Л.Старинкевич хутко знаходить їй належне місце: "До "проблемних" творів треба залічити й Плужникову драму "Професор Сухораб". Автор, визнаний митець у галузі поезії (хоч і занепадник) і слабий прозаїк (див. його роман "Недуга"), виступає вперше як драматург. Він виявляє в цій драмі технічне вміння розгорнути дію за законами отієї інтелігентської чеховсько-андрєєвської драматургії, що для неї обов'язковий млосний і марудний тон з деякими спалахуваннями “ідеалів людськості”, що гинуть серед похмурого й нудного оточення. Носій цих "ідеалів людськості", за традицією, є "професор-інтелігент". Є.Плужник залишився вірний цій традиції й на тлі сучасності відтворив знайому постать нікчемного, але благородного професора Сухораба. Як доктор Штокман, він лишається одинокий серед бруду, міщанства й шахрайства, що його оточує. Щоб підсилити ефект, автор вводить цей бруд, міщанство і шахрайство в родину професора, позбавляючи його особу будь-якої підтримки. Індивідуалізм у розумінні отих "ідеалів людськості" таким способом не дуже підкреслений. "Самокритика в авторовім змалюванні нової "радянської" буржуазії і міщанства набирає характеру занадто похмурого засудження. Бувши невірно поставлена, проблема боротьби з міщанством художньо втілена хоч із технічною вмілістю, але без будь-якої життьової переконливості й конкретності" (журнал "Червоний шлях", 1929, NN 8-9, с. 259).

Завершив Є.Плужник трагікомедію "Змова у Києвом" ("Інженери", "Брати", "Шкідники", "Фашистів") — річ, яку визнавав підсумковою для себе, принаймні для того етапу своєї творчості (а він же виявився й останнім)...

Четвертий пленум оргкомітету Спілки радянських письменників України. Доповідає тодішній ідеологічний вождь і наглядач над літературою І.Кулик:

"Говорячи про процес ідейної перебудови ряду письменників, основних кадрів кваліфікованої літературної інтелігенції, я повинен зробити певне застереження.

Неправильно, товариші, було б вважати, що цей процес перебудови є якийсь механічний і простий процес, що він відбувається "по щучому велінню", самопливом. (...) ...цілковитою наївністю було б вважати, що ця перебудова може завершитися одразу й остаточно, що всякий, хто ступив на шлях перебудови, тим самим одразу вже пориває з минулим, звільняється від інерції минулого, що ми подолали вже остаточно клясово-ворожі впливи на письменників тощо. Перебудова — це складний, затяжний і для деяких письменників хоробливий процес. (...) Євген Плужник надіслав свою віршовану трагікомедію "Фашисти" до редакції нашого основного журналу "Радянська література". Ця трагікомедія, коли її брати в цілому, свідчить про безперечний початок перебудови Євгена Плужника, що у Плужника є вже певний розрив зі своїми колишніми ідейними позиціями, що він порвав з неоклясиками, позиції яких ми завжди визнавали за буржуазно-націоналістичні. Зміст цієї трагікомедії такий: він у ній подає цілу шеренгу типів інтелігенції і української, і російської, тобто росіян на Україні, технічну інтелігенцію, інженерів. Одні з них щиро працюють з Радвладою, інші, навпаки, займаються шкідництвом... Тут же він показує і побут на виробництві, боротьбу, що розгортається на великих підприємствах. З цих місць видно, що Плужник серйозно вивчав матеріал, працював особисто над ним, придивився до виробництва; кінчається дія перемогою комуністичних елементів і тих, що орієнтуються на комуністів, йдуть за партією. Все нібито гаразд. А проте, коли ви вчитаєтеся уважно в рукопис, ви побачите, як важко перебудовуватися деяким письменникам, як важко зокрема Плужникові позбавитися свого українського націоналізму, як старі зв'язки в'яжуть його з неоклясицизмом, і наш з вами обов'язок полягає в тому, щоб допомогти йому порвати нитки з тим старим і почати спільно з нами працювати, коли він цього бажає" (журнал "Червоний шлях", 1933, N 4, с. 92 — 94)...

...Очевидно, небезкорисливим було і Плужникове захоплення кінодраматургією. Хворий, безробітний, він постійно бідував і потребував коштів. Є відомості, що Є.Плужник брав участь у написанні щонайменше двох сценаріїв — один був створений самотужки, другий написано у співавторстві. Про це інформував видаваний у Харкові журнал "Нове мистецтво" (1926, № 31, с. 17): "Євген Плужник та Підмогильний працюють над сценарієм "Саламбо". Флірт із десятою музою не тривав довго: вона виявилася і зрадливою, і зажерливою. Маємо нагоду зацитувати іронічне, але достовірне свідчення В.Підмогильного. Щоправда, воно стосується іншого випадку, але суть відносин з кінематографом від того не змінюється: "Головним стимулом до написання такого сценарію був переїзд управи ВУФКУ з Харкова до Києва і та кінолихоманка, що почалася в зв'язку з цим серед київських письменників. Кінотворчість для киян стала тоді надзвичайно надійною, хоч показала себе згодом досить неприступною". Отже, захоплення було тимчасовим, а закінчилось безрезультатно.

Придивімося до Плужникової прози. Він є автором лише одного роману, хоч відомо: в цій ділянці плани його були значно сміливіші. Скажімо, Є.Плужник оповістив громаду, що після "Недуги" працює над новим романом. Якого, зрештою, так і не написав. Виникає запитання — чому? Адже "Недуга" тішилась читацьким успіхом, перевидавалася. Є підстави твердити, що й автору вона подобалась, в усякому разі, не була байдужа. Колеги ж, зосібна провідні "ланківські" прозаїки Б.Антоненко-Давидович і В.Підмогильний, цей роман зустріли прохолодно, без того захвату, з яким вони сприймали плужниківські вірші.

...Переходимо до драматургії. До нас дійшли три Плужникові п'єси. Доводилося чути і про четверту — найпершу, звалась вона "Болото", але жодних слідів її не поталанило відшукати. П'єси ж "Професор Сухораб" і "У дворі на передмісті" написано було — за деякими даними — ще до "Недуги", але оприлюднено лише 1929 року. Є.Плужник також не надавав їм особливої ваги, проте працював над ними старанно, з цілковитою віддачею. І зробив у цих п'єсах, як нам здається, певні серйозні відкриття — не лише тематичні, а й стилістичні. Тому лише, що п'єси на десятиліття було "вилучено з обігу", ці плужниківські новації не було вчасно підхоплено і розвинуто.

Сам же Є.Плужник оцінював свої "прозові п'єси" доволі стримано: "Їх дивитимуться з цікавістю. Не більше". А от віршовану трагікомедію свою цінував дуже високо і дорожив нею надзвичайно...

9 березня 1930 року, не випадково приурочений до дня народження Т.Г. Шевченка, відкрився процес над так званою Спілкою визволення України. Засідання суду, що відбувався у приміщенні Харківської опери, завбачливо транслювались на всю республіку. Тоді по хатах не було ще радіо, і Є.Плужник бігав до репродуктора, що на розі вулиць Володимирської і Прорізної: слухав голоси знайомих, учорашніх академіків і професорів, літературознавців і лікарів, письменників і студентів, а нині мерзенних підсудних, звинувачуваних у всіх можливих смертних гріхах. Додому Євген Павлович повертався пригнічений, розчавлений і, щоб це приховати, натужно й невесело жартував. Ці похмурі, зболені жарти потрапляли потім частково і в текст віршованої трагікомедії.

Мабуть, нічого він так не прагнув написати, як цю "комедійну драму". Віддавався їй повністю, реготав і страждав разом з героями, не сумнівався нітрохи в щасливому її майбутньому. "Про неї говоритимуть як про визначну подію. Навіть як про виняткову подію", — запевняв він найближчих, найрідніших людей. Є.Плужник марив сценічним успіхом "Змови у Києві", і ця п'єса, поза сумнівом, прогриміла б, могла б прогриміти на всю Україну. Йому самому подобалося, що в цій трагікомедії кожний чесний з погляду своєї ідеї, тобто немає тут поділу на "чорних" і на "білих", А водночас — немає зовсім героїв позитивних. Тож які вони? Живі!

Це живий (поки що) співвітчизник звертався до живих (поки що) співвітчизників. Намагався їх розважити, допомагав їм розібратися в хитросплетіннях політичної гри, переливав у їхні душі свою іронію та людяність. Аби вони, всупереч усьому, вижили, не згинули безслідно, вистояли в нещадній боротьбі. Проте Плужників випадок особливий — знехтувавши його власною формулою світо- і сюжетоскладання, доглупатись до закладених у цей багатошаровий твір поетичних і політичних істин навряд чи можливо. Втім, незвичне в цьому присутнє, але що тут незвичайного? Невже інші автори, поставлені що називається на край безодні, не так чинять?

"Змову в Києві" Є.Плужник запропонував кільком редакціям: про один з відгуків, а саме відгук І.Кулика, ми вже маємо уявлення. Приніс цю п'єсу в київський театр імені І.Франка, сподобалась, а за постановку взявся актор і режисер Кость Кошевський...

...Лесь Курбас негайно взявся за постановку, чимало часу віддав тому, щоб відкрити Плужниковій п'єсі шлях на сцену.

Десь на початку літа 1933 року Є.Плужника запросили на творчий вечір у Київський будинок літератури, що містився на вулиці Леніна, № 7. Поет з радістю погодився: ще одна сприятлива нагода донести до людей твір, що його він виносив і вистраждав.

Марні, мусимо сказати, надії: не дочекався Є.Плужник справедливого суду від сучасників, та й від потомків дожидався довго і терпеливо.

Так само, як і поезії свої, "Змову в Києві" Є.Плужник занотовував у саморобному записникові невеличкого формату, де майже всі сторінки були помережені дрібним почерком. Євген Плужник завжди носив цей записник із собою, неодноразово перечитував, додавав, викреслював, уточнював, робив позначки, йому одному зрозумілі. Це тяглося аж до арешту. Зауважмо — рукопис "Змови у Києві" не було вилучено при обшуку. Машинописна копія п'єси давно перебувала в розпорядженні компетентних органів, які ретельно і професійно її вивчили, проаналізували і зробили належні висновки. Отож рукопис залишився в кімнаті "на поверсі шостому", і навчена гірким досвідом дружина Галина Коваленко переховувала п'єсу по найвірніших людях. Під час окупації рукопис зберігала у себе надійна приятелька, хімік за фахом — про всяк випадок. Але восени 1943 року, виїжджаючи з Києва, Галина Коваленко забрала "Змову" з собою до Львова, де й опублікувала чималенький уривок з п'єси. Далі рукопис поїхав з Галиною Коваленко до Німеччини, потім поплив за океан — і опинився в Нью-Йорку. На початку 60-х років, коли стало відомо, що текст "Змови" не загинув безслідно, виникла й ідея повернути його до Києва, бодай копію. Втім, границя була "на замку", й одчайдушні спроби незмінно завершувались поразкою... Нарешті, по кількох роках зусиль, часом фантастичних, машинописна копія п'єси опинилася в Києві. Долю її, не дивуймося, вирішували на державному і партійному рівні. Керівники ідеологічних організацій звернулись за консультацією до керівників Спілки письменників України... П'єсу, звичайно, приховали, і то дуже надійно — майже на двадцять оглушених і оглуплених років.

Але збігли й вони, і "Змова у Києві" таки з'явилася в київському журналі "Дніпро"...

Можна, безперечно, і проминути, і не помітити Плужникової прози, Плужникової драматургії. Може, навіть без них спокійніше. Проте його персонажі донині ходять між нами, сидять поруч і з нас же нахабно кепкують. Взяти хоча б героїв оцієї ганеної-ганьбленої трагікомедії, що зветься "Змова у Києві". Невже ви не пізнаєте: і Кисличка, і Єремєєв, і Безмежний, і брат Аркадій, і брат Василь — ось вони, поряд, не вмерли! Серед тих героїв Є.Плужник увічнив і себе самого: це старий інженер Лукаш. Так, інша біографія, інша професія, інший вік, інша доля — і все-таки це автопортрет (психологічний, звичайно), а не портрет: маємо цьому чимало доказів. То, безперечно, Лукаш, але й сам Є.Плужник також нам сповідався:

Заспокойтеся і згодьтеся: не був Є.Плужник ворогом більшовизму, не перебував ув опозиції по відношенню до існуючого режиму, не боровся з ним ані збройно, ані ідейно. Хоч таким зажадали його бачити, на такого намагалися перетворити революційні слідчі НКВД і українські революціонери по той бік Збруча. Пробачте йому цю провину, але він не належав ані до підпільників, ані до терористів — натура не та і здоров'я не дозволяло. Він лише писав, лише творив — на інше його не вистачало:

Та й ніхто з "ланківців" нелегальною діяльністю не захоплювався, навіть колишній повстанець Гордій Брасюк, навіть наймолодший і найбуйніший член "Ланки" Іван Багряний. Простіть їм цей гріх, але прийміть те, що вони залишили нам у спадок...

...Плужник не сумнівався в очищальному значенні Жовтня, вірив у месіанство Радянської влади, в обранство М.Скрипника і О.Шумського. І що вже говорити про покоління Є.Плужника, — старі українські діячі (С.Єфремов, А.Ніковський) казали: "Якщо більшовики будують українську культуру, ми їм охоче допоможемо". Нікуди не дінешся: більшовики на початку 20-х років таки розбудовували українську культуру, і то вельми послідовно, і гасло українізації не в емігрантських чи контрреволюційних колах виникло. Інша річ, що наприкінці 20-х років політичний і духовний клімат різко змінився, погіршав: національне, культурне відродження почали швидко згортати. Гору взяли тенденції навіть не великоросійські, а великодержавні, імперські, це зруйнувало Плужникову прекрасну віру в прекрасне майбутнє і щасливий фінал, розчавило, зрештою, і його як митця і як людину.

...Є.Плужник ніколи не писав у шухляду, не удавав із себе конспіратора, не крився із своїми поглядами. Бо критися не було з чим: все гранично ясно. Він радів кожному новому успіхові, кожній культурній, господарчій, суспільній перемозі на терені України... Йому зовсім не було потреби фальшивити, кривити душею, придурюватися: був такий, яким був, і цього вистачало. Це завжди треба мати на увазі, коли розглядаємо й аналізуємо творчий доробок Є.Плужника...

Логічно виникає запитання: чому? Чому ж при всій незлонавмисності і лояльності його твори постійно викликали незадоволення і занепокоєння з боку нової влади? А тому саме, що Є.Плужник чесно і добросовісно розглядав і змальовував ситуацію в країні, на Україні, передусім — самопочування звичайної, рядової, простої людини в нових обставинах. Пригадуєте "Галілея"?

Ну, талановитіший він був від багатьох інших письменників, освіченіший, сумлінніший, "занадто розумний" — казали про нього недоброзичливці. Так, розумів і знав Є.Плужник багато, висновків доходив нестандартних, точніше від решти передчував і певніше пророкував.

...Є.Плужник, безперечно, торкався багатьох тем і проблем, вторгався у різні сфери людського існування. Та, коли звести докупи все, чим він бентежився, що цікавило його в першу чергу, позачергово, ми помітимо, що в першу голову привертала його доля інтелігенції, насамперед української. Досить нечисленної, порівняно з російською, слабкої, незрівнянно більш упослідженої. Боліла вона йому найдужче ця українська, точніше — українська трудова інтелігенція...

...Є.Плужник — явище в нашій літературі неповторне: він чи не поодинокий письменник, який вперто відмовлявся від питомого права, що дається будь-якому літератору,— вигадувати, фантазувати, кучеряво химерити, говорити красиво. Плужникова творчість органічна, вона гидливо цурається брехливої професіональності, навпаки, вона відзначається майже науково-безпомилковим аналізом сучасної дійсності. Власне, його і порівнювати в українській поезії немає з ким, хіба що з Лесею Українкою, в деяких аспектах — з Іваном Франком...

...Глибинного, внутрішнього Є.Плужникові не позичати, бо він був — сама глибина і сама вистражданість. Він був — як совість. Надзвичайно гостро і точно реагував на зміни суспільно-політичного, духовного, етичного клімату. Мав чутливість надзвичайну — якусь тваринну, підсвідому. Якщо не усвідомлював, то намацував рефлексами: все починалося не з 1933-го року і не з 1929-го, не з процесу СВУ чи Шахтинської справи. Ні, це ніколи не починалося, а лише тривало — з років громадянської війни, з романтичних днів революційного перевороту: від тих ліквідацій, екзекуцій, розстрілів, які потрапили частково і на сторінки "Днів"...

...Спираючись на Плужникову концепцію "маленької людини", молодший побратим його по "Ланці" Іван Багряний зумів показати незламність української людини, її спроможність до виживання, її вміння перемагати за найстрашніших, найнесприятлйвіших умов. Багрянівські Андрій Чумак ("Сад Гетсиманський") і Максим Колот ("Людина біжить над прірвою"), поза сумнівом, у чомусь полярні плужниківським героям, та вони б не з'явились на світ без досвіду, без філософських узагальнень Є.Плужника. Максим Колот і Андрій Чумак вистояли й звитяжили ще й тому, що випросталися свого часу і розбалакались ("з розперезаною відвертістю"!) герої Є.Плужника, "ті сіренькі, маленькі люди, в кого серця гарячий бій болем виснажив груди".

...Ні, цей герой — це звичайна собі, сіренька, в лахміття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собі мізерна людина 20-го століття. Слабенька й змучена, непоказна й нічим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбільших страхіть і почвар, які будь-коли існували під сонцем... А серед них і найбільші страхіття — страхіття ницости, масової підлоти, масової жорстокости й злоби, що стали разом гідрою мільйонноголовою, ще й опанцерованою в залізо. І от він протистоїть їм... Сірий і буденний і не героїчний на вигляд, немовби зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем... З уперто зціпленими зубами... З очима, запаленими вогнем великої, нездійсненної мрії...

...Народжений на Воронежчині, закінчив — не з власної волі — своє життя на Соловках, проте духовною батьківщиною, рідним містом уважав Київ. Загубилась безслідно Плужникова могила на зеківському кладовищі, забула про нього і степова слобода Кантемирівка, знищивши навіть церковну книгу із записами про найвидатнішого земляка свого...

Мабуть, коли ви придбаєте чи візьмете в бібліотеці ошатний оцей томик, вулицю Прорізну (їй повернуто первісне ім'я) прикрасить бронзова меморіальна дошка. Перша і поки що єдина офіційна відзнака, що її Євген Павлович удостоївся від України. Але віримо — не остання: з роками вага і значення Плужникових творів зростатиме. А от самий будинок, в якому Є.Плужник мешкав і де "на поверсі шостому" народив найкращі свої рядки.

...Є.Плужник — талановитий, відомий, видатний український письменник радянської епохи — знаємо це, аякже! Та чи вам відомо, скільки разів цього відомого і видатного видавали? Так-так, скільки його книжок дійшло до українського народу? Либонь, що ні, не відаєте ви, що за життя було видано лише дві збірочки його віршів... Після реабілітації з'явилися "Вибрані поезії" (1966 р.) і "Поезії" (1988 р.) — обидві книги в "Радянському письменнику". За кордоном Є.Плужник теж мав посмертно два видання: 1948 р. в Аугсбурзі вийшла "Рівновага", а 1979р. в Мюнхені — "Три збірки", а разом — тут і там, тоді і тепер — аж одинадцять книжок! Чи не замало, як на відомого, талановитого й видатного — мало не великого?..

...Ніяк несила позбутися відчуття, що мислитель, поет, прозаїк, драматург Є.Плужник ще тільки починається.