Перший день Великодня за католицьким (i протестантським також) обрядом, який припав, якщо менi не зраджує пам'ять, на 5 квiтня 1945 року, я зустрiв у нiмецькому мiстi Касселi. Американськi вiйська пiд командуванням генерала Паттона щойно вибили звiдти рештки есесiвських частин, i наша невелика група працiвникiв адмiнiстрацiї допомоги i вiдбудови ООН без великих труднощiв добралася до табору перемiщених осiб, розташованого в солдатських казармах за селом Iрiнсгауз. Була недiльна пообiдня пора. Меланхолiйно, мов звiрi в клiтцi, помiж двоповерховими примiщеннями походжали поодинцi i ватагами люди.

Була у них унiформа армiй всiх країн Європи, були потертi й пом'ятi костюми, пелерини й свитки, домотканi катанки й кожухи, вивернутi догори вовною, смокiнги й спортивнi куртки... Кого тут тiльки не було! Колишнi вiйськовополоненi, в'язнi концтаборiв, невiльники з робiтничих таборiв, бiженцi з країн Схiдної Європи — французи, бельгiйцi, голландцi, iталiйцi, поляки, чехи, українцi, росiяни, бiлоруси, литовцi i навiть негри та араби з Пiвнiчної Африки. Були помiж них також дiти й пiдлiтки.

Зачувши про те, що ми привезли пайки, вони потягнулись до наших критих "студебекерiв" iз заздалегiдь складеними списками за нацiональними ознаками. Переглядаючи один з таких реєстрiв, поданих українцями, я побачив запис: "Тайга Микола". Iм'я не викликало нiякого подиву, а от прiзвище... Я був насторожений. Невже за цим прiзвищем заховався якийсь колаборацiонiст з України чи Росiї?

Тайга, тайга... Я нiколи не бачив тайги, хiба що читав про неї в пiдручниках географiї. Кому спало на думку взяти собi такий псевдонiм? А може, це якийсь лiтератор? артист? художник? Я вiдчував у собi невимовний неспокiй i цiкавiсть. Невiдомий Тайга притягав мене, наче магнiт, i я, покiнчивши з видачею пайкiв, подався в зону табору шукати людину, заховану пiд цим прiзвищем.

У казармах стояв справжнiй розгардiяш. Хто зводив рахунки за минуле, хто сварився. Дехто сновигав по просторих кiмнатах, iншi сидiли на лiжках, наминаючи галети i шоколад, грали в карти, пили вино й лiкер, реквiзованi в нiмцiв. Тхнуло бражкою, старим салом, солоними огiрками, ячмiнною кавою. Слухаючи грубi голоси на рiзних мовах цих дивних, чужих i майже нереальних людей, я врештi потрапив у середовище землякiв-бiженцiв, серед яких i вiдшукав Миколу Тайгу.

Був це рослявий, цибатий чоловiк рокiв 25-27, з сiрими очима, худорлявим обличчям i сокирчатим, зрiзаним на кiнчику носом. Коли я спитав, чому в нього таке дивне прiзвище, вiн не виявив особливого хвилювання, одначе трохи був подивований моїм запитанням. Не вдаючись до дипломатичних ходiв, я одверто висловив йому свої пiдозри.

— Ви таки маєте рацiю, — втупився вiн у мене своїми збляклими очима. — Я справдi злочинець, але не з тих, якими ви цiкавитесь. Не ламайте-бо собi голови над хтозна-чим. Слухайте!

Микола розповiв менi, що вiн родом з Чигиринщини, батькiвщини Богдана Хмельницького. Пiд час колективiзацiї його батькiв, що жили в селi Адамiвка, розкуркулили i з чотирма малими дiтьми серед зими вивезли в Сибiр. Там, на березi Iртиша, у дрiмучих лiсах, вiн уперше почув слово "тайга". Воно запало йому, десятилiтньому хлопчинi, в голову на все життя. Запало так мiцно, що вiн узяв його собi за прiзвище, утiкши iз далекого заслання пiсля того, як тундра забрала батька й матiр, братiв i сестру.

Невдовзi пiсля вбивства С.М. Кiрова у технiкумi (де вiн вчився) почалася чистка "ворогiв народу". Учнiв вишикували перед дверима директорського кабiнету, в якому сидiло якихось три чоловiки в цивiльному. Коли дiйшла черга до Миколи, йому, не вдаючись до пояснень, оголосили, що вiн засуджений ОСО ("особим совещанием") на п'ять рокiв за КРД — контрреволюцiйну дiяльнiсть. З кабiнету директора Миколу спровадили в Лук'янiвську тюрму. Таких бiдолах назбиралося чоловiк зо двадцять.

Улiтку 1935 року Тайгу вiдправили етапом на Соловки. Там вiн став санiтаром у табiрному лазаретi, що мiстився в Саватiївському монастирi. I саме на його очах помер видатний український поет Євген Павлович Плужник.

Пiсля такої оповiдi я вiдчув у собi безнадiйну порожнечу. Мене так усе це вразило, що я готовий був кинутися з казарми на самий краєчок життя i з цього краєчка зiрватися сторч головою у чорну безодню — Євген Плужник був моїм кумиром, я з юнацьких лiт пристрасно захоплювався його поезiєю.

...Соловецькi табори — країна мук i вiдчаю. Переважну бiльшiсть з тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У заплiснявiлих мурах монастиря, де колись ченцi кадили фiмiам покори перед Всевишнiм, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть i царство Боже на землi.

Лiкар Санджак, жертва процесу СВУ, був приречений на злам, поет Плужник — на смерть. Шляхи їхнi схрестилися, як схрещуються в полi стежки. Санджак, уже "вольняжка", лiкував Плужника. Сухоти з'їдали поета, i лiкар, з очевидної поваги до знаменитого митця, допомагав йому чим тiльки мiг. На жаль, Соловецька тюрма особливого призначення не давала великих шансiв на таку допомогу, i вiд цього обидва страждали, мов загнанi в клiтку тварини.

Микола Тайга, слугуючи обом, лiкаревi й поетовi, мовчки придивлявся до землякiв. В груднiй клiтцi Миколи, десь пiд самим горлом, як давня рана, щемiла туга за далеким примарним дитинством, коли вiн ще блукав, наче привид, просторами залюдненої "куркулями" пустелi за Уралом.

У невеликiй келiї-палатi на другому поверсi конало восьмеро в'язнiв — пеларгики, цинготники, туберкульозники i просто iпохондрики, приреченi на смерть i нездатнi уже навiть поквитатися з минулим. Бiля заґратованого вiкна на залiзному лiжку з прогнутими пружинами й злежаним сiнником лежав поет. Пiзнiми вечорами, коли палату покидали лiкар i медсестри, Євген Павлович звав до себе Миколу i, щоб вiдвести душу, а може, й ослабити бiль-страждання, вiв неквапливу розмову не так iз санiтаром, як iз самим собою. Микола з надiєю позирав на нього. I все ж добре знав, чим це закiнчиться: хворий поет довго не протягне.

I справдi, за мить Плужник ставав непорушний, руки безвладно звисали, мало не торкаючись червоно-бiлих плит пiдлоги. Безпорадна, надломлена поза виражала таку пригнiченiсть, а тiло здавалося зовсiм розчавленим, принаймнi покладалося на милiсть чи немилiсть злих сил.

Життя Плужника... Вiн, караючись, нiяк не мiг збагнути, чому це любити свiй край, любити знедолених людей — антидержавний злочин. Говорити людям, щоб стримували пристрастi, щоб не мстили один одному за нiкчемнi вчинки, не причиняли зла самi собi, — хiба це злочин перед людством? Звели їх на слiдствi в Республiканському НКВС небагато-немало — сiмнадцять чоловiк. Силомiць зв'язали одним ланцюгом причин i наслiдкiв. Засудили за терор i диверсiї, яких вони нiколи не чинили навiть подумки. Були серед них письменники, iнженери, художники, звичайнi чиновники. Всi сiмнадцять дiстали "вишку", замiнену десятьма роками спецтаборiв. I попливло їхнє життя, мов той незграбний плiт, у безвiсть...

Поет жив у постiйнiй тривозi, розтерзаний з раннiх лiт бацилами туберкульозу. Поки мiг, писав — йому не заборонили писати нi лiкар, нi тюремнi наглядачi, бо ж усе-таки розумiли — великий талант. Попервах одержував невеличкi пакунки й короткi листiвки вiд дружини та її сестри. Це пiдносило настрiй, додавало сил, i вiн бадьоро їм вiдписував, потiшаючи надiями, яким нiколи не здiйснитися. Микола не раз носив його листи до КВЧ (культурно-виховної частини) . Одначе табiрнi умови остаточно доруйнували здоров'я. Зникли спокiй та натхнення, настали муки i бiль безсонних ночей. Поступово боротьба духу ставала боротьбою тiла за вижиття.

Пiд час лiкарського огляду Санджак потiшав поета: якщо вiн витримає зиму, то ще протягне до наступного лiта. Лiкар зробив усе, що було в його силах. Проте встати з лiжка Плужник уже не мiг. Неспокiй усе глибше вгризався в нього, пожирав його. Вiдiрваний лист бляхи ляскотiв од вiтру на розi присадкуватого монастиря, мов хтось гатив по ньому здоровенним дерев'яним молотом, яким конвоїри обстукують вагони iз зеками. Поетовi показували рентгенiвськi знiмки. Права сторона легенiв геть зотлiла — на її мiсцi чорна пляма, лiва також вражена — сiрi цятки й чорнi пухирi. Щоб утекти якнайдалi вiд усього того, що гнiтило й печалило, Плужник заглиблювався в поему, яку писав у нелюдських умовах неволi, чекаючи здебiльшого ночi. Йому не хотiлося бути на виднотi, викликати у хворих спiвчуття.

Писав лежачи. Перед ним в уявi поставали образи його сучасникiв, величних i нiкчемних, вiдданих i пiдлих. Глибоко запалими очима дивився на бiлу стелю палати, а бачив чорну смугу спотворених нинiшнiх днiв, що розiрвали свiт на "тут" i "там". Писалося важко, з натугою. Цiпенiв розум, шукаючи найдосконалiшої форми, найвлучнiшого слова. А над Соловецькими островами ридали суцiльнi снiги. З моря пливли, чiпляючись за оголенi бескиди та розпатланi хмари, i квилили невгамовнi чайки-удовицi. Все це видавалося Плужниковi поганим знаменням, i вiн, щоб звiльнитися вiд тих гнiтючих передчувань, закривав очi i поринав у примарний, важкий сон. Його тiло вже не могло чинити опiр хворобi й утомi.

Обличчя його було витончене, одухотворене, глибоко запалi очi дивилися кудись у простiр, на замуроване морозом вiкно. Можливо, саме в цю мить поставала перед ним смерть. Зловiсне темна, як пляма на рентгенiвському знiмку. Кругом порожнеча, небуття. Здавалося, вiн лежав, повалений на землю мiж двома супротивниками, i не знав, звiдки чекати удару. Витав дух цвинтарної тишi.

Одного дня надвечiр, коли палату покинули лiкар i медсестри, Євген Павлович недбало, наче йшлося про якусь дрiбницю, звелiв Миколi роздати свої речi хворим. Ще й сам спромiгся дiстати з-пiд подушки торбину з двома спiднiми сорочками, потертими вельветовими штанами, рушником, милом, зубною щiткою... Знайшов мiж лахами кiлька зiм'ятих клаптiв паперу, помережаних вiршами. Прочитав, зiм'яв у кулацi й кинув на долiвку.

— Нащо ви це робите, Павловичу? — спитав Микола з побожнiстю, змiшаною зi страхом, пiдiймаючи папiрцi.

— Буду вмирати, Миколо, — вiдповiв Плужник з гiркою посмiшкою, бо недуга для нього була настiльки очевидна, що вiн чув її в своїй кровi. — Принеси-но менi холодної води, я вмиюсь, пригадаю Днiпро i вмру. Маю досить сили подивитися у вiчi власнiй смертi.

Вiн пiдвiвся, перемагаючи бiль i втому, сiв на лiжку. Вiд натопленої груби несло страшною задухою, яка, попадаючи в його зотлiлi легенi, зовсiм знесилювала їх. Знадвору доносилося завивання вiтру. А тут — безсилля. Туга зламаної душi. Поглянув на опухлi, мов колоди, ноги, погладив їх, i по змарнiлих щоках скотилися двi срiблястi сльозинки. Кiнець невблаганно наближався.

Микола принiс мiдний тазик з водою, поставив бiля лiжка. Плужник старанно вмився, витерся вишитим пiвниками рушником, привезеним з Києва. Повернув до Миколи своє загострене й змарнiле обличчя. Кутики повних вуст його опустилися. Верхня губа була всiяна темними волосинками. Тiльки чорнi, мов тернини, очi його все ще блищали. Микола вiдчув, як вiн напружує м'язи, щоб не закричати з болю чи розпуки, i вiд цього санiтаровi якесь дивне хвилювання стискало горло.

Поет вiдкинувся на подушку, нiби хотiв передрiмати, глянув на заґратоване вiкно.

— Чи ти бачиш, Миколо, сонце?

— Яке сонце серед зими? — Микола зиркнув на нього, нiби нiчого не зрозумiв. Але поет бiльше не вернувся до цiєї розмови.

До палати западали вечiрнi сутiнки короткого зимового дня. За вiкном на тлi похмурого неба вимальовувалися таємничi обриси. Поступово небо темнiло i цi обриси розпливалися, аж поки не щезли зовсiм. У важкiй, запамороченiй напiвсвiдомостi поет, мабуть, вiдчував, яке все довкола нього задушливе i нема нi найменшої змоги вiльно зiтхнути, випростатися, пiднятися, воскреснути.

Плужника кинуло в жар. Вiд шаленого кашлю вiн аж звивався. Вiдтак якусь хвилю не мiг вiддихатися, але його очi, глибоко запалi в орбiти, все ще яскрiли живим блиском.

Микола накрив його ковдрою, накинувши поверх неї Плужникове домашнє руде пальто, перешите iз солдатської шинелi. Потiм узяв тазик, обережно, навшпиньках, вийшов з палати. Трохи покрутився бiля входу, перш нiж наважитися знову вернутися до палати. Врештi, дiйнятий якимось нез'ясовним докором сумлiння, переступив порiг палати. Плужник лежав нерухомо, з примруженими очима, нiби спав. Микола торкнувся чола поета. Воно було холодне.

Це сталося 2 лютого 1936 року.

Тiло Плужника вiднесли в пiдвальну келiю, де був морг. Уранцi наступного дня чи то з волi тюремного начальства, чи, може, з якихось iнших мiркувань труп анатомували. Знявши череп, Санджак побачив на хвилястих звивах мозку чорнi плями. Такi ж самi плями темнiли в ямi розтятих грудей. Микола, який був при цьому розтинi й допомагав лiкаревi, мiж iншим зауважив, що торкатися голими руками туберкульозного тiла небезпечно, на що лiкар цинiчно кинув:

— Мертвi не страшнi, бiйтеся живих.

Вiн мав рацiю. Натягуй не натягуй пальчата на руки, на душу їх не натягнеш. Очi Миколи блукали по трупарнi, нiби хотiли десь заховатися. Мав таке враження, мовби хтось панахав йому гострим ножем спину й здирав з неї клаптями шкiру.

Тюремне начальство, оглянувши понiвечений труп, звелiло поховати його. До ноги Плужника прив'язала бирку з № 1137.

День хилився вже до вечора, коли вiдбувся похорон. Микола поклав замотане в старе лахмiття тiло поета на санчата i разом з кiлькома зеками (був серед них i письменник Валер'ян Пiдмогильний), озброєними заступами, повiз труп за мури монастиря, в улоговину на спусковi до моря.

Тут i поховали. Без квiтiв i без поминок.

Як же склалася доля Миколи Тайги? Пiсля вiдбуття п'ятирiчного строку ув'язнення на Соловках вiн незабаром опинився в армiї, а потiм — на фронтi. Пiд час запеклих боїв за Харкiв навеснi 1943 року пораненим потрапив у полон до гiтлерiвцiв. Був вивезений у табори для вiйськовополонених до Нiмеччини. Пiсля розгрому фашизму додому не повернувся, для нього це було вдвiчi небезпечно.

Рокiв зо п'ятнадцять тому до мене дiйшли чутки, що Микола Тайга опублiкував на Заходi спогади про смерть Євгена Плужника на Соловках. Чи збiгаються вони з вiдомостями, поданими в цьому короткому шкiцi, не можу судити, я їх не читав.