Державiн В.

Лiрика Євгена Плужника

Якби поетичний генiй визначався (як це багато хто думає) iндивiдуальною неповторнiстю стилю, вiдсутнiстю наслiдуваних лiтературних або й пiсенних зразкiв та попередникiв — лiрика Є.Плужника безперечно становила б найвище мистецьке досягнення в цiлому українському письменствi. Бо не в самiй лише українськiй, а й у свiтовiй лiтературi навряд чи знайдеться безпосереднiше, вiльнiше вiд усiх видiв риторики та "лiтературщини" висловлення найбезпосереднiших i найунiверсальнiших почуттiв — зневiри, втоми, нудьги:

Оце й усе, що днi тобi лишили: утома, зморшки та старi листи. Ах, досвiде, розраднику немилий, навiть запiзнений — завжди дочасний ти! ("Рiвновага")

Самотнiсть, мелянхолiя i резиґнацiя одвiку притаманнi мислездатнiй людинi i невiддiльнi вiд самосвiдомого роздуму, а до етичного змiсту вiршованих медитацiй та сентенцiй Плужникових можна було б навести необмежену кiлькiсть паралель iз найвiдомiших европейських моралiстiв i аферистiв. Проте це рiч зайва, бо, по-перше, малоправдоподiбно, щоб Є.Плужник черпав головнi мотиви своєї творчости з будь-яких лiтературних джерел, а не з повсякденного досвiду власної свiдомости, а по-друге (i це головне), артистична форма вiршованого афоризму, його мистецька вартiсть однаково лишається створена самим поетом зовсiм безпрецедентно i нi вiд кого не залежно. Це — небувала ще в нашому письменствi iлюзiя абсолютної природности:

Поетичне мистецтво Є.Плужника — це природнiсть актора, що грає на кону не лiтературну якусь "дiйову особу", а себе самого. Це поза, такою мiрою натуральна, що вона вже майже не поза: проте цiлий шарм iнтимної поезiї зосереджено в тому "майже", в тiй невагомiй i невловнiй емоцiйнiй iнтонацiї, що вона перетворює абстрактний i цiлком рацiональний (хай дотепний) афоризм на iндивiдуальне й справдi неповторне переживання:

Оце високе й складне мистецтво артистичного оперування самими лише iнтонацiями слiв та нюансами образiв зветься в лiтературi — за слушною аналогiєю до образотворчих мистецтв — iмпресiонiзмом. В iмпресiонiзмi поетичний образ не є нi iманентним даному творовi, нi трансцендентним йому; бо вiн сам iз себе такий семантичне субтильний, такою мiрою збудований на самих вiдтiнках емоцiй i присмаках сприйнять, що не можна об'єктивно визначити, чи значiння його є iманентно притаманним поетицi твору, а чи потребує для свого адекватного розкриття звертання до позаестетичних чинникiв свiтогляду авторового:

Чи повнiстю розкривається з контексту цього вiрша значiнньова сторона антитези:

Чи, може, вона розкривається з образного контексту цiлої збiрки "Рiвновага"? Зокрема, чи пов'язана вона семантично з зовнiшньо нiби подiбною антитезою в "присвятi" авторовiй:

Цi питання не надаються до однозначного розв'язання, бо поетичний образ у першiй з наведених двох антитез (а друга з них є позаобразна) збудований саме так, щоб межа його iманентного й трансцендентного значiння лишилась принципово непевною через вкрай витончений, сказати б, iнфiнiтезимальний характер його семантичної специфiки. Про складнiсть i труднiсть цього заснованого на iнфiнiтезимальному характерi естетичної образности стилю свiдчить той факт, що й Є.Плужник — далеко найвидатнiший майстер iмпресiонiстичної поезiї 20-го сторiччя — не вiдразу опанував його видиму "природнiсть" та "безпосереднiсть". Перша збiрка лiрики Плужникової — "Днi" (1926) — перебувала ще значною мiрою пiд владою претенсiйної й сентиментальної мельодеклямацiї, культивованої за тих рокiв Д.Фалькiвським, а пiзнiше — О.Влизьком:

В "Днях" органiчне тяжiння поетове до рафiновано-приглушеного iмпресiонiзму раз у раз перехрещується естетичне меншевартiсними зазiханнями на зовнiшню ефектовнiсть:

Тi квазiекспресiонiстичнi тенденцiї заступає в другiй збiрцi поезiй — "Рання осiнь" (1927) — помiтний стилiстичний вплив неоклясикiв, зокрема М.Рильського. Це позначається на плястичнiй будовi окремого iзольованого образу, на ритмiчне синтактичнiй гармонiї окремої заокругленої строфи —

Подеколи й цiлий вiрш розгортається на основi виразi клясицистичного уосiбнення:

Але ж це тiльки зовнiшнi аксесуари лiрики Плужникової, слабо пов'язанi з її мистецькою сутнiстю; а ця остання полягає в такому крайньому наближеннi до розмовної прози, щоб лише вторинна якась, тонка й вишукана риса вiддiляла поезiю вiд прози, проте вiддiляла так разюче й iндивiдуально, з таким непiдробним тоном суто особистої дикцiї (здебiльшого у формi епiграматичного "пуанту" наприкiнцi), що цiлий вiрш здається, за законом контрасту, тим поетичнiшим, що прозаїчнiшою є бiльша частина викладу, i тим персональнiшим, що звичнiшим, себто — поставмо крапки над i — що банальнiшим є загальне тло думки:

За тло думки скрiзь править у Є.Плужника песимiстично забарвлений скептицизм — нiчим iншим не прикметний, крiм того рафiнованого мистецтва, яке надає йому беззастережно щирої особистої тональности. Хiба є щось упертiше за думку про залежнiсть настрою вiд стану здоров'я? Але, напевне, нiхто ще не допровадив того трюїзму до такого гранично iндивiдуального вислову:

Росiйськi лiтературознавцi-формалiсти (Б.Ейхенбаум, В.Шкловський, Ю.Тинянов) почасти помилялись, обстоюючи тезу про так званий письменницький свiтогляд як явище стилю: свiтогляд письменника далеко частiше й глибше визначається не лiтературним стилем, а лiтературним жанром. Так i в Є.Плужника песимiстична оцiнка тiєї вульгарної буденщини, що її чомусь iменують "реальною дiйснiстю", i разом з тим скептичне ставлення до всякої мрiї як такої — випливає не стiльки з iмпресiонiзму в цiлому, скiльки з афористично-сентенцiйного лiричного жанру, що є принципово не сполучним з удаваною або й простодушною наївнiстю оптимiстичних свiтосприймань. Поезiя iнтелектуальної гри на вiдтiнках емоцiй не терпить простакуватости, не терпить i романтичних та неоромантичних iлюзiй; бо й найменша поступка в цьому напрямi позбавила б дикцiю Плужникову її абсолютної щирости й цiлости. Проте зречення iлюзiй не є поворотом до так званої реальности, — хоч воно саме так, через стилiзовану стриманiсть викладу, подеколи й здається:

Адже це справдi невелика втiха, бо "мале" диво нiяк не легше зрозумiти, нiж велике, i зовсiм iще непевна рiч — чи надається щось до справжнього розумiння, а радощiв з того розумiння й поготiв не передбачається:

В чому ж вихiд? У спокої резиґнацiї — i де в чому ще:

Отже — мистецтво як розрада, а зокрема — як складання вiршiв на вiдвiчну тему про марнiсть вiршоскладання. Щоправда, нiде ще ця тема не трактувалась так вiртуозно:

Прочитавши це колись — за ранньої молодости моєї — вперше, я трохи злякався: а що, як поет i справдi замовкне? Дещо згодом я зрозумiв, що тема про мудре мовчання — прегарна й шляхетна тема i що великий поет здатен варiювати її з невичерпним i неперевершеним сарказмом:

Прецiнь у консеквентному iмпресiонiзмi Плужниковому чи не всяка тема перетворюється на рефлексiю авторового ставлення до тiєї теми, себто на тему мистецької творчости:

А сенс мистецької творчости — це й є та найглибиннiша реальнiсть, що пiдпадає пiд радикальний скепсис авторiв:

Висновок: творчiсть мистецька, може, й позбавлена сенсу. та, в усякому разi, не позбавлена насолоди (бо ж розрада!), i насолода ця є щира й чиста, цiлком вiльна всiх iлюзiй та iдеологiй i нi вiд кого не залежна. Так послiдовна переоцiнка цiнностей пiд кутом зору iндивiдуальної щирости закономiрно призводить до чистого естетизму, до визнання автономної i самовистачальної вартости мистецтва:

Це дуже скромно й непретенсiйно сформульована вiдмiна вiдомої, проте небагато кому зрозумiлої концепцiї мистецтва для мистецтва — бо ж поет жодною мiрою не претендує на те, щоб його читали або почитали:

Це його, як артистичну iндивiдуальнiсть, взагалi не обходить i обходити не повинно; як сказав колись славетний Монтень:

"Менi не треба численних читачiв; менi досить кiлькох; менi досить одного; менi навiть досить нi одного". Адже чисте мистецтво — тiльки те, що мистець творить для себе, нiякого читача чи глядача поза собою самим не узгляднюючи. Iнакше-бо в чому його щирiсть?

А втiм, сам поет зовсiм не уповноважений судити про те, як i ким твiр мистецький сприймається. Той твiр — не те, що мало постати за його власним задумом:

I це дуже добре, що воно так є — що вислiв не дорiвнює задумовi авторовому, бо iнакше не варт було б висловлюватись:

Нi, наколи твiр дiйсно мiстить оту незбагненну есенцiю артизму — вiн скрiзь i за всiх обставин сам гiдно промовлятиме до гiдної його чар естетичної свiдомости — немов той примiтивний амулет, у Вест-Iндiї якимсь конкiстадором здобутий:

Отже, за остаточним коптом, пiд поглядом вiчности важить не творчiсть i не творець поготiв, а сам лише твiр як об'єктивна й конкретна, а разом з тим iррацiональна краса, що поєднує в собi буття iдеальне й реальне:

Спiввiдношення мiж твором i творцем може бути тiльки спiввiдношенням трагiчної iронiї:

Саме "Рiвновага" — третя й остання збiрка поезiй Є. Плужника (датована 1933-1934 роком, проте опублiкована лише 1943 р. в 4-му томi "Українського Засiву") — найближче пiдступає до мистецького сприйняття метафiзичної рiвноваги — себто фундаментальної єдности простору й свiдомости, тiла й душi:

Принципову незалежнiсть мистецтва — на найвищих його висотах — вiд життя й соцiяльного оточення Є.Плужник немов навмисне ствердив особистою й лiтературною бiографiєю своєю, що з поетичною його творчiстю пов'язана хiба що негативно, себто в плянi життьової iронiї. Жодного стосунку до генiяльної лiрики не має нi селянське походження з Богучарського повiту на Воронiжчинi (рiк народження — 1898), нi закiнчена гiмназiя в Бобровi, нi незакiнчений Київський ветеринарно-зоотехнiчний iнститут, нi вчителювання на Полтавщинi. Не надто бiльше важить i приналежнiсть до лiтературних органiзацiй — до "Ланки" 1924-1926 рр. i до посталого з неї "Марсу" ("Майстерня революцiйного слова", 1926-1928) — що їх поет тримався переважно, мабуть, тому, що там йому менше заважали творити, нiж це було б деiнде. Адже нiколи Є.Плужник не вiдчував себе — протилежно до iнших членiв "Ланки" та "Марсу" — висуванцем так званої соцїяльної революцiї, i не знати, чому б вiн тiй революцiї симпатизувати мав. Щоправда, неважко пов'язати з лiтературною дiяльнiстю Б.Антоненка-Давидовича, В.Пiдмогильного, Г.Косинки та iнших белетристичну прозу Плужникову — повiсть "Недуга", кiлька прозових драм i навiть iще не надруковану вiршовану драму початку 30 рокiв (умовний заголовок — "Шкiдники"); проте пов'язати оцi белетристичнi й напiвагiтацiйнi твори Є.Плужника з його ж таки лiрикою — надалося б хiба що суто механiчно, в порядку зовнiшньої бiографiї письменникової; мистецького зв'язку мiж ними немає, як немає й самого мистецтва в Плужниковiй белетристицi, а є лише помiрно вмiле й культурне виконування славнозвiсного "соцiяльного замовлення" (щоправда, з дискретними застереженнями в площинi нацiонального питання). Це — квалiфiкована белетристична продукцiя другого сорту, зумовлена, власне кажучи, важким матерiяльним становищем письменниковим (Є.Плужник, поза всiм iншим, тяжко хворiв на сухоти протягом цiлої своєї лiтературної дiяльности) i пристойна тiєю мiрою, якою це взагалi можливо для повiстяра та драматурга, що конче повинен демонструвати свою належнiсть до "громадської плятформи", а проте безперспективно ремiснича i задумом, i технiкою виконання. На сьогоднi вона має лише iсторично-документальний iнтерес, та й нiколи, правду кажучи, не могла претендувати на iнший якийсь.

Чи було те зовнiшнє приймання тамтешньої "громадської плятформи" (хоча б у межах непу) якоюсь мiрою щирим? Воно могло так чи так вiдповiдати тимчасовим настроям письменника; але суттю своєю творчiсть Плужникова найконсеквентнiше додержує тiєї лiнiї, що її за 20 рокiв злонавмисне визначали як "внутрiшню емiграцiю". Вона не протиставить себе отiй "соцiялiстичнiй дiйсностi", бо й не потребує того; вона-бо спроможна поспiль iгнорувати її (а це й становить найгiднiшу реакцiю на неподобства революцiйної ментальностi i):

Звичайно ж, радикальний скепсис Є.Плужника надавав йому цiлковитого iмунiтету супроти якої завгодно демагогiї та пропаганди — в тому числi й "соцiялiстичної":

Гострiше реагувати на соцiялiзовану дiйснiсть було, з цензурних причин, недоцiльно, та й навряд чи це поета серйозно цiкавило; адже єдина реальна життєва дiйснiсть це — реальне страждання реальної, себто самотньої, свiдомости людської, а решта — сама лише "слiв цвiла полова", порожнi та проблематичнi етикетки:

Жодна тюрма народiв не iмпонує свiдомостi, що прозирає iлюзiйнiсть руху й простору i самi "сторони" свiту сприймає як стiнки в'язничної камери:

Цей не тимчасовою якоюсь кон'юнктурою викликаний, а цiлком органiчний i, зрештою, природнiй для великого поета — якому йдеться про найвище — аполiтизм у мистецтвi не заважав Є.Плужниковi особисто вiдчувати себе й справдi бути гiдним сином українського народу, вiрним його нацiонально-державнiй iдеї. Партiйнi та попутницькi лiтературнi сфери скрiзь вiдчували його поезiю i саму його постать як наочно чужорiдне тiло в "соцiялiстичному" письменствi; i не дивно, що за доби тотального нищення українських культурних сил Є.Плужник не потрапив до числа виняткiв, яких сподiвались невдовзi перетворити загрозами або пiдкупом на слухнянi рупори вiдповiдної агiтацiї, а став жертвою чергової гекатомби: заарештований 1934 р. вкупi з В.Пiдмогильним, В.Полiщуком i численними iншими українськими письменниками, вiн зазнав у березнi 1935 р. смертного вироку, замiненого на десятирiчне заслання до каторжної працi, i, наслiдком тiєї милости, помер на Соловках 2 лютого 1936 р. вiд сухот. Юридичнi пiдстави вироку були суцiльним глумом з усякої правди й правдоподiбности, але йшлось суттю не про них, а про справдi безперечну несполучнiсть лiрики Плужникової з яким завгодно тоталiтаризмом.

Немає сумнiву, що й серед нашої нацiональної емiграцiї чимало хто вважає песимiзм i скептицизм Плужникiв за явище iдеологiчно шкiдливе й небажане. Один iз найвiдомiших наших поетiв сказав якось, що попри всю свою глибоку пошану до мистецької досконалости Є.Плужника вiн, мабуть, заборонив би юнацтву читати його поезiю. Я теж охоче заборонив би, бо певен, що юнацтво в такому разi читатиме її втричi бiльше. Є в лiрицi Плужниковiй неперевершена шляхетнiсть iдеалiзму, що вже сама з себе має високе виховне значiння:

Кому справдi нiчого не говорить у моральнiй площинi нi iдеалiстичне свiтосприймання, нi сама вже бездоганнiсть артистичного стилю, хай згадає принаймнi про ту "спокiйну щирiсть" поетову:

Оця безпретенсiйна героїчна щирiсть думки є за найкращу противотруту — насамперед саме для молодi — супроти штучних ексцесiв силуваного волюнтаризму, супроти корчiйного й гiстеричного потягу до "оптимiстичного свiтогляду" абиякою цiною — а перш за все цiною власної щирости. За нашої хворої на всiляку колективнiсть та колективiзацiю доби поезiя Є.Плужника становить героїчний взiрець незламної особистости:

Щоправда, всякий песимiзм неминуче викликає пiдозру щодо ; затаєного недоброхiтства, бо ж для людини, на жаль, бiльш нiж натурально триматись тiєї сторони, у якої вона передбачає бiльше шансiв на успiх; а проте силою тих самих пiдстав єдиний лише песимiзм остаточно скрiплює репутацiю цiлковитої непiдкупности. Отже, не питати маємо — чи багато українськiй нацiї користи з песимiстичної поезiї Плужникової? — а казати: як багато їй чести з тiєї поезiї! Бо честь нацiї — це щирiсть її мистецького генiя.

Зрештою, складне питання про принципову вiдповiдальнiсть або невiдповiдальнiсть письменника за евентуальнi, етично негативнi наслiдки його висловiв — вже в "Жабах" Аристофанових дискутується i, напевне, не за нас до остаточного розв'язання надасться. Сам поет додержував щодо цього досить своєрiдної позицiї, як свiдчить його цiкава притча про премудрого Зороаба: