Коли ми побралися, Григорiй Михайлович знайомив мене iз своїми товаришами й друзями. Частiше це бувало у нас на квартирi або на лiтературних вечорах.

А з Євгеном Плужником я познайомилась у нього вдома.

Григорiй Михайлович сказав про Євгена Павловича:

— Поет талановитий, своєрiдний. Людина сердечна, делiкатна, чемна. Вiн не наважується зайти до нас i запросив до себе.

Я хвилювалась, немов iдучи на оглядини. Менi казали, що дружина Євгена має добрий смак, i тому я особливо ретельно чепурилася.

Нас зустрiли гостинно. Пригощали чаєм з рiзноманiтними пундиками й ласощами. Я милувалася сервiзом, вазочками, тарiлочками, тим, чого у нас ще не було. У всiй обстановцi вiдчувалася рука дбайливої господинi, яка придiляє увагу хатньому затишковi. Все йшло мило, просто, приємно.

Євген Павлович та його дружина були людьми, з якими вже при першiй зустрiчi почуваєшся так, нiби давно з ними знайомий. У розмовах обмiнювалися враженнями при спектаклi, кiнофiльми, адже в цiй галузi було чимало новенького. Ми таки довго засидiлися того вечора у Плужникiв. Вiдтодi часто зустрiчалися. Євген мав вигляд замисленої людини, проте розмовi мiг надати дотепного й навiть веселого характеру.

Члени лiтературної групи "Ланка", до якої входили Плужник i Косинка, збиралися, щоб почитати й обговорити свої недрукованi твори.

Пiзнiше "Ланка" перейменувалася на "Марс" — "Майстерня революцiйного слова". До основного складу "Ланки" тодi приєдналися деякi письменники.

Одного зимового вечора я поверталася додому й, минаючи заснiженi вiкна нашої квартири, почула голос Косинки: начебто вiн щось читає, i раптом - вибух смiху...

Це мене заiнтригувало, я поквапилась... Вдома побачила, що зiбралися товаришi Григорiя.

Привiтавшись, я сказала:

— Йшла додому, а, здається, потрапила на Марс.

Григорiй звернувся до мене:

— Тамарча, хутенько роздягайся, є дотепний фейлетон з цього приводу.

Фейлетон було надруковано у журналi "Молодняк" у першому числi за 1927 рiк. Товаришi попросили Григорiя прочитати його ще раз, i вiн став читати пiд супровiд реплiк i смiху.

"МАРС (З приводу появи на лiтературному горизонтi)

У Києвi заснувалася лiторганiзацiя "МАРС" — або Майстерня Революцiйного Слова.

Останнiми часами у напрямi на Київ на лiтературному небi з'явилася нова лiтпланета "Марс". її ледве-ледве помiтно неозброєним оком — блимає вона невиразним не то рожевим, не то блакитним, не то жовтим свiтлом.

Першi повiдомлення про появу цiєї планети було вмiщено в науковiй харкiвськiй газетi "Вечiрнє радiо".

Про походження "Марсу" серед наукових кiл iснує двi теорiї.

Однi "астрономи" доводять, що "Марс" повстав з уламкiв iнших лiтпланет, що одiрвалися пiд час шаленого руху й довго блукали в космiчний просторах i врештi-решт утворили нову лiтпланету, що пiдлягає загальнонаркомосiвськiй системi.

Друга теорiя запевняє, що "Марс" повстав з туманностей, що довго носилися в просторi, пiдлягали законовi притягнення то однiй, то другiй лiтпланетi.

Поки що це питання залишається нерозв'язаним, хоч обидвi теорiї грунтуються на наукових пiдвалинах.

По своєму вiддаленню "Марс" стоїть близько вiд "Ваплiте" й далеко вiд "Плугу" (вiддалення "Марса" вiд "Молодняка" поки що не вираховано). Коли ж зробити гiпотетичне припущення про перелiт з лiтпланети "Плуг" до "Марса", припускаючи навiть, що можна буде перебороти силу тяжiння "Плугу", — то все ж таки для цього потрiбно багато рокiв.

Такого припущення, звичайно, не можна робити по вiдношенню до "Ваплiте", бо ця лiтпланета находиться надзвичайно далеко вiд "Плугу". Так, коли б хто й винайшов апарата, на якому б можна було перелетiти це вiддалення, то людина, вилетiвши з "Плугу" юнаком, до "Ваплiте" прибуде старим, нездатним до лiтпрацi дiдусем.

А ще як узяти до уваги теорiю Ейнштейна (чоловiк пiд час руху старiється), тодi напевне до "Ваплiте" людина прибуде трупом.

Тепер перейдемо до поверхнi лiтпланети "Марс", до славнозвiсної лiнiї, що була помiчена деякими "астрономами".

Навколо цього точаться палкi суперечки. "Астрономи", що спостерiгали "Марс" у невеликий телескоп з ультрабiлим фiльтром, запевняють, що на "Марсi" видно революцiйну лiнiю й що вона рiзко, викреслено й чiтко проходить увесь "Марс", починаючи вiд одного полюса — Косинки. до другого — Качури (є такi полюси на "Марсi").

На пiдставi цих даних "астрономи" роблять висновки, що на "Марсi" є такi ж живi iстоти, як i на iнших лiтпланетах.

Цi твердження дуже i дуже сумнiвнi. Бо, розглядаючи поверхню "Марса" в дужий телескоп системи "Марксiвська критика", чiтко викресленої революцiйної лiнiї не помiтно — правда, можна бачити лише темнi безформнi плями.

Температура на "Марсi" середня. Трохи теплiша, нiж на "Ваплiте", холоднiша, нiж на "Молодняковi" й "Плуговi".

Спостерiгаючи "Марс" в слабий телескоп, атмосфера його здається червонуватого колiру, та це омана ока. Вченi доводять, що то вiдблиск вiд iнших лiтпланет, а насправдi атмосфера на "Марсi", вченi гадають, блакитна.

Також встановлено, що атмосфера на "Марсi" важча, нiж на iнших лiтпланетах (звичайно, не враховуючи сюди "Ваплiте", бо на цiй планетi атмосфера задушлива, й коли перенести туди звичайну людину з iншої лiтпланети, то людина буде потроху хирiти, припиняється її лiтературний рiст i врештi-решт така людина губить здатнiсть писати iдеологiчно витриманi твори або й зовсiм перестає писати й починає хворiти на манiю переслiдування графоманiв).

Мається на "Марсi" також i лiтрослиннiсть — правда, кольору її не встановлено, є припущення, що лiтрослиннiсть на "Марсi" кольором своїм нагадує рослиннiсть сусiдньої лiтпланети "Ваплiте".

На "Марсi" також є й вода. Цi дослiдження надзвичайно важливi, щоб зробити висновки, чи є на "Марсi" живi iстоти.

Що ж до можливостi iснування на "Марсi" високорозвинених iстот, то в цiм немає нiчого неможливого.

Сподiваємось, що лiтпланета колись повернеться до нас iншим боком i буде трохи ближче, тодi можна буде зробити бiльш виразнiшi й детальнiшi вимiри й спостереження про сусiднiй "Марсовий" свiт. Зараз же лiтпланету "Марс" можна спостерiгати лише з територiї України. В Захiднiй Європi цю планету можна буде бачити й спостерiгати лише через 57 863 569 рокiв. Рiк, коли можна буде спостерiгати цю лiтпланету в телескопи Америки, до цього часу нiким не вираховано".

Прочитавши фейлетон, Григорiй Михайлович сказав: "Товаришi, я пропоную надiслати телеграму-подяку за розвагу авторовi фейлетону — Юрiю Вухналю, i ще одну — Михайлю Семенку".

Всi здивувалися: "Чому Михайлю?", "До чого Семенко тут?"

Косинка пояснив: "Семенко писав: "Що менi за дiло до Київа та родичiв, коли про Семенка мусять марсiяни знать!" От тепер офiцiйно ми звемося "марсiяни" — повiдомимо, що добре знаємо поета Семенка, й давайте запросимо його пристати до нашої майстернi".

...Одного разу Степан Васильченко запросив Григорiя Михайловича до школи iменi I. Франка, де Васильченко викладав i керував драматичним гуртком. Художньому читанню та декламацiї Степан Васильович придiляв особливу увагу.

— Григорiю Михайловичу, будь ласка, прийдiть до нас на Шевченкiвське свято й прочитайте що-небудь з Кобзаря. Я бажаю, щоб мої учнi послухали Вас.

На тому вечорi була i я. Спочатку читали дiти. Хлопчик прочитав "Менi тринадцятий минало". Уривок з поеми "Княжна" ("Село! i серце одпочине...") прочитала дiвчинка. Григорiй Михайлович прочитав "I досi сниться: пiд горою...", "Минаючи убогi села", "I вирiс я на чужинi...". Старшокласники читали вiршi, присвяченi Шевченковi, зокрема — "Апостол правди i науки..." I. Франка.

Великий портрет Шевченка (копiя роботи I. Рєпiна) стояв на сценi. Перед ним з'явився вродливий юнак. Якусь мить вiн мовчки придивлявся до портрета. Загальне освiтлення зменшили, i тiльки обличчя Кобзаря було висвiтлено яскраво. Виступаючи, дiти самi оголошували назву твору. А тут оголосив Степан Васильович:

— "Шевченко" — вiрш Євгена Плужника. — Залунав приємного тембру виразний голос юнака:

Юнак дивився на портрет Шевченка так, наче був з ним сам на сам. Це приковувало зiр до зображення великого Кобзаря i посилювало сприймання твору.

Прочитано останнi рядки:

Присутнi в захватi. Одразу й не аплодували. Потiм не раз викликали юнака.

Цей виступ справив надзвичайне враження... Iдучи додому, Григорiй Михайлович сказав:

— Шкода, що Євген не бачив i не почув свого твору в такому виконаннi.

Готуючи до друку свою першу збiрку "Днi" (вийшла 1626 р.), Євген, аби почути критичне слово товаришiв, декiлька разiв читав з неї вiршi — нiби провiв "творчий звiт".

Менi запам'ятався день, коли Григорiй поранив ногу i запросив Євгена до себе.

Того разу Плужник прочитав:

Лiричнi твори Євген читав трохи спiвуче, що надавало вiршам приємної музикальностi.

На перших рядках вiрша "I вийшов на поле, а поле-мертве..." серед слухачiв пройшов чи то легкий шелест, чи то шепiт.

Потiм з'ясувалося, що товаришi, уже знаючи цей твiр, не рекомендували його до збiрки.

Коли Євген прочитав уривок з поеми "Галiлей", Косинка сказав:

— Мене дивує — звiдкiля такий настрiй? "А менi вже — нiчого й нiкого..."

— А менi подобається, — вiдповiв Євген, — нехай знають лице поета!

— Хiба це лице? — здивувався Косинка. — "...сiренький я весь такий..." — це зайве кокетування з читачем. Поет Євген Плужник своїми першими вiршами "Вiн", "Шевченко" вже показав своє творче обличчя.

Євген зауважив:

— Можна гадати, що ви, Григорiю, не даєте руїн, що зосталися пiсля кривавих боїв, що у вас немає "заплакали села...", "...а в попелi тлiє горе матерi..." й тому подiбного.

Тут вихопився Валер'ян Пiдмогильний:

— Але у Косинки є — "За погорiлi нашi хати, за кров братiв i волю нашу — вперед!..".

— А у вас, Євгене, — додав Дмитро Загул, — свiтле майбутнє прийде не боротьбою i зусиллям людини.

Григорiй висловив свою думку:

— Ми повиннi вiдображати iсторично характернi дiї i настрiй переважної бiльшостi.

— Я погоджуюсь, що у Косинки настрiй бiльшостi, а у мене — особисте сприймання.

Раптом Євген розсмiявся i, смiючись, додав:

— Нехай читають нас разом — ми будемо доповнювати один одного.

— Євгене, чому серйознi розмови ви завжди перевертаєте на жарти? — зауважив Валер'ян Пiдмогильний.

Поезiя Євгена Плужника складна. Здавалося, що вiн iнодi зашифровує свої роздуми, думки i сподiвання. Тому товаришi не раз розпитували його, просила пояснити тi чи тi його твори або окремi мiсця.

У 30-тi роки ми зустрiчалися вже зрiдка — Євген Плужник раз по раз виїздив iз Києва. 4 грудня 1934 року його заарештували — через мiсяць пiсля арешту Григорiя Косинки. Хворий на сухоти, вiн помер 2 лютого 1936 року на Соловках, в ув'язненнi.