З Валер'яном Пiдмогильним познайомив мене Григорiй Косинка 1924 року. Зустрiлися ми у фойє оперного театру в день закриття сезону. В той час Григорiй i Валер'ян разом працювали у Книгоспiлцi. Валер'ян, один з найближчих друзiв Григорiя, був згодом свiдком пiд час реєстрацiї нашого шлюбу восени того ж року. Перед очима постать Валер'яна — стрункий, високого зросту, у рухах стриманий. Враження справляв дуже серйозної, неговiркої людини. Але коли теми розмов були близькi його серцю, раптом у його очах з'являлися лукавi iскринки i вiн радо пiдтримував бесiду, виявляючи енциклопедичнi знання. Валер'ян любив дiтей. Деякий час вчителював i не раз жалкував, що залишив цю професiю. Вiн iз запалом розповiдав про свою роботу, згадував учнiв, ту приємну вiдповiдальнiсть, яку вiдчував, навчаючи дiтей. Часто повторював: "Дiти — вiд них залежить доля Батькiвщини". От якось Григорiй i зауважив: — Такi переконання та думки ви, Валер'яне, вклали в уста своєї панi Iвги, яка умовляла, навчаючи Серьогу: "Iнакше пролетарiат перемогти не здолає... Будемо ж учитись!" Але далi у творi "Iсторiя панi Iвги" ви не дотримали цього. Навiщо такий кiнець? Валер'ян пояснив: — Це життєвий факт. — Прикрий факт!— сказав Григорiй.— На те ви й художник, щоб iнодi епiзодовi з життя надати забарвлення, якого вимагає наш час. Отак просто товаришi обмiнювалися думками i робили один одному зауваження, I нiколи жоден з них не ображався. Прiзвище Валер'яна часто спричинялося до жартiв. "Краще було б Надмогильний", — говорили йому. А сусiдський хлопчик якось вигукнув: "До вас iде Петро Могила". Ми розсмiялися. Коли зайшов Валер'ян, Григорiй запитав: — Друже мiй, може, ваше прiзвище походить вiд Могили Петра? — Що ви, Григорiю? Моє "Пiд" не варте навiть i пiдметки такого велета. Ми згадали, що цей хлопчик був присутнiм, коли Валер'ян розповiдав, як вiн з учнями ворзельської школи, де вчителював, був на екскурсiї у Лаврi. Говорячи про Петра Могилу, Валер'ян з Григорiєм досить довго обмiнювалися думками про цього культурно-освiтнього i церковного дiяча України першої половини XVII столiття. На той час Валер'ян з захопленням переглядав архiвнi матерiали, читав старi журнали та газети i говорив, що це йому допомагає, зокрема, вiдчувати велич часу, в який ми живемо. Валер'ян Пiдмогильний вчився в реальному училищi у Катеринославi, пiзнiше вчителював у тому ж мiстi. Своє захоплення iсторiєю вiн пояснював знайомством iз Дмитром Iвановичем Яворницьким, перед яким схилявся. Вiн любив з ним розмовляти, звик бувати у музеї i навiть допомагати. — Але, на жаль, тiльки в чорновiй роботi, — з усмiшкою говорив Валер'ян. — Його учнi допомагали в оформленнi експонатiв музею i я серед них... Товаришi любили розповiдi Валер'яна i слухали його з iнтересом. Григорiя не запитували: "Чи прийде сьогоднi Валер'ян?" А питали: "Чи буде сьогоднi унiверситет на дому?" Григорiй поважав, любив Валер'яна i казав про нього: — Є що й послухати, а про дещо й посперечатися, бо його теоретичнi переконання iнодi суперечать творчiй роботi. В тi часи улюбленою розвагою молодi були шаради та фанти. У нас в домi надавали перевагу фантам — це була вiкторина на лiтературнi теми. Заздалегiдь готували каверзнi запитання, щоб дошкулити один одному. Пригадую, як одного разу Валер'ян загадав Григорiю: — Назвiть прiзвища двох письменникiв та назву Їхнiх творiв, де зустрiчаються слова "нитка" та "срiбна нитка". На обличчi Григорiя промайнула загадкова усмiшка, i вiн спокiйнiсiнько вiдповiв: — Василь Стефаник. У творах: "Вечiрня година", "Нитка". Гнат Хоткевич — "Два шуми" (цей твiр Косинка любив читати на вечорах). Валер'ян розгублено дивився на Григорiя й мовчав. Вiн вважав, що Григорiй мусив би назвати прiзвище Стефаника й своє, а також власну новелу "Перед свiтом". 1926 року Григорiй придбав нове видання творiв Степана Руданського "Спiвомовки". Невдовзi прийшов до нас Валер'ян. Розглядаючи нову книжку й читаючи окремi твори, Григорiй I гiсть щось згадували i, якось двозначно посмiхаючись, один одного запитували: "А ви пам'ятаєте, як було в рукопи-су це мiсце?" — "А ви не забули, яким був до редагування цей вiрш?" Я слухала, а потiм не втрималась i запитала: — Звiдки ви все це знаєте i чому не доказуєте до кiнця, щоб було зрозумiло й менi? Але перш нiж вiдповiсти на запитання, Григорiй розповiв, як Валер'ян познайомив його з Агатангелом Кримським. Коли Григорiй вчився в 1НО, Кримський був професором. Валер'ян добре знав Агатангела Юхимовича i якось запропонував Григорiю зайти до нього. Агатангел Юхимович багато розпитував Григорiя про студентське життя та навчання. Захопливе навчання досить довго обговорювали, — згадував Григорiй, а про життя вiн, не подумавши, бовкнув: "Нужденний пайок, бурда в їдальнi, матерiальнi нестатки набридли, заїдають..." Кримський подивився пильно на Григорiя i запитав: "Коли ви, юначе, їли борщ?" Несподiване запитання ошелешило Григорiя, i вiн, нiяковiючи, мовив: "Учора..." Те ж саме запитання чекало й на Валер'яна, який вiдповiв, що їв борщ два днi тому. Агатангел Юхимович усмiхнувся: "Ото б я ще й скаржився! А хто знає, кому належать такi рядки: А у хатi на постелi У сурдутi i плащу Сидить студент медицини Другий мiсяць без борщу"? — Ми покотилися зо смiху, ледь вимовляючи iм'я Степана Руданського. Агатангел Юхимович, який любив пожартувати, тут же докинув: "Словами того ж Руданського скажу вам: А ти, дубе, крiпись. Та рости, та рости, Не хились, не кривись". Тут Валер'ян перебив розповiдь Григорiя i, примруживши око, хитренько запитаїв: — Мiж iншим, а хто тодi скаржився? Ви, Григорiю. То звернення до дуба приймайте цiлком на свою адресу.

Григорiй вiдповiв: — Ви, Валер'яне, гадаєте зачепити мене словом "дуб"! Нi... Безлiч народним пiсень починаються: "Ой ти дубе", "Ой чи чуєш ти, дубе?", "Ой дубе...". I це менi iмпонує: Ой ти, дубе кучерявий. Гiлля твоє рясне, Ти, козаче молодий, Слово, слово твоє красне. Я любила слухати таку пiкiровку мiж Валер'яном i Григорiєм. Потiм дiзналася, що тодi ж Агатангел Юхимович розповiдав Григорiю та Валер'яновi про свою роботу з Iваном Франком над впорядкуванням та виданням багатотомного зiбрання творiв Степана Руданського. I про те, як важко було редагувати рукописи, в яких Руданський вдавався i до непристойних виразiв. Ось чому смiялися Григорiй i Валер'ян. Агатангел Юхимович, мабуть, пiдтверджував свою розповiдь прикладами. Знайомством з Агатангелом Кримским, Марiєю Занькавецькою, Миколою Зеровим Косинка завдячував Валер'яновi. Валер'ян Петрович придiляв багато часу самоосвiтi. Вивчав iноземнi мови. Вiн був не тiльки автором романiв, повiстей, оповiдань, а й вiдомим перекладачем художнiх творiв з iноземних мов (1969 року у видавництвi "Днiпро" вийшли твори Гi де Мопассана в перекладi Пiдмогильного). Валер'ян пробував своє перо i в гумористичному жанрi. У примiщеннi клубу робiтникiв зв'язку на Великiй Житомирськiй мав бути вечiр сатири й гумору. Поспiшаючи до клубу, ми зустрiли Валер'яна й пiшли разом. — Вам добре,— звернувся Валер'ян до Григорiя,— ви звикли читати свої твори перед широкою аудиторiєю. Григорiй, перебиваючи, сказав: — I це менi каже вчитель, який щодня "виступав" перед школярами? — Якщо вчитель здобув у дiтей повагу, любов, авторитет — йому легко порозумiтися з ними. Але зовсiм iнша рiч, коли власний твiр вiддаєш на суд невiдомiй аудиторiї. На тому вечорi Валер'ян Пiдмогильний читав оповiдання "Дiд Яким", яке аудиторiя супроводжувала смiхом та оплесками. Ми дружили з родиною Пiдмогильних, зустрiчалися часто-жили вони недалечке вiд нас, на Володимирськiй вулицi, 49. А коли вони переїздили до Харкова, ми вельми переживали, що розлучаємось. Останнi роки бачилися зрiдка. Але завжди з радiстю й з приємнiстю згадували нашi київськi зустрiчi, той час, що так швидко пролинув...