Поезія Байрона і байронічна поема, як відомо, не те саме. Байрон — не тільки "Ґяур", "Корсар" чи "Абідоська наречена", але також лірика, "Манфред", "Каїн", щоб не говорити про "Беппо" чи "Дон Жуана". Отже, щонайменше три Байрони. Осьмаччина лірика — росте з другого Байрона. Посередником для Осьмачки був П.Куліш. Не обійшлося і без Пушкіна: елегії й станси.

У формі орієнтація на Байрона в Осьмачки підкреслена. Вірші мають назви "Елегія", "Станси", "Молитва". Шаління образів втискається в чіткі строфи, повтори, рефрени, клясичні ямби, хореї, анапести, амфібрахи, білий вірш поруч римованого. Попри цей випнутий, але не завжди припасований реквізит, приступає важливіше — дика, розгойдана сила невтишимої своїм мовчанням самоти, звідси — заперечення людей, звідси виклик Богові, звідси передчуття кінця світу, своєї, чужої, світової труни, коли не буде нічого, тільки в повітрі якісь завислі склянисті моря, мов завмерлі громи, глушини, глушини.

Не доводиться полемізувати з критиками, що бачать у поезії Осьмачки "одну велику поетову скаргу на світ, на долю, на людей і на себе самого", що гадають, ніби "Осьмачка більш зацікавлений у представлюванні паноптикуму своїх жахів, ніж у мистецтві". Критики неоклясичної школи (не виключаючи небіжчика Клена) не повинні б братися за критику Осьмачки, бо виходить сцена з Квітчиного "Салдатського патрета". Вище від чобіт їхнє судження не сягає. Це не випад проти неоклясицизму, бо те саме стосується до виступів Осьмачки з приводу неоклясичної поезії. Просто ці дві школи говорять різними мовами і одна одну розуміти не можуть. Ґете знав, що можна розуміти тільки те, чого частка є в людині, що береться судити. Du glechst den Geist, den du begreifst.

Вага поезії Осьмачки зовсім не в особистих мотивах. На долю, до речі, він ніде не скаржиться. Поезія Осьмачки — передусім явище культури. Потяг до октав у Осьмачки — не випадковість. Несамовита сила образів виразнішає в інертних обручах кутої форми, ба більше, образи розсаджують традиційну форму, революціонізують її. Я б не здивувався, якби Осьмачка став писати сонети. Він має на це більше прав і підстав, ніж хто інший. Тоді б може український сонет став поезією, а не чистописанням.

Поезія "Китиць часу" — явище культури вже хоч би тому, що вона байроністична доглибно, але ніколи б Байрон нічого подібного не написав. Якщо це Байрон, то Байрон двадцятого сторіччя, коли шумів і відшумів сюрреалізм. Одним з ключів до будови образу в поезії Осьмачки може бути картина Далі "Інерція пам'яті", що висить тепер у нью-йоркському музеї сучасного мистецтва. Годинники, елястичні, як ремінь, годинники, що розплатані, як мертва риба, годинники, що перекинуті, як мокра білизна через гілку дерева... Право мистця — міняти не тільки перспективу — це завойоване ще в дні Ренесансу, — але й властивості речей. Річ може входити в річ, образ в образ, як річ входить у свідомість. Річ може бути одночасно в кількох місцях, як вона є на своєму місці і в свідомості. Мистець — організатор часу, простору і стосунків.

У Осьмачки "півень з-за могил співанням крутить небосхил". Стара мрія альхеміків — перетворення елементів на інші елементи — осягнена сьогодні не тільки у виробництві атомових іграшок, але і в поезії. У Осьмачки, щоб не ходити далеко за прикладами, "звуки світові в безоднях затихають і дивляться на нас мільйонами зірок". Якщо хочете, можна назвати це синкретизмом. Радше це перетворення світу поетовою свідомістю або інтуїцією. Усе може переходити в усе. Серце може стати жоржиною, жоржина — серцем. Баварський ліс — усесвітом, а всесвіт — порошинкою. Зрештою, це старе чудо поезії. У наші дні ми можемо, правда, робити такі перетворення ad libitum лябораторно, але коли вони робляться штучно, — вони — леле — перестають бути поезією. Так сталося з Осьмаччиним "Коньюнктивізмом", де зміщення плянів зроблено не надхненням поета, а яловою рукою ремісника.

Аматорові Schonschreiben у поезії Осьмаччине зміщення плянів здається хаосом. В дійсності воно навдивовижу організоване й продумане. І це — другий прояв того, що модерний Осьмаччин байронізм — явище культури, а не розхристаного самовпливу. Композиція Осьмаччиного вірша, як правило, будується на переміщенні в різні пляни, але одного образу. Такий образ квітки в "Кривді". Черниця вирвала серце з своїх грудей і віддала його Богові. Поет приносить їй жоржину, щоб заступити серце. Черниця прикріплює жоржину до ікони — віддає її знов Богові. Це перший мотив квітки. Поет стоїть над чужим Дунаєм і обриває пелюстки квітки, і з останньою пелюсткою має тріснути й вмерти його серце. Квітка, що була образом людини й надії, тепер стає символом самознищення й смерти. Це — інший образ, але хіба він не зв'язаний стрункою лінією з першим? І далі третій образ — пелюстки пливуть Дунаєм, а на незнаних берегах плачуть над ними чужі квітки. Образ байдужого світу й нестерпної самоти. Третє перевтілення чи зміщення образу квітки. І після того — такий невблаганно логічний у поетичній інтонації — фінал — повернення до образу жоржини, що в'яне у сяєві свіч від ладану й гуку. Я лишаю читачеві простежити розгортання образу дзвоників у "Дзвонику" або мотиву сталости в "Незмінності".

Леґенда про хаотичність Осьмаччиної поезії походить від критичних Терешків, що добре шевцюють у межах свого напряму, але не бачать нічого вище від чобіт у іншомаштабній поезії автора "Поета".

Не більше підстав є розглядати "Китиці часу", — хоч це наче б то відповідало б несподівано скромній в Осьмачки назві збірки — як монолог поета про його особисту самоту й лиха. Звичайно, це теж є в збірці, але кожного разу особисте ступеньоване в загальне, і скарги поета, якщо можна назвати їх скаргами, такою ж мірою скарги кожної людини нашого часу і кожної істоти, що усвідомлює світ у часі взагалі (І при такому розумінні назва збірки вже не здається такою скромною!).

Поезія Осьмачки — це поезія єдиного, як смерть, відчаю, що проймає кожну людину й світобудову. Праматір світу — ніч і пустка. Майбутнє світу — голуба імла мерт-вости. Людина самотня, її крик не знаходить навіть луни. Самота невідклична, а тягар її нестерпний. Він нестерпний тим, що нічого нема між людиною й вічністю. Треба іншої людини, когось, нестрінутого друга, щоб він став між поетом і вічністю. Але цього друга нема і не буде, зустріти його не можна. Є тільки якісь минущі зустрічі — з черницею, що не прийшла на побачення, з чужинкою у вагоні залізниці. Поезія Осьмачки сповнена мотиву хвилинної зустрічі, без наслідків, без змоги зближення. Еротичні мотиви поета ростуть звідси,— якщо не можна затулитися від вічности просто людиною, то, може, можна втопити видиво позачасового в гарячому жіночому

тілі? Але здійснення бажання теж не приносить ані вдоволення, ані рятунку ("Станси: До тебе не байдужий"). Може найбільший осяг української лірики останніх десятиріч — "Жорстокість" тому закономірно кінчається переключенням образу жінки-мрії —

Та від босих твоїх молодесеньких ніг буде більше, ніж в сонця є, ласки, доки знов золотий серед світа поріг до зірок переступиш та казки.

І від сукні твоєї блакитний кінець, ніби злиті над храмами дахи, від лісів та лугів понесуть навпростець мені в серце зворушливі птахи —

переключенням цього образу мрії на глумливо вульґарний фінал,—

бо вже видно, що ти не Цариця єси, а звичайная баба нівроку!

Друг, що його шукає Осьмачка,— не тільки незустрі-нутий. Він — незустрічанний. Поет не може зустріти його, бо він абсолютний, безумовний. Другий безумовний, Ніцше, усвідомлював, що "ніколи ще істина не повисала на плечі безумовного". Зрештою люди в поезії Осьмачки — тільки декорація, докучливіша від інших декорацій своєю гамірністю. Світ зримого навколишнього — тільки перешкода для поетового самовияву. Він сидить у поета на роті, "як величезний, не по дірці чіп". Небо для нього — тільки "захмарні ями". Осьмачці належить може найстрашніший епітет з усіх, що я їх колись зустрічав — він називає світ "немертвим". Не живим,— життя нема в цьому світі, а немертвим. Краще, щоб світ був мертвим? Можливо, бо "однаково людина буде й серед друзів, мов кожная сніжинка в завірюсі". І хіба не пусте кружляння сніжинок у завірюсі? І хіба важить, де котра з них перетвориться на брудний патьок, на ніщо?

Кожна поетична мрія перетворюється на огидну бабу, бо вона існує поза поетом. Тим часом поет ладен сприйняти тільки те, що є в ньому або що є він. Він не йде на жадні компроміси з людьми й світом, він не робить жадної спроби зазирнути в чужу душу, поглянути на себе очима іншої людини. Він трагічний у своєму егоїзмі, але і безмірно егоїстичний у своєму трагізмі. Зрештою, герой його роману — не людина, а самота. Є частка правди в його признанні — "Я уникав кохання та приязні". Він уникав їх не тим, що не хотів їх мати,— навпаки, він пристрасно хотів їх. Але він уникав їх тим, що шукав у кожному тільки засобу для своєї боротьби з порожнечею віч-ности, тільки прикриття від вічности. Але може інші хотіли б того самого від нього? Може потрібний якийсь компроміс? Така постава питання для Осьмачки просто не існує (Тільки в "Молитва: Царице неба і землі" він робить спробу стати в позицію іншого). Він занадто безумовний для цього. Він безумовніший від Байрона:

Байрон віддав майно й життя для визволення далекої Греції, він знаходив інколи розраду в лагоді природи, тоді як Осьмачка не тільки намагається тихо пройти повз людей, бо вони "всі заздрі й подібні до чуйних хортів", але навіть шум гілля він спроможний прийняти тільки при умові, що воно "щось про мене шумить надо мною".

У хвилину зухвалости Осьмачка виправдає свою зневагу до людей і світу тим, що на його, Осьмаччиних, вершинах щебече тільки один птах,— той, що зветься сонцем. Але це неправда. І з сонцем у поета нема спільної мови, і він не без радости відчаю передчуває той, здається йому, вже близький день

перед останнім світовим "прощай", коли безокі, безперервні ночі затоплять сонце, Відень і Дунай.

Мені скажуть: гаразд, у поезіях Осьмачки нема людей, природи, сонця, але в них є Бог. Я не певний, одначе, чи Бог в Осьмачки — вічне буття чи вічне небуття, чи слово Бог у "Китицях часу" — не синонім іншого слова — порожнеча. Або, коли хочете по-французьки,— .\еап1.

У поезії "Мистець" в Осьмачки виринає несподіваний мотив мистця, що ним рухає всепереможне серце: "Досвідчене серце — Світло, ясніше від місяця й сонця, бо осяває не тільки верх речей, А й середину їх". Великим мистцем він називає того, хто володіє таким видющим серцем. Я назвав би цей мотив радше Барчиним, ніж Ось-маччиним, якби не боявся, що Осьмачка негайно напише статтю, де доводитиме, що, поперше, цей мотив існував до Барки, а подруге, він, Осьмачка, використав його давніше ніж Барка. При всьому тому, якщо прозирання в суть речей, якщо любов до речей і вміння бачити їх в індивідуальному єстві кожної є ознака великого мистця, то Осьмачка — не великий мистець і не може ним бути. Хоч дуже часто він бачить речі, як ніхто їх не бачив, але навіть тоді його інтерес зосереджений не навколо речі, а навколо його самого. Його лірика при всіх умовах, в усіх ракурсах і з усіх поглядів лишається інтровертивною, інтроспективною, вона використовує речі і їх образи, а не віддає їх і не віддається їм. На щастя, це не виключає великого мистецтва, і світова література збідніла б, якби виключити з неї Байрона і інших майстрів ляндшафту власної душі. Якщо в цей ляндшафт потраплять об'єктивні речі, вони розплатуються в ньому, як годинники на картині Далі.

Така є тема лірики Осьмачки. Тягар самоти, що зроджується з душі, а не приноситься ззовні. Туга за невідомим другом і неможливість того друга знайти. Хвороблива закоханість у вічність і страх бути з вічністю сам-на-сам. Вічність невідтрутна, друг невпізнанний, самота солодка своєю гіркотою, як випари опію. Чи треба розглядати це як монолог поета? Чи в цій сугубо суб'єктивній поезії не відбилася людина 20-го сторіччя, сторіччя, що розкопало Кіркеґора, зродило різні відміни екзистенціялізму і "суб'єктивізувало" матерію, навчившися перетворювати її на своє бажання? Звичайно, можна було б ствердити "суголосність" (слово яке, Господи!) поета добі. Але не будьмо сліпі. Хіба всі ці мотиви не існували давніше, хоч в іншій комбінації — ну хоч би знов таки в Байрона? Хіба вони не такі ж старі, як свідомість вічности в людській душі?

Тут "Китиці часу" повертаються своїм новим і найбільшим аспектом. У них зібрана поезія людини. Тільки висловлена мовою нашого часу.

Осьмачка не має критики, що бодай розуміла б рівень його творчости. Він не має права ремствувати на це з погляду зайнятої ним світоглядової позиції. Адже критики — це так само інші люди, а значить щось непотрібне, гамірне, зайве, докучливе. Однак коли поглянути на справу не з погляду Осьмачки,— постає питання: чи повинна з Осьмачкою повторитися доля Байрона в Англії, якого 125 років уважано за письменника хаотичного, крикливо суб'єктивного, невідшліфованого, примітивного,— а тепер починають відкривати в ньому поета? Але

Байрон принаймні мав ту перевагу, що писав мовою, з якої робилося переклади на інші мови, і тому його непопулярність в Англії була почасти надолужена луною його творчости на континенті Еврони.

Р. 8. Хоч це не в пляні цих нотаток, хотілося б ще відзначити цілковиту далекість "Китиць часу" від структури й формальних засобів фолкльору. За винятком двох стилізацій, але теж дуже вільних і творчих, названих "Піснями", зв'язок з фолкльором можна відчути тільки в ритмічних кінцівках строф, що нагадують типове відлуння української журливої пісні, завершуючи цим ритм попередніх строф-схлипів. Та це зв'язок радше в музиці, ніж у слові. Брак ниток зв'язку з фолкльором ще раз стверджує, що "Китиці часу",— явище передусім культури, а не психологічний документ.