|
Плугатар
(Уривок)
Стане до плуга народ-хлібороб,
Як море стояло в киреї із чорного мулу
Коло билець колиски його;
Угородить леміш
Іржавого плуга
У ребра землі
По граділь...
Розверне одвірки просторів
Півночі та півдня
І, в пелену вічности
Зорями вдзвонену,
Землю світами в руках понесе
За чепіги старі!
І хай правда росте
Під залізом твоїм,
Як під серцем у неньки дитина!
Київ. 1919 р.
Колісниця
(Уривки)
Церкви Божі
в кришталеві дні погожі,
молоділи та біліли.
На майданах — роздоріжжі
Любо святими пишались
Людом радісним і ясним,
мов колоссям наливались.
*****
Щось велике, необоре, мов
сторуке наше горе,
прошуміло по Вкраїні
На незримій колісниці.
Села небо засмалили пожарами
І розхрістались риданням.
Як на дощ ворони крячуть, за
Батиєм хижо плачуть,
У долинах клюють
очі, мертві очі парубочі...
Од пожеж у видні ночі
Люди тінями блукають, над
руїнами ридають,
Їм лисиці та собаки із ярів
одповідають.
Київ. 1922.
Регіт
Море Середземне шумить,
хвилями дзвонить в боки пірамід африканських,
хлюпають ріки криваві в долинах віків
у круті костяні береги із людей...
І чую крізь гомін стихій над тілами рабів
cвист батогів...
Берегами женуть кислооких, немитих і голих;
Падають, гинуть, як мухи під зиму,
В долинах Єгипту, Еллади та Риму
й середніх віків...
Свист батогів!..
З їх посвистом хижим єднаються в пісню
і наші пожежі, і ревища, й дим, і чади,
як брязкіт кадила та ладан у церкві...
Свистять батоги,
кліпає сонце,
і бризкає кров аж у стелю світів;
із крапель кривавих зростають зірки,
а зорі на небі,
як в полі волошки, зривають поети
і в'яжуть вінки
на білії чола коханкам своїм...
Філософи мудрі моря піднімають
у чашах ґранітних на гори під сонце
і ріки сплітають у косу землі,
а правди не знайдуть...
Кров бризкає в небо і зорі цвітуть...
Гей, земле!
Диявольський регіт твій чую
у шумі мільйонів плянет
в мільйонах віків,
і хочеться плюнуть з одчаю
тобі, земле, мамо,
щоб випекти пляму, пустелю,
на спині твоїй,
як вічне тавро арештантське,
і димом пропасти в безодні часу!
1922 p.
На Ігоревім полі
Ой у полі та стернистому,
На старому Деревлянському,
Явори стоять, гойдаються,
Ще й вітрами умиваються.
Там Сварог схиливсь над стернями,
Вкутав голову туманами
І ворушить тихо віями,
Мов лісами в білім інеї.
Тихо віями він скочує
Сльози, тугою розтоплені,
Що лишаються озерами
У долинах серед зелені
Та й курять до сонця водами
В ранки білі, теплі, травневі.
Сварог каже тихим голосом,
А садки скрізь задимилися
У цвіту густім, вишневому,
І вишневим цвітом всипались,
Наче ріки, вуса богові:
— "Явори тверді, кряжистії,
ви сучками попробивані,
мов стрільчастими перунами,
прокажіте мені сурмами
хто голосить ото селами?
Ваші сурми наготовлені,
Із ярів крутих змуровані,
На степах моїх простягнені!"
Явори мовчать, гойдаються,
А стерня шепоче шелестом:
Половецькі орди їхали степами,
Ловили списами зорі вечорами;
Половецькі орди їхали лісами,
Сонце повтикали злотними стрілками:
Сонце покотилось з могил до криниці
Й заюшило кров'ю хустку молодиці...
Не з відрами стала вона під вербою —
Дитину вмивала гострою водою:
— "Погойдніться, верби, понад берегами,
розступіться села з білими хатами,
я несу дитину на чорні майдани,
хай зозулі сиві кують над дворами...
На чотири бори насунули хмари,
Й ними блискавиці ножі сполоскали;
Брязнули зірниці і на сході в полі,
А в диму, тумані, заіржали коні;
Блиснули носами круки на могилах,
Під крила сховавши знижені долини,
Й вилискує місяць у птахів на крилах
І капає з крил їх на яр та на ниви...
А муж мій поїхав волочити, знаю,
Аж на Сян від коней копита лунають...
І горе, горе серцю і людському зору,
Страшно мовить слово у світ, як у нору:
Вдарили гармати московські з-за Дону
та й шлях перебили, в землю увалили,
повбивали коні, дружину прибили,
йому темні брови присипали пилом,
а борона впала Богові докором,
зубком учепившись в небосхил на бором,
та й висить на небі на північ зубками,
розгойдана люто сніжними вітрами,
звід яких аж зуби довгі розпеклися
й на небі зірками рясно зайнялися...
А вже ж, як ревнули з Дарниці гармати,
Іншії московські і в другую пору,
То кинули мужа на простір проклятий,
На зубки вогненні, височенно вгору, —
та й висить на небі ратай з бороною
над землею й морем, ранами роздертий,
кров'ю заливає Північ з Колимою
і на чорний Захід тінь кладе від смерти"...
На голі майдани вийшла молодиця
Й, поставивши сина там у кривавиці,
з мукою гукнула: "Ллє кров без упину,
не покинь закляту, розп'яту Країну!.."
Тихий шепіт зник над стернями
А Сварог ворушить віями,
Мов лісами в білім інеї;
Тими віями він скочує
Сльози, тугою розтоплені,
Стають сльози ті озерами
У долинах серед зелені
Та й димлять до сонця водами
В ранки білі, теплі, травневі...
А з голих майданів кричить молодиця,
До віків Трояна, бо ще всім не досить!..
Від борони небо кров'ю червониться
Кров'ю Північ червоно заносить!..
1925 p.
Голота
(Уривки)
Моя голото, моя доле!
Чого на тебе завше грім,
Чого не квітне тобі поле
Із теплих водами дощів?
Збиваєш нігті об могили
І заливаєш кров'ю степ...
*****
У мисці борщ пісний,
холодний
Жадібно діти дістають,
Із ложок, звісно, як голодні
На дране пузо собі ллють.
А мати жовта, як із воску,
Сидить на лаві та із соски
Годує сина на руках,
Що хлипа в ґноті, в ганчірках
*****
Два чоботи лежать для страху
На всю сім'ю вони одні —
І всім приходиться тремтіть
Кутки посліпнули од цвілі
І плачуть більмами сумні.
1929 p.
*****
Ідуть селяни в темні далі босі...
*****
...біліють коси матерів, —
ридають неньки разом із вітрами
і руки простягають над степами
до брам високих городів.
*****
Іде конвой, і стогне камінь
Спиня трамваї голосні.
Ідуть оточені селяни
Густими жалами заліз.
Торби із хлібом за плечима
Обличчя чорні од ріллі,
А ворони ведуть над ними
Круг сонця кола вогняні.
****
Іде конвой, і гнеться камінь
Мов крига рання на воді;
Ідуть похилені селяни,
Як гори чорні, до лісів.
1929 p.
Деспотам
(Уривки)
А працю ту, що виросла із поту
Твого гарячого в жнива,
Що сипалося зерном через гору
У кіш дубовий до млина —
Забрали в тебе ми не так, як таті,
Але розбоєм в білий день,
Коли кипіло сонце на загаті
І гукав півень до гостей.
І ти у городі, немов собака,
Глядиш добро своє для нас, —
Вночі до каменю впадаєш плакать,
Кайдани гризти в тихий час.
Гризи, гризи! Даремна справа,
впадеш під кригу ланцюгів,
співаючи присмаглими вустами
чужих пісень із городів.
А твоє тіло, наче пса старого,
ми витягнемо догнивать
із бруку геть, до духу степового,
де ріллі трупами лежать.
*****
Нехай у лапах вашої гордині
в безодню тріпає земля,
на бій із вами виступить однині
душа знеможена моя.
1929 p.
Казка
Як купала мене мати
у любистку,
трусив зорi Див iз лану
у колиску.
Схиляв голову весняну
голий мiсяць
до маленьких моїх нiжок
в купiль свiжу.
Вода з мiсяця збiгала
на малого,
нiби срiблом полоскала
тепле лоно.
Як скупала мати сина,
то мiж зорi
положила у колиску,
як у полi:
Як у полi, на могилi
коло яру,
у пшеницю клосисту
серед лану.
Та в купелi моє серце
залишилось,
й мати вилила з водою
пiд калину.
М'ячi срiбнi кругом серця
впали в трави —
солов'ї їх покотили
на дзеркала.
Ромен-зiлля зросло з серця
в росах кутих,
йому в листя упав мiсяць
з озер гнутих.
Погойднулось ромен-зiлля
на все поле,
свою голову вмочило
в синє море.
З моря сокiл тодi степом
нап'яв крила,
з крил тумани поспадали
скiзь по нивах.
Й ромен-зiлля стало в'януть
у туманах:
Iшла дiвчина й зiрвала
його в травах.
Тепер дiвчину шукаю
в теплих зорях —
дзвоню в роси, з поля босий
в синi гори!
До вічної ночі
Ох, ноче, ноче без луни і крику,
без місяця і без зірниць,
я знов твою пустелю дику
полохаю із-під ялиць.
Шумлять гілляки таємничі бору,
аж сніг спадає на пеньки,
і в мене з ними разом руки вгору,
здається, клякнуть вже віки.
І знов, і знов душа моя безсила
питається прокляттям літ:
навіщо ти мене взяла й пустила
самотнього на білий світ,
обнятого турботою й журбою,
затьмивши очі стримом сліз,
немов без птахів голосних зимою
забитий кригою та снігом ліс?
Й тому я, ноче, знов благаю:
зроби мене ялицею в бору
і чи на горах вкоріни, чи скраю,
я в кучугурах радісно замру.
І вже тебе питатися не буду,
і плакати не схочу я,
а знов коли бажатиму до люду,
то ворушитиму гілля,
а з його сніг спадатиме великий
замість колишніх людських сліз,
і гомонітиме, мов людські крики,
сосновий ліс, сосновий ліс.
Елегія
Лікарня.
Гармидер і крик божевільної баби.
Немає глибокого неба,
ні поля з ярами,
Чогось забарилась любов у вінку із барвінку…
Один я на світі,
мов Юда в гаю на вірьовці!..
І бурі затихли,
вітри не летять;
пожовклий листок із верби не впаде
на ковдру,
що тіло моє обляга, —
не згадає про рідне село,
садки та луги…
Гей,
хто на горах!
Чи чуєте свист над лугами Вкраїни?
До моря луною озвалося птаство
по ріках та тихих ставках…
Ото моя воля сполохала сонних!
Весна пролетіла в долинах,
з боків її сонце лилось у ріллю…
згубила кирею в подільських полях,
а воля вдягла,
мов зірниця креснула над ставом вечірнім…
шапку зірвала з лісів Буковини,
віками у хмарах шуміла;
коня в Чорногорах спіймала…
Свист!
І летить по Вкраїні,
летить з моїм серцем!
Стелеться грива, як буйні жита золоті на полях,
ясного, як сонце, коня.
Розкинулись поля-киреї на тисячі верст!..
Зірки замітають на небі…
У зоряних зливах летить моя воля;
зоряну куряву губить землею!..
Летить через ріки,
степами,
лісами
на північ далеку.
Над фйордом глибоким
серце положить моє…
горою придавлять там бурі його,
снігами притрусять,
лісами покриють.
У місячні ночі на скелях гори
співатимуть скальди про думи морів
та любов у відважних варягів
у пущах норвезьких.
І ти, моє серце, під снігом півночі
розквітнеш, як мох,
од пісень про любов!
|