Минуло 25 років з дня смерті видатного українського поета і прозаїка Тодосія Степановича Осьмачки, проте ще й досі немає ніяких ґрунтовних досліджень його біографії. У своєму житті Т.Осьмачка зустрічався з багатьма людьми: з письменниками, критиками, літературознавцями, журналістами, мистецтвознавцями, істориками. Ще за життя письменника надруковано чимало статей про його творчість та рецензії на його окремі твори. Із них особливо цінні статті Юрія Шереха. Але спогадів про його життя надруковано дуже мало. Людмила Коваленко (Івченко) надрукувала цікаві спогади про Т.Осьмачку, що охоплюють його життя в 20-30 роках ("Нові дні", 1962, грудень), Юрій Стефаник у своїх спогадах розповідає про 40 рр., коли Т.Осьмачка прибув до окупованої німцями Галичини ("Лист до приятелів", 1963, кн. 1-2), О.К. (Оксана Керч) у "Споминах про Тодося Осьмачку" ("Свобода", 1962, 17 жовтня також пише про свої зустрічі з поетом у 40-х рр. у Львові та про пізніші зустрічі у Філадельфії. Олександра Черненко у статті "Тодось Осьмачка, спогади про нього і фонд для нього" ("Нові дні", 1965, липень-серпень) розповідає про зустріч з Т.Осьмачкою восени 1954 р. в Едмонтоні.

Фраґмент спогадів про перебування Т.Осьмачки в Криниці міститься в статті С.Наумович "Останні роки Львова" ("Визвольний шлях", 198б, кн. 12, стор. 1506-1510).

Нам відомо також, що поет Володимир Біляєв, який часто зустрічався з Т.Осьмачкою у Філадельфії, написав і підготував до друку свої дуже цікаві спогади про видатного українського поета.

Мої спогади, про Т.Осьмачку охоплюють роки І944-1951 (Відень, Авґобурґ, Нью-Йорк).

Вперше зустрівся я з Т.Осьмачкою влітку 1944 року в Відні. Отже, з часу першої зустрічі з поетом минуло понад 43 роки. І тому я не можу багато дечого пригадати. В пам'яті залишилися тільки окремі епізоди. Тодось Осьмачка тоді був дуже заклопотаний розшуками своїх рукописів. Рукопис великого твору Осьмачки був у Краківському видавництві. Коли це видавництво евакуювалося, то рукопис Осьмачки вивіз до Відня Юрій Стефаник і передав його на збереження своїй знайомій. Пізніше цей рукопис був перевезений до Німеччини і переданий Осьмачці. Але довгий час Осьмачка думав, що його рукопис або знищено, або передано більшовикам.

Для втікачів життя у Відні в той час було дуже тяжке. Отже, й Осьмачці після добрих умов життя у Галичині було тут сутужно. Деякий час він знайшов притулок у будинку УНО (Українського Національного Об'єднання). У маленькій кімнатці в цьому будинку і я тоді жив з родиною і працював літературним редактором органу УНО "Наддунайська ватра". Разом із Осьмачкою і ходив обідати до ВЕКу (Вінер Еффентліхе Кюхе). Там щодня давали несмачні "штамґеріхти" та ерзац-каву. Увечері ходили до Ратгаус Келлер'у, де можна було дістати оселедців. Один офіціант-українець, що там працював, був дуже до нас ласкавий. Завдяки йому ми часто мали на вечерю оселедці.

Осьмачка був дуже нервовий: йому здавалося, що всюди його оточують вороги, які хочуть його отруїти, убити. Він до всього ставився з великою підозрою. Тяжкі переживання від переслідувань його агентами ГПУ відбилися на психіці, і Тодось Осьмачка насправді захворів на манію переслідування.

Одного разу він був страшенно схвильований. — "Що з вами?" — питаю його. — "Що? Мене хотіли вбити на вулиці" — "Хто?" — питаю. — "Та якийсь совєтчик хотів наїхати на мене своїм автом", — каже Осьмачка.

З підозрою він ставився й до людей, які його хотіли почастувати, які запрошували його щось випити чи з'їсти.

Пам'ятаю такий епізод. Якось уранці зайшов до нас Осьмачка. Дружина йому й каже: "Тодосю Степановичу, я на хвилинку вийду, а ви, як закипить вода, зніміть чайник з плити і пийте чай". Коли дружина повернулася, то побачила, що чайник стоїть на плиті. — "Що, й досі не закипів?" — питає вона. — "Та, бачите, я ту воду вилив, бо там щось плавало, і налив із крана холодної води".

Аналогічний факт згадує й Людмила Івченко у своїх спогадах: "Коли я наляла Осьмачці кави, він відмовився, попросив у мене порожню чашку, пішов, набрав у коридорі з водопроводу чистої води і пив воду в той час, як ми пили каву".

Коли в Авґсбурзі одна пані запросила Т.Осьмачку на вечерю, він пізніше скаржився, що в нього після цієї вечері дуже болів живіт і що він думає, що його хотіли отруїти варениками.

Подібні факти згадують інші люди, які зустрічалися з Т.Осьмачкою. Він підозрював, що його хочуть отруїти. Він не вірив своїм друзям, своїм найбільшим приятелям. Він, одержимий манією переслідування, боявся зради. І навіть даруючи мені своє фото, він на звороті написав: "Дорогому П.В.Одарченкові на пам'ять землячу і на страх зраді!".

Але цілком перероджувався Тодось Осьмачка, коли він читав свої чудові поетичні твори. Він їх не читав, а виспівував, він своєю особливою інтонацією виливав свою душу, свої настрої, почування. Про цю особливу манеру читання творів пишуть і інші автори спогадів про Осьмачку. "І пригадуються мені його очі, — пише Оксана Керч, — що при читанні втрачають колючість, та голос мелодійний, гоноровий, якийсь дуже незвичайний... Він не читав, а проспівував свою "Думку про Зінька Самгородського". Великий успіх мав літературний вечір Тодося Осьмачки у Відні 3 вересня 1944 року. Цей вечір влаштувала редакція органу Українського Національного Об'єднання ж. "Наддунайська ватра", до складу якої входили редактор професор Остап Грицай, літературний редактор Петро Одарченко і член редколегії композитор Андрій Гнатишин.

Великий успіх мав літературний вечір Т.Осьмачки і в Авґсбурзі в кінці 1945 року. Цей вечір відбувся в таборі Гаунштеттен, де жили в той час українські втікачі. З доповіддю про поетичну творчість Т.Осьмачки виступив Петро Одарченко. А Тодось Степанович полонив слухачів бездоганним читанням своїх творів.

Одного разу я запитав Т.Осьмачку, як він урятувався від жорстокої кари — від каторги більшовицької. Він розповів мені таке: "Коли слідчий викликав мене на допит, я вирішив прикинутися божевільним. Коли мене ввели в кабінет слідчого, я побачив портрети Маркса і Леніна, запитав: "А чого це ви тут розвішали жидів?". А потім, звертаючись до слідчого, запитав: "А ви іржете до своєї жінки?" І далі я плів усяку нісенітницю". Слідчий від здивування не знав, що робити з в'язнем, і передав його на обслідування лікарям. Лікарі визнали Осьмачку божевільним і відправили його в Кирилівську лікарню…

У Німеччині я кілька разів зустрічався з Тодосем Осьмачкою. Він був задоволений, що 1946 року у видавництві "Прометей" за ред. проф. Г.Костюка вийшла у світ його повість "Старший боярин", а 1947 року заходами реґенсбурзької видавничої спілки "Українське слово" вийшла його славнозвісна поема "Поет". Обидві ці книжечки він подарував мені з дарчими написами жартівливого змісту. На чистій сторінці перед титульною сторінкою повісті "Старший боярин" Т.Осьмачка написав: "Ніколи я так не шкодував за часом, як тепер, коли мені доводиться витрачати час на підпис Одарченкові панові Петрові Васильовичу. Року 1947, 19.XI. З пошаною Т.Осьмачка".

А на титульній сторінці поеми "Поет" Т.Осьмачка з гумором написав: "ВШ. Панові Петрові Одарченку. Як людині поганій на руку попадається щось із вудки, то ближнім однакова польза, то і від рідного вітру. З пошаною Т.Осьмачка".

Погідний настрій був у поета і тоді, коли одного разу, відвідавши мене в Ляйпгаймі, теж 1947 року, він написав експромтом для моїх дітей жартівливі вірші.

А мені "в альбом" Тодось Степанович написав такі рядки із своєї поеми "Поет" (рядки 25-28 із першої редакції 1947 р.):

У Німеччині він не міг знайти собі сприятливих умов для своєї творчості. В одному з листів до мене, посланому з Берхтесґадена, Т.Осьмачка писав:

Ще більше нарікав на "земляків" Тодось Степанович, коли приїхав до Сполучених Штатів. і, на жаль, ці нарікання мали підставу, бо на початку свого перебування в США видатний поет, який заслуговував на матеріальну й моральну підтримку, не мав такої підтримки і змушений був виконувати тяжку фізичну роботу, щоб здобувати собі засоби для існування.

У листі до мене, посланому з Буффало 25 червня 1951 р., Тодось Осьмачка писав:

І на початку липня Т.Осьмачка приїжджає до Нью-Йорка і тут йому доводиться працювати ще на гіршій роботі. Разом зі мною Т.Осьмачка, щоб заробити на шматок хліба, іде працювати на залізничний вокзал "Пенсільванія" на восьмій авеню. Під керівництвом одного серба і одного поляка я і Т.Осьмачка мили підлоги на вокзалі від 12 години ночі до 8 години ранку. Поет і колишній доцент у місті, багатому на різні громадські й культурні установи та українські організації, крім "клінувальної" роботи, не змогли знайти нічого іншого, де могли б прикласти свої руки й здібності. Після цієї виснажливої нічної праці ми не могли заснути, не могли відпочити. Знесилені безсонням і відсутністю нормального відпочинку, ми мусили знову йти на нічну працю й знову тяжко працювати від 12 години ночі до 8 години ранку під безперервні оклики своїх погоничів: "Горіап! Горіап!". Через кілька тижнів я так знесилився, що вже ніяк не міг працювати і покинув цю каторжну роботу. Бідний Осьмачка ще кілька днів працював і теж покинув цю працю.

І знову Т.Осьмачка їде до Буффало і звідти 23 липня 1951 року пише мені: "Дуже Вас прохаю піти у той "офіс", де ми робили, і візьміть мій чек там й вишліть мені".

30 листопада 1951 року Т.Осьмачка пише мені листа з Міннеаполісу. Він просить мене проінформувати його про цікаві газетні новини за останні два тижні й далі пише:

Але у мене єсть надія, що працю, може, знайду, бо я два з половиною місяці учився у Василіян на переплетника. І Ви заради всього, і совісті, і гонору, і честі питайте, чи можна найти у цім фаху у Нью-Йорку працю, то зараз же й приїду… Пишіть негайно…

Я відповів Т.Осьмачці довгим листом, в якому закликав поета не впадати в розпач і приїхати до Нью-Йорка. Я повідомив Т.Осьмачку, що у Філадельфії на переплетній фабриці працює Яр Славутич і що я просив Славутича влаштувати на цю працю й Осьмачку.

10 березня 1951 року в Нью-Йорку в день Шевченківського свята Тодось Степанович подарував мені свою повість "План до двору" з таким дарчим написом: "Шановному Петрові Васильовичу Одарченкові на добрий спогад про одного земляка. Т.Осьмачка".

Далі мої зв'язки з Т.Осьмачкою уриваються. 1952 року я виїхав до Вашингтона на працю в Бібліотеці Конгресу.

Гіркою іронією звучить останнє речення спогадів О.К. про Осьмаччину "самітну конуру" в Філадельфії, "яку добродійність дала йому разом з мітлою в руки".

Українська еміґрація в особі її керівних діячів, безперечно, могла дати славному поетові приміщення "без мітли в руки", могла створити йому кращі умови для його творчої праці.

Тільки 1957 року з ініціативи Юрія Стефаника створено "фонд Т.Осьмачки" для надання щомісячної допомоги письменникові, щоб уможливити йому спокійну творчу працю.

Але сили фізичні й моральні були вичерпані, були в повному занепаді. Стан здоров'я гіршав, тяжкою хворобою поет був прикутий до ліжка і 7 вересня 1962 року він помер.

Найщасливішим періодом у житті й творчості Т.Осьмачки, як слушно зазначає Юрій Стефаник, було його перебування в Галичині від 1942 до 1944 року, коли його щиро вітали і коли галицькі діячі, незважаючи на воєнні непевні часи, створили йому сприятливі умови для його творчості.

Але його період життя в Сполучених Штатах був дуже тяжкий. Великий поет, що був у розквіті своїх творчих сил, не знайшов з боку громади заслуженої оцінки ані відповідного ставлення і змушений був тяжкою фізичною працею здобувати собі засоби для існування. Він був тут глибоконещасним і самотнім. Він був, як каже Юрій Стефаник, "у відношенні до нас ніби величезний кактус: з масою колючок, але й з божественним червоним квітом, що горів нам і, я певний, горітиме непогасним вогнем прийдешнім поколінням українського народу".