Поет. Учився у Київському ІНО (літературно-лінґвістичний. відділ).

Був курсів на два від мене старший. Познайомився з ним до ІНО в Черкасах. Він учителював десь на Черкащині — на Смілянщині. На одній груповій фотографії вчителів, яка збереглася в мене, і він є. Надокучав мені часто, вимагаючи, щоб слухав його поезії. "Ось послухайте, — казав він, затягуючи мене кудись убік від людей, — оце написав щойно".

Високий, із лагідним виразом обличчя, він завжди справляв приємне враження на своїх співробітників, а надто на охочих послухати поетичні твори. Щоправда, йому інколи говорили у таких випадках: годі! Близький був до академіка С.Єфремова, автора історії української літератури (красне письменство), який згодом був засуджений. Здавалося Осьмачці, що його шукають, переслідують, хочуть заарештувати. Мені він якось розповідав: "Утратив спокій. Здавалося, що от-от ідуть мене заарештувати. І пішов я вночі з дому. Цілу ніч блукав вулицями Києва і забрів на Борщагівку, та ще блукав... Забрали мене в лікарню, а тижнів через два випустили".

Якийсь час Осьмачку я не бачив. Та одного разу літом, бачу, прямує до мене високий чоловік у білому селянському одязі, на голові бриль, в одній руці ціпок, у другій — полотняна біла торбина. Побачив мене, на обличчі з'явилася широка добродушна посмішка. "Тодось Осьмачка!" — гукнув я. "Так. Це я!" — відповів він. "Ходім у помешкання", — сказав я, і ми вдвох пішли до кімнати.

"Чому такий одяг? — спитав я. — Як у Сковороди!" "Я ж блукаю, як Сковорода". Він говорив увесь час віршованою мовою, посилаючись на поета, російського чи українського, чи без посилань.

Погодував його чим було, а тоді на підлозі зробив йому добру постіль. Дав моєму гостеві сорочку й кальсони. Він тішивсь як дитина, подивився мені у вічі і сказав: "Ви зустріли мене як поета". Згадав, що йому хтось теж дав пару білизни. Довідався, що він одружений і що в нього є син — підліток, але з дружиною він не живе.

"А чому оцей сковородинський одяг?" — питаю. "Тепер літо. У ньому мені легко, зручно. Та я ж ночую і на кладовищах, або у під'їздах великих будинків, будь-де треба пристосовуватись. Палиця потрібна, бо інколи собаки дошкуляють. А в торбинці в мене Байрон — розважаюсь; моє писання — серед нього, і поема "Марина", яку я присвятив своєму синові і Стефаникові — моєму духовному батькові".

Я уважно придивився до свого співрозмовника, шукаючи ознак психічної неповноцінності. Але він справляв цілком нормальне враження. Він витягся на постеленому місці і вдоволений, з щасливою посмішкою, розмовляв зі мною. "Де я ночую? У Ленінграді довший час по будинках, на даху або в підвалі. Таких бездомних, як я, було там чимало. А потягло мене туди море, пароплави. Хотів утекти. Одного разу пощастило мені таки непомітно забратися на пароплав, що йшов у Фінляндію. Та перед відходом пароплава мене витягли і віддали міліції, а звідти після всяких перевірок відправили до психіатричної лікарні. О! У мене тепер добрий паспорт, прописаний в Ленінграді. У разі потреби показую паспорт з написом "психіатрична лікарня" — і зразу відпускають".

Говорив тихо, спокійно, пересипаючи свої слова віршованими рядками. Здавалося, він увесь начинений віршами. Трохи блідий. Оповитий смутком, наче туманом.

"А я вирішив, що найкраще було б пішки йти. І пішов я на захід, ось у такому одязі, як зараз. Довго йшов. Проходив населені пункти, ліси, після розпитував людей про місцевість. Був уже близько кордону.

Молодий гарний ліс. Утворювану стежку пересікали невеличка річечка, струмок. Швидко збігала вода.

Щоб добре було переходити воду, дбайливі люди поклали маленьку деревину. Було затишно. Жодного шороху. Люди казали, що за перекладиною, струмочком — кордон. Я вийшов на перекладину, але тут несподівано з обох кінців на мене кинулися солдати. Від несподіванки, та й з переляку, я втратив рівновагу і упав у воду. Книжка й папери теж у воді. Солдати кинулися визбирувати з води, сподіваючись, що там крамола. Я теж кинувся до паперів. Спасибі солдатам. Усе врятували. Вони довго дивувались паперам і книзі. Кінчилася ця пригода так само, як на пароплаві в Ленінграді. Поговорили — роздивилися мій паспорт і відправили до психіатричної лікарні".

"Ви прийняли мене. Сердечно дякую за це, мені ще треба зайти в одне місце, але я хочу прочитати вам свою "Марину". Він розгорнув папір довгого формату і приготувався читати, але здавалося, міг би напам'ять її проказати. Гість мій, глибоко зітхнувши, відкинув на скроні невелике пасмо русявого волосся і якось зажурено став, зрештою, читати. Я слухав, слухав і в той же час думав, що офіційна критика закидає Осьмачці міщанську ідеологію: "Осьмачка — ідеолог міщанства"... З пам’яті повністю вивітрився зміст поеми. Але одне місце лишило слід. Автор, згадуючи село і в ньому будинок сільради, зневажливо говорить про "брудну червону шматку", приклеєну на дверях. Читання поеми закінчив. Я похвалив поему і привітав з написанням великого твору.

"Ходив я до Рильського. Кажу: "Хочу прочитати Вам свого твору. Приймав мене добре. Вечеряв у нього. Прочитав йому поему. Рильський каже: "Добре! Ех, випийте. Читайте ще раз!" І я прочитав у нього поему вдруге. Рильський ще раз похвалив. (Тільки вигукував: ех, ех!)".

Осьмачка більше нічого про Рильського не говорив; прохання двічі прочитати свідчить, що поема Рильському сподобалась. Свого відгуку розгорнутого він не давав, щоб не поширювалась оцінка Максима Тадейовича, та й ще, можливо, в якійсь іншій редакції десь на стороні. Його вигуки "ех, ех!", очевидно, пов'язані були з настроєм глибокого співчуття Осьмачці, українському поетові, що доведений був, власне, до божевілля страхом перед арештом, — згадати б тільки фільтрацію населення, тисячі людей арештовували і в Лук'янівській тюрмі допитували, пересівали, чи не виявиться часом ворог. Замість аналізу поеми Максим Тадейович напевне думав, що цьому сучасному сковородинцеві треба спокійно виспатись, щоб відійти від примар потворних переслідувачів із собаками, щоб на часинку забути могильні склепи, горища, підвали, де йому доводилось ночувати. Скільки часу пробув Осьмачка у Рильського, я не питав, і про що вони говорили тоді, теж не питав, щоб не ворушити рани. І пішов він від мене ввечері. Я чомусь був певний, що пішов він провідати свого сина. Попрощались ми, як друзі. Він дякував і ще раз повторив: "Ви мене прийняли як поета". Останні слова запам'ятались назавжди. Мабуть, дехто із знайомих відцурався всяких зв'язків з ним.

У житті я з ним більше не зустрічався. А згадував його часто...

Хоча та селянська верства, що пустила мене в світ, зобов'язує натякнути про своє походження, та цього не зроблю... Але те, що вона зобов'язує мене, аби я свій поетичний хист розвинув на повну широчінь і на повний голос проказав те, що вона не вміє — про це натякаю і говорю, що політичний комплекс вражінь, якими дихнули зовнішні сили на Україну, зупиняє розбіг гноблених творчих соціально-націоналістичних українських сил. Я на собі відчуваю це — вільно творити не можу. Тому прохаю вас, товариші, поможіте мені одержати дозвіл виїхати в Галичину або в Канаду.

Коли мене не пустите, то не знаю, хто в нас не опоганить найвідповідальнішу і найвеличнішу назву — письменник... На цей випадок уже чесніше віддати мене на суд за творчість, аби тільки не допустити творчій силі гнити по закутках України.

А були трапунки: пускали за кордон ідеологічно не витриманих письменників — великоруських, єврейських. Імена їх і досі живі у нашій пам'яті. Не було цього на Україні...

А мене навіки очарував Коцюбинський гуцулами, і я хочу побути в Карпатах, де український Прометей бескеттями стрясає і сходить кров'ю. Звертаюся до вас: вважаю за провину, бо назву письменника я ніде свідомо не сплюгавив, хоча життя веду в умовах, не гідних поета, що має сили промовляти за кілька найупослідженіших поколінь… В умовах, за яких можна втратити і глузд, не те що силу уяви.

З товариською пошаною

Тодось Осьмачка

Моя адреса:

Вільхівці, Чемерівецький район, Вінницька округа

П. С. До всього додаю, що я вважаю, що на Україні національна справа не розв'язана на повну широчінь.

Т. Осьмачка

Осьмачка Теодосій Степанович, 1895 року народження, вихідець із села Куцівки Черкаського району Київської округи, службовець, освіта вища, вдівець, учитель, нині — без певних занять; 1933 року засуджений за статтею 16—80, впродовж трьох років позбавлений права мешкати в прикордонній смузі; безпартійний; із селян.

Допитаний по суті справи дав такі показання:

— З 1910 року займаюся літературною працею; останнім часом переконався, що в Україні за структури Радянської влади я не зможу писати, оскільки Радвлада не дозволяє вільно висловлювати свої думки і взагалі розвиток української культури перетворила в залежність від Росії.

Не згодний із таким станом, я вирішив 1933 року виїхати за кордон, де міг би як поет далі продовжувати свою літературну діяльність. Тоді я твердо вирішив здійснити свій намір; і з цього питання мною була подана заява колишньому Наркомосу, Скрипнику та іншим особам. Того ж року мене заарештували органи ДПУ. Потім я був позбавлений судом права на проживання в прикордонній смузі впродовж 3-х років. Після того мене змусили виїхати з прикордоння, і я до квітня 1934 року перебував у Київській області.

Задумавши все-таки перебратися через кордон нелегально, я в перших числах квітня повернувся до прикордонної смуги з наміром пожити якийсь час у селі Драганівці Чемерівецького району, де мешкає мій дядько, щоб згодом за можливості проникнути за кордон.

Написану мною заяву на ім'я німецького консула з клопотанням допомогти мені виїхати за межі України я хотів надіслати й послові, але у зв'язку з моїм арештом не встиг.

Показання читав, записано правильно.

Тодось Осьмачка

Допитував оперуповноважений ДПУ

Подорожний

— Коли я приїхав із Харкова без наслідків про мій виїзд за кордон, я звернувся за порадою до завідувачки школою в містечку Лянцкорунь товаришки Мороз, де мені можна дістати закордонний пашпорт. Вона відповіла, що треба поклопотатися перед райвиконкомом і, водночас, заявила:

"Навіщо вам їхати на Захід; там все одно незабаром спалахне революція"... Я відповів їй, що мене Захід не цікавить, я хотів би мати змогу вільно працювати на українській літературній ниві. Захід вабить лише тому, що там існує цивілізація і зберігаються багатовікові культурні скарби. Більше з товаришкою Мороз я не розмовляв, а про задум нелегально перейти кордон я їй нічого не казав.

У господарсько-політичних кампаніях, учителюючи в селах Івахнівцях і Вільхівцях, я не брав ніякої участі, по-перше, через те, що я перебував в обурливо скрутному матеріальному становищі, й, по-друге, я не вважав це за потрібне, виходячи зі своїх переконань про економічну незалежність України.

З приводу методів виховання дітей у радянській трудовій школі на Україні я завжди боровся із завідувачами та деякими вчителями, з якими мені доводилося працювати; адже мова викладання в школі має посідати перше місце, а не другорядне, бо рідна мова для людини стає найсильнішою зброєю в боротьбі за національне культурне відродження.

Такий стан, тобто погляди на предмет мови як на щось другорядне, панував у багатьох школах України, з чим я був безумовно не згодний.

Зараз я також не погоджуюся з тим, що приблизно в п'ятій групі трудових шкіл викладання матеріалу переважно агітаційне й подається мовою, що не відповідає естетично-педагогічним вимогам.

Я вважаю, що необхідно більше давати художньо-літературних текстів із українських класиків.

Маючи свої переконання, я, викладаючи літературу й мову в трудових школах, вів активну боротьбу з питань рідної мови, привчаючи дітей звертати основну увагу на правила української мови, на "хороші" книжки; хоча таких дітей, до речі, було мало.

Щодо впровадження художньо-літературного матеріалу для вивчення в п'ятій групі, я змушений був, за відсутністю посібника, дотримуватися шкільного положення з цього питання.

Тодось Осьмачка

— Я народився в родині наймита-селянина 1895 року в селі Куцівці колишньої Черкаської округи. Мій батько Степан Юхимович Осьмачка працював конюхом у куцівській економії поміщика Терещенка. Після Жовтневої революції батькові наділили п'ять десятин землі, бо в нього було семеро дітей; він звів будинок, займався хліборобством до 1927 року; тоді ж і вмер. Мати працювала домогосподаркою, померла за рік перед батьком. Крім мене, було ще дві сестри та чотири брати: Ликеря вийшла заміж за селянина Куцівки, який маючи професію водія завідує в колгоспі майстернею; Уляна проживає в містечку Райгороді колишньої Черкаської округи, її чоловік партійний працівник; один брат помер 1920 року в лавах Червоної армії після тифу; брат Мартин працює в Райгороді, член комуністичної партії; брат Степан живе у Куцівці, навчається у Смілянській ветеринарній школі; брат Хартій займається сільським господарством, мешкає на садибі батька.

Зараз я ні з ким із родичів зв'язків не маю.

У містечку Ланцкоруні Чемерівецького району я маю дядька, рідного батькового брата, Михайла Осьмачку; він — фотограф і водночас — колгоспник, працює слюсарем у майстерні колгоспу імені Петровського.

Дев'яти років я вступив до церковно-приходської школи в Куцівці, навчався кепсько, бо викладали чужою мовою (по-російськи), і я не розумів нічого. Закінчив навчання 1907 року й тоді ж пішов до двокласної земської школи в місті Матусові на Черкащині й через чотири роки закінчив її. Потім працював у Терещенка чорноробом, а далі вагарем зерна; водночас навчався самотужки.

В 1915 році я склав іспит на земського вчителя в Києві при першій чоловічій гімназії. Провчителював кілька місяців у земській школі села Білозір'я колишньої Черкаської округи.

1916 року мене взяли до царської армії, де я прослужив рядовим солдатом місяців зо три, захворів на недокрів'я й на легені; лежав у військовому шпиталі до Лютневої революції; тоді самовільно залишив лікування й подався додому.

З 1917-го до 1919 року я вчителював у селі Носачевому колишньої Черкаської округи. Звідти учительська Спілка послала мене до Києва на курси вчителів; побув там приблизно півтора місяці й поїхав до Харкова вчитися на інструктора по лінії Наркомосу; закінчивши тримісячні курси в 1920 році, став інструктором губернської наросвіти в місті Кременчузі.

За місяць перебування на цій роботі, їздив по містах і селах та збирав відомості про стан трудових шкіл; на початку 1921 року прибув до Києва; звідти передав свої матеріали до Харкова, а сам залишився тут, студентом Київського інституту народної освіти.

В цьому інституті я познайомився того ж року із студентами, які запросили мене на зібрання Київської організації Української комуністичної партії; я, звичайно, прийшов, поскільки ще до того був ознайомлений із програмою УКП. Звідтоді я постійно відвідував засідання, часто виступав на них зі своїми творами, як, скажімо, "Голота", "Легенда" тощо, назви к уже не пригадую, а зміст моїх віршів був про убогість у той час українського села.

До партії (УКП) я не вступав, але їй співчував. Про докладні розмови на тодішніх зборах я не пам'ятаю, бо завжди, як колись, так і тепер, жив і живу лише виключно мистецтвом, і будь-які ідеї для мене були матеріалом для творів; але цілком зрозуміло, що найбільше я цікавився українською національною культурою, якої тоді взагалі не існувало. Спілка Робос видала мені на час навчання в ІНО стипендію, але дирекція інституту, довідавшись, що співчуваю УКП, позбавила мене цієї допомоги, і я, не маючи засобів до прожиття, змушений був залишити навчання.

Після вибуття з інституту в 1923 році я почав учителювати в Київській третій залізничній трудовій школі, де працював до 1930 року. Занедужавши, лікувався в Кримському санаторії впродовж року, а потім поїхав до Москви, щоб дістати дозвіл уряду на виїзд за кордон. Хотілось побувати за рубежем із тією метою, щоб вивчити життя і стан українського народу, а потім, уже в художніх творах показати українців, маючи на увазі, що українська національна культура і колись, і тепер ще не набула належного розвитку.

Я вважаю, що настанова партії більшовиків про розквіт української соціалістичної культури — "національної за формою, соціалістичної за змістом" — практично не вірна; на мою думку, українська культура має бути національною і за змістом, точніше, не залежати від іншої культури, якою стала для нас у СРСР центральна — російська культура, — гадаючи, що коли соціально-національна культура сягає певного рівня, вона поступово втрачає свою національну суть.

У Москві я звернувся до Раднаркому, там мені відповіли, що потрібної в моїй справі людини нема в столиці, вона кудись поїхала, і я із Москви вирушив до свого дядька в місто Ланцкорунь Чемерівецького району. Попрямував я до нього через те, що я розійшовся з дружиною в Києві, де вона була лікарем, і мені не було де дітися. До Куцівки я не поїхав, бо я добре знав це село, й воно мене зовсім не цікавило, а мене як літератора більше принаджувала західна частина України.

1931 року я прибув до містечка Ланцкоруні, мешкав у дядька Михайла Осьмачки і вступив учителем до місцевої трудшколи, викладав українську мову й літературу, а також російську мову.

Наступного року через кепські матеріально-побутові умови (відсутність помешкання) я попросив перевести мене в село Вільхівці того ж району. Звідти навідався до Харкова в Наркомзаксправ розпитати, що необхідно для виїзду за кордон, і 10 — 13 грудня 1932 року я прибув в столицю; й мені там сказали, що насамперед потрібно дістати пашпорт, мати необхідні довідки про несудимість та фотокарточки. За браком грошей я повернувся з порожніми руками у Вільхівці, й мене зненацька, через невідомі причини перевели до села Івахнівців Чемерівецького району, де я працював до останнього часу. Мав задум поїхати в Кам'янець-Подільський до бюро з іноземних справ, але внаслідок мого арешту я не встиг там побувати.

Весь цей намір потрапити за кордон був пов'язаний у мене виключно з благом для української літератури. Я й зараз у цьому твердо переконаний.

1921 року, коли я навчався в Київському інституті народної освіти й відвідував зібрання організацій УКП, мене, разом з іншими студентами, було заарештовано й без допиту нас усіх за кілька днів звільнили.

У Куцівці впродовж 1918-1919 років я належав до "Просвіти", був актором-аматором, грав на селі в українських п'єсах.

В 1923-25 роках перебував у літературній організації "Ланка" в Києві; тоді її було реорганізовано в "Мистецьку асоціацію робітників слова" ("Марс"), але я з цієї організації вийшов, вважаючи, що будь-яка організація не сприяє розвитку літературних талантів, а навпаки, лише його гальмує.

До жодних політичних організацій і гуртків я не належав і не належу. Завжди вважав, що набагато швидше розвивалася б українська соціально-національна культура, коли б вона економічно не залежала від центральної російської культури; інакше кажучи, щоб була самостійна в цьому відношенні.

Про свої наміри виїхати за кордон я міг говорити будь з ким у приватній розмові, адже нічого я не приховував і не приховую, але не пригадую, з ким і коли я про це говорив.

Наміри про нелегальний перехід кордону в мене були, і я вважав, що не вчинив би ніякого державного злочину, адже Галичина (Західна Україна) — це одне ціле з нашою Україною; я, як син українського трудового народу, гадав, що цілком можливе моє перебування в будь-якому куточку України.

Про наміри свого нелегального переходу кордону я ні з ким, здається, не ділився.

Більше нічого сказати не можу.

З приводу причин арешту мені нічого не відомо.

Протокол допиту записано з моїх слів вірно і мені прочитано.

Т. Осьмачка

— Працюючи в школі весь навчальний рік, він Тодось Осьмачка не міг дати учням того, чого вимагає сучасна освіта. Під час викладання як літератор завжди покликався лише на таких авторів, як Шевченко, Франко, Винниченко, та письменників західної літератури, а сучасних творів не визнає, вважає їх не художніми... На численні зауваження з мого боку, а також інших шкільних товаришів переключитися на виховання молодого покоління, кадрів для соціалістичного будівництва, він завжди відгукувався з недовір'ям, посилаючись на нерозуміння нинішнього становища. Визначити, чи все те було лише про людське око, чи справді в його голові плутанина, я не могла...

— Проучителював він у нашій школі весь 1931 — 1932 навчальний рік, але на роботі не показав себе як радянський учитель, не виправдав цього високого звання; були такі випадки, коли він заявляв, що, мовляв, нема настрою викладати, піду краще "слідом за осінніми хмарами".

5 лютого 1933 року

— Ми зайшли до мене в хату, й тоді я почав його розпитувати, чого ти приїхав сюди; він одповів, що йому потрібно взяти довідку та розрахунок за вчителювання. Коли я нагадав, що, мовляв, тобі ж не можна тут перебувати, то він повідомив мені по секрету, що хоче перейти кордон до Польщі й тоді ж сказав, що буде йти до кордону, не ховаючись із тим, щоб його застрелили; або ж я, мовляв, напишу тобі записку, а ти убий мене, бо мені вже набридло мучитися: повсюди заарештовують — не дають жити й не розстрілюють.

13 квітня 1934 року

— ...Мені відомо, що, з'явившись торік весною в Києві, Осьмачка, не маючи де переночувати, а може, й навмисне спав на лавці якогось сквера й виголошував перед слухачами, які збиралися навколо нього, промови про своє скрутне становище, також про становище селян, звісно, куркулів... Зовсім недавно, він, зустрівши біля газетного кіоска одного зі своїх знайомих, вигукнув: "Ти ще читаєш їхні газети?! І прислуговуєш їм? А я от уже три роки не читаю їхніх газет і не працюю на них..."

28 березня 1934 року

— Починаючи з першого й до останнього, всі його твори — куркульські, націоналістичні. Користуючись притупленням більшовицької пильності, він дійшов навіть до такого нахабства, що давав такі заголовки своїм творам, як, скажімо, "Деспотам". Це не якийсь там виняток, а вся його книжка називається "Клекіт". Це справді збунтований "клекіт" куркуля, що марить лише обрізом.

1934 року

— Років зо три тому він приходив до товариша Щупака з проханням заарештувати його як контрреволюціонера. Кажуть, що він тоді був психічно хворий. Але таку ж заяву він подав у письмовому вигляді до Всеукраїнського оргкомітету радянських письменників, прохаючи відправити його за кордон, бо він не може жити на Радянській Україні, й немає йому чим тут дихати...

28 березня 1934 року

— Знаю Осьмачку десь із 1924-25 року. Він був одним із найактивніших учасників дискусії про шляхи розвитку радянської літератури як неокласик, затятий і отруйний ворог пролетарської культури. Він умів злостиво її висміювати й тому був надійною підпорою Сергія Єфремова, Миколи Зерова, Олександра Дорошкевича та Михайла Івченка. Вся його творчість наскрізь пронизана націоналістичною демівщиною, хоча бідна кількісно і якісно. Під час процесу над СВУ Осьмачка раптом почав скаржитися товаришам на те, що за ним стежить ДПУ, що його незабаром заарештують. Це розцінили як божевілля й вирішили послати до 4-го санаторію. З цього й почалося. Він начебто справді збожеволів. Лікувався й тікав із божевільні... Це — викінчений фашист, і, може, він збожеволів, пересвідчившись, що його ілюзії гинуть і руйнуються ідеали від успіхів у соціалістичному будівництві.

Останнім часом я зустрічав його у Київській філії видавництва "Література і мистецтво" (вулиця Воровського, 36) десь 13-15 березня, обшарпаний, із викличною посмішкою.