Хай собі він буде геній, а не я...
Павло Тичина

Зболений, стривожений дух поета руйнував і так розладнане крутими емігрантськими дорогами життя, а могутня творча енергія повсякчасно пульсувала, здобуваючи хай тимчасову, але натхненну, плідну перемогу у вигляді поезій, поем, повістей, есе... Без творчості Тодось Осьмачка не міг би прожити й дня. Все, що вимучувало його сумління, випікало і висушувало душу, емоційно вибухало в слові і розпоряджувало ту повсякчасну наелектризовану болями і тривогами атмосферу внутрішнього життя, яке для більшості його сучасників було незрозумілим, чужим, а нерідко й безпідставно оскаржуваним, осуджуваним.

Ці слова поет "передав" чи не найулюбленішому після Байрона поетові Данте в "Містерії", передчуваючи і своє вигнання, і наближення гіркого — не з його вини! — відчуження від рідного краю.

Згодом у монолозі "Данте" Тодось Осьмачка підсилить Цей трагізм насильницького відторгнення поета від оганьбленого невільництвом свого народу, вірою в те, що його чудова країна прокинеться:

Тодось Осьмачка мав геніальну наївність вивіряти свою долю долею Данте, не оскаржуючи своє сумління сумнівами в правомірності такого духовного зближення. Він свою особисту трагедію виводив із драматичної долі України і беззастережно пов'язував свої муки і страждання із фатальною зумовленістю неодривності митця від історичної долі його народу.

Доля вигнанця судилася Данте рамантичною історією рідної Італії. І гнів свій, і свою скорботу, напоєну полиновою їдкістю осудження байдужих, сонливих, закислих у рабській догідливості синів Італії, суворий флорентієць закарбував у поетичні строфи. Переймаючись його долею, яка була освячена безсмертям, бо поєдналась з історичною долею Італії, Тодось Осьмачка поступово став уподібнюватися й зовнішністю до Данте.

Іван Багряний — письменник також емігрантської Голгофи — написав у листі до друга, літературознавця Григорія Костюка свої враження і переживання від смерті Тодося Осьмачки 7 вересня 1962 року: "Останній раз я бачив його в лікарні в Мюнхені, розбитого паралічем і безпам'ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого...

Ця разюча подібність задуманого в безпам'ятстві, вимученого і вже потойбічного Осьмачки до Данте потрясла мене до самої глибини душі. І я тоді мало не заломився навіки в моїй вірі в українську людину, для якої і найкращі сини нації — порожнеча.

Не знаю коли, але якщо моє серце трохи потягне, якщо його не доконає швидким темпом наша сумна і замрячена дійсність, я вирізьблю той образ Осьмачки, який лишився в моїй душі".

Не встиг, хоча мав що розповісти Іван Багряний. Передусім — про Київ, творчу атмосферу МАРСУ, а можливо, і про слідчі ізолятори, в яких сиділи вони, правда, окремо, але фатально приречені на небуття. Та обом пощастило вирватися, описати цей гіркий досвід тотального — і тіла, і духу і — невільництва, а головне, пронести крізь усе життя "вічне тавро арештантське", яке випекла в їхніх душах сталінська система приниження і оганьблення людей і народів.

У першій книзі поезій "Круча", яка з'явилася друком у 1922 році, молодий поет Тодось Осьмачка здобувається окремими віршами, хоча їх було у збірочці всього десять, на розкуте, підсилене символістською поетикою самовираження. Він — у стихії величних, планетарних зрушень, в які втягнуто сонце, море, віки, народи...

"Серед нашого поетичного молодняку Осьмачка являє, може, одну з найбільш надійних сил",— писав Сергій Єфремов у своїй "Історії української літератури". У збірці "Круча" його привабила "нерозгадана глибінь образів і разом з тим блискуча народна мова та епічний стиль дум і чисто народними способами...".

Перші вірші Тодося Осьмачки народжувалися рано — ще в дитинстві, в атмосфері сільської природи, народних повір'їв, переказів, легенд, казок — у тому світі реального і уявного, який спонукає до фантазування, домислення, доуявлення. Тодось Осьмачка з цим казково-легендарним, світом дитинства не розлучався все своє життя, ї той, хто зуміє вжитися в химерну сув'язь жорстокої реальності і гіперболізованого авторською фантазією "проживання" її в реальності художній — хто захоче вжитися в систему ідей і образів поеми "Поет", повістей "Старший боярин" і "Ротонда душогубців", той пізнає образно-символічну великість художнього світу Осьмачки.

Пізнає, звісно, на чуттєво-емоційному рівні, бо дослідження поетики Тодося Осьмачки ще попереду, її складники, формотворчі елементи — із багатих криниць усної народної творчості, з фольклорно-метафоричної системи образів і символів, яка організувала й гоголівську поетику, і повсякчасно збагачувала поетичний світ Шевченка, і розкрилилася в творчості Юрія Яновського, Олександра Довженка. Безперечно, як поет він формувався в творчій атмосфері винятково плідного для української літератури і мистецтва п'ятиріччя — 1917-1922 років. Хай він не бував на зборах "Музагета" на квартирі художника і мистецтвознавця Михайла Жука в Києві, хай він із запізненням гортав видрукований в 1919 році великий фоліант альманаху "Музагет", який став сенсацією, як пише Юрій Лавріненко, в літературно-мистецьких колах, але його не могли не захопити поривання молодих українських митців до міжнародних висот символістської поезії. Це була епоха "Сонячних кларнетів" (1918), "Замість сонетів і октав" (1920) Павла Тичини, художньої групи "Біла студія", головного альманаху символістів "Музагет", а також таких вельми значних у мистецькому розвої журналів і альманахів, як "Промінь", "Шлях", "Літературно-критичний альманах", "Універсальний журнал", "Мистецтво", "Шляхи мистецтва", "Гроно", "Червоний вінок", "Зшитки боротьби", "Арена", "Музикант", "Книгар". З першими яскраво оригінальними збірками виступили тоді Яків Савченко ("Поезії", 1918, "Земле", 1921), Максим Рильський ("Під осінніми зорями",1918), Дмитро Загул ("З зелених гір", 1918, "На грані",1919), Олекса Слісаренко ("На березі Кастальському", 1918), Володимир Ярошенко ("Світотінь. Поезії", 1918), Володимир Кобилянський ("Мій дар", 1920) та інші. Формується український футуризм, проголошує нові ідейно-естетичні принципи театрального мистецтва Молодий театр на чолі з Лесем Курбасом, розгортає нові перспективи в жанрі графіки Григорій Нарбут, його майстерню в Українській Академії мистецтв відвідує один із майбутніх реформаторів книжкової і журнальної графіки Павло Ковжун, взагалі, формується ціла плеяда митців українського авангарду, серед яких чільне місце посідали М. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, О. Богомазов, О. Архипенко, О. Кульчицька... Утверджують свої мистецькі позиції неокласики, Юрій Меженко в статті "Творчість індивідуума колектив" обґрунтовує доцільність самозахисту митця від суспільно-політичних домагань підкорити його творчу свободу, від посягань на суверенність поета.

Тодося Осьмачку як поета приваблював символізм, як поезія відтінків, натяків, що шукає суто емоційного впливу на читачів, що намагається стерти межі між поезією і музикою, не даючи певних слів-назв речам, а закорінюючи лише "ідею" про них, символізм Верленів і Малярме, символізм Тичини доби "Соняшних кларнетів".

Та поетика символізму не домінує в його ранній поезії — переважає ліризм, підсилений імажиністичною гіперболізацією образів. Автори "Літературної хрестоматії. За 25 літ" Ананій Лебідь і Максим Рильський вважали у 1926 році, що "взагалі поет саме шукає свого стилю і тепер ще важко й рано говорити за нього як за виразну, сталу літературну постать".

Справді, в цю яскраву мистецьку палітру, якою так ефективно вигравала епоха 20-х років — доби національного культурного відродження, Тодосеві Осьмачці нелегко було вплести свою оригінальну поетичну барву. У 1925 році виходить друга книга поезій "Скитські вогні", яку можна було б назвати гімном українському степові.

Поет поривається образно прослідкувати історичний шлях України — пройти "по шляху віків" і таким чином усвідомити, куди ж летить новий вік і як буде стелитися доля українського народу. Нова цивілізація уявляється поетові в образі поїзда-експреса, який мчить віками-степами, вливаючись-врізаючись у людський океан.

Драматизм поетичного світосприйняття наростає, але він владарює поки що на рівні символістських образів і узагальнень. Але ця символіка образів, кольорів, семантичних рядів проектується на реальні переживання поета, на те, що тривожить його сумління, змушує замислюватися, куди ж прямує цей несамовитий, розжарений революційною енергією до сліпучого палахкотіння експрес.

У вірші "На Ігоревому полі", написаному в 1923 році, Тодось Осьмачка майстерно "реконструює" оповідний лад народної балади, створюючи новітню легенду — плач Ярославни:

Поет висловлює передчуття нових кривавих днів, які затаїлися в ідилічних пейзажах білих, теплих травневих ранків України. Кривавий знак уявляється в образі велетенської борони, яка "висить на небі на північ зубками" і чекає нових жертв. Вона готова розіп'яти новітніх героїв на своїх залізних жалах, як колись кинула доля на них дружину князя Ігоря. Тому символічна молодиця, яка уособлює саму долю України, застерігає-молить відвернути від її народу лиху покару за несодіяні гріхи.

Тривога, сумнів, страх, передчуття біди — ці настрої не домінують повновладно в його поезіях періоду 20-х років. Тодось Осьмачка ще зберігає віру в можливість рівноваги утвердженням "нашого сильного "сьогодні!". Та початок 20-х — це страшний голод на Україні, це селянські повстання і жорстокі придушення масових протестів проти наобіцяної землі, свободи, рівності й щастя.

Гарячим вітром прилітає до студента Київського інституту народної освіти лист із рідного села Куцівки, що на Черкащині, де він народився 3 травня 1895 року, лист від батька. Слова кричать-кривавляться, волають і просять:

"Як-небудь... на пудів два...", бо голод, вози з мертвими риплять, як журавлі, сільськими дорогами, а сам він, також голодний і обдертий, з мізерним заробітком за вчителювання в одній із київських шкіл, вимітає цвілі крихти хліба з шухляд і прагне виповісти цю гірку пісню рідного села:

Голод, руїну сільського господарства, безнадію, а то й розпач молодий поет бачив на власні очі і переживав болісно, криком слова на папері.

У вірші "Труни в гаях" ця трагедія українського села набуває символічного вираження в образах двох трун, які оплакуються народними сльозами, що котяться, мов ягоди-кровинки:

Тут, у Києві, Тодось Осьмачка поділяв біль і тривогу за долю українського села тих, кого об'єднувала літературна група "Ланка": Григорія Косинки, Валеріяна Підмогильного, Євгена Плужника, Бориса Антоненка-Давидовича. Згодом, від 1926 року, Т. Осьмачка належатиме до організації МАРС ("Майстерня революційного слова"), але дружба зі своїми однодумцями, передусім із Григорієм Косинкою, упевнить його в принциповості щодо власного ідейно-естетичного поступу.

Любив і поважав Павла Тичину, хоча й не раз дорікав йому за незрозумілі йому компроміси. У 1922 році Тичина занотовує: "Зайшов Осьмачка. Казав Ліді (Ліда Папарук — майбутня дружина П. Г. Тичини), (Я на співанні був):

"Павлу Григоровичу треба взяти у торбину запасу та походить по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером".

Павло Тичина образився, до того ж Тодось Осьмачка йому дорікав за начебто помітне "позичання" в нього образів. Тому й записав у тому ж 1922 році: "Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ".

Тодось Осьмачка, мабуть, не знав, як болісно переживав Тичина голод на Україні, канібалізм, омертвіння революційних ідеалів і намагався про це відкритися людям у віршах і поемах ("Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку", "Чистила мати картоплю", "До кого говорить...").

Третьою — і останньою на Радянській Україні — була збірка "Клекіт".

Відчуття самотності, проклятості, змученості душі, розпачу посилюється ("О будь ти прокляте, життя моє"), водночас поет намагається закликати на підмогу молоде, щасливе безумство, безумство-хаос, що кличе в'язнів із-за ґрат.

Дивує, що ця збірка могла побачити світ тоді, коли готувався відкритий процес над українською інтелігенцією — процес над членами так званої Спілки визволення України, коли ідеологічний прес затискав до божевільного болю індивідуальну свободу творчості, коли були розпалені до абсурду літературні суперечки... Тодось Осьмачка в цій збірці друкує вірш "Деспотам", в якому звертається до закованого в ланці працьовитого свого народу, який у казармах годують на заріз, а його працю забирають "розбоєм у білий день", пророкуючи йому падіння "під кригу ланцюгів" і спів "присмаглими губами чужих пісень із городів".

І хоча поет зорієнтував ідеологічно пильних критиків на історичне — прихід Денікіна на Україну — "заземлення" ідейного пафосу вірша, справжній адресат його гнівних інвектив "вичитується" дуже легко. Вірш "Деспотам" завершується своєрідною присягою-благословенням на бій "народну правду визволять":

Початок тридцятих кривавих років, які забрали цвіт української інтелігенції, особистих друзів поета — Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валеріяна Підмогильного, став початком його безкінечних блукань. Хтось повинен пройти ці немилосердно важкі, таємничі "дантові кола" трагічної долі Тодося Осьмачки: арешти, допити, переховування в родичів, спроби перейти західний кордон, вивезення до Москви і ув'язнення в Бутирці, лікування в Кирилівській психіатричній лікарні... Нарешті він, хворий, знесилений духом, затаїться в рідному селі.

Наприкінці 1942 року Тодось Осьмачка приблукає до Львова, з'явиться в Літературно-мистецькому клубі в хутряній куртці та в шапці з навушниками, легендарний і відчужений навіть від знайомих йому Аркадія Любченка і Йосипа Гірняка, які також поселилися згодом у Львові.

Там Осьмачка читав виспівно, як кобзарі виповідають козацькі думи, уривки з поеми "Поет" — свою кров і свої страждання. Він не раз наголошував на тому, що ця "скорботна книга" є своєрідним ключем до пізнання внутрішнього драматизму нарощення трагічних акордів у поетичному звучанні і власної долі, і долі народу, від якого поета було відірвано і сухим листком втягнуто в шалені вири історії.

З'явиться ця поема на 23 пісні в 1947 році в чудовому мистецькому оформленні художника М. Дмитренка з присвятою "Пам'яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними,— мойого батька Степана Осьмачки", без морально-філософських проясенів — своєрідних мотто до кожної пісні (їх у виданні поеми "Поет" у збірці "Із-під світу" 1954 року буде вже 24).

Поема не є суто автобіографічною, але наповнена вона особистісними враженнями і переживаннями, які образно щедро заколосилися в новій художній реальності. Народні перекази і повір'я мирно "вживаються" з реалістичною оповіддю, зрощуються в сприйнятті юним героєм Свиридом Чичкою реалій села і його проблем. Цей світ конкретний, географічне чітко означений, заселений і міфологічними образами, і конкретними, не раз баченими людьми. Цей світ утягнений в трагічну круговерть репресій і знущань над сільською людиною, і ці знущання поетом гіперболізуються, переходять через межі реальності в жахний світ потойбічного, нелюдяного буття. Важка ця книга, ця скорботна дорога від дитячого раювання в світі казки, розкішної природи і добрих людей до лиховісного долання "дантових кіл" тоталітарного режиму, який замірився задушити творчий дух, знесилити волю, витворити раба з кожної людини. Один із найпослідовніших прихильників таланту Т. Осьмачки, авторитетний Юрій Шерех (Шевельов), зауважував, що поема "Поет" не принесе читачеві розваги і спочиву, але "може принести насолоду глибокої мислі, розгадки гранчастих і пристрасних образів і високої співтворчої праці".

Справді, цей складний філософський твір із оригінальною системою образів-лейтмотивів, з озвученою не раз поетом ритмікою і строфікою баладного вираження можна вважати вершиною творчого злету Тодося Осьмачки. Завершував він "Поета" в Німеччині, перебуваючи в таборах переміщених осіб і активно співпрацюючи в організації письменників-емігрантів "Мистецький український рух" (МУР), після четвертої, 1943 року, збірки віршів "Сучасникам", до якої ввійшли поезії довоєнної пори, а також досконала за мистецькою формою "Дума про Зінька Самгородського". Це справді поема високого мистецького звучання. "Основна ідея її настільки глибока і знаменна,— писав український поет, літературознавець і перекладач Ігор Костецький, — а мистецька форма наснажена такою силою виразу, притаманною постові, який творив її в зеніті напруження творчих сил, своєрідністю, що все це вкупі дає їй право посісти в нашій свідомості місце поруч із найістотнішими явищами світової літератури".

У 1953 році з'являється п'ята збірка "Китиці часу". Це були вірші 1943-1948 років, вірші емігрантської дійсності, елегійні, навіяні спогляданням вимріяних ще в дитинстві Карпат, ностальгічні, звернені до України...

Тодось Осьмачка переспівує Байрона ("Прощання Чайльд-Гарольда"), страждає і роздумує... Все частіше він звертається до прози — видає повість "Старший боярин" (1946), пише повість "План до двору" (1951), книгу "Ротонда душогубців" (1956), перекладає О.Уайльда і У.Шекспіра, виступає з егоїстичними роздумами про Шевченка і природу мистецької діяльності...

Якщо повість "Старший боярин" напоєна казковістю і ліричністю розкутого поетичного самовираження, це, за словами Юрія Шереха, "наче сама Україна. Мережана-гаптована, золотом вишивана, словом за серце беруча, у масних чорноземлях, у соняшному бринінні, в місячній поводі-зливі", то "План до двору" і "Ротонда душогубців" — літопис злочинного винищення українства в період примусової колективізації, так званого розкуркулення, безпідставних арештів і політичних обвинувачень — всього того, що чинило НКВД в жахливій і глухій своїй жорстокості. І це знищення українського села здійснюється не лише фізично, але й морально — порушуються віковічні основи і засади людського співжиття, знецінюються елементарні норми буття людини на землі, сусід натравлюється на сусіда, брехня, наговір, донос, злодійство вводяться в принцип існування, а отже, є чи не єдиним гарантом виживання в цьому шаленстві терору. Ці твори, особливо повість "Ротонда душогубців", викликали високу хвилю критичних обговорень, а у випадку з "Ротондою душогубців" навіть гостре несприйняття оціночних характеристик чільних діячів Української Народної Республіки, передусім Михайла Грушевського і Симона Петлюри. Правда, не всі полемісти зауважували, що ці звинувачення на адресу політичних провідників України, які допустили вторгнення Червоної Армії на українську землю, робить не сам автор, а один із героїв твору.

Ці претензії земляків, як нерідко глуха, байдужа читацька аудиторія, до якої апелював Тодоcь Осьмачка в надії зібрати кошти на видання своїх творів і продати вже видані книги, щоб розрахуватися з кредиторами, підсилювали відчай і безвихідь письменника. Він так і не зупинявся в своїх мандрах по світу, переслідуваний хворобою-страхом розправи над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до США, Тодось Осьмачка намагається зосередитися на реалізації творчих планів, часто виступає перед українськими громадами, багато їздить, нерідко потрапляє у важкі психологічні "провалля", коли страх і підозри вимушують його зриватися вночі і полишати домівки друзів, де він мав теплий притулок. Багато кого горда постава, незалежність мислення і поведінки, гарячковість реагування Осьмачки дратувала і не давала змоги перейнятися розумінням його внутрішнього стану.

Жив поет переважно в США і Канаді, побував у Франції, переїхав до Югославії, де його страх ще більше підсилився, повернувся до Німеччини...

На одній із вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. 6 липня 1961 року, завдяки старанням друзів, поета перевозять літаком до США, кладуть на лікування в психіатричну лікарню "Пілгрім Стейт Госпіталь" поблизу Нью-Йорка. Та вийти з госпіталю хворому поетові, який і там творив, вимріюючи збірку поезій і афоризмів "Людина між свідомістю і природою", не судилося. 7 вересня 1962-го року Тодось Осьмачка на 67 році життя помирає.

Відстраждав і відтворив поет знеможеної душі, поет-вигнанець, приречений на самотність і космічний відчай, великий страдник і романтичний мрійник, який звертався до свого народу, до своєї землі в надії повернутися бодай своїм словом до рідного порога.