В історії МУРу і в цих моїх спогадах про МУРівські роки мого життя друге місце після Самчука мусить належати Маланюкові, дарма що і його перебування в МУРі було короткотривале, і мої контакти з ним були часово і духово обмежені. Маланюк ніколи не був активним МУРівцем, він ніколи не належав до управи. Він не писав статей чи есеїв до органів МУРу; коли в нього просили поезію, він давав її, але сам не пропонував. У дискусіях, що хвилювали МУРівців і поділяли їх на ворожі табори, участи він не брав. В особистих стосунках, теоретично беручи, я міг зустрічатися з ним у три періоди. По-перше, в роки війни, коли я вже був у Львові. Він тоді жив у Варшаві, але Львів не був зовсім виключений із його життьових маршрутів. Але ми не зустрілися там ні разу. Так само, геть пізніше, в п'ятдесятих роках, коли він був мешканцем Нью-Йорку, а я там згодом, від 1954 року, з'явився, ми не зустрілися ні разу як люди й друзі, тільки принагідне, за офіційними обов'язками. Приміром, одного разу він робив доповідь у тутешній Українській академії, а я вів збори. Він настоював, щоб доповідь почалася своєчасно, що ніколи не траплялося на емігрантських сходинах. Саму доповідь він мав дуже коротку, на яких, може, 15 або 20 хвилин, отож багато слухачів, звиклих до запізнень, прийшло тоді, коли він уже свій виступ закінчив, і тяжко вболівало. Можна було б, скориставшися з несподіваного вільного часу після доповіді, запросити доповідача до голови, або навпаки. Але цього не сталося. Крім географії й системи публічного транспорту, нас не єднало ніщо.

Власне, тільки в Німеччині, в роки МУРу, ми були в трохи щільнішому контакті. Але і тут контакт не став ні приязню, ні потребою. У листі до Самчука він міг передати привіт Юрієві, але при зустрічах я був пан Юрій, а для нього — пан Євген. У наїзди з Регенсбурґу, де він жив, він ніколи не ночував у мене, ані я в нього, коли справи МУРу приводили мене до його міста. Було кілька фотографій, де поруч він і я, але ніколи не самі ми двоє, різні люди, але завжди з Самчуком, що був містком між Маланюком і мною. Ми обоє думали досить критично один про одного, але це не була ворожнеча. Радше, це була чужість, відстань, далекість.

Недавно я проглянув листування між Маланюком і мною. (Воно зберігається в архіві УВАНу). Воно добре відбиває цю чужість, відстань, короткі дні відносного наближення й нове розходження. За три роки — 35 листів, десь по сімнадцять від кожного, кількість, що не свідчить про кореспонденційний ентузіазм. Більшість із них — про гонорари (Маланюк у ті роки був справді захланний на гроші: може, він їх і потребував), редакційні замовлення, повідомлення про висилку чи невисилку рукописів. Як правило, ми не знайдемо в тих листах живого й жвавого обговорення літературних новин, кололітературних пліток... Є Маланюкові листи з висловом обурення публікацією статей Юрія Косача, але це — для нього спеціальна тема, бо тут зважувано вірність чи невірність Донцову. Лише яких два-три листи, де знайшли свій вияв почування, смаки, елементи живої дискусії. Листи були такі, як і наші зустрічі. Усе це було на мотив: ти не такий, як я, чи можу я довіряти тобі? Відштовхування і — парадоксально — притягання. Так дві собаки, що зустрілися на вулиці, спершу обнюхують одна одну: вкусить чи дружньо оближе? Тільки тут це тривало три роки. Початок цій настанові — чи невизначеності настанови? — поклала, мабуть, ще режимна пропаганда в мої довоєнні, підрадянські роки. Засадою радянської пропаганди в діянні з ворогами було не популяризувати їх. Для нападів вибиралося одно чи двоє імен, решту замовчувано. З-поміж закордонних діячів культури й політики такими "обраними" були саме Донцов і Маланюк. Ми нічого не знали про Ольжича, Лятуринську, Стефановича, про того ж таки Самчука. Зате безнастанно стояв галас про тих двох, хоч, крім імен, і про них ми знали дуже мало. Звичайно, як їм належало, вони були запеклими ворогами радянської системи й "трудящих мас", буржуазно-націоналістичними запроданцями, ідеологами хрестового походу проти рідного народу, збанкрутованими гавкунами, спраглими крови й людських жертов. Образ цей ми, звісно, перевертали, знак мінуса ми заступали на знак плюса. Але що, попри нашу свідомість, лишалося, була надлюдськість. Вони ставали для нас героями й велетнями, понадособовими, грандіозними. Ми всі були проти них ліліпутами, карлами, гномами. І ось тепер, коли ми опинилися в одному таборі, виявилося, що вони були такі ж люди, як ми. Звідси розчарування й брак довіри.

Із Донцовим мені так і не довелося особисто зустрітися ні в період, коли я був готовий на нього молитися, ні після мого розчарування, а далі й потреби рішуче розмежуватися й відмежуватися. На його знімках, які трапили мені до рук геть пізніше, — він мені не здавався ані Гераклом, ані Прометеєм, радше якимсь вірменином із тих, що сиділи, чекаючи на клієнтів, у Харкові на Миколаївському майдані, постукували щітками об свої дерев'яні скриньки й закликали громадян чистити в них черевики. Я ніяк не міг збагнути, як він міг мати успіх у жінок (а він його, за всіма свідченнями, мав). Можливо, враження змінилося б, якби я спіткав його особисто.

Розчарування в Маланюкові ніколи не було таким гострим. Він не був альфонсом із міщанських віталень, яким здавався Донцов. Але він не був і звитяжним "імператором залізних строф", яким я його собі уявляв і яким, зрештою, він сам себе характеризував. Він був високим і ставним, а в ті роки ще й з легким нахилом до огрядності, але моє перше враження від нього, яке лишилося потім назавжди, було — плюшевий ведмедик. Чи причиною тому були завжди щільно затиснені вуста, ніби в боязкої дівки на виданні, чи кумедне, як на мене, вбрання, помірковано бриджового типу, що не становило, мабуть, нічого надзвичайного в міжвоєнній Польщі, чи та м'якість, із якою він стискав простягнену йому руку, — я не можу сказати, але це враження лишилося в мене до кінця.

Геть пізніше, коли це враження вже міцно вкоренилося в мені, випадкової мені довелося бути свідком Маланюкової розмови з полковником армії УНР Куликовським. Було це в Корнтаді, в листопаді 1946 року. Маланюк і Куликовський колись були товаришами у війську УНР. Тут одразу забулися МУР, література, табори ДіПі. Пішли спогади про армійські школи й товаришів, летіли цифри й назви ще царських полків, прізвища й прикмети військових товаришів, згадки пригод у школі. І я побачив Маланюка зовсім не поетом і не літератором, а звичайним військовиком, правда, й далі не імператором залізних строф, але й не плюшевим ведмедиком. Тут розкрилися мені теж джерела його закоріненості в російській літературі — символісти, акмеїсти, — і зв'язаної з цим його відрази до російщини. А був ще аспект інженерний, це була нормальна професія Маланюкова і, звичайно ж, якісь колеги. Але про це він ніколи з нами не говорив.

Із нами Маланюк був поетом, людиною високої культури, вдома не тільки в українському письменстві, а й у російському та польському, а трохи й західноєвропейському, яку єднало з Чижевським не тільки походження з тих самих околиць північної Херсонщини, а ще й людиною, яка могла бути сальоновим левом і автором точених есеїв, людиною, яка прирекла себе на творення для тієї переважно сірої маси, котра аж ніяк не могла розуміти його і від якої він раз і назавжди відгородився тим, що ніколи не звертався ні до кого, навіть до Самчука, на "ти". Він не любив оповідати про конкретні обставини свого дитинства й родини. Але родовим аристократом він не був, аристократа з себе він виробляв і почасти виробив. Ми в МУРі називали один одного на ім'я й по батькові, але Маланюк рішуче цьому опирався. "Пан Євген", ніякого по батькові. З трудом я довідався, як звали його батька, і зрозумів, чому він не хотів, щоб так до нього зверталися. Він був Филимонович. Таких імен серед аристократів тих часів не було, від нього пахло чорноземом і гноєм.

Про свої молоді роки Маланюк говорив неохоче, а найчастіше взагалі волів не говорити. У другу частину своєї "Книги спостережень" він включив "Уривок із життєпису". Там говориться про дідів і прадідів, про книжки, що він дістав їх від батька, але годі довідатися будь-що про суспільно-становий статус його батьків, про джерела їхнього існування — були вони селяни? дрібні поміщики? Чи його "старий, мурований зі степового каменя дім", де "жилося на дві хати", був селянською хатою, а чи поміщицьким маєтком, — ці справи дуже вміло обійдено, щоб читач міг думати, як хоче, а певності пі в чому не мав би. Може, підозра, що таке завуальовування було навмисне, й безпідставна, але моє враження невідступне, що поет не хотів виразно з'ясовувати обставини свого походження й дитинства, що він волів недоговорювати й не ставити крапок над "і". Але вже саме те, що він, говорячи про рід і расу, не вронив ні словечка про приналежність своїх предків до козацької старшини, кидає певне світло на його походження. Зрештою, й прізвище не зраджувало аристократичності. Натомість ім'я було саме таке, як треба. Євген означає шляхетний, доброго роду, і таким він хотів бути.

Прикметою панськості були й завжди трохи закопилені тонкі губи, і часто опущений додолу погляд. На фотографіях, принаймні тих, що я знаю, він ніколи не посміхається... Було в усьому цьому трохи натуральної панськості, на яку він заслуговував своїм хистом і культурою, а чимало й навмисне плеканої. Маланюк любив бути безпорадною людиною і своєю безпорадністю змушувати — так, змушувати, слабших і справді безпорадніших людей. (Тут одна з причин, хоч і другорядна, моєї з ним відчуженості. Я не надавався ні на няньку, ні на денщика). У Реґенсбурзі на такого доглядача він перетворив Леоніда Лимана. Почасти з шани до авторитету й захоплення блиском культури, а почасти з брутальності "володаря", Лиман став джурою залізно-плюшевого імператора строф і пана бодай одного підлеглого. Сам Лиман якось назвав Маланюка поза очі психологічним барином (достеменний Лиманів вислів). Лиманові не бракувало вміння спостерігати й формулювати висліди спостережень по-своєму й проникливе. Але він у висловах був завжди тяжкодум, а в усному слові неоковирно-неповороткий. Маланюк із його causeur-ством, з його вмінням бути дотепним і парадоксальним, навіть із його психологічним (скільки знаю, не буквальним. А може?) почисть-мені-черевики або почеши-мені-спину став для нього неосяжним ідеалом, і він був відданий цьому ідеалові безмежно. Пригадую, після появи вимріяного Костецьким "Хорса" Лиман несподівано написав критичну статтю про (і трохи проти) Барку. Коли я запитав Лимана, нащо і чому він це зробив, він відповів мені:

— А чому в "Хорсі" спершу Барка, потім Осьмачка, а вже потім Маланюк?

Одним із засобів, свідомих чи несвідомих, поставити себе в становище пана була безпорадність. Пригадую, в самому кінці 1946 року чи в січні 1947 року кілька літераторів випадково з'їхалися в Авгсбурзі — це було викликане приїздом студії Гірняка з Австрії, — говорили про літературу, про Юрія Липу — поета, оповідали анекдоти, з сальцем і без, зустрічали Новий рік, потім вляглися спати в приділеній нам кімнаті. Було холодно, світла не було. Кожний ліг мовчки, натягши якомога більше ковдр. Маланюк починає бідкатися, вимагає, щоб хтось — хтось, не він, — запалив піч, підпалює пару папірців, охкає... Піч гасне, а він усе не може влягтися. Аж поки Костецький не зробив йому постелі. (Лимана не було). Панськість легко може обернутися хамством, свіжонабута — майже завжди. У ті роки часом було сутужно з харчами, хоч ніхто не голодував. Упадало в око, як багато їв Маланюк. Чи не було в тому й Лиманової пайки? Може, й ні, але таке мимоволі спадало на думку, знавши Маланюкову натуру й Лиманову. Такого можна набрати більше, але це не виключає ні справжньої панськості, ні своєрідної чесності (хіба не платив він своїм джурам блиском своєї культури й свого дотепу?), ні своєї відмінності від пересічного півінтелігентного ДіПі тих часі.

Маланюк увійшов до МУРу на перший поклик. Але за всяку ціну він хотів зберегти свою лояльність до Донцова і його "Вісника". Елітарна настанова МУРу йому імпонувала, відхилення від неї обурювали. Він гірко нарікав на прийняття до МУРу Бажанського. За це він нападав навіть на Самчука, з яким підтримував приязнь і взаємодовір'я. Бажанський, — казав він, — ні на що не здатний, він, як і Янів, — типові львівські самозакохані позери-балакуни, друкувати їх не слід, вони ніколи нічого путящого не напишуть (він не дуже любив галичан). Він був не менш рішучий проти Юрія Косача — за його ідеологічну безхребетність. І викликали в нього підозру "советчики" в МУРі, хоч із кожним з нас зокрема він аж ніяк не ворогував — із Баркою, з Костецьким, з Петровим, зі мною. Йому здавалося не раз, що, як він казав, "чорні сили" опанують організацію. Тоді він казав, що МУР не потрібний, натомість треба мати добрий журнал, літературний клуб... Самчук раз-по-раз мусів доводити йому корисність МУРу Часом це йому вдавалося, доходило навіть до того, що Маланюк починав обговорювати, як зберегти МУР, брався вербувати Чижевського. Але явною чи в свідомості зрозумілою умовою завжди було — не критикувати Донцова, не нападати на "Вісник". Маланюк у таких випадках починав переходити на протиМУРівські позиції. Хоч сам він, звичайно, вже тоді донцовістом не був. Але коли Донцов, хоч і приховано, через інших людей, спробував відновити свою роль в літературі й політиці, відродити "Вісник" (який тепер не пішов далі одного числа) і звернувся до Маланюка з довжелезним листом, Маланюк із МУРу таки вийшов. Не формально, але фактично.

Осьмачка й Косач, які при кожній нагоді виходили з МУРу, розголошували факт свого виходу й пробували зробити його початком розпаду організації. Маланюк, навпаки, ніде про це не сурмив. Він повідомив про це Самчука. У ті роки навіть я про це нічого не знав. (Самчук теж шляхетно вирішив не чинити мені прикростей). Я довідався про це тільки зі спогадів Самчука, опублікованих аж 1979 року, коли все це було вже стародавньою історією. Але ще 15 жовтня 1945 року Маланюк писав мені: "Не хотів би, поки що, бачити моїх речей у МУРІ". Чому він підписував усі публікації тих років ініціалами Є. М.? Формально — це було з обережності, щоб радянці не знали його місця перебування. Але могло бути справжнім мотивом намагання зберегти своє повне ім'я для того часу, коли кермо літературного процесу знов перейде до рук Донцова. Звичайно і радянська розвідка, а тим паче Донцов, знали, що це були публікації Маланюка. Ніхто інший не вмів і не міг так писати. Та, можливо, Маланюк сам потребував такої психологічної ширми, щоб виправдати для себе свою "зраду", що аж ніяк не була зрадою. Певної відповіді, чому Євген Маланюк став Є. М, ми, певно, ніколи не матимемо.

У підсумку, позиція пана Євгена супроти МУРу ніколи остаточно не визначилася. З одного боку, його розривали лояльність до Донцова і лояльність до Самчука, який твердо тримався ідеї й факту існування МУРу. З другого боку, в ньому жила суперечність між підозрою (відразою) до всього, що прийшло з-під совєтів, і розумінням потреби йти з тими літераторами з-під совєтів, які були проти режиму. Ця підозра й відраза, може, найкраще виявилися в одному з його листів до Самчука, що його, цей лист, опублікував Улас Олексійович. Ось кілька цитат із листа:

"Словом, є це (писання недавно ще підсовєтчиків. — Ю. Ш.) екстракт із яду й жовчі, що має міцність 25 літ режиму, єдиного в світі... Люди, які дихали і жили там чверть століття атмосферою гною й крови, не можуть бути в нормальних обставинах нормальними. Принаймні — певен час... За наївний контакт із продуктами власне такого стану Лена (Теліга. — Ю. Ш.) затратила життя. Сов'яд із цих людей буде виходити довгими роками".

Що не заважало йому дружньо зустрічатися зі мною, бувати в мене. Але про отруєння радянськими випарами він говорив святу правду. Справді, мусів минути не один рік, поки я спромігся їх позбутися в собі. І, хоч я цього не усвідомлював, вони тривали в моїй свідомості в роки МУРу, дарма що тоді я цього аж ніяк не усвідомлював, дарма що політичне я був цілком протирадянський. Але на яку майбутню Україну міг Маланюк сподіватися у відриві від цих людей (та ще й у відриві від галичан)? Чи не була це позиція донкіхотська: зберігати чистоту празької й варшавської еміграцій і на цій мініатюрній основі сподіватися збудувати будучину? Звичайно, він про це знав. Звідси двоїстість його поведінки. Сьогодні з Самчуком, завтра за Донцовим, позавтра — з чим за ким?

Ідеологічний наступ Донцова набрав особливого розмаху десь на початку 1947 року, коли колодонцовські кола надумали відновити "Вісник". Про те, як цей наступ заторкнув Самчука, оповідає він у своїх споминах. Напевне, не меншого тиску зазнав тоді й Маланюк та інші колишні вісниківці.

На похороні Маланюка я не був. Здається, я був тоді в якійсь далекій подорожі. А може, й ні, не пам'ятаю. Та й чого б я був, коли за роки одночасного життя в Нью-Йорку ми не зустрічалися поза офіційними нагодами?

Я не можу уявити Маланюка мертвим, я не можу уявити його вмирання. У вмиранні, в смерті не можна грати, вони справжні. Мій Маланюк був суцільна гра. Він грав пана, він грав розбещене, безпорадне дитинча, він грав салонового балакуна з тих, кого Блок називав "испытанные остряки", грав поета-трибуна, нового Шевченка, автора другого "Послания". Він був самозакоханий, він хотів мати якщо не рабів, то джур.

А був короткий час, коли я був у полоні його поезії. Це було ще перед тим, як я пізнав його особисто. Я тільки приїхав до Львова і вперше допався його поезії. Я читав її вголос матері, це був голос нечуваної музи, якій не сила було вчинити опір. Коли я сказав про це Симовичеві (це був 1943 рік), він поблажливо посміхнувся і сказав:

— Це не поезія. Це все штучне, картонне, на котурнах. Якщо хочете справжньої поезії, читайте Святослава Гординського.

Гординський як поет мені ніколи не відкривався, не став моїм. Але Симовичева оцінка Маланюка скоро стала моєю, і не під чиїмось впливом, а внаслідок якогось унутрішнього процесу, об'явлення, тільки не позитивного, а негативного. Та ненависть, що була любов'ю і що становила суть Маланюкової національно-патріотичної поетичної концепції, скоро стала мені чужою й навіть трохи смішнуватою. Але в усьому цьому не можна недобачати іншого. Коли життя людини й творчість поета — суцільна гра, нічого, крім гри, то це вже життя й поезія, а не гра. Це Маланюків парадокс, і з ним він був розділом в історії української духовості, поезії, культури. Послідовників і учнів він не мав і не міг мати — вони б здавалися блазнями і кльовнами. Але особистістю він був. І як на український пересічний рівень на еміграції, — непересічного Маланюка ми ще не знаємо. Повинен прийти хтось, хто міг би показати людину й поета крізь гру й поза нею. За штучною позою й бляшаним пафосом, мабуть, таки була жива душа, власний стиль і біль. Усе справжнє.

Вірність Маланюка Донцову подиву гідна. Мабуть, Маланюк був вищий і духово багатший із двох ще в довоєнні роки "Вісника". Напевне, переріс його в повоєнні роки. Звичайно ж, не міг поділяти донцовського скакання в гетьманську гречку купно з надміром новоявленої релігійності. Але, проти фактів дійсності й проти самого себе, він змушував себе вірити в позу Донцова й сахатися будь-якої критики. Донцов супроти багатьох (хоч далеко не всіх) мав цей гіпнотичний вплив на довкілля. Я не мав ні однієї нагоди зустрітися з ним особисто, та й не шукав такої нагоди навіть тоді, коли ще захоплювався комплексом його ідей і гасел, більш-менш 1943-1946. Тому не можу ставити діагноз на походження й природу цієї магії.

Але в червні 1948 доля звела мене з його формальною дружиною Марією Бачинською-Донцовою. Це сталося в канцелярії американського комітету допомоги емігрантам у Німеччині, куди я поїхав тоді на зустріч з американською українкою Юлією Коник у справі ліцензії на видання "Арки". Був я там із Людмилою Івченко. Міс Коник обіцяла клопотатися в справі "Арки". Несподівано вона сказала, що до неї має прийти в іншій справі пані Донцова. Чи я її знаю? Ні.

— То я вас познайомлю.

Це була сивава дама староемігрантського типу, щось середнє між Людмилою Старицькою-Черняхівською й дружиною Сергія Жука. Розмова пішла мирно, слизьких тем не зачіпано. Вона оповідала про свої враження з Праги, де довго прожила під більшовиками. Добрі вояки, — казала вона (не знаю, як вона могла це встановити), але тому, що майже всі з Києва — армія Малиновського. Враження від радянських фільмів — найсильніше — неймовірна побутово-матеріальна вбогість підсовєтського життя... З літературних тем говорилося тільки про Осьмаччиного "Старшого боярина". Вона сказала, що вона не проти книжки, хоч там страшно перекручено дійсність.

Я:

— На це треба дивитися як на літературну умовність.

Вона:

— Це може оцінити літературний критик, але звичайний читач зверне увагу передусім на подробиці справжнього життя.

Мені говорити з нею було важко, бо вона належить до тих, хто слухає саму себе, а не розмовника. Риса вісниківців? Правда, вона, здається, трохи й недочуває. (Теж риса вісниківців?).

Про Донцова ми не говорили, але кілька разів, не називаючи, вона сказала: "Мій чоловік". Свого часу вона фінансово підтримувала чи утримувала (інтерпретації існують різні) журнал. Із розмови — на зовсім далекі теми, з її поведінки, з її глухоти — духової — я виніс тверде враження, що вона належала далі до вірних.

Це був єдиний контакт із найближчим оточенням її чоловіка. Він обійшовся без брязкоту схрещених шабель і гуркоту пострілів.