Вперше я зустрівся з Євгеном Маланюком 1942 року в місті Варшаві. Обидва ми працювали у Варшавській Православній Семінарії. Євген Филимонович викладав там математику, а я — церковнослов'янську мову. Перша наша зустріч була дуже зворушлива: Євген Филимонович розпитував мене про Україну, про сучасне тяжке життя українців в умовах німецької окупації, про розквіт української літератури й культури в 20-і роки та про жахливі роки голоду 1933 року й страшного сталінського терору 30-х років, коли загинули найкращі, найвидатніші письменники, вчені, культурні діячі України. Далі він розпитував про жертви фашистського німецького терору — про свою приятельку видатну поетесу Олену Телігу, розстріляну в Києві 1942 року. Багато цікавого розповідав мені Євген Маланюк про цю славну поетесу й героїчну жінку.

Коли я відвідав Є. Маланюка в його помешканні, він подарував мені свій твір "Посланіє" із своїми поправками тексту та з дарчим написом: "Живому подихові Батьківщини Петрові Одарченкові. 1.9.42. Є. Маланюк". Крім того, з дарчими написами подарував мені також окремі збірки своїх творів "Гербарій", "Земна Мадонна", "Перстень Полікрата".

А пізніше, 1943 року, Є. Маланюк подарував мені й збірник "Вибрані поезії" (Л., 1943). Я з великим інтересом читав ці до цього часу невідомі мені твори видатного поета. На жаль, у вирі бурхливих подій страшної війни всі ці вельми цінні твори, за винятком "Посланія", були втрачені.

У Варшаві ми щодня зустрічалися в семінарії, а влітку часто разом купалися в Віслі. Євген Филимонович часто читав мені свої твори, друковані й недруковані, розповідав про свою творчість, задуми, познайомив мене із своєю цікавою працею про М. Гоголя. Від Є. Маланюка я дізнався про літературні й культурні здобутки письменників та культурних діячів на еміграції.

У розмовах з Є. Маланюком я довідався про його ставлення до окремих українських письменників. До творчості О. Олеся Є. Маланюк ставився критично. Найбільше він любив і найвище оцінював творчість М. Хвильового, ідейний зміст і художню форму його творів белетристичних і публіцистичних. Так само високо оцінював він творчість Миколи Зерова, Юрія Клена, Є. Плужника, М. Драй-Хмари, а також раннього Тичини та раннього М. Рильського. З великим жалем він констатував занепад творчості цих двох великих українських поетів, що стали жертвами задушливої атмосфери сталінського режиму.

Умови життя в окупованій німецькими фашистами Варшаві були тяжкі. Тому дружина Є. Маланюка з сином Богданом жила більше в Празі, де умови життя були кращі. З доповідями або з читанням своїх творів Є. Маланюк не виступав у Варшаві. Але він іноді їхав до Львова, де в той час літературне життя було значно цікавіше й жвавіше, ніж в інших містах. Особливо дружні взаємини були у Є. Маланюка з А. Любченком та У. Самчуком.

У Варшаві Є. Маланюк став хрещеним батьком мого сина Павла. З того часу в листах до мене він називав мене кумом.

У липні 1944 року доля закинула мене до Відня. Австрійці не любили Гітлера і незрівнянно краще ставилися до чужинців, а зокрема й до українців. Обласна управа УНО (Українського Національного Об'єднання) у Відні видавала літературний місячник "Наддунайська ватра". До редакційної колегії цього місячника входили такі особи: головний редактор Остап Грицай (1881-1954), український літературний критик і письменник, член редакційної колегії А. Гнатишин (відомий композитор) і літературний редактор Петро Одарченко. У ч. 2 (1944) цього літературного журналу була надрукована поезія Є. Маланюка "Року 1944" ("Ти затуманилась за далями, за димом"). У цьому ж числі надруковані поезії С. Гординського, М. Ореста (Михайла Зерова), Тодося Осьмачки, стаття В. Шаяна про Г. Сковороду, стаття Петра Одарченка про першу драматичну поему Лесі Українки та рецензія на виставу п'єси Цуканової "Проліски". Ніяких публіцистичних статей у цьому журналі не друкувалось. За поезію Є. Маланюка редакція вислала авторові гонорар (100 марок). У листі до мене (31.ХІІ.1944) Є. Маланюк дякував за книжки, газети й гонорар, який він одержав — як він пише — "в самий момент у мене в кишені була пустка". У цьому ж листі Є. Маланюк критикує поеми відомого філолога І.І. Огієнка (митрополита Іларіона).

Коли закінчилася війна, Є. Маланюк оселився в Регенсбурзі й працював викладачем математики в українській таборовій гімназії.

Я в той час жив у таборі ДП в Авґсбурзі й викладав історію у таборовій гімназії. Одного разу Є. Маланюк приїхав до Авґсбурга й відвідав український табір Зомме Касерне. Він був присутній на авторському вечорі письменника Ігоря Костецького. Тут відбулася наша чергова зустріч.

Кілька разів я зустрічався з Євгеном Филимоновичем у Реґенсбурзі. Одного разу ми купалися разом у Дунаї, згадуючи наші спільні купання у Віслі.

У листопаді 1951 року Євген Маланюк відвідав мене в Нью-Йорку і тут він удруге подарував мені свої "Вибрані поезії" (1943) з таким дарчим написом: "На спогад багатьох-багатьох днів і років — від Варшави до Нью-Йорка. Є. Маланюк. 14.ХІ.51. Вперше у кумовій хаті за океаном".

Коли я переїхав до Вашингтона, одержавши призначення на працю в Бібліотеці Конгресу США, Євген Маланюк двічі мене відвідав — в кінці 50-х рр. Та 1965 року після авторського вечора.

Цей авторський вечір Євгена Маланюка відбувся в церковному залі Української Автокефальної Православної Церкви у Вашингтоні.

Виконуючи бажання автора, організатори вечора подбали про те, щоб під час його появи перед публікою лунали звуки сонати Бетховена. І от в зал входить "напружений, незламно-гордий залізний імператор строф" — наш славетний поет Євген Маланюк. І в цей час урочисто лунають звуки безсмертної сонати Бетховена: "Та-татата, та-татата!" Присутні гучними оплесками вітають улюбленого поета. Після короткого вступного привітання доктора Юрія Старосольсокого, голови Літературно-мистецького клубу, виступає з коротким вступним словом проф. Іван Коровицький, який колись у Варшаві також був викладачем Православної Семінарії. (Випадково якраз у той час він був у Вашингтоні). Далі під гучні оплески почав читати свої поезії наш славетний гість. Голосно, виразно з чіткою дикцією пролунали перші рядки поезії:

Далі Є. Маланюк прочитав ще одинадцять віршів: "Ісход" ("Не забути тих днів ніколи"), "Візія" ("Все, що має статися, вже сталося"), "Ісход ІІ" ("Ти затуманилась за далями, за димом"), "Батьківщина" ("Зелена Сіверщина — там вітри"), "Одна пісня" (Бува почуєш пісню…"), "Сьогодні" (Біла лагода яблунь в цвіту") та інші поезії. Після кожної прочитаної поезії присутні вітали поета довгими оплесками. Є. Маланюк прочитав також поему Ю. Липи "Ярмарок". Є. Маланюк читав свої поезії з великим артистичним хистом, і тому слухачі так бурхливо реагували на кожний виступ поета. Цей літературний авторський вечір мав великий успіх. Він був записаний на плівку. Під час виступу Є. Маланаюка на свому авторському вечорі, а також у моєму помешканні я зробив кілька фотознімків поета. Крім того, на другий день я зробив два фотознімки, коли Є. Маланюк стояв коло пам'ятника Шевченкові у Вашингтоні. Ці відвідини мого дорогого кума яскраво залишилися в моїй пам'яті. Це була моя остання зустріч з Євгеном Маланюком. Але ми весь час підтримували листовний зв'язок і до цієї зустрічі і пізніше.

У листі за датою 14 січня 1961 року Є. Маланюк писав:

І далі в цьому ж листі Є. Маланюк скаржиться на тяжкі умови свого життя:

7 серпня 1962 року Є. Маланюк звернувся до мене з проханням дати відповіді на такі питання: перше — розповісти докладно з усіма подробицями про "роман Лесі з білорусином", цебто про дружбу Лесі Українки з С. Мержинським, якого вона щиро любила і який помер на її руках. Це була сумна трагічна подія в житті Лесі Українки. На цього листа я докладно відповів. Друге питання, яке цікавило Є. Маланюка, — це про вірш Лесі Українки "І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя". Є. Маланюк просив мене повідомити, коли ця поезія була написана, коли вона була надрукована і, взагалі, коли у Лесі Українки "з'явилися білі вірші". З великою приємністю я відповів і на ці запитання.

У листі, датованому 16 квітня 1964 року, Є. Маланюк запитував мене, що я знаю про відомого математика з Полтави. Я з великою приємністю відповів і на цього листа. Тим славнозвісним математиком був проф. Віктор Семенович Воропай, що в 1920/1921 шкільному році викладав математику в Полтавському відділі Харківського університету (пізніше назву змінено на Полтавський інститут народної освіти). Він був блискучий лектор і мав великий успіх серед студентів. Я мав щастя слухати його лекції. Доля його була така, як і проф. В. О. Шепотьєва і всіх найкращих людей, — арешт, ув'язнення, непосильна каторжна праця у північних концтаборах і передчасна смерть на далекій чужині. Такі були чутки про його долю.

В останні роки свого життя Є. Маланюк дуже рідко писав мені листи. Він був хворий і 16 лютого 1968 року помер.

У статтях про Є. Маланюка помилково писали, що він народився 2 лютого, насправді він народився 1 лютого, бо 20 січня ст. ст. 1897 року — це за новим стилем 1 лютого 1897 р. У XIX ст. різниця між старим і новим стилем становила 12 днів, а не 13.

В останні роки свого життя Є. Маланюк змінив православну віру на греко-католицьку і тому похоронні відправи відбувалися в католицькій церкві св. Юра в Нью-Йорку.

Одного разу в розмові зі мною Євген Маланюк висловився проти запровадження української мови в Українській Автокефальній Православній Церкві. Він вважав, що Служба Божа, всі молитви, всі церковні відправи повинні відбуватися лише церковнослов'янською мовою. Я був дуже здивований, коли почув від українського поета і українського патріота таке твердження. Мої аргументи на користь запровадження рідної мови, української мови в церкві Є. Маланюк відкинув. Він сказав, що йому приємніше відвідувати католицьку церкву, бо там всі відправи відбуваються церковнослов'янською мовою. Отже, незважаючи на свій патріотизм Євген Маланюк був проти української мови в церкві, можливо, вважаючи українську мову вульгарною і тому непридатною до запровадження її в церковних відправах.

Може, через таке ставлення до української мови в церкві Євген Маланюк і змінив батьківську православну віру на католицьку, а може, були й інші причини...

Але, звичайно, ці особисті погляди Євгена Маланюка на релігію і на мову церковних відправ ніскільки не зменшують його великого й надзвичайно цінного внеску в українську художню літературу та в українську національну культуру.

Біографія і літературна спадщина видатного українського поета ще не досліджена. Тепер у нових, значно сприятливіших умовах українські літературознавці зможуть об'єктивно дослідити життя й творчість нашого видатного українського поета Євгена Филимоновича Маланюка. Побажаємо цим майбутнім дослідникам найбільшого успіху!