Процес становлення нової модерної драматургiї на українському грунтi наприкiнцi 19 — поч. 20 столiть був суперечливим та рiзностильовим, що зумовлювалось загостреним протистоянням народницького та модерного дискурсiв. Вплив європейської модерної драматургiї Iбсена, Гауптмана, Метерлiнка та iн. змушує українських митцiв переглянути розумiння завдань i призначення мистецтва, змiнити стильовi орiєнтацiї, вiдкинувши надмiрний етнографiзм, зображальнiсть, дидактизм народницької драми, пропонуючи натомiсть оновленi принципи психологiчного аналiзу, європеїзм, iнтелектуалiзм, увагу до проблем форми.

Замiсть традицiйних вихiдцiв iз села на сценi з`являється неординарна iнтелiгентна сильна особистiсть, вiдчужена вiд суспiльства, що протестує проти його умовностей, усвiдомлює усю релятивнiсть морально-етичних цiнностей. Герой потрапляє в межову кризову ситуацiю вибору, його дiї обмеженi "тiсним часом". У зв`язку з цим посилюється роль нiцшеанського та фемiнiстичного дискурсiв, котрi вiдчутнi в творчостi багатьох модерних авторiв, зокрема у творчостi Лесi Українки, В.Винниченка, М.Кулiша.

Драматургiя Миколи Кулiша бере витоки з народницької традицiї, однак подальша його творчiсть розвивається в рiчищi полемiки мiж народницьким i модерним театром, вiд драми "97" для театру Гната Юри до "Патетичної сонати" та iн. для сценiчного втiлення Лесем Курбасом.

У "Патетичнiй сонатi" М.Кулiш прагне поєднати соцiальну революцiйну тематику i модерну форму. Нiмецький письменник Ф.Вольф у передмовi до видання п'єси М.Кулiша в Нiмеччинi вiдзначав, що "форма "Патетичної сонати" — найбiльшої до цього часу української драматичної поезiї в свiтовiй лiтературi — може бути порiвняна тiльки з драматичними поезiями "Фауст" i "Пер Гюнт".

Написана у неоромантичному стилi драма змальовує протиборство рiзних духовно-iдеологiчних сил української революцiї, кожна з яких стверджує себе i свої цiнностi. I в центрi цього протиборства знаходиться особистiсть з амплiтудою її душевних коливань та напругою iнтелектуальних пошукiв.

Головний герой твору Iлько Юга — романтик, мрiйник з власною теорiєю "вiчного кохання". Вiн закоханий у Марину, дiвчину, котра грає "Патетичну сонату" Бетховена, що хвилює Iлька, збуджуючи його романтичну уяву: "...ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країну вiчного кохання". Незважаючи на те, що десь зовнi, поза стiнами кiмнати, вирує революцiя, Iлько пише i писатиме листи коханiй, "бо вiрить в Петрарку i в вiчну любов" (161).

Герой щирий i самовiдданий, повнiстю охоплений романтичним почуттям, що становить сутнiсть його внутрiшнього "я". На початку драми вiн є чесним з самим собою, не соромиться власних мрiй, це типовий романтик. Пафоснiсть його поглядiв про "всесвiтню соцiальну весну" перегукується з iдеями "романтики вiтаїзму" М.Хвильового.

Марина теж має власнi романтичнi мрiї , часто пiд звуки музики їй ввижається щось чудне i незрозумiле. Привиди, сни, реальнiсть — усе разом змiшується. Їй бачиться, "нiби темна i дика є країна i така ж пригноблена, що забула навiть про своє учора i не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки iржавi висять, печатi з орлами — бiлим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тiй країнi дiвчина самiтня. Мрiє i жде... лицаря, що любить українськi зорi"(172).

Так автор зображає романтичну вiзiю кохання — типову мрiю про лицаря на бiлому конi, що визволить i царiвну, i її країну, — аби потiм, в кiнцi твору, її розвiнчати. Однак романтичнi мрiї Марини мають пiд собою реальне пiдгрунтя, її мрiї та реальнiсть пов'язанi, невiд'ємнi одне вiд одного. Iдея нацiонального визволення для Марини свята, цiй iдеї має посвятити себе i лицар — чи це студент Iлько, чи царський офiцер Андре. Марина стверджує, що "кожне слово переконує тодi, коли за ним дзвенить зброя" (184).

Героїня має власнi цiнностi i головну мету — незалежнiсть України, до якої вона прямує, не вагаючись. Сама лиш "гола", пуста романтика Маринi не потрiбна, вона невiд'ємна вiд iдеї служiння народу. Тому мрiї про лицаря з`являються не самi по собi, будь-який лицар Маринi не потрiбен, а лише той, хто матиме сили визволити i царiвну, i її країну.

Згiдно концепцiї екзистенцiалiзму, "людське буття за своїм визначальним (онтологiчним) вимiром мiстить у собi здатнiсть сказати "нi" тиску соцiального середовища i здiйснити справдi людський (гуманiстичний) вибiр...".

Коли Марина на лист Iлька хоче вiдповiсти вiд душi, але вiдповiдає вiд програми, за покликом iдеї, то схоже, що вона пiддається тиску соцiального середовища, тобто її вибiр не вiльний, а детермiнований. Але чи зраджує вона саму себе, свої мрiї, власну душу митця?

Для Сартра здатнiсть людини щось уявляти i тим самим вiдриватися в уявi вiд речовинного свiту є найглибшою, найпервиннiшою характеристикою людського iснування. Її можна називати по-рiзному: свобода, творчiсть, уява, активнiсть. Людина повинна прислухатися до заклику своєї "екзистенцiї", жити за принципом "свободо-буття".

Якщо Марина роздвоєна, то в її думках повиннi iснувати iншi мрiї, що виступали б опозицiєю до соцiальних вимог, проте ми бачимо, що вибiр Марини, хоч i здiйснений не без зовнiшнього впливу, здається цiлком вiльним. Принаймнi Марина не перестає грати "Патетичну сонату" i мрiяти про лицаря, що принесе свободу для неї та України.

Послiдовник iдей Сартра В.Франкл стверджує, що зовнiшнiй детермiнiзм не спростовує фундаментального факту нашої свободи. Втiм, "необхiднiсть i свобода локалiзованi не на одному рiвнi: свобода знаходиться зверху, надбудована над будь-якою необхiднiстю". Тим самим пiдкреслено тезу, що людина є не просто вiльною, а що в її свободi наявно iснує об'єктивний свiт смислiв i цiнностей, причому впорядкований свiт.

Образ Марини Ступай перегукується з образом донни Анни з "Камiнного господаря" Лесi Українки, хоч тематично твори абсолютно вiдмiннi.

Марина i Анна — сильнi особистостi, здатнi пiднятися над натовпом. Але Анна хоче вивищитися над суспiльством, правити ним згори. Марина ж ненавидить українську юрбу, але готова служити українському народу. Анна i Марина мають власнi цiнностi i кiнцеву цiль, а тому їм не потрiбнi чужi iдеали та мрiї. Анна не хоче свободи, яку їй пропонує Дон Жуан. Марина також не має намiру подiляти погляди чи то Iлька, чи то Андре, швидше, навпаки, вона пiдштовхує їх до зради власних цiнностей заради допомоги в реалiзацiї її мрiї.

Однак, беручи на себе чоловiчу роль i захоплюючись цiнностями Командора, якi Анна вважає власними, вона втрачає свою iдентичнiсть, природнiсть, перетворюючись з хвилi в камiнь. Марина ж, незважаючи на вагання в коханнi, як була, так i залишилась Чайкою, "що лiтала над Жовтими Водами, об дороги чумацькi билась, що лiта i б'ється в кожному козацькому серцевi" (212). Її кохання до Iлька i в той же час прихильнiсть до Андре — цi вагання в особистому життi не спiвмiрнi з тiєю страшною роздвоєнiстю особистостi Iлька, для котрого бiльшовицькi гасла з самого початку далекi, неорганiчнi, чужi, це, швидше, погляди, нав'язанi Лукою. Конфлiкт розгортається у рамках вибору мiж почуттями та громадським обов'язком, а зрада власного кохання, власного "я" вказує на те, що Iлько пiддався тиску обставин i не змiг сказати їм "нi".

Бачимо, що в "Патетичнiй сонатi" Кулiша звучать характернi для модернiзму нiцшеанський та фемiнiстичний дискурси, в центрi яких сильна жiнка i слабкi чоловiки (хоч далеко не всi): внутрiшньо роздвоєний, невпевнений в собi Iлько або нездатний довести боротьбу до кiнця Андре, котрий теж постiйно вагається: "Киньмо краще цю булаву, Маrinе! Киньмо все, i справдi на хутiр десь удвох, у зелений затишок... Чи не є все це моя любовна помилка?" (196).

Таким самим слабким та розгубленим, заплутаним у життєвому хаосi макрокосмосу виступає i батько Марини Ступай: "Куди йти, на чию руч стати — їй-богу, не знаю. Оце справдi — нi сюди, Микито, нi туди, Микито. Iшли ляхи на три шляхи, а козаки на три поля. Пiду краще на третє поле... До себе на хутiр. Сховаюся i пересиджу цю революцiю, а там видно буде, до кого пристати" (203).

Однак найсильнiш i найбiльш вiдчутна внутрiшня роздвоєнiсть "я" Iлька, про якого Лука-бiльшовик каже, що вiн "плутався мiж якоюсь любов'ю та мрiєю". Герой проходить етап вiдчуття своєї вкинутостi в цей свiт-смiтник i покинутостi в ньому, вiн потрапляє в "межову ситуацiю" — усвiдомлення конфлiкту з свiтом та свого невдоволення, що й приводить Iлька до самоаналiзу та визнання, що "вiдiрвавшись маси, десь загубившись на горищi, мiж небом i землею, думав високо (у павутиннi мрiй), що його покликання — це бути за зведеника мiж небом i землею! Мiж натовпом та iдеалом, мiж нацiєю та її майбутнiм" (214).

Бачимо, що опозицiя верх-низ, вертикальний хронотоп також пiдкреслюють розщепленiсть "я" героя.

Врятувавши на прохання Марини життя Андре Пероцькому, ворогу бiльшовикiв, Iлько йде за велiнням серця, за покликом любовi, однак згодом юнак (не без допомоги того ж Луки, котрий не вiдчуває жодних вагань) приходить до висновку, що вiн хоче будувати нове життя з пролетарiатом, а тому кається, викриває Марину (згiдно одного з варiантiв закiнчення п`єси, а їх було два), тим самим прирiкаючи на смерть свою любов, мрiю, власне "я", зраджуючи власну сутнiсть. Цi вагання розламують його мiкрокосмос на двi опозицiї. На початку драми найважливiшим для Iлька є його кохання, любовнi листи — справа актуальнiша, нiж завдання, на яке кличе агiтатор Лука.

Образ Луки протилежний романтичному характеру Iлька, Лука — прагматик, впевнений у собi, твердий, непохитний. Образ Луки нагадує однойменного героя фiлософських дiалогiв Сковороди, в котрих вiн висловлює опозицiйнi думки, заперечуючи попереднi твердження, створюючи роздвоєну ситуацiю вибору.

Лука — наче друге "я" Iлька, його рацiональна сторона, котра пiдштовхує героя до фатального кроку, зради самого себе. Не без його допомоги Iлько приходить до висновку: "Жив мрiями, жив у минулому. Тепер хочу жити днем прийдешнiм" (185).

Влучно пiдмiтив Лесь Танюк, що для Кулiша характерне змалювання "людини у космосi найглибших суперечностей доби, мiсце битви — людська душа, її глибини i верховини".

На початку 20 столiття в лiтературi актуалiзується сковородинський контекст, впливи фiлософiї Г.Сковороди зустрiчаються в творчостi П.Тичини, М.Зерова, Л.Курбаса, а також М.Кулiша та iн. У "Патетичнiй сонатi" вiдчутна обiзнанiсть Кулiша з концепцiєю Сковороди про три свiти i двi натури, з iдеєю людського самопiзнання, "сродної" працi.

За твердженням Сковороди, великий свiт — макрокосмос i людина — мiкрокосмос перебувають завжди у станi взаємодiї, однак вона може бути гармонiйною чи дисгармонiйною, залежно вiд творчої життєвої iнiцiативи людини.

Герої "Патетичної сонати" живуть у великому та ворожому до них макрокосмосi, в котрому важко не загубити своє власне "я", нелегко знайти те, що вiдповiдає твоїм внутрiшнiм потребам, цiнностям, тобто знайти те, що "сродне" твоїй душi.

Пiзнання сутi iстини вимагає вiд Iлька вмiння бачити за оманливою зовнiшнiстю життєвих реалiй їх справжнiй (духовний, етичний, естетичний тощо) сенс, а згiдно екзистенцiйної точки зору — не пiддатися тиску соцiальних обставин. Загалом Iлько iснує в типовому романтичному двосвiттi. Зрада власної сутностi пов'язана також iз невмiнням героя пiзнати самого себе та своє мiсце в хаосi подiй. Як стверджує Сковорода, не пiзнати себе — це все одно, що стратити себе, так i не знайшовши зерна iстини. Вкiнцi Iлько розумiє, що заплутався: "Я пiду тепер сам до себе, щоб допитати себе про все це. Має бути розмова з самим собою... Мусить бути ще раз розмова людини з самим собою про зраду i про смерть. Перша — про зраду..." (210).

Невипадково й Марина, спостерiгаючи вагання батька i оточуючих, не без пафосу (навiть певної декларативностi) закликає: "Українцю, спiзнай самого себе!"

Кулiш пiдкреслює вiдповiдальнiсть людини за власний вибiр, як каже Сартр: "Людина є те, що вона вибирає". Герої "Патетичної сонати" здiйснюють власний вибiр по-рiзному: Лука, калiка Оврам — бiльшовики, особистостi цiлiснi, їм не властивi iдеологiчнi вагання, вони чiтко прямують до визначеної мети; Iлько, здiйснюючи вибiр, зраджує самого себе, власне "я"; Марина теж не позбавлена вагань, але вона знає, чого прагне. "Драма Кулiша трактує фiлософську проблему цiлiсностi людського космосу та неподiльностi окремого "я". Нема на свiтi таких iдей, за якi можна було б заплатити людським життям — чужим, не власним".