Шановний Тов. Редакторе!

До мене й досі звертаються поодинокі театральні глядачі, запитуючи, чому цього сезону ні разу ще не виставляли п'єси моєї "Народній Малахій". Дехто з нашої молоді студентської, початківці-письменники при нагоді (під час зустрічі в театрах, на літгуртках тощо) підходять і запитують здебільшого про одне: що ж хотів показати автор, писавши цей твір, як треба, на авторову мовляв думку, розуміти цю п'єсу в цілому і, зокрема, головний її персонаж — загадкового Малахія Стаканчика.

Цілком зрозуміла річ, що на такі, хоч і при нагоді, ніби випадково сказані, але не випадкові запитання не можна й мені обмежитися випадковими, десь при нагоді, під час скорої зустрічі чи розмови кинутими відповідями, певніше — довідками. У цьому листі я й хочу, ще раз передумавши і перевіривши в свідомості, в світлі моїх політичних переконань минулу мою літературну творчість, подати більш вичерпну на подані запитання відповідь, надавши їй широкого політичного та громадсько-політичного значення. Оце ж і прошу вас, ш. т. редакторе, не відмовте надрукувати цю мою відповідь на сторінках вашої газети.

Коротко. Що хотів показати я, писавши цей твір, як треба розуміти п'єсу та її головний персонаж — загадкового Малахія Стаканчика?

На мою тепер думку, ідея п'єси мала бути така: за доби соціяльних революцій, за доби запеклої смертельної клясової боротьби пролетаріяту з буржуазією (двох основних сил), за доби раннього соціялізму кожне прагнення Малахіїв Стаканчиків (дрібної буржуазії) стати Народнім Малахієм, себто претенсії Стаканчиків на свою політичну владу, претенсії на свої соціальні реформи (Малахієва реформа людини), претенсії на розв'язання національної проблеми ( в першу чергу українського роду), — все це не має під собою реального ґрунту і жодної революційно-наукової теорії (Малахіїв сон в третій дії), а на практиці все це є голубі, спочатку привабливі (Оля йде за ними) і що ведуть потім до безпорадности, занепаду, розкладу, катастрофи (фінал — дудка, малахіянство — дисонанс).

Та не так розв'язав я цю тему, не так, як треба було, показавши цю ідею в першій редакції (писав січень-липень, 1927 р.). Ідеологічна неясність, нечіткість п'єси, загадковість Малахія в першій редакції, — це результат тієї подвоєности, що зазнавав я тоді на моїй свідомості, на моїх особистих настроях, на цілому світосприйманні. Ця ж таки подвоєність відбилась і на літературному оформленні п'єси, на її стилі, персонажах і тощо.

Суть і причини такої подвоєности.

Перше — це певний ідейний злам в моїй літературній творчості ще 1926 року, перехід з позиції активної боротьби тодішньої революційної дійсности на позицію надто критичного до неї ставлення (літературним відбитком тому була спроба комедії "Хулій Хурина"). Негативні явища НЕПи, завдяки такому ставленню, більшали перед позитивними, гіперболізувалися до певної міри в процесі сприймання, заслоняли позитивні сторони дійсности, туманили ясність революційної перспективи, політичної думки, художнього сприймання і через те такими кривими, перебільшеними відбивалися в художніх образах. Особисті того часу авторові почуття і настрої я б схарактеризував так: опозиційна туманність, яка згодом розійшлась, не мавши в собі ідейно-політичного центру і яка через те не могла зформуватися в певну політичну концепцію. Оцією туманністю й просякнута перша редакція п'єси. "Малахій Стаканчик", вимагаючи негайної реформи людини, виголошує політично-опозиційні сентенції, що віддавалися тодішними лівацькими троцькістськими теорійками. ("Революція заскочила була в село на конях, а нині тільки курява на далекому обрії, голубая курява", акт II, 3-я ява. "Наростні ростуть на прекрасній конституції: тюрми, божевільні, шинки", IV акт, 7 ява). Разом з цим автор ставиться до свого героя, як до жалюгідного чудія, скептично посміхається з його і підкладає під ці позитивні сентенції інші, більш властиві героєві — куценькі, комічні або ж просто хворі малахіянські теорійки. Песимізм і скепсис — ось те підгруддя, з якого брався "Народній Малахій".

Та була ще одна, зовсім іншого походження туманність, що позначилася на п'єсі та в якій перебував наш автор.

"Тінь журби української впала і мені на плечі", — заявив в першій редакції в Раднаркомі УСРР Малахій Стаканчик. І далі мотивував це так: "Оновити її треба — Україну. Старчихою бо стояла при шляхах битих, задріпана, струпом укрита, з торбиною. Що з того, що в торбині Тарас і Грінченків словник — вся її культура. Така даль голубая сьогодня, а вона соняшник луска... Ненавиджу рабу. Оновити або вбити". (II акт, 3-а ява).

Цей войовничий національний радикалізм Малахія (оновити або вбити), ця політична до радянської влади вимога спирається далі на такий мотивчик: "Виключивши нацменшості, питаюсь українців: назвавши малоросійський борщ українським та переклавши укрмовою конституцію, ви думаєте, що справді оновилися? Перекладачі ви... Де ж власне творіння, згідне з оригіналом матері нашої революції? Невже й тепер скажете, що дала вона карі очі та не дала долі?" (IV акт, 6-а ява).

І от таким "виказуванням", таким вимогам Малахіїв, я, автор, хоч і протиставив у першій редакції слова од радянської влади або з уст робітників (сцени під гучномовцем, робітники на риштуваннях), але це були тільки слова. Я надто вже ліберальне поставився до свого героя, давши йому можливість перенести через всю п'єсу політичні його скрижалі майже не розбитими. Я не довів малахіянство, як певний комплекс чужих і ворожих для пролетаріяту ідей, як своєрідний забарвлений під революцію націоналізм, а під лозунгом соціялізму — неоідеалізм української дрібної буржуазії (та й не тільки української), не довів кажу малахіянства до зустрічі, до конфлікту з новим будівничим і гегемоном нової епохи, з пролетаріятом. У першій редакції я не протиставив малахіянствові революційної нашої творчої дійсности (відбудовний період), соціялістичних перемог і значних досягнень партії в галузі культурно-національного будівництва. Це моя політична помилка, це був результат моїх ідеологічних хитань і подвоєности, що їх я згодом усвідомив і тепер засуджую. Коли Малахієві на плечі впала тінь журби української, то на автора тоді лягла тінь національної опозиції в партії. Вона ж, тая тінь, позначилася не лише на п'єсі "Народній Малахій", а відбилася на всій літературній діяльності автора за часи 1927-1928 рр., одхиливши його від партійних ясних і чітких літературних настановлень. Вапліте. Вільна Академія пролетарської літератури і автор цілий рік (1927) за президента. Під час боротьби партії з хвильовизмом ця літературна організація, зібравши до себе найкращі на ті часи письменницькі сили, проте не знайшла в собі політичної сили, щоб поставити себе на чіткі партійні позиції в літературній боротьбі. Ця організація зависла десь між партією і хвильовизмом. Більше: де б засудити хвильовизм, розстріляти його ідейно з своїх літературно-політичних позицій, — вона, виключивши Хвильового з свого складу і не давши цьому актові чітких політичних пояснень, згодом містить на сторінках свого журналу ("Вапліте" Н. 5) роман Хвильового "Вальдшнепи" і, нарешті, статтю Христюкову "Розпеченим пером", що їх було визначено і засуджено на сторінках партійної преси, як певний політичний ухил. Від мене, як од президента і відповідального редактора, багато, якщо не все залежало, щоб не допустити цих політичних помилок та ухилів в журналі "Вапліте", але я їх допустив свідомо і несвідомо. Отже, цілком зрозумілим стає для кожного, що ліберальне ставлення до Малахія в літературній творчості (перша редакція) є до певної міри художнім відбитком такого ж ліберального, примиренного якщо не більше, ставлення його до певних національно-опозиційних збочень в партії. Підкреслюю якщо не більше, бо ж ставлення моє до деяких тез хвильовизму підносилось на височінь принципового їх визнання (наприклад, памфлети "Дві сили" і "Культурний епігонізм" в збірці "Думки проти течії").

Разом з таким примиренством до національних збочень в літературі я ставився досить аґресивно (на той час) до ВУСПГГу (моя стаття "Критика чи прокурорський допит", жур. "Вапліте" Н. 5). А це ж була агресія до літорганізації, що весь час стояла на чітких партійних літературних позиціях, відограла і нині відограє не зважаючи на деякі свої помилки, провідну ролю в українській пролетарській літературі. От як треба, на авторову думку, розуміти п'єсу "Народній Малахій", коли розглядати її, як певний історико-літературний документ з епохи Великої літературної дискусії та зв'язаних з нею ідеологічних питань і національних збочень в українській пролетарській літературі.

Чому цього сезону не виставляють на кону "Народнього Малахія"?

Перше: пізніші спроби виправити п'єсу (друга, видрукована редакція) ще не дали чіткого й виразного розв'язання теми, яке я визначив од автора на початку цього листа. Друге, і головне: окопний період клясової боротьби, період певного її притишення й відходу на другу лінію позицій скінчився. Уже не має тієї проміжної смуги, де бралося і де між двох основних клясових таборів хитаючись, підносило свої прапори та гасла, бунтувало голубомрійне малахіянство. Країни капіталізму важко дихають на СРСР передгрозовими вітрами, одних ще вище здіймаються в країні і б'ють хвилі клясової боротьби. Опір ворожих партії та пролетаріятові сил набирає найрізноманітніших, неймовірних, нечувано жахливих форм (шкідництво, змови, зради). Право-"лівацькі" ухили, опортунізм обважнюють кожний рух партії, болотом налипають до кожного сливе виробництва, до кожної установи. Ось в таких умовах доводиться партії та пролетаріятові вести соціялістичне будівництво, здійснюючи найкращу мрію придавленого капіталізмом світового пролетаріяту. За таких часів не Малахіїв мають виставляти на кону наших театрів, а такі п'єси, що, освітлюючи всю глибину величезних проблем нашої епохи, всю силу і напруженість клясової боротьби, заряжатимуть маси воєвою енергією молодої кляси, невпинним прагненням до соціялістичних перемог, разом з тим рентгенізуючи і викриваючи кожне загнивання в громадському організмові. До створення таких п'єс (а їх у нас сьогодня, на жаль, немає) я й закликаю себе і вас, старі і молоді мої друзі.

Повторюю: Малахій з своєю думкою сьогодня дисонуватиме на кону, як дисонують, наприклад, окремі, правда, поодинокі місця з комедії "Мина Мазайло". В цілому п'єса ця, картаючи живих і численних в нашому житті Мин, дядьків Тарасів, тьоть Моть, Баронових Казінових, годяща і корисна сьогодня на кону, але хіба не анахронізмом, не політичне шкідливим дисонансом звучить в наш час таке, наприклад, місце: "Сиджу, сливе, один вдень і вніч перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і всеж таки яку багату, прекрасну нашу мову" (репліка Мокієва, II дія, 6-та ява). Це тепер, коли цією мовою вчаться десятки тисяч шкіл на Україні, друкуються й читаються мільйонні тиражі книжок, виходять майже всі газети і т.д. і т.д. Авторові й театрові треба виправити таку і можливо подібні же прикрі репліки.