Я хотів сказати кілька думок, можливо не зв'язаних поки що, але до певної міри продуманих. Про драматургію, репертуар і так звану репертуарну кризу. Про драматурга тут багато згадувалося, але з трикутника драматург випав. До речі, я би запропонував трикутника відкинути, а внести п'ятикутник, де були б драматург, актор, режисер, художник і глядач.

Так от нам треба надавати великого значення драматургії, бо хоч культура не починається з драматургії, але та культура і кляса, яка не вершиться в драматургії, буде квола культура, не мужня, не вольова. Отже, значить, на драматургію треба звернути нам більше уваги, аніж на неї звертали до цього часу.

Я теж приєднуюся до основних думок мистецького керівника "Березоля", щодо двох ліній, двох напрямків в нашій театральній справі.

Я приєднуюся в тому розумінні, що в драматургії у нас теж виявилися дві лінії, дві установки, дві позиції. Я приєднуюся якраз в тій частині, що драматургія мусить весь час непокоїти, збуджувати, загострювати, навіть можливо інший раз занадто загострювати деякі моменти і взагалі не пристосовуватися до глядача. Це основна мистецька установка і політична установка театру Курбаса. Вона цілком відповідає моєму поглядові, як драматурга. Написати похвалу в драматичній формі ми ще встигнемо. Ми зараз у боротьбі, а раз боротьба, то треба боротися, треба нащупувати, ворогів легко не побачимо. Ось де треба розкривати, відкритою є межа і через межу видно ворога. А от у нас — цих ворогів легко не побачимо. Ось де треба розкривати, відкривати і бить по них. Чим пояснити кризу? Тут є кілька причин. Перша причина це загальний стан нашої літератури. Він відбивається до певної міри і на загальному стані драматургії. Завжди між драматургією, прозою і поезією є до певної міри взаємодіяння. І от я характеризую стан літератури останніх 11/2 — 2 років. В літературі, в якій нема титанічних поривань, в якій нема навіть проблематики, але є талановиті, але тематично звужені, розраховані тільки на сьогоднішній день літературні твори, й оця саме кволість літературного фронту його, просто відбивається до певної міри і на драматургії, щодо кількости й якости. Далі, обминання в нашій літературі важливих пекучих проблем, припустимо такої навіть проблеми, як національна проблема в літературі. Я питаю тут, як питав в Москві на нашій нараді літературній: будь ласка, покажіть мені на ті твори, де відбито, роз'яснено у нас національну політику на Україні? Де ті твори? Я беру смілість і заявляю тут, що очевидно в літературі є настрій обійти цю проблему, бо вона, так би мовити, з точки зору літературного поспіху, або грубо кажучи, кар'єри, не безпечна. І коли мені т. Рабічев закидає, що я, так би мовити, прикипів до цієї самої проблеми — то це до певної міри правильно. Я, як член партії і громадянин, не хочу обійти цієї проблеми і брати її в білих рукавичках теж не хочу, і заявляю, що надалі в п'єсах які я напишу, а я їх напишу за пляном, за комплексними темами — все одно буду відбивати національну проблему і проблему культурного будівництва.

Далі друга причина це — наше неуміння підносити драматургію. Перші спроби у нас зустрічають таку жорстоку, до того ще неграмотну критику, таких ударів зазнають, що ці рослини, які підводяться з ґрунту, як під ударом суховію в'януть і прикипають знов до землі. Будувати і вирощувати драматургію, це не значить бити її. Можна їй перебити хребет.