Невимовно важко пригадувати особу, яка була, здається, такою близькою, а разом з тим далекою і недосяжною.

Ми познайомилися з татом в Олешках, де я якраз і народився. Подивіться на мапу України. На півдні знайдіть хоч би Одесу й недалеко вже, трохи праворуч, Херсон. Коли знайшли — це добре. Олешки якраз над Херсоном. Може, не так уже й "над", та все ж недалеко. Крім того, що я там народився, в першу чергу Олешки були останнім осідком Січі Запорозької. Олешки потопали в садах, городах, виноградниках і баштанах. В останніх не дуже-то й потопали, бо баштани безсоромно розкинулися, притулившись до Олешок з усіх сторін. Сусіди Олешок: Чалбаси, Копані, Гола Пристань (колись я червонів, називаючи її голою, а одна молодиця в серцях сказала: "оті кляті большевики навіть пристань пустили голою...")

Мені й трьох тижнів не минуло, як в один, як то пишуть у романах, гарний день наді мною нахилилась тінь, яка відразу затулила сонце. Тінь мала ніс і... вуса. Напевно були вони тоді, так як і потім, колючими. Над носом очі — не колючі, добрі, усміхнені, щасливі, з вогником, який напевно лише тоді погас, як прийшла старуха смерть. Вуса довго не барились, вхопили мене в шорсткі долоні і, гукаючи "будемо козака загартовувати", пішли до нашої не знати скільки-річної криниці. Тато пустив у рух складну машину "журавель", витягнув цеберку холодної-прехолодної води (повірте, я ще і досі тремчу) і опустив мене обережно в оту цеберку під охи і ахи мами та бабуні — маминої матері: "Миколо, та ти дитину збавиш. Та ти..." Мамина мати мені приходилася одинокою бабунею: татова мати померла зарано, дід одружився вдруге. Била мачуха тата нещадно. Причин не треба було шукати, це ж не рідне... пізніше тато з неохотою оповідав: "били мене мама шорстко. Ото лежу я збитий на лавці, а мати, хоч і була безсердечною, то причитувала: "Ой синочку мій, за що ж я тебе так б'ю?.. Не я, дитя моє, не я... а злидні..." "А я, — оповідає тато, — заціпив зуби: коли свої злидні так били майже до непритомності, то які ж бувають чужі злидні? Мама причитують, а я лежу мовчки, вряди-годи дриґну ногою, мовляв — відчепіться, а чого ж так міцно майже ні за що били? У ногах у мене стоїть велика макітра з хлібною опарою — один нервовий дриґ, і макітра на підлогу та й в черепки... тоді били мене уже не злидні, а мамині нерідні руки..."

Діда по татові я не знав. Помер він молодим від "небитих" злиднів. Дід по мамі, Ілля Невель, був французького походження. Його батько, мій прадід, був, як бабуня казала, "політичний", зв'язаний з декабристами — тобто щось там говорив чи готував проти чергового царя. Враховуючи його французьке походження, присудили йому (фе, яка жорстокість) вічне заслання до... Олешок.

Дід Ілля був незаступним секретарем міської думи: це щовечора гра в преферанс, ясна річ, з місцевим доктором, п'яницею за неписаним законом і переконанням письменників ХIХ століття, поліцмейстером, власником одинокого загального магазину, ну й іншою олешківською знаттю. Граючи в преферанс, дід не забував і про свою сімейку, що як закон збільшувалася щороку на одну одиницю. Жили Невелі дружно, родина себе шанувала і любила. Усі дівчата вчилися гри на фортепіано або співу, а хлопці, стоячи під дверима в час лекцій, пізніше грали в слух те саме і то без помилок. У дівчат розкішні голоси, особливо в моєї тітки Олімпіади контральто, яке з'являється, мабуть, раз на століття. Померла тьотя Ліпа від тифу в двадцять першому році. Наймолодший мій дядько Олександр, прекрасний тенор, помер у молодому віці через ваду серця в Харкові. Це все для познайомлення з родиною Невелів, бо туди заходив скромний, але рухливий Микола Куліш, гімназійний товариш братів Невелів. Це він з ними влаштовував квартети, квінтети, згодом хори. Сам же співав тенором, грав — навчившися самотужки — на багатьох оркестрових інструментах і був закоханий в Антоніну Невель, власницю чудових доземних кіс, зелених очей з ласкавим поглядом та спокійного, лагідного характеру... Це моя майбутня мама. Це мама, яка нам віддала усе своє важке та мученицьке життя. Мама з великої букви. Померла далеко від своїх Олешок, на чужині, у вісімдесят вісім років. На могилі скромний пам'ятник і напис "Антоніна Куліш — дружина драматурга".

Повертаючись в Олешки... пам'ять залишила таку сцену: наша хата, сусід Юхим Вусатий (таким ніколи не був) з моїм татом співають випивши по чарці:

далі, заспокоюючи, пояснюють:

згодом тужно, із серцем:

Тато затяга тенором — хтось з розумійців сказав би: та це італієць... а про Вусатого: голос у нього, як мед, густий, запашний... нижче уже й потягнути не можна, а от Вусатий міг.

"Ви бачили таких нещасливців? — це Вусатиха до моєї мами. — Пішов би до дівчини, хе, тягнуть... лишень удвох, пішов би, та не можу вже іти... — Сама червонощока з ямочками на отих щоках... — Давайте лишень "Ой горе тій чайці..."

Співали не голосами, а душею, вкладали все серце, а я нишком плакав, так мені було шкода тієї чайки... Розпалося й невелівське гніздо, повилітали діточки на всі чотири сторони світу. Смерть і тут мала своє пожнив'я. Залишилась бабуня, чотири сини, дві дочки і спомин, лише спомин. Проминули Олешки. Може, колись і пощастить відвідати, чи пізнаю?

Після Олешок — Херсон. Наш короткий побут у Херсоні запам'ятався почуттям неспокою, тривоги... Тата рідко коли бачили. Потім у затишші їдемо до Одеси... що таке — Одеса? яка вона? яке нас там чекає життя? Тато інспектор шкіл і садків для дітей. Ми осіли на площі Карла-Марла — як її всі називали — колишній Єкатерининській, ч. 8.

От вам і Одеса. Чудові європейські будинки, скандально чисті вулиці, пересипані сонцем бублички, оті знані гарячі бублички. Мешканці ж Одеси — веселий, безжурний і рухливий народ. А все це тому, що отам за бульваром, як проміряти двісті з гаком мармурових сходів — море... спокійне, ліниве, пахне йодом і машиновою оливою, яку залишають по собі багатонаціональні гості. Але буває й таке: море стає чорним, не на жарт розгнівається на одеситів... позлиться і забуде. Ми їздимо на одеські пляжі купатися, я ловлю бичків... Сестра мучить "Початкову гру на фортепіано" Беєра. Здавалося, що вся Одеса тільки те й робить, що мучить отого Беєра. Але воно не так. Одеса знана зі своєї музикальності. Не один великий талант подарувала Одеса нам усім.

Нам жилося в Одесі добре і спокійно. Я бігав до дитячого садочка (дослівно бігав — я ніколи не міг спокійно ходити), мама вчилася писати на машинці, сестра Ольга грала Шопена, а тато... от тут, власне, і початок нашої гордості, радості і неспокійного буття: ночами, коли ми спали, тато сідав до столу, на краєчок клав стопочку чистого паперу, а поруч відкладав уже написане. Письмо було чітке, букви одна в одну, наче друкував. На колінах примостилась наша улюблена киця — синьоока Мікеня. "Отак ми писали, — це тато, — ... я "97", а котеня мурликало собі під ніс, щось там підповідаючи..." П'єса була написана, поставлена в Києві театром ім. Франка. Успіх, слава, ну і гонорари. Микола Куліш ставав славним. Але від цього наше життя не дуже змінилося. Пам'ятаю: ідемо Дерібасівською, тато з мамою попід ручку (зникнув такий хороший звичай), ми із сестрою брикаємо, як козенята. Бачили в кіно "Багдадський злодій" ("А чому не одеський?" — питаю маму). Дуглас Фербенкс потрясаючий, але літаючий килим — це вище всякої уяви... Безжурні роки, де ви, верніться хоч у гості.

І знову мандруємо... до столиці... до Харкова. Прощай, Одесо-мамо. Приїхали... Вечір. Напівтемні, щедро засипані порохом вулиці, бруд і вітер. Нарком освіти "приділив" родині Куліша "мешкання" на Михайлівській площі, число 19. Двоповерховий жовто-білий будинок, явно ще із середніх років минулого століття. Величезний двір і кілька так званих флігелів. Це ще нічого, а от назва... "Будинок для малолітніх і підлітків Наркомосу України імені Артема". Хто такий був отой Артем, довго було загадкою. Зате з підлітками (а вони з нами) ми скоро познайомились: мама повісила на сходах (які, до речі, ніколи не були вжиті) килим із свого посагу, щоб трохи перевітрився. Перевітрюється він досі чи не на Благовіщенському базарі. Обкрадали нас із чистою совістю. Згодом ми з діточками познайомилися ближче, а до того тато був гейби інспектором таких закладів. А от сама "квартіра": дві маленькі, математично маленькі, кімнатки на другому поверсі. Стіна першої кімнатки не досягала стелі, фанерною була небога, чи як тепер кажуть — диктова. Ота фанерна архітектоніка відгороджувала нас від коридора, по якому пробігали діточки імені Артема до великої, тоді ще не заселеної зали. У них неписаний, але твердий закон: пробігаючи попри "фраєрів" — тобто нас усіх. грюкнути у фанерну стіну. Очевидно, це була чемностева форма привіту. Стіна виявилася не лише музикальною, але і надзвичайно акустичною. Одного удару вистачало, щоби вона тремтіла щонайменше кілька хвилин. За найскромнішим підрахунком, упродовж одного вечора таких чемностей бувало чи не сто. Оригінальність нашої квартирки, або як хочете — мешкання, не обмежувалася першою в модерні часи музикальною стіною. У першій — вибачте за наголос — кімнаті стояла піч: значить, це кухня. Стояв і стіл: значить, їдальня. Стояло й ліжко... спальня. Друга кімната називалася строго спальнею, хоч де стояли предмети, на яких спалося, — не пригадую. Нас же було п'ятеро разом з бабунею.

Як ми вивантажилися з "ваньків" (тобто візників, по-харківськи) і, позаносивши наші "меблі" — розкішні торби та скрині — була тоді така мода, — розглянулись... Стали ми і гармонійно, наче змовились, гірко, гірко заплакали хором: "Де ти, сонячна, чиста Одесо? Де ти..." Тато не приймав участі в хорі, бо гостював у Хвильового, про якого більше далі. Ми плакали, від чого столиця ані на пилину не змінилася. Зате змінилося наше життя. Ну що ж, нічого немає вічного, починаємо жити... І почали...

Повертаючись до опису топографії і естетики нашого "апартаменту", не можна поминути, що після другої кімнати — розкішно розлогої спальні — були двері на такий же самий малюсінький коридорчик: от приблизно два кроки в ширину і чотири в довжину. Коридорчик відразу припав татові до вподоби, і він там відкрив свій кабінет. Ніякий стіл не хотів влазити до того кабінету. Знайшовся, на щастя, маленький туалетний столик у стилі чергової коханки якогось Людовіка — так принаймні тато нам пояснював біографію цього мистецького витвору. Було й вікно, лиш не знати, чи воно мало скло, чи спомин від такого. Крісло, яке хиталося, мов п'яне, стояло коло стола, спираючись на нього. На підвіконні — книжки і журнали, на столику ідеальний порядок. Таким Куліш був усе життя: ніхто не смів рушити чи перекласти щось із речей на столі чи в кабінеті. В останньому чисто-чисто. Він не міг сісти писати, коли в кабінеті не позамітано або підлога не помита. Зрештою, тримати отой "кабінет" в чистоті і порядку було досить легко: пригадайте його розміри.

Тато сідав писати по ночах. Мандрував по "спальні", переступаючи через наші тіла, заходив у "кабінет". Коли ночі бували спокійні, писалося гладко. Але бували вечори "на хуторі близь Диканьки", як називав їх тато. Що ж то за вечори? Отож "діточки імені Артема", відгрюкавши майже всю свою енергію в нашу "акустичну" стіну, вбігали до зали і починали "бавитися". На хвилинку уявіть собі... в "кабінеті" Микола Куліш, інспектор шкіл і дитячих будинків, пише. Для нього світ перестав існувати. Але для "діточок ім. Артема" не перестав існувати за тими дверима, в тій же залі "...жлоб, який, не знати чого, тут живе..." І тут була гола дійсність. Гамір у залі стояв такий, що герої ще не скінчених татових п'єс втікали хтозна-куди, не попрощавшись, незважаючи на слізні прохання тата залишитись ще трохи з ним. От тоді тато, зітхнувши, прочитував написане, усміхався собі у вуса та виходив на залу до "діточок". "...Пограймо в "жучка"... — пропонував їм. У відповідь — захоплений рев. У чому ж полягала оця, ще не визнана олімпійським комітетом, гра? Так от: кількість учасників необмежена — це великий плюс, а охочих брати участь у цих змаганнях ніколи не бракувало. Один з учасників — звичайно першою такою жертвою падав слабенький новачок — ставав спиною до решти, закладав руку за спину з поверненою дозовні долонею, по якій усі по черзі били щиро, не жалуючи ні своєї, ні чужої руки. Зрозуміло, що треба було бити по черзі, але в захваті гри ніхто цього не дотримувався. Жертва, спершись однією рукою на стіну, мусила вгадати, чия рука, власне, і била. Нещасливець відгаданий ставав на місце попереднього. Дуже просто, дуже невибагливе, дуже боляче. Хтось мав неабияку фантазію або добрі причини назвати цю невинну гру "жучком". Мабуть, досі вчені не можуть дійти до істини. Але ми не при істині... не раз і не два ставав тато з виверненою рукою... нарешті гра навіть діточкам набридала. Треба спати. Розходяться. Ідучи, не забувають про музикальну стіну, але вже без ентузіазму. Приходив тато до свого "кабінету", сідав на вічно розхитане крісло і, поклавши мокрого рушника на опухлу праву руку, брав якусь книжку в ліву, бо правою уже не те що писати, але рухати не міг. Були ще деякі "винаходи", але тато вже не брав участі в них.

Пригадую щось значно веселіше, приємніше, яке і досі не забулося. Гості. Часто бували в нас Вишня, Тичина, Любченко, Досвітній, Хвильовий, Епік, Дніпровський... Заходили громадно, вітаючися з нами, цілуючися з мамою, цілуючи в руку бабуню, яку всі шанували... "Поліно Василівно, поворожіть..." І бабуня ворожила на щастя, на біду чи на радість — одним словом, на всі можливості життя. Можу присягнути, що "вгад", тобто сповнення бабуниного ворожіння, коливався між 80 і 100 відсотків. Ніхто не міг відмовити собі дізнатися, що його чекає в далекому, а то й найближчому майбутньому.

Так-от, розцілувавшись, розсаджувались (командував Вишня):

— У цьому розкішному палаці під образами в куті нехай сідає метр, він же Павло Тичина...

Тичина довгий, худий, у пенсне, ніяково усміхався і мовчки сідав "під образами". Коло нього Досвітній, сяючи вічно голеною головою. І знову Вишня:

— Аркаша, — до Любченка, — ви із своєю царівною, — актриса Ольга Горська, "матінка", як її називали друзі.

Хвильовий обов'язково коло тата — як швидко вони побратались. Далі Епік. Вишня пропонує:

— Першу чарку, як годиться, за дорогу нам — але більше Миколі — Антоніну Іллівну...

Випили злегка, чемно приторкнулися до закусок. І знову Вишня:

— От скільки живу...

Хвильовий, розмовляючи з татом, кидає:

— ...Ніхто цього не знає. Розкажи щось смішного. Вишня не звертає уваги на репліку:

— ...а такого вінегрету я, скажу, не їв. Усі похитують головами. Аркадій Любченко:

— Поступила пропозиція випити по другій...

Вишня:

— Аркаша, ви час від часу буваєте на місці. Тобто ваші вислови треба віддати під розгляд академії... коротше, п’ємо за господиню, або хазяйку, це звучить современно...

Потім пили за Поліну Василівну, мою бабуню... Жарти, дотепи, розмова переважно про літературу... говорили і серйозно, та хтось вчасно переривав "...залишім це на завтра..."

До мене присідав Вишня. Веселі сірі очі... пізніше, далеко пізніше, після спогадів Йосипа Гірняка, я аж ніяк не міг уявити, як Вишня із здихаючою конячиною ішов на смерть у пургу довгі, довгі кілометри. І вижив. Одинокий, кого повернули і хто жив з незагойною травмою в душі. Вишня пережив пекло заслання. Пережив, щоб оповісти — не всім, звичайно, — про "рай". Всеукраїнський гуморист, в якого, мабуть, довго не висихали сльози... така відома Вишнева усмішка завмерла назавжди...

Так от, присідав він коло мене:

— Ну, малий, як там у школі? — в усіх те саме питання. — Кажеш, добре! Молодець. Ти знаєш, ми ото вже довший час сперечаємось, — він робить поважну міну, але очі сміються, — як ти гадаєш, на твою персональну думку учня... пропустимо питання, до котрої ти кляси ходиш, це не важне... сперечаємось, як треба писати: гегепотам чи ...гигипотам. От ти, як би ти написав, чи радше вимовив?

У душі я схилявся до "гиги", але в тій же душі хробачок невіри. А може гегепотам"?

Вишня:

— От бачиш. Я знаю, що діється в твоїй душі, те ж саме в душі Аркадія...

Любченко припиняє розмову з Епіком і, сміючись:

— Вишня, дайте спокійно жити. Слухай, Вовко, я зраджу тобі одинокому таємницю. Треба...

Вишня, не чекаючи на вияснення:

— Слухайте, всі малороси і прочая... від нині і во віки віків говоримо і пишемо не "ги-ги" і не "ге-ге", а гіпопотам. Можна ще і другий варіант: український дядьку — а де там — дивися на того ге-ге, тобто дядько сміється. А треба "ги-ги", потім "там"...

Гості розходилися чи роз'їжджалися, переважно до літературного клубу ім. Василя Блакитного. У мене жнива: я нишком просив у тата — користаючи з принагідне доброї атмосфери — на кіно. Відразу щедро сипалися карбованці. На татовий дещо сердитий погляд у мій бік Хвильовий казав:

— Жалуєш одинокому синові? Коли шкодуєш, віддай Вовку мені. Мені ж так бракує сина...

Тато мене не віддавав, до кіна я ходив і чекав на наступну зустріч із нашими гістьми. Приходили, приїздили ще не раз...

Чим більше зростала популярність Миколи Куліша, тим більше я мав у школі клопотів... а саме: як же побачити гордість українського театру, про якого пишуть, хвалять, критикують? спосіб виявився дуже простий: "Нехай прийде тато до школи, нам треба з ним поговорити..." На мій німий запит "...що я накоїв?" наша дорога — на протязі всіх семи років — Марія Пилипівна, усміхаючись, казала: — "Це тебе фактично не торкається, але було б добре якби Микола Куліш заглянув, до школи, де вчиться його син. Є деякі питання персонального характеру. Так ти, Вовка, скажи, нехай Микола Гурович зайде колись... може, найближчим часом . Я не розумів дипломатії Марії Пилипівни і переказав татові запрошення. Тато, нічого не підозрюючи, похитав головою, мабуть, думаючи про щось цілком інше. Прийшов день, тато замість піти до міста повернув направо і за кілька вулиць був уже в нашій фабрично-заводській ч. 18 школі Наркомосу УРСР. Де починалася школа, а де завод і фабрика, лишилося таємницею Наркомосу. Як грім серед степу: "У школі Микола Куліш персонально". Паніка ще збільшилася удвоє, бо якийсь дотепник додав, що будуть учителькам роздавати панчохи. Зібрався довкола тата і Марії Пилипівни цілий натовп. Школа наша велика, три зміни, кожної кляси по три, а то й більше: "а", "б", "в", "г", власне, я був у "г", а за нами ще пленталась "д", кожна по сорок учнів. Струнко маршувала наша школа отими клясами у безклясовому суспільстві...

Тато попав у непролазне кільце, сипались питання від учителів, народу грамотного і тямущого:

— Як ви пишете, хто з персонажів ваших п'єс ваш улюблений?

— Чому у вас виринає так гостро національне питання? Були такі і гостріші питання, але тато оминав такі, їх не було, правда, багато. Майже усі намагалися хоч доторкнутися драматурга, "...це ж він автор Мазайла... пригадуєте Тьотю Мотю... а Малахія Стаканчика... а Кума..."

Тато оповідав потім нам:

— Обступили мене учительки. Знаєш, Тосю, я все думав, що серед вчительок гарні дівчата і жінки, — мама ж була вчителькою, — але такої кількості я не сподівався. Уявіть собі, пробивається крізь зачароване коло якоїсь дивної краси і напевно такої ж вдачі вчителька і, кидаючи в мене визиваючим поглядом, напівшепче: "...Один та ще один — два". Це просто мені виклик. Так образово сказано, що тільки до п'єси... решта жіноцтва, поглянувши на мене, ледве стримувало своє захоплення. Кажуть, були випадки самогубства, а деякі опам’яталися і вирішили мені на злість жити далі...

Ми щиро сміялися. Тато вмів наслідувати манеру вчительок, а зокрема оту математичку. Нарешті мама не витримала:

— Ну, а що ж там наш герой? — це очевидно про мене. — Ти говорив з Марією Пилипівною?

Тато хитренько дивився на маму:

— Та хіба я думав тоді про нашого героя? Скажу тобі по секрету — я вибирав між ними персонажів до наступної п'єси... хоч пригадую, що казала Марія Пилипівна, що вчиться він добре, не має труднощів, — впадаючи в попередній тон: — Ех, Тосю, Тосю, був би я молодшим на...

Тут бабуня не витримала:

— Подумаєш, на кілька років... от оті вчительки... через них чоловік може з глузду з'їхати...

Тато жартівливо погоджувався.

Закінчуючи про наше життя на Михайлівській площі: з того "кабінету"-коридорчика вийшов непомітно і тихо Малахій Стаканчик. Пішов запроваджувати нові реформи — голубі мрії. Але дійшов лише до "Березоля" і там надовго затримався. За ним службовець Донвугілля — Мина Маркович Мазайло-Квач... "Прізвище можна поміняти?" І теж помилково замість у загсі опинився в "Березолі".

Такий перший етап нашого життя в Харкові. Закінчився він появою трагікомічного Малахія і феєрверково-сатиричного Мазайла. Дальший етап — це будинок "Слово", де зворот до трагедії як жанру в татовій творчості став рівночасним до трагічного звороту в нашому житті.