У двадцятих роках нашого століття часто влаштовувались і в Києві, і в Харкові, і по інших містах літературні вечори з обов'язковими тоді дискусіями. На одному з таких київських вечорів я вперше побачив і почув Григорія Косинку. Стрічався я з ним, правда, і раніше в якійсь редакції, і він вразив тоді мене категоричною рішучістю своїх естетичних оцінок, гостро критикуючи, пригадую, переклад одного Бодлерового вірша.

"Жахливий переклад", — різким голосом повторив він кілька разів, і стосувалось те, власне, не так перекладу, бо французької мови Косинка не знав, а самої поетичної системи Бодлера, такої чужої психологічному строєві селянського сина, здорового й фізично, і душевно хлопця. (Щоправда, і Бодлера, і інших західноєвропейських письменників він з цікавістю читав — у перекладах, звичайно). Але то була в мене хвилинна зустріч. А я кажу — вперше побачив і почув, маючи на оці прилюдний виступ письменника з своїми творами перед аудиторією, де, він це знав, були люди різних настроїв і уподобань, різних симпатій і поглядів. Він читав одно з своїх невеликих оповідань, чи, як він полюбляв говорити, одну з своїх новель (так тоді й писалося — новеля). Читав, і це був його звичай, напам'ять, що рідко трапляється між прозаїків. І знов той самий різкий металічний голос, знову та сама впевненість, рішучість. Видно було, що самому авторові подобається його твір, подобається кожна соковита, рельєфна, густо забарвлена, крута, коротка, енергійна фраза. Енергією, життєвою силою віяло й від його невисокої, міцно збудованої постаті. І це передавалося в публіку: йому охоче плескали...

У дискусіях, оскільки пам'ятаю. Косинка не брав участі, може, тому, що не так-то вже сильно він був теоретично озброєний... А втім, під час тодішніх дискусій довелось і мені, і багатьом моїм сучасникам наслухатися і виступів людей найрізноманітнішого складу, були серед них і звичайнісінькі невігласи, страшенно, як і личить невігласам, самовпевнені.

Косинка був досить начитаний і мав гострий природний розум. Але він просто не любив розводити теревені, вважав, що художник промовляє до людей найкраще своїми творами безпосередньо. Думка — не з найгірших.

Григорій Косинка (1899—1934) народився в селі Щербанівці, Обухівського району на Київщині, в родині селянина-бідняка. З дитинства наймитував, ходив на поденну роботу в поміщицьких маєтках, працював на цукроварні. Дебютував як письменник року 1919-го. Пізніше переїхав до Києва, деякий час був секретарем редакції кооперативного журналу.

Життя його обірвалося рано, коли був письменник у самому розквіті сил. Писав він переважно дрібні речі, "новелі", і, здається, був-таки в них і найсильніший. Вміщене в оцій книзі більше розміром оповідання "Гармонія" не дає ще підстав казати, що міг з нього вийти в подальшому визначний повістяр чи романіст. А втім не варто ворожити, чим би міг стати Косинка. Хто вгадав би в молодому Чехові автора майбутніх "В овраге", "Вишневого сада", "Ионыча"?

Ще сучасна Косинці критика відзначала, що він — письменник одної теми, виразник одного шару суспільства. Тема ця — громадянська війна, класова боротьба на селі. Шар цей — селянство, точніше — незаможне селянство. Звідси і всі особливості Косинки як художника.

Одне з ранніх оповідань Григорія Косинки, що дало й назву цілій збірці, зветься "На золотих богів". "Золоті боги" — це офіцери Добровольчої армії, це золотопогонники, а ширше — це панство. Про боротьбу незаможного селянства з цими "богами" тут сказано так: "Б'ється червона селянська воля (підкреслення скрізь мої. — М. Р.), умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить своїми тілами, кров'ю свої оселі од армії "золотих богів..."

"Червона селянська воля". Так мислив собі письменник революцію. Ніде чи майже ніде не знайдете ви у нього образу революціонера-робітника, майже чужим залишилося його бистрому оку місто, і звуженості творчих та ідейних обріїв Косинки не можна заперечувати.

Він — великий майстер прямої мови героїв, майстер виразного діалога, він часом уміло користується розповідною ("сказковою") формою. Але не тільки в мові Косинчиних персонажів та у внутрішніх їх монологах, а й у самій авторській мові раз у раз дається бачити виразні риси селянської психології.

Хтось із дійових осіб Косинки, сумно роздумуючи про долю осиротілих і замордованих під час громадянської війни дітей, поруч і в тому самому тоні згадує і про пшеницю: "Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають..."

В оповіданні "Мати" бідняка селянина особливо дратує, що солдати-білополяки носять сіро-зелені шинелі, які "нагадують колір жита".

Я згадав "Матір", одну з найглибших речей Косинки. Апофеоз матері у нього цілком збігається з таким же апофеозом в українській народній творчості, у Шевченка, в наших сучасників — у Головка, у Малишка. Я був свідком, як Косинка особливо гаряче стискав руку Головкові, дякуючи йому за недавно тоді надрукований роман "Мати".

Один із ранніх творів Косинки промовляє за себе своєю назвою — "За земельку". Жадоба землі, "святої землиці", — один із центральних мотивів його творчості. Але в згаданому оповіданні перед нами не одвічна бідняцька мрія про землю, яку так прекрасно змалював Коцюбинський у постаті Маланки ("Fаtа mоrgаnа"), а чіпляння за свою землю куркулів — чіпляння всіма засобами аж до різних махінацій (не кажу вже про прямі злочини), як-от шлюби з нерівними і ненависними бідняцькими родинами, шлюби, які нібито давали змогу якось утримать оту "земельку" в своїх вузлуватих руках.

Прірва зненависті між бідарями і куркулями нещадними фарбами змальована в багатьох творах Косинки. Не доводиться і казати, на чиєму боці стояв автор. Треба було бути не те що вульгаризатором, а просто людиною, яка не хоче бачити очевидного, щоб закидати Косинці якусь ідеалізацію чи романтизацію куркулів, як це робили деякі з тогочасних критиків.

Тонкий психолог Косинка любить і вміє показувати, як зароджується і кристалізується в людській душі класова, соціальна свідомість ("Ну да, так: пан наш ворог" (підкреслив автор. — М. Р.) — в оповіданні "На буряки"), він взагалі майстерно, користуючись різними засобами, зокрема мовними характеристиками, показує душевний світ своїх героїв.

Оповідання "На буряки", що має підзаголовок "Згадка з дитячих літ", починається з опису ранку в селянській хаті і вранішнього сну маленького героя, що має йти на роботу — полоти панські буряки.

"Ранішній солодкий сон; страшенно хочеться спати, аж пахне, і сниться: білів полями туман, а росою — молоко, холодне і смачне-смачне; перекликаються півні..."

Малий, певне, розповідає матері, що виряджає його на роботу, про свій сон. І мати каже сумовито:

"— Снилось молоко? Ех, горе наше..."

Не випадково, отже, і не задля красивості порівняно в тому сні ранкову росу з молоком.

Описи, подібні до наведеного, давали привід критикам сопричисляти Косинку до імпресіоністів, — термін, що має в літературознавстві не дуже окреслене значення. Протиставляння реалізму і імпресіонізму, яке стрічається в деяких тогочасних та й пізніших дослідах, здається мені малопідставним. Ті самі критики цілком слушно вказували на творчу залежність Косинки від Стефаника, Коцюбинського, Васильченка (я додав би сюди ще й Черемшину).

Коли говорити про спосіб малювання окремими яскравими мазками, які інколи здаються і не дуже пов'язаними між собою, а кінець кінцем утворюють суцільну картину, і називати це, позичаючи слово від мистецтвознавців, імпресіонізмом, то таким імпресіонізмом закрашено багато сторінок у названих вище вчителів Косинки, великих реалістів. Імпресіонізм привиняли свого часу і Чехову, навіть у реаліста з реалістів — Льва Толстого — можна знайти "імпресіоністичні" малюнки.

Слово Косинки — колоритне, іноді багато орнаментоване (орнаменталізмом теж лаялись на його адресу), соковите:

"Тихо. На ставу скрекотять жаби, в просі хававкає перепілка, і хтось чорний з золотими зірками на киреї вкриває голову рукавом старого кожуха..."

Або:

"...танцюють зорі, блищать сапи, співають дівчата..."

"Курява розвішана на тинах, як сіре-сіре полотно ..."

"...метушлива думка, що бігає в мозку, мов сіре польове мишеня, коли шукає загублену нору".

Свої метафори, свої порівняння бере Косинка раз у раз із рідної йому природи, із рідного йому селянського побуту й сільського пейзажу:

"...вдова Марта сидить на жорості за ворітьми та в'яже свої думки, мов осіннє сонце бабине літо по стерні, і пускає одну за другою в степ, як ластівку".

"...на фронт, обминаючи нашу сотню, спішно, тихо вигукуючи коротку команду, що шипить у вимові поляків, як шелест пашні, летить кіннота..."

Тільки вихованцеві села й поля могла набігти думка порівняти фонетику польської мови, багатої на шиплячі приголосні, з шелестінням пашні, шерехом польового збіжжя!

Твори Косинки, як і твори улюбленого його Васильченка, з яким, до речі, був він у приязних особистих стосунках, густо пересипані народними піснями, що іноді безпосередньо в'яжуться із словесною тканиною авторської прози чи мови його персонажів, і це надає їм особливої музикальності.

У нас частенько говорять про національні особливості тої чи іншої літератури. Думаю, що не помилюсь, коли скажу, що не тільки для української поезії від Шевченка й до наших днів, а й для української прози, починаючи з Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Федьковича і кінчаючи знову-таки нашими днями, характерна органічна спорідненість із стихією народної творчості, передовсім — пісні. Особливо яскраві приклади в цьому розумінні — наші сучасники Михайло Стельмах і автор "Козака Мамая" — Олександр Ільченко. Гадаю, що не тільки загальнополітичними умовами, не тільки царськими утисками продиктоване було виникнення на дореволюційній українській сцені такого жанру, як "драма з співами і танцями". Слово "етнографізм" застосовують до п'єс Кропивницького та Старицького, а почасти й Карпенка-Карого, звичайно в осудливому значенні. "Етнографізм" отой, здається мені, заслуговує на окрему розмову, але, в усякому разі, про міцний фольклорний струмінь у нашій літературі не треба забувати, коли заходить мова про "національну специфіку".

Авторська мова у Косинки і мова його персонажів радують і вражають своєю невимушеністю і природністю, вони густо пересипані такими фразеологізмами, такими влучними слівцями, що аж просяться до словника:

"Пасіка кашубівська щоліта червінці на крилах носить".

"...ласкавими очима й гадюк чарують..."

Більшість наших читачів не пам'ятає років громадянської війни, не пам'ятає того надзвичайно напруженого, багатого на трагічні події й героїчні подвиги часу, за якого формувався і про який писав Косинка. Не хотілося б вживати цього казенного вислову, а скажу проте: Косинчині оповідання мають велике пізнавальне значення, але й інше: вони мають безперечну ідейно-естетичну цінність, вони гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися.