Мороз-Стрiлець Т.

З криницi болю...

Ось уже понад п'ятдесят літ перед очима часто постає той ранок 18 грудня 1934 року… Тоді я, випускниця Київського інституту кінематографії, свого першого робочого дня зайшла до відділу кадрів Київської кінофабрики.

Замість відповіді на привітання почула:

— Ти сьогодні газету читала?

— Ні, не встигла.

— То візьми, почитай.

В руках у мене опинилась газета "Правда", і на другій сторінці праворуч я прочитала: "Вирок Військової колегії Верховного суду Союзу РСР в м. Києві в справі про терористів-білогвардійців". А далі під восьмим пунктом у списку двадцяти восьми засуджений до розстрілу мій Григорій Косинка…

Познайомилися ми з Григорієм Косинкою на зустрічі Нового 1924 року. Прийшов він, як розповідав потім, зустрічати Новий рік у малознайоме товариство з цікавості, бо надокучило вже слухати: "А очі барвінкові, а очі неповторні..." Треба ж нарешті побачити цю дівчину, щоб мати свою думку…

На прощання дзвінко, з притиском на "я", сказав: — Я проведу панну Тамару додому, сам проведу! Красно дякую, товариші!

Проминуло літо, а восени ми й побралися і йшли пліч-о-пліч протягом десяти років.

Григорій Михайлович працював у редакціях журналів. Був відповідальним секретарем ВУФКУ (Всеукраїнське фото-кіноуправління), у редактораті сценарного відділу Київської кінофабрики. А ще редактором радіокомітету, як майстер художнього слова.

У тридцяті роки перекладав класиків російської літератури українською мовою: Чехова, Гоголя, Горького, Шолохова. Григорій Косинка є автором перекладу поеми М. Гоголя "Мертві душі" українською мовою (Х., ЛІМ, 1934). Видання вийшло в світ без імені автора перекладу. Під час друкування книжки не стало Косинки.

У 1968 році, вже після його реабілітації, документально доведено авторство перекладу Григорія Косинки. Варто відзначити, що "Мертві душі" українською мовою в іншому перекладі ніколи не виходили. Видання здійснювалося кілька разів "за редакцією". Тепер має вийти з іменем автора перекладу.

Я вчилася у Київському державному інституті кінематографії на операторському факультеті. Жили ми з Григорієм у повній злагоді.

Писав він переважно вночі. З друком ніколи не поспішав, казав: — Нехай полежить — охолоне, я ще перечитаю.

Писав, можна сказати, одразу й легко, майже без правок. А "легко" тому, що ретельно обдумував кожен речення, кожне слово.

Твори Косинки зажили великої популярності. Він був відомий письменник. Друкували його охоче і без зволікань. Читачі, надто молодь, чекали на нові його твори.

Починаючи з 1929 року, відбуваються тривожні, страшні події.

Повертатися в минуле нелегко… Як слушно зауважив Фейєрбах, мандрівка в минуле — це "уколи у серце". Як же мені повернутися до тих, часів, щоб витримало моє серце? Прокручувати стрічку життя кадрів за кадром у минуле більш як шістдесятилітньої давнини ой як боляче. Та цього вимагає наша історія.

Чи можна забути той час? Не було такого журналу, газети, де б не з'являлися кон'юнктурні, наклепницькі, безграмотні й брутальні статті про когось із письменників, зокрема й про Косинку.

Наклеювали ярлики, етикетки, давали прізвиська: "попутник", "апологет куркульства" і т.п. Приписували думки й слова героїв твору авторові.

Зважувалися навіть на кримінал — на перекручення тексту, що призводило до політичного перекручування. Так вчинив і провідний літературознавець тих часів С. щупак. Наприклад, в оповіданні Г. Косинки "на золотих богів" є речення: "Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках (виділення моє — Т.М.-С.).

Як пише В. Фащенко (1971 р.): "С. Щупак в'їдливо закидає: "Скільки пафосу Косинка знайшов, щоб оспівувати боротьбу за свої осьмушки та обніжки" (виділення автора статті С. Щупака, 1929 р.). Ось так…

Наведу кілька рядків із статті Івана Кулика "Про одну нараду" ("Рад. Література", 1934, N 5). Стаття дуже велика. Обвинувачень багато. "…

Подібна ж справа була з Косинкою. Трибуна наради була потрібна йому для скарг. Косинку обурює, що, бачте, видавництво відмовилось перевидавати його старі, давно викриті й засуджені марксо-ленінською критикою твори. Косинка покликався на те, що "деякі письменники (безперечно автобіографічна деталь) і досі сидять по щілинах".

Він процитував навіть Некрасова:

І в цьому була гірка правда на адресу самого Косинки. Коли він уперто чіпляється за елементи капіталізму, не витравлені в його свідомості, то така творчість його і його однодумців (їх, на щастя, небагато) — справді рокована, навіть більшою мірою, ніж думає сам Косинка" (виділення І. Кулика).

А ось ще один "відгук" про виступ Г. Косинки на отій творчій нараді київських прозаїків:

"На тлі конкретної виробничої наради обурливим був ворожий, обивательський виступ Г. Косинки, сповнений наклепів на радянську дійсність. Незважаючи на допомогу письменницьких організацій матеріально й творчими настановами та відрядженнями, Косинка замість визнати свої помилки в таких творах, як "Політика", "Серце", "Гармонія", виступає з захистом їх; робить неправильні закиди про те, що йому, мовляв, не створюють умови і критикують з групових інтересів.

Присутні гостро засудили знахабнілу класово-ворожу вилазку Косинки" ("Літ. Газета", 1934, 24 травня).

А проте навіть в оточенні "недоброзичливого критичного оркестру", як висловився один журналіст, Косинка залишався людиною оптимістичного характеру, високої гідності, непохитної переконаності. Друзям він іноді казав: "То не важно, що мене цькують. Українська радянська література однаково буде одною з кращих у світі". А в статті "За високу якість та ідеологічну наснагу", яка була відгуком письменника на загальновідому постанову ЦК ВКП(б) про об'єднання різних письменницьких організацій в одну спілку, він писав:

"Постанова ЦК ВКП(б) з дня 23 квітня 1932 р. спричинилася до загального піднесення літератури СРСР.

Українська радянська література — одна з ланок всесоюзної літератури — зросла за рік не лише кількісно, а найголовніше — поглибшала ідейно.

Мені, наприклад, постанова дала можливість написати більшу розміром річ "Гармонію".

Побажання до з'їзду можна висловити коротко: за високу якість літературної продукції — в першу чергу — і за повноцінне наснаження творчості. Критикам не лише виловлювати, як то було досі, ідеологічні зриви того чи іншого автора, а допомагати аналізувати ці ж хиби в світлі художніх засобів і загального ідейного спрямування твору".

Косинка продовжував працювати, обдумував нові сюжети.

Восени 1934 року ми їхали до будинку творчості у Межигір'я. Милувалися красою Дніпра та його мальовничими берегами. Григорій Михайлович декламував Шевченка.

А за кілька хвилин звернувся до мене:

— Закінчу "Перевесла", одержу гонорар, і поїдемо тоді до Дніпропетровська.

— Чому саме до Дніпропетровська?

— Адже ти знаєш, що я хочу скласти збірку "І Дніпро заговорив". На цю думку надихнули мене рядки Шевченка "Розкуються незабаром заковані люди…" та збірка пісень Михайла Драгоманова. Перші новели моєї збірки мають нагадати епізоди минулого нашої країни, тобто про що "мовчав Дніпро". На цьому тлі, я гадаю, яскраво зазвучать подальші новели, в яких буде змальована сучасність. Тільки порівняння може вразити читача так, як вражає мене.

Тільки так, здається мені, я зможу передати свої думки та почуття. І тільки так я виправдаю тему "Заговорять і Дніпро, і гори".

Розповідав я Максимові Тадейовичу про свій задум і про те, що вже збираю матеріал. Він хвалив тему, порадив найперше поїхати до Дніпропетровського музею, де знайду багато корисного.

Чудова природа Межигір'я, затишок — все сприяло роботі й відпочинку. Григорій саме працював над оповіданням "Перевесла", а точніше, відшліфовував його. А я поїхала звідти раніше — у мене була переддипломна практика на кінофабриці.

Повернувся з Межигір'я і Григорій Михайлович. Настрій у нього був чудовий, очі світилися радісними вогниками, в куточках губів жевріла ледь помітна усмішка. І сказав тоді мені:

— Зоряна моя, я "Перевесла" закінчив і полюбив це оповідання. Оце прочитаю тобі, а тоді випущу у світ. Хай люди читають…

Задум збірки "І Дніпро заговорив" залишився нездійсненим.

Я скінчила інститут. Незабаром мав відбутися захист дипломної роботи. Григорій дуже радів з того і казав:

— Скоріше б уже ти захистила диплом — починала працювати. Ми б мали якусь певну матеріальну базу, і я зміг би працювати там, де мені подобається, будучи на твоєму утриманні.

Робота диктора його не приваблювала: "У мене так багато задумів, тем, розпочатих оповідань, а часу немає. Бігаєш раз у раз на радіо, розбиваєш день".

Але не так сталося, як гадалося…

Не довелося Косинці бути на моєму "утриманні" жодного дня. Як не довелося й мені працювати кінооператором жодного дня…

Останнє своє оповідання "Перевесла" Косинка прочитав мені, товаришам і здав до молодіжного журналу. Це оповідання й досі не знайдене.

Дипломну роботу я закінчила, написала слово до захисту і суботнього вечора 5 листопада 1934 року попросила Григорія, щоб прочитав моє слово, може б, щось виправив. Він же мені у відповідь:

— А, Тамарча! Не треба братися на ніч за таку серйозну роботу. Завтра неділя, ми будемо вдома, буде час, щоб уважно перечитати. Поспішати не треба. Все в наших руках. Ти згодна?

Я погодилася: завтра, то й завтра.

Не прочитав Григорій мого слова… Ця субота була останнім днем, коли ми були разом і коли я бачила його… останні слова з його вуст закарбувалися у серці і звучать мені всі роки мого самотнього життя.

Диплом я захистила, здобула професію кінооператора спеціальних методів кінознімання і дістала призначення на Київську кінофабрику. Але моя "кар'єра" кінооператора закінчилася, не почавшись. Коли забрали Косинку, забрали і мій паспорт.

Після арешту Косинка перебував у Лук'янівській в'язниці. Я носила передачі. У записочках він писав: "Принось мені передачі не частіше як раз на тиждень. Кислу капусту й вимочену воблу". Слід сказати, що квашена капуста і вобла були їжею найскромнішою, найдешевшою.

Перебуваючи у в'язниці, Григорій Михайлович залишився оптимістом. Просив принести теплий одяг й міцне взуття. Думав, що зашлють на Північ. В ті часи отаких безвинних висилали "на десть років без права листування".

Одяг я віднесла. Відповів, що одержав усе.

1 грудня 1934 року підступно вбила С.М. Кірова. Під постанову президії ЦВК СРСР, датовану тим же числом, потрапила група несправедливо заарештованих інтелігентів, зокрема письменників, і серед них — Г.М. Косинка.

Коли принесла Косинці передачу після 11 грудня, мені сказали: "Перевели до НКВС". НКВС містився на Інститутській вулиці, в приміщенні колишнього Інституту шляхетних дівчат, тепер це Жовтневий палац культури.

Коли дали мені газету у відділі кадрів кінофабрики, я в нестямі кинулася Хрещатиком до того будинку. По дорозі люди жахалися мого вигляду й одскакували од мене. Добігла й упала на порозі…

А що там? Плач, ридання, непритомні родичі репресованих. А коли підвела голову й глянула… Не знаходжу слів переказати…

Дві стрункі жінки (рідні репресованого письменника Антона Крушельницького, у списку розстріляних два сини — Іван і Тарас), кидалися з кутка в куток і в розпачі скрикували:

— То не наші! То не може бути. Нас роками мучила польська дефензива. Ми так довго просилися сюди, щоб нас пустили до радянського Союзу. То це ж не може бути! Нас гостинно прийняли… А тепер? То не наші, не наші!..

Через два-три дні розпочалась конфіскація майна розстріляних. Пригадую, як одна жінка у розпачі кричала: викинули дитину з ліжечка, забрали ліжечко, ковдри, простирадла…

Що ж відбулося потім?

А це вже розповідь про мій тернистий шлях до Правди. …

У титрах науково-популярних кінофільмів 30-х — початку 70-х років часто можна було прочитати прізвище оператора Олени Контребинської, одного з фахівців у галузі мікрофільмування.

Знайомство наше почалося 1929 року під час вступу до Київського художнього інституту, а потім і до Київського державного кіноінституту. Навчання, спільні інтереси тогочасного бурхливого мистецького життя сприяли зміцненню наших дружніх стосунків.

Олену вирізняли велика ерудиція, знання у багатьох галузях, зокрема в галузі літератури, допитливість, глибока порядність.

І ось 1934 рік… Після опублікування вироку Олена примчала до мене і, замість сентиментальних слів заспокоєння, твердо сказала:

— Треба врятувати особисті речі Григорія Михайловича, збірочки його творів, коротше, все, що лишилося після обшуку. Все це я заберу до себе. Ти повинна вірити, що настануть інші часи…

Чи треба говорити про громадянську мужність і високу людяність Олени, яка в той страшний час зуміла не тільки підтримати мене, а й зберегти видання, фотографії, особисті речі Григорія Косинки! Тепер вони експонуються у ЦДАМЛМ УРСР, в літературному музеї УРСР, на батьківщині письменника в Обухові.

Відвідали мене тоді й рідні поета Євгена Плужника, сестри Коваленки — Таїсія і Тетяна . Оце й усі…

Та, як кажуть, горе ходить у парі з бідою.

15 квітня 1938 року прийшли арештувати мого батька.

— Я хворий, у мене лікарняний листок, — каже батько.

У відповідь почули:

— Ми довідувалися в поліклініці й знаємо, що вас виписали на роботу 15 квітня, а ми прийшли о 3 годині ночі, отож усе законно, вдягайтеся, старий.

Батько був пенсіонер, 1876 року народження. Учасник революційних подій 1905-1907 років на Чернігівщині й на Полтавщині.

Теж просив, щоб вислали теплий одяг. Послали. Повернувся з написом: "Через відсутність адресата".

З півроку я не роздягалася до третьої, четвертої години ночі — з вузликом біля себе чекала з матусею, що прийдуть і по мене… А на ранок ішла на роботу. Мало хто знав про мою долю. А хто знав — співчували…

1956 рік. ХХ з'їзд КПРС. Доповідь на з'їзді М.С. Хрущова. В установах читали після роботи листа ЦК КПРС про культівське беззаконня. Слухаючи листа, люди втрачали свідомість… І я теж…

Після з'їзду нарешті поновлені чесні імена Григорія Косинки і мого батька Михайла Мороза.

Маю дві довідки про посмертно реабілітованих. Тільки сьогодні ми можемо говорити про все мовою правди.

Але не змиє й джерельна вода того болю…

* * *

Григорій Косинка загинув у 35-річному віці. Реабілітували його 1957 року. Ні 50-річного, ні 60-річного ювілею не відзначалося. Наближалося сімдесятиліття від дня його народження — листопад 1969 року. Президія Спілки письменників України прийняла рішення про відзначення цієї дати. Головою ювілейної комісії було обрано Михайла Стельмаха.

Саме напередодні ювілею вийшла з друку листівка з портретом Косинки — роботи народного художника СРСР Василя Касіяна. Цілу ніч я надписувала листівки на згадку про цей вечір. Листівки поклали на кожний стілець у залі, та ще й на підвіконні.

Вшанувати пам'ять Григорія Косинки прийшло багато людей. Зал СПУ, де відбувався вечір, невеликий, поставили стільці на проході. Люди заповнили й кімнату, що передує залові, але все йшли і йшли…

Відкриваючи вечір, Михайло Панасович сказав: "Золотими хвилями петрівчанської ниви, і оберемками сонця, і зорями чаром віє таке земне і таке поетичне слово Григорія Косинки. Бідняцьке поле і червона селянська воля породили його. Так, він вийшов із глибини революції, щоб оспівати її переможну ходу, щоб оспівати життя селянського роду, щоб віддати людям усю любов великого, щедрого й доброго серця… Ще не дійшовши до творчого зеніту, пішов од нас чудовий співець, але творчість його назавжди залишається з народом, з людьми, поміж яких і для яких він жив і творив".

Далі з віршами, написаними саме до цього ювілею, виступили поети Дмитро Павличко, Терень Масенко, Олекса Ющенко.