...Григорій Михайлович Косинка, родом із Трипілля, положеного за 55 верст од Києва, вниз по Дніпру. У нього, правда, вдома була мати-вдова, і були брати, що працювали коло якогось там дуже незаможного господарства. Вони спромагалися коли-не-коли передати йому до Києва торбинку з хлібом, а часом і трохи цукру чи пляшечку олії. Але Косинка був гордий з натури хлопець. Крім того, він любив свою страдницю-матір, любив до обожнювання і відмовлявся — не хотів тягти для себе щось із такого злиденного дому. І примушувало його простягати руку по домашню торбинку з харчами хіба що справжнє голодування, цілковита безвихідь; коли ніде нічого в Києві заробити не щастило.

Про свої життєві обставини він згадував мені не раз, не вдаючись в подробиці і ніякою мірою не хотів виглядати в моїх очах знедоленим (він був дуже життєрадісний); але і з коротких згадок я склав собі повне уявлення про те, як борсається він у житті.

Думка притягти його до ближчої праці в редакції "Нової громади", щоб мав змогу краще жити матеріально цей, тоді вже досить відомий у київських літературних колах своїми свіжими і талановитими новелками молодик, запала мені в голову уже в перші дні по виході в світ "Нової громади". Але здійснити цю думку пощастило мені пізніше, не менше, ніж через півроку...

...Матеріальна база журналу зміцнилась, і я вирішив запросити Григорія Михайловича Косинку на секретаря редакції. Качеровський охоче погодився.

Правда, особисто я з цього не виграв нічогісінько. Як був "швець, кравець і на дуду грець", так і далі ним залишився. Косинка виявився — не для образи небіжчика сказавши — незвичайно ледачим до марудної канцелярійної праці. Я йому не раз казав це, в вічі; він трохи ніяковів, обіцяв виправитись, але обіцянки ніколи не додержував. Помагав він мені в роботі дуже й дуже мало.

Зате відразу, з першого дня своєї появи в редакції в ролі постійного працівника, він став зав'язком своєрідного редакційного клубу, участь у якому пізніше позначилася недобре на долі не одного з палкіших і нестриманіших на слово дискутантів.

До появи в редакції Григорія Михайловича Косинки у мене був заведений певний розпорядок дня. З восьмої години ранку я вже був у друкарні (я вже згадував, що це була друкарня — школа поліграфічного виробництва), де з два десятки учнів — підлітків від 13 до 15 років — своїм жвавим, невгамовним щебетанням та метушнею просто тішили серце. Вони залюбки кидалися складати принесений мною матеріал до "Нової громади"; вони ж навчили мене не тільки правити коректу, а й складати, зв'язувати сторінки і навіть спускати готові до друку сторінки в машину...

По дванадцятій до редакції починали сходитися відвідувачі. Неодмінним відвідувачем редакції "Нової громади" був такий собі юнак Стьопа (Степан) Мельник. Менший його брат віддано працював у комсомолі, був навіть на якійсь "командній" посаді, але Стьопа запевняв, що він — безпартійний. Він ніде не вчився, ніде не працював, і мені часом приходило в голову питання: з чого він живе? І чого він, власне, ходить до редакції? Але нагоди до інтимної розмови з ним ніколи не трапилося. Косинка ставився до нього не дуже приязно. Всі, що сходилися в редакції, знали, що Стьопа першу половину дня просиджує в подібному до нашого "клубі" коло газети "Пролетарська правда", де збиралась українська літературна братія, очолювана Семенком, Шкурупієм, Бажаном і почасти Яновським. Стьопа щодня приносив до "Нової громади" купу часом сенсаційних новин про те, що робиться в тому таборі; ті новини ставали предметом палких обговорень, розросталися, переростали себе, ширилися, і київський літературний світ постійно гудом гудів від пліток і поговору. Косинка був певний, що Стьопа інформує табір "Пролетарської правди" про нас так само, як інформує нас про нього.

Відразу ж по появі перших чисел "Нової громади" в протилежному таборі "совєтських підбріхувачів", як їх у нас звали, заметушилися. Там, — переказував Стьопа, — запалали, як це передбачав Микола Костьович Зеров, лютими ревнощами, і почали натискати, де треба, внаслідок чого незабаром у Києві, при "Пролетарській правді" почав виходити новий орган українського слова — журнал "Глобус". В таборі "Нової громади" його негайно охрестили "Глупусом", і ця назва до нього так і приросла. Журнал був справді убогий і оформленням, і змістом. Переспівував на всі лади комуністичні гасла, жодної свіжої думки ніколи не подавав.

Від самого свого народження "Глобус" став предметом гострої критики, висміювання і глузування з боку постійних відвідувачів "Нової громади". Це доходило туди, будило відповідну реакцію, і одного разу дійшло до того, що в "Глобусі" закинули "Новій громаді" щось подібне до протисовєтського напрямку.

Треба було якось реагувати, але мені було ясно, що здіймати прилюдну дискусію було б для нас дуже небезпечно. Обмежився я тим, що в відділі листування редакції, відповідаючи якомусь, ніби обуреному з цієї вихватки "Глобуса" нашому читачеві, а від редакції сказав і про "Глобус" відповідне слово, після чого там замовкли і вже більше не наважувалися чіпати нас.

По дванадцятій годині набивалося в редакційній кімнаті півтора, часом два десятки так чи інакше причетних до "Нової громади" молодиків; вони гаряче дискутували, нещадно курили; дискусії були не завжди помірковані, а найчастіше — галасливі.

...Але другого дня по полудні починалося те саме, і так без кінця. І тому я радів, коли мав змогу зранку вручити ключ секретареві редакції Косинці, сказати йому, що треба зробити протягом дня, і вибратися до друкарні на цілий день...

...І треба було доробляти те, чого не доробив, за своєю звичкою, Григорій Михайлович Косинка — секретар редакції.

Чи викликало все це в мені протест, незадоволення? Ані трішечки! Навпаки, щось подібне до втіхи заполоняло всю мою істоту. Це ж клекотіла українська молодь, та ще молодь, призначена служити своєму народові словом...

Часом збіг обставин примушував мене просиджувати в редакції цілий день. Боже, чого тільки не доводилося почути за такий день!

Найчастіше члени "клубу" починали висміювання "Глупусу", потім багато говорилося про досягнення чи недосягнення харківських українських письменників, а потім бралися до професорів-комуністів; говорилося, що всі вони або майже всі — нездари або просто малописьменні, але вони "заслужені" люди, з партійними квитками в кишенях. Називалися прізвища, уїдливо цитувалося те чи інше безглуздя, яке той чи той професор-партієць проповідував з кафедри. Говорилося, що дуже часто такі професори викладають голим стінам, бо вже краще, мовляв, дістати догану за невідвідування, ніж слухати такі "лекції".

...Тільки тоді, коли до "клубу" заходив Микола Костьович Зеров (він заходив не до "клубу", а до редакції, але встрявав у клубну дискусію, так би мовити, по дорозі), присутні — здебільшого слухачі його лекцій — відразу перероджувались. В коло розмов і дискусій відразу потрапляли справи літератури, мистецтва, і — ніякої непристойності. І коли я споглядав, як прислухалися майже всі "клубісти" до зауважень і висловлювань Миколи Костьовича, я з жалем думав: "І чому я не студент того вузу, де викладає Зеров?"